Карл не виходив, поки ліфт не досяг горішнього поверху. Тоді швидко проминув електричні товари, меблі, книгарню та художню галерею, щоб дістатися до кам’яних сходів у північному кінці магазину, якими рідко користувалися. Він переступав через дві сходинки й зупинився, лише коли повернувся на перший поверх. Відтак перетнув секцію чоловічого одягу, парфумерію та канцелярські товари й дістався бічних дверей, які виходили на Ганс-роуд. Опинившись на тротуарі, гукнув перше таксі, що з’явилося, заліз у салон і пригнувся.
– Лондонський аеропорт! – наказав він.
Зачекав, поки таксі проїде через два світлофори, перш ніж ризикнув поглянути в заднє скло. Жодних слідів його переслідувача не було видно, хіба що сержант Робертс осідлав велосипед або стрибнув у лондонський автобус.
Карл навідувався до «Герродса» щоранку впродовж минулого тижня, щоразу затримуючись у продуктовому відділі на першому поверсі, аби придбати харчі перед своїм поверненням на Ітон-сквер. Але не сьогодні. Хоча цього разу він і позбувся людини зі SAS, та тепер знав, що не зможе викинути вибрик із «Герродсом» удруге. А позаяк йому, можливо, доведеться доволі часто навідуватися в сьогоднішнє місце призначення, їм не складе труднощів дізнатися, куди він прямує, тож у майбутньому вони обов’язково чекатимуть його вже біля трапу літака.
Коли таксі висадило його біля терміналу «Європа», Карл не став купувати число «Плейбоя» й не затримався, щоб випити кави, а просто одразу ж подався до виходу номер вісімнадцять.
***
Літак Луїса приземлився в Ніцці за кілька хвилин після злету літака Карла. У Луїса була схована купка нових п’ятифунтових банкнот у його несесері, а вказівка не могла бути зрозумілішою: насолоджуйся відпочинком і не повертайтеся хоча б із тиждень. Навряд чи було легше завдання, але воно було частиною загального плану дона Педро. Літак Дієґо увійшов до іспанського повітряного простору з годинним запізненням, та позаяк його зустріч із одним із провідних імпортерів яловичини мала відбутися не раніше четвертої години пополудні, часу залишалося ще достатньо. Коли Дієґо літав до Мадрида, то завжди зупинявся в одному й тому ж готелі, обідав у тому ж ресторані й відвідував той самий бордель. Його «хвіст» також забронював собі номер у тому ж готелі та харчувався в тому ж ресторані, але самотньо сидів у кав’ярні через дорогу щоразу, коли Дієґо на пару годин затримувався у La Buena Noche[10]. Ці витрати навряд чи здивують полковника Скотта-Гопкінса.
***
Карл Люнсдорф зроду не бував у Белфасті, але після кількох вечорів пиятики у «Вордс айріш гаус» на Пікаділлі він покинув паб, маючи майже всі відповіді на свої запитання про це місто. А ще він обіцяв собі надалі пити не більше однієї пінти «Ґіннесса» за раз.
Вийшовши з приміщення аеропорту, він узяв таксі до готелю «Роял Віндзор» у центрі міста, де раніше забронював собі номер на три ночі. А на рецепції сказав, що, можливо, буде змушений затриматися надовше, залежно від того, як підуть його справи. Опинившись у номері, чоловік замкнув двері, розпакував торбинку від «Герродса» і пішов до ванної кімнати. Потім простягнувся на ліжку, міркуючи про те, щоб такого затіяти цього вечора. Він не змінював локації, поки не побачив, як спалахують вуличні ліхтарі. Відтак ще раз простудіював мапу міста, тож до моменту виходу з готелю йому більше не було потреби звірятися з нею.
Чоловік вийшов із свого номера одразу після шостої та спустився сходами на перший поверх. Він зроду не користувався готельними ліфтами – крихітний закритий простір, що дозволяв іншим гостям легко його запам’ятати. Потім швидко, але не занадто, пройшов через фоє і вийшов на Донеґалл-роуд. Минувши сто ярдів вітрин, упевнився, що за ним ніхто не стежить. Він знову опинився в тилу ворога.
Чоловік вирішив скористатися прямим маршрутом до місця призначення, але спершу поблукав бічними вулицями, тож прогулянка, яка зазвичай займала двадцять хвилин, тривала трохи менше години. Та він не поспішав. Коли ж нарешті дійшов до Фоллс-роуд, то відчув на чолі краплинки поту. Знав, що страх буде його постійним супутником, доки залишатиметься в межах чотирнадцятьох кварталів, зайнятих самими католиками. Це не вперше в житті він опинився в місці, де не був цілком упевненим, що залишиться живим.
Зі зростом шість футів і три дюйми, з кучмою густого світлого волосся та тілом вагою двісті вісім фунтів, що переважно складалося з м’язів, Карлу було нелегко розчинитися в юрбі. Те, що було перевагою, коли він був молодим офіцером СС, може виявитися вадою упродовж наступних кількох годин. Лише одне йому було на руку – його німецький акцент. Багато католиків, котрі жили на Фоллс-роуд, ненавиділи англійців навіть більше, ніж німців, хоча іноді це було складно визначити. Зрештою, Гітлер же обіцяв об’єднати північ і південь, коли виграє війну. Карл часто замислювався, яку посаду отримав би від Гіммлера, якби, як той радив, Німеччина вторглася у Велику Британію, а не припустилася згубної помилки повернути на схід і вторгнутися у Росію. Шкода, що фюрер не цікавився історією. Проте Карл не сумнівався в тому, що багато прихильників ірландської єдності були не більш ніж злочинці та хулігани, котрі вважали патріотизм одним із завуальованих способів заробляти гроші. Ірландська республіканська армія мала щось спільне з СС.
Він побачив вивіску, що гойдалася під вечірнім бризом. Якщо повертати назад, то це треба робити зараз же. Чоловік не вагався, адже він ніколи не забуде про те, що саме Мартінес допоміг йому накивати п’ятами зі своєї батьківщини, коли російські танки опинилися на відстані одного пострілу від Рейхстагу.
Він зайшов у двері з облупленою зеленою фарбою, які провадили у бар, почуваючись настільки ж непомітним, як черниця в букмекерській конторі. Але він уже знав, що не існує іншого способу повідомити ІРА про те, що він у місті. І річ не в тім, кого ти знаєш… він не знав нікого.
Віскі «Джемісон» Карл замовляв із перебільшеним німецьким акцентом. Потім сягнув по гаманець, вийняв звідти хрустку банкноту в п’ять фунтів і поклав її на стійку. Бармен підозріло глипнув на гроші, наче сумнівався, чи достатньо має грошей у касі, щоб відрахувати здачу.
Карл хильнув віскі й одразу ж замовив іще. Йому слід було хоча б спробувати продемонструвати, що він має щось спільне з ними. Його завжди тішило, скільки людей вважали, що великі чоловіки мають бути й великими пияками також. Після другої чарки віскі він роззирнувся по кімнаті, але ніхто не забажав хоч кинути на нього оком. У барі сиділо людей із двадцятеро: вони балакали, грали в доміно, сьорбали пиво й усі робили вигляд, ніби не помітили в кімнаті слона.
О пів на десяту бармен дзеленькнув та оголосив останні замовлення, через що кілька клієнтів підбігли до стійки й замовили чергову порцію. Ніхто досі не нагородив Карла й поглядом, не кажучи вже про те, щоб підійти до нього. Відвідувач посидів ще кілька хвилин, але нічого не змінилося, тож він вирішив повернутися до готелю та повторити спробу завтра. Він знав, що минуть роки, перш ніж вони будуть ставитися до нього як до свого, якщо це взагалі колись станеться. У нього було лише кілька днів, аби зустріти когось, хто навіть не подумав би про те, щоб зайти до цього бару, але хто б іще до опівночі дізнався, що там побував Карл.
Коли пішов назад на Фоллс-роуд, то помітив кілька пар очей, що стежили за кожним його порухом. За мить двоє п’яничок, не цілком тверезих, перетнули вулицю й ув’язалися за ним. Німець сповільнив крок, аби переконатися, що його переслідувачі затямлять, де він ночує, щоб мати змогу передати інформацію нагору. Зайшов до готелю, обернувся й помітив тіні, що зачаїлися на іншому боці вулиці. Чоловік піднявся сходами на третій поверх і зайшов до свого номера, усвідомлюючи, що, мабуть, не зміг би зробити у свій перший день у місті більше, ніж повідомити їм про свою присутність.
Карл пожер усе безкоштовне печиво, що залишилося на стійці, з’їв апельсин, яблуко та банан із миски з фруктами. Цього було цілком достатньо. Коли в квітні 1945-го він драпав із Берліна, то вижив завдяки воді з каламутних річок, нещодавно скаламучених танками та великими вантажівками, маючи за розкіш поласувати сирим кроликом; він навіть з’їв його шкірку, коли дістався до швейцарського кордону. Під час цього тривалого шляху він ніколи не спав під дахом, не ходив дорогою й жодного разу не заходив у місто чи село, поки не дістався до Середземноморського узбережжя, звідки його переправили на борту трампового пароплава[11] в лантусі з вугіллям. Минуло ще п’ять місяців, перш ніж він зійшов на берег Арґентини і заявився до Буенос-Айреса. Негайно ж подався на пошуки дона Педро Мартінеса, виконуючи останній наказ, який йому віддав Гіммлер перед тим, як вкоротити собі віку. Тепер Мартінес був його шефом.
9
Наступного ранку Карл піднявся пізно. Він знав, що не зможе дозволити собі поснідати в ресторані, повному протестантів, тому перехопив сендвіч із беконом у кафе на розі Лісон-стрит, після чого повільно попрошкував назад до Фоллс-роуд, яка зараз була запруджена покупцями, матусями з дитячими візочками, дітлахами із сосками в роті та священниками в чорних рясах.
Він знову опинився біля «Волонтера», щойно господар відчинив вхідні двері. Той миттю впізнав Карла – чоловіка п’яти футів, але вигляду не показав. Карл замовив пінту світлого й заплатив за неї грошима, які дали на здачу від сендвіча з беконом. Він залишався підпирати шинквас аж до закриття закладу, беручи лише дві короткі перерви, щоб справити нужду. Маленький пакетик солоних сухариків – це й увесь його обід. До вечора спромігся ще на три пакетики, від чого ще дужче закортіло випити. Відвідувачі заходили й виходили, і Карл помітив, що один-двоє з них нічого не замовляли, через що відчув трохи більшу надію. До нього ніби приглядалися. Та час спливав, і з ним досі ніхто не забалакав і навіть не кидав погляд у його бік.
За п’ятнадцять хвилин після оголошення останніх замовлень бармен заволав: «Час, панове, збиратися!», і Карл відчув, що згаяв надаремно ще один день. Повернувшись до дверей, він навіть подумав про план Б, який передбачав перехід на інший бік і налагодження контакту з протестантами.
Та щойно вийшов на вулицю, як біля нього опинився чорний «гіллмен»[12]. Задні дверцята розчахнулися, перш ніж він встиг відреагувати, двоє чоловіків схопили його й кинули на заднє сидіння. Машина рвонула з місця.
Карл підвів голову і побачив юнака, котрий, мабуть, ще був недостатньо дорослим для голосування, але вже тримав пістолет біля його лоба. Єдине, що його зараз хвилювало, це те, що молодик був переляканий явно дужче за пасажира і трясся так сильно, що пістолет міг вистрелити випадково. Карл міг би обеззброїти хлопця в одну мить, та це б зруйнувало його план, тому він стримався, коли старший чоловік, який сидів із другого боку, в’язав йому руки за спину, а потім зав’язував очі шаликом. Той самий чоловік перевірив, чи має він зброю, і спритно вихопив гаманець. Карл почув, як той присвиснув, коли рахував банкноти по п’ять фунтів.
– Там, звідки це прийшло, є набагато більше, – зауважив Карл.
Спалахнула гаряча суперечка мовою, яку Карл вважав їхньою рідною. З’явилося відчуття, що хтось із них пропонував його вколошкати, але Карл сподівався, що старший чоловік спокуситься можливістю отримати більше грошей. Гроші, мабуть, таки переважили, бо холодне дуло пістолета вже торкалося його лоба.
Автівка повернула праворуч, а за кілька хвилин – ліворуч. Кого вони намагаються обдурити? Карл знав, що вони просто кружляють тим же маршрутом, який сенс їм було ризикувати й покидати свою католицьку твердиню.
Раптом машина зупинилася, дверцята відчинилися, і Карла викинули на вулицю. Якщо залишиться живий іще хвилин п’ять, подумав він, то зможе ще пожити, щоб заслужити пенсію по старості. Хтось схопив його за чуприну й рвучко звів на ноги. Поштовх у спину – і він полетів у відчинені двері. Із підсобки долинав запах паленого м’яса, але він підозрював, що годувати ніхто не збирався.
Бранця потягли сходами до кімнати, в якій смерділо запрілою білизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослінчик.
Двері ляснули, і чоловік залишився сам. Чи ні? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку є хтось старший, можливо, командир «військової зони», котрий зараз вирішує, що з ним робити.
Карл не міг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом двері від удару розчахнулися, і бранець почув, як до кімнати увійшли щонайменше троє чоловіків. Один із них закружляв навколо стільця.
– Що тобі треба, англійцю? – брутально запитав він.
– Я не англієць, – заперечив Карл. – Я німець.
Запанувала тривала тиша.
– То що ти хочеш, фрице?
– Маю вам щось запропонувати.
– Хочеш підтримати ІРА? – інший голос, молодший і більш емоційний, але без владних ноток.
– ІРА мені пофіг.
– Тоді навіщо ризикувати своїм життям, намагаючись нас знайти?
– Бо, як я вже казав, маю пропозицію, яка може вас зацікавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рішення. Бо підозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчає тебе, як ходити на горщик.
П’ястук врізався йому в щелепу, після чого відбувся гучний і гнівний обмін думками, одночасно сперечалися кілька голосів. Карл відчув, як кров поцібеніла підборіддям, і приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловіка переважила. За мить троє з них вийшли з кімнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що він уже не сам. Сидячи тривалий час із зав’язаними очима, він став чутливішим до звуків і запахів. Минула щонайменше година, перш ніж двері відчинилися знову й до кімнати м’яко увійшов чоловік, на ногах якого, схоже, були туфлі. Карл зміг відчути, що той зупинився всього за кілька дюймів від нього.
– Як тебе звати? – запитав чоловік чемно і майже без акценту.
Карл здогадався, що голос належить комусь віком від тридцяти п’яти до сорока літ. Усміхнувся. Хоча й не міг бачити, та це був той, із ким він прийшов домовлятися.
– Карл Люнсдорф.
– А що привело вас до Белфаста, пане Люнсдорф?
– Мені потрібна ваша допомога.
– Яку допомогу маєте на увазі?
– Мені потрібен хтось, хто вірить у вашу справу і водночас працює на верфі «Гарланд і Вольф».
– Упевнений, що ви вже знаєте, що небагато католиків можуть знайти роботу на «Гарланд і Вольф». Це закрите підприємство. Боюся, що ви приїхали намарно.
– Є там кілька католиків, ретельно перевірених. Вони працюють на спеціалізованих ділянках, електрики, сантехніки та зварювальники, там, де не можуть знайти протестанта відповідної кваліфікації.
– Ви добре поінформовані, пане Люнсдорф. Але навіть якби ми змогли знайти чоловіка, котрий підтримує нашу справу, що б ви очікували від нього?
– «Гарланд і Вольф» тільки-но отримали контракт із «Судноплавною компанією Беррінґтонів»…
– …на будівництво комфортабельного лайнера під назвою «Бекінґем».
– Бачу, що й ви добре поінформовані, – зауважив Карл.
– Не аж так, – сказав чемний голос. – Рисунки майбутнього корабля було надруковано на перших шпальтах обох наших місцевих газет наступного ж дня після підписання контракту. Тож, пане Люнсдорф, розкажіть мені те, чого я не знаю.
– Роботи розпочинаються наступного місяця, корабель мають передати Беррінґтонам 15 березня 1962 року.
– І чого ви сподіваєтесь досягти з нашою допомогою? Пришвидшити процес чи сповільнити?
– Припинити.
– Непросте завдання, коли стільки підозрілих очей зиркають навколо.