Це був важкий шматок скла, опуклий з одного боку і плоский з іншого. І його колір, і його текстура мали якусь особливу м'якість дощової води. У центрі, візуально збільшений за рахунок опуклої поверхні, знаходився дивний предмет рожевого кольору, який нагадував чи то маленьку троянду, чи морський анемон.
«Що це таке?» – запитав Вінстон, зачарований цією витонченою річчю.
«Це корал», – сказав старий. «Можливо навіть з Індійського океану. Раніше їх от таким чином заливали рідким склом. Такі речі робили років сто тому, не менше».
«Дуже красиво», – сказав Вінстон.
«Так, красиво», – м'яко сказав старий.
«Але сьогодні мало хто оцінить красу такого виробу». Він закашлявся. «Якби так сталося, що ви захотіли його купити, це коштувало б вам чотири долари. Пам'ятаю, колись така річ коштувала вісім фунтів, а вісім фунтів то було… ну, я не скажу точно, але це були великі гроші. Але кого зараз хвилює справжній антикваріат? Хоча його вже майже і не залишилося».
Вінстон не роздумуючи заплатив чотири долари і сунув скляну річ до кишені. Його приваблювала не стільки краса застиглого у склі корала, скільки те, що він належав до епохи, зовсім відмінної від нинішньої. М'яке і гладеньке, немов дощова крапля, це скло не було схоже ні на одне скло, яке Вінстон коли-небудь бачив. Ця штуковина приваблювала його ще більше через свою очевидну нефункціональність, хоча він припустив, що колись вона була задумана як прес-пап'є. Предмет відтягував кишеню своєю вагою, але, на щастя, це було не дуже помітно зі сторони. Було дивно, навіть провокаційно, якщо член Партії мав таку річ. Все старе та красиве завжди викликало підозри. Отримавши свої заповітні чотири долари старий помітно повеселішав. Вінстон зрозумів, що можна було сторгуватися і за три, а може і за два долари.
«Нагорі є ще одна кімната. Якщо хочете, можете подивитись», – сказав він. «Там, звичайно, немає нічого особливого, всього кілька дрібничок. Але якщо хочете, можемо піднятися глянути. Я візьму лампу, щоб ви гарненько могли все роздивитись».
Він запалив ще одну лампу і повільно пішов нагору по крутих сходах, які вели до вузького проходу у кімнату, вікна якої виходили не на галасливу вулицю, а на затишний внутрішній двір. Вінстон зауважив, що меблі були розставлені таким чином, ніби ця кімната була призначена для проживання. На підлозі лежав килим, на стінах висіли картини. Ще там було глибоке крісло з високою спинкою, яке стояло біля каміна. На камінній полиці цокав старовинний скляний годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Під вікном, займаючи майже чверть кімнати, стояло величезне ліжко з високим матрацом.
«Ми з дружиною жили тут, поки вона не померла», – сказав старий, наче знову вибачаючись. «Я розпродаю меблі потроху. Це чудове ліжко з червоного дерева, або, принаймні, буде чудовим, якщо вам вдасться позбутися клопів. Але, можливо, вам воно здається трохи громіздким».
Він тримав лампу високо, щоб освітлювати всю кімнату, і в теплому тьмяному світлі це місце виглядало напрочуд привабливим. В голові Вінстона промайнула думка, що, ймовірно, він міг би знімати цю кімнату за кілька доларів на тиждень, якби, звичайно, йому вистачило на це духу. Це була божевільна ідея, і від неї слід було відмовитися, як тільки вона спала йому на думку, але ця кімната пробудила в ньому свого роду інстинктивну ностальгію. Йому здавалося, що він точно знає, як це, сидіти в кріслі біля каміну, гріти ноги біля відкритого вогню і чекати, поки закипить на плиті чайник – абсолютно один, в цілковитій безпеці, ніхто не дивиться на тебе, голос з телеекрану не наказує тобі, що робити, немає жодного звуку, крім булькання чайника і мірного цокання годинника.
«Ніякого тобі телеекрану!» – не втримався і пробурмотів Вінстон.
«Ах, – сказав старий, – у мене ніколи і не було жодної з цих штук. Надто дорого. І я чомусь ніколи не відчував у цьому потреби. Ось там у кутку стоїть чудовий столик, який розкладається. Хоча, мушу вас попередити, що вам доведеться замінити петлі, якщо ви надумаєте його розкласти».
У протилежному кутку стояла невелика книжкова шафа, і Вінстону вже кортіло подивитися, що там є. Однак виявилося, що там не було нічого, крім сміття та купи мотлоху. Пошук і знищення книг проводились серед пролів так само ретельно, як і всюди. Було дуже малоймовірно, щоб десь у Океанії існував екземпляр книги, надрукований до 1960 року. Старий, все ще тримаючи лампу над головою, стояв перед картиною у рамі з рожевого дерева, яка висіла біля каміну, якраз навпроти ліжка.
«Якщо вас раптом цікавлять старовинні гравюри…» – обережно почав він.
Вінстон підійшов, щоб роздивитися картину. Це була сталева гравюра із зображенням овальної будівлі з прямокутними вікнами і невеликою вежею. Навколо будівлі була огорожа, а на задньому плані була якась статуя. Вінстон деякий час дивився на гравюру. Місце здавалося якимось віддалено знайомим, хоча статую він не пам'ятав.
«Рама прибита до стіни, – сказав старий, – але я можу зняти її для вас».
«Я знаю цю будівлю», – нарешті сказав Вінстон. «Тепер це руїни. Вона стоїть прямо посеред вулиці перед Палацом правосуддя».
«Так, так, біля будівлі суду. У неї влучила ракета… багато років тому. Колись це була церква Святого Климента Датського, так вона називалася. Він винувато посміхнувся, немов усвідомлюючи, що сказав щось смішне, і додав: «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони».
«Що-що, перепрошую?» – запитав Вінстон.
«Це ви про «апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони?» Це була пісенька, яку діти часто наспівували, коли я і сам ще був малий. Не пам'ятаю вже, як там далі співається, але кінцівка була така: «От запалю я свічки – зможеш в ліжечко лягти. От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк». Була така гра, діти ставали по двоє один за одним і, взявшись за руки, утворювали з рук щось на зразок коридору. Ти йшов під руками, і коли пісенька доходила слів: «От візьму я свій тесак – не втечеш ти аж ніяк», руки опускалися і ловили тебе. У пісні були назви всіх лондонських церков. Ну, точніше найбільших».
Вінстон задумався, намагаючись визначити, в якому столітті була побудована зображена на гравюрі церква. Визначити вік лондонських будівель завжди було непросто. Все велике та вражаюче, якщо воно було досить новим на вигляд, автоматично оголошувалося побудованим після революції, в той час як все, що було явно побудоване раніше, відносилося до якогось незрозумілого туманного періоду, який називали Середньовіччям. Вважалося, що епоха капіталізму не принесла нічого цінного. Історію неможливо було вивчити ні за архітектурою, ні по книгах. Статуї, надписи, пам'ятники, назви вулиць – все, що могло пролити світло на минуле, систематично змінювалося.
«Я ніколи не знав, що це була церква», – сказав Вінстон.
«Насправді їх багато збереглося, – сказав старий, – хоча зараз їм знайшли інше застосування. Так, як же там далі співалося? А, згадав!
«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!»
І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»
Ну ось це все, що я зміг пригадати. Фартинг, це була така невелика мідна монета, яка виглядала як цент».
«А де була церква Святого Мартіна?» – запитав Вінстон.
«Святого Мартіна? Вона все ще є, і знаходиться вона на площі Перемоги, поряд з картинною галереєю. Будівля з таким трикутним ганком, колонами і великими сходами».
Вінстон добре знав це місце. Це був музей, який використовувався для різноманітних пропагандистських виставок масштабних моделей балістичних ракет і плавучих фортець, воскових фігур, які ілюстрували звірства ворога, тощо.
«Церква Святого Мартіна в полі», – додав старий, вказуючи на картину стіні, – хоча я щось не пригадую жодних полів у тих краях».
Звичайно, Вінстон не купив картину. Це було б ще більш нерозумно, ніж купити скляне прес-пап'є, та й забрати її додому він ніяк не міг, навіть якщо вийняти її з рами. Але він затримався ще на кілька хвилин, розмовляючи зі старим, ім'я якого, як він з'ясував, було не Вікс, як свідчив напис на вітрині, а Чаррінгтон. Містер Чаррінгтон був вдівцем шістдесяти трьох років і жив у цьому магазині вже понад тридцять років. Увесь цей час він все збирався змінити ім'я над вітрині, але руки так і не дійшли. Поки вони розмовляли, напівзабута пісенька крутилася у голові Вінстона. «Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони! І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!» Дивно, але коли промовляєш про себе цю пісеньку, виникає ілюзія, що ти дійсно чуєш дзвони, такий собі дзвін колишнього Лондона, який й досі існує, просто він прихований від очей і майже забутий. Вінстону здавалося, що він чув дзвін то однієї, то іншої примарної дзвіниці, хоча, наскільки він пам'ятав, у реальному житті він ніколи не чув церковних дзвонів.
Він попрощався, швидко вийшов з кімнати і спустився по сходах першим, щоб старий не побачив, як він нервово оглядав вулицю, перш ніж вийти з магазину. Він уже вирішив, що через деякий час – скажімо, місяць – ризикне знову прийти сюди. Можливо, це було не набагато небезпечніше, ніж прогулювання посиденьок у Громадському центрі. Найбільшою дурістю, звичайно, було повернутися сюди після купівлі щоденника, не знаючи, чи можна довіряти власнику магазину. Однак…
«Так, – знову подумав він, – я повернуся сюди. Я куплю ще якусь гарну дрібничку, я куплю гравюру Святого Климента Датського, витягну її з рами і принесу додому, заховавши під курткою». А ще Вінстон мав намір вивідати решту пісеньки у містера Чаррінгтона. Божевільна ідея знімати кімнату нагорі на мить знову промайнула в його голові. Можливо, на кілька секунд збудження перетворило його на безтурботного дурня, бо він вийшов на тротуар, навіть не глянувши попередньо по сторонам. Він навіть почав наспівувати собі під ніс:
«Апельсини і лимони, Климент б'є у свої дзвони!
І дзвонить святий Мартін, віддавай мій фартинг!»
Раптово його серце завмерло, а живіт скрутило у болісному спазмі. Фігура в синьому комбінезоні йшла по тротуару, метрах у десяти. Це була темноволоса дівчина з Відділу Художньої літератури. Хоч і було досить темно, але впізнати її було нескладно. Вона подивилася йому прямо в очі і швидко пішла далі, зробивши вигляд, ніби не впізнала його.
На кілька секунд Вінстон стояв як укопаний і не міг поворухнутися. Потім він повернув праворуч і, прискорившись, пішов геть, навіть не помічаючи, що йде не в тому напрямку. У будь-якому разі, на одне питання він чітко знав відповідь. Більше у нього не було сумнівів, що чорнява дівчина шпигувала за ним. Вона, мабуть, стежила за ним аж до самого магазину, тому що малоймовірно, щоб вона випадково проходила у той самий вечір по тому самому темному провулку, який до того ж знаходиться досить далеко від кварталів, де жили члени Партії. Надто вже великий збіг. Вже навіть не мало значення, чи дійсно вона була агентом Поліції думок або шпигувала за ним просто з міркувань ідеологічного ентузіазму. Того, що вона застукала його тут, вже було достатньо. Можливо, вона ще й бачила, як він заходив до пабу.
Йти було нелегко. Шматок скла в його кишені при кожному кроці бився об стегно, і він майже готовий був витягти його і викинути. Але ще гіршим був біль у животі. В якусь мить йому здалося, що він помре, якщо найближчим часом не потрапить до вбиральні. Але в цьому кварталі не було громадських туалетів. Проте трохи згодом спазм пройшов, залишивши після себе тупий біль.
Вулиця вела у глухий кут. Вінстон зупинився, постояв кілька секунд, нервово обмірковуючи, що йому робити, потім повернувся і пішов у зворотному напрямку. Раптом йому спало на думку, що з темноволосою дівчиною вони розминулися хвилини три назад і що він, ймовірно, зможе її наздогнати. Він може простежити за нею, поки вони не опиняться у якомусь тихому безлюдному місці, а потім розбити їй череп каменем. Шматок скла в його кишені досить важкий і підійде для цього завдання. Однак, Вінстон одразу відмовився від цієї ідеї, бо навіть думка про найменше фізичне зусилля була нестерпною. Він не міг бігти, не міг нанести удар. Крім того, вона була молодою та міцною, і напевно буде захищатися і відбиватися. У його голові промайнула ще одна ідея – швидко дістатися Громадського центру та залишитися там до закриття, щоб забезпечити собі часткове алібі на вечір. Але це теж було неможливо. Смертельна втома скувала все його тіло. Все, що він хотів, це скоріше повернутися додому, а потім сісти і просто мовчати.
Коли він повернувся до квартири, було двадцять два нуль-нуль. У двадцять три тридцять у всьому будинку вимикали світло. Він пішов на кухню і проковтнув майже повну чашку джина «Перемога». Потім він підійшов до столу в ніші, сіл і вийняв щоденник з шухляди. Але відкрити його він наважився не відразу. З телеекрану пронизливий жіночий голос співав патріотичну пісню. Вінстон сидів, дивлячись на мармурову обкладинку записника, і безуспішно намагався заглушити голос у своїй голові.
Вони прийдуть за тобою вночі, вони завжди приходять вночі. Розумніше було б вбити себе до того, як тебе зловлять. Безсумнівно, деякі люди так і робили. Багато зникнень насправді були самогубствами. Але потрібно мати неймовірну мужність, щоб накласти на себе руки у світі, де дістати вогнепальну зброю або будь-яку надійну та швидкодійну отруту було абсолютно неможливо. Він з деякою цікавістю почав обмірковувати біологічну марність болю і страху, зрадливість людського тіла, яке завжди ціпеніє саме у той момент, коли потрібно діяти. Він міг би змусити замовкнути темноволосу дівчину, якби діяв досить швидко, але саме у цей небезпечний і відповідальний момент він повністю втратив здатність щось робити. Йому спало на думку, що в моменти кризи людина ніколи не бореться проти зовнішнього ворога, а завжди проти власного тіла. Навіть зараз, незважаючи на джин, тупий біль у животі не давав йому мислити логічно. Він розумів, що саме так все і відбувається у всіх героїчних або трагічних ситуаціях. На полі бою, у камері тортур або на потопаючому кораблі те, за що ви боролися просто забувається, бо на перший план виходять лише фізичні відчуття. Ваше тіло наче роздувається, поки не заповнює весь ваш всесвіт, і ви вже нічого крім нього не бачите. Та й навіть якщо вас не паралізує страх або крик болю, життя все одно зводиться до постійної боротьби з голодом, холодом, безсонням, печією або хворим зубом.
Він відкрив щоденник. Було важливо щось записати. Жінка на телеекрані почала співати нову пісню. Її голос, здавалося, застряг у його мозку, як уламок скла. Він спробував щось написати для О'Брайана (чи для кого б він там не писав цей щоденник), але замість цього почав думати про речі, які трапляться з ним після того, як Поліція Думок схопить його. Неважливо, одразу тебе вб'ють чи ні. Головне, що ти знав, що тебе вб'ють. Але перед смертю (ніхто не говорив про такі речі, але всі знали про них) була рутинна процедура зізнання у злочинах, яку кожному потрібно було пройти: плазування і благання про пощаду, тріск зламаних кісток, вибиті зуби, розбита голова і вирване волосся.
Навіщо взагалі терпіти все це, якщо кінець завжди однаковий? Чому не можна просто відразу скоротити життя на кілька днів або тижнів? Нікому ніколи не вдавалося уникнути викриття і зізнання у злочинах. Якщо ти хоч раз піддався спокусі та допустив у своїй свідомості думкозлочин, ти міг бути абсолютно впевнений, що через деякий час ти помреш. Тоді для чого весь цей майбутній жах, якщо він нічого не змінить?