На мить він зупинився нагорі сходів. На протилежній стороні провулку знаходився зубожілий паб, вікна якого, здавалося, були немов припорошені інеєм, хоча насправді вони були просто вкриті пилом. Згорблений, але бадьорий стариган з білими вусами, що стирчали вперед, наче у креветки, штовхнув скрипучі двері пабу та увійшов всередину. Поки Вінстон стояв і дивився на те, що відбувалося, йому спало на думку, що старий, якому на вигляд було щонайменше років вісімдесят, під час революції вже був досить зрілого віку. Він і ще кілька людей, подібних до нього, були останніми живими свідками загадкової епохи капіталізму. Серед верхівки Партії теж було кілька людей, ідеї яких сформувалися ще до революції. В основному, старше покоління було майже повністю знищене під час великих чисток п'ятдесятих і шістдесятих років, а ті одиниці, яким вдалося вижити, вже давно були залякані до повної розумової капітуляції. Якщо і був хто-небудь, хто міг правдиво описати життя на початку століття, то це міг бути лише цей старий прол. Вінстон згадав уривок з підручника історії, який він переписав у свій щоденник, і йому на думку спала божевільна ідея. Що як він зайде у цей паб, познайомиться з цим старим і розпитає його. Він скаже: «А розкажіть-но мені про своє життя, коли ви були ще хлопчиком. Як воно було у ті дні? Чи було тоді краще, ніж зараз? Або ще гірше?»
Швидко, щоб не встигнути злякатися і дати задню, він спустився по сходинках і перейшов на інший кінець вулички. Звичайно, це було безумство. Так, не існувало закону, який забороняв розмовляти з пролами або відвідувати їх паби, але це було аж занадто незвичним, і тому рідко залишалося непоміченим. Якщо з'являться патрулі, він може сказати, що у нього запаморочилось у голові, але навряд чи вони йому повірять. Він штовхнув двері, і в ніздрі вдарив неприємний запах кислого пива. Коли він увійшов, шум голосів стих. Він спиною відчував, як всі витріщаються на його синій комбінезон. Гра у дартс в іншому кінці кімнати перервалася, можливо, на цілих тридцять секунд. Старий, за яким він пішов, стояв біля барної стійки і про щось сперечався з барменом, високим, товстим і сутулим молодиком з величезними руками. Група інших пролів, яка стояла неподалік зі склянками у руках, спостерігала за їх діалогом.
«Я ж тебе по-людськи попросив», – сказав старий, зухвало розправляючи плечі. «А ти мені кажеш, що у тебе немає нормального пивного келиха у цій клятій забігайлівці?»
«Що це взагалі таке, цей твій ПИВНИЙ КЕЛИХ, чорт забирай?» – сказав бармен, нахиляючись вперед, поклавши кінчики пальців на стійку.
«Ні, ну ви подивіться на нього! Називає себе барменом і не знає, що таке пивний келих! Пивний келих вміщує пінту пива, що становить півкварти, а чотири кварти це вже галон. Я що, повинен вчити тебе елементарним речам?»
«Ніколи не чув ні про які пінти», – коротко сказав бармен. «Літр і півлітра – це все, що ми наливаємо. На полиці перед вами склянки».
«А мені пінту подавай», – наполягав старий. «За часів моєї молодості не знали ми твоїх триклятих півлітрів».
«Коли ти був молодим, старий, люди жили на деревах, як мавпи», – сказав з усмішкою бармен, глянувши на інших відвідувачів.
Пролунав регіт, і занепокоєння, викликане появою Вінстона, здавалося, зникло. Бліде обличчя старого почервоніло. Він відвернувся, бурмочучи щось собі під носа, і врізався у Вінстона. Вінстон обережно притримав його за руку.
«Можна пригостити Вас пивом?» – запитав він.
«А ти що, типу джентльмен?» – сказав дід, знову розправляючи плечі. Схоже, він не помітив синього комбінезона Вінстона. «Пінту пива!» – агресивно додав він, звертаючись до бармена. «Пінту міцного».
Бармен налив у дві широкі склянки, які він «турботливо» сполоснув у відрі під прилавком, по півлітра темно-коричневого пива. Пиво було єдиним напоєм, який можна було знайти у пабах. Теоретично, проли не мали пити джин, хоча дістати його вони могли досить легко. Гра у дартс знову була у розпалі, а відвідувачі повернулися до своїх звичних розмов про лотерейні квитки. Про присутність Вінстона вже всі забули. Біля вікна був усамітнений столик, де можна було спокійно поговорити, не боючись, що тебе хтось підслухає. Це було вкрай небезпечно, але, у будь-якому разі, тут не було телеекрану, в чому Вінстон переконався, як тільки увійшов до бару.
«Міг би і пінту мені налити», – пробурчав старий, невдоволено дивлячись на свій стакан. «Півлітра недостатньо. Я їм не нап'юся. А літр – то занадто багато, мій сечовий міхур стільки не подужає, як і мій гаманець».
«Ви, мабуть, на власні очі бачили всі ті зміни, які відбулися з часів вашої молодості?» – невпевнено запитав Вінстон.
Бліді блакитні очі старого повільно оглянули бар – мішень для гри у дартс, барну стійку, двері, що ведуть у туалет – немов він згадував зміни, які відбулися саме у цьому барі.
«Пиво було краще», – сказав він нарешті. «І дешевше! Коли я був молодим, пиво – міцненьке воно було, не те, що зараз – коштувало чотири пенси за пінту. Звичайно, це було до війни».
«Про яку саме війну ви говорите?» – запитав Вінстон.
«Та про всі одразу», – невизначено сказав старий. Він взяв свою склянку, і його плечі знову розправилися. «Ваше здоров'я!»
Старий одним ковтком осушив стакан. Вінстон підійшов до бару і повернувся ще з двома пів-літровими склянками. Схоже, старий забув про свої побоювання щодо літра пива.
«Ви набагато старший за мене», – продовжував Вінстон. «Ви, мабуть, були вже досвідченою людиною, коли я ще навіть на світ не з'явився. Ви пам'ятаєте, як воно було в дореволюційні часи? Люди мого віку майже нічого не знають про ті часи. Ми можемо читати про них тільки у книгах, хоча те, що там написано, може бути неправдою. Мені хотілося б дізнатися вашу думку з цього приводу. У підручниках історії говориться, що життя до революції було геть інакшим, ніж зараз. Що було жахливе пригнічення, несправедливість, бідність, що тоді було навіть гірше, ніж ми здатні собі уявити. Тут, у Лондоні, більша частина людей протягом усього життя голодувала, а у половини з них не було навіть взуття. Вони працювали по дванадцять годин на день, кидали школу у дев'ять років і жили по десятеро людей в одній кімнаті. І у той самий час існувала дуже малочисельна група людей, всього кілька тисяч – їх називали капіталістами – які були багаті та могутні. Вони володіли всім, чим можна було володіти. Вони жили у великих розкішних будинках з тридцятьма слугами, роз'їжджали на автомобілях і кінних екіпажах, пили шампанське, носили циліндри…»
Старий несподівано засяяв.
«Циліндри!» – сказав сказав. «Дивно, що ти їх згадав. Я тільки вчора про них згадував, сам не знаю чому. Я жартома подумав, що вже багато років не бачив циліндрів. Так, циліндри були. Останній раз я одягав його на похорони невістки. Це було… ну, точну дату я вже й не згадаю, але це було років п'ятдесят тому. Звичайно, циліндри одягали лише в особливих випадках, як ти розумієш».
«Та не у циліндрах справа», – терпляче сказав Вінстон. «Справа у тому, що ці капіталісти, вони і ще кілька юристів та священиків були владиками світу. Всі повинні були їм прислужувати і догоджати. Ви – прості люди, робітники – були їх рабами. Вони могли робити з вами все, що хотіли. Вони могли відправити вас до Канади, як худобу. Якби вони захотіли, вони могли б спати з вашими доньками. Вони могли наказати відшмагати вас батогами. Проходячи повз них, ви повинні були нахилитися і зняти капелюха. Кожен капіталіст ходив в оточенні лакеїв, які…»
Старий знову засяяв.
«Лакеї!» – він сказав. «Сто років вже чув цього слова. Лакеї! Немов переношуся у минуле. Я згадую минулі часи, коли я щонеділі ходив до Гайд-парку послухати виступи. Хто там тільки не виступав з проповідями – Армія Спасіння, католики, євреї, індіанці. Так ось там був один хлопець, вже, звичайно, і не згадаю його імені, ось він був дійсно сильним оратором. «Лакеї», – говорив він, – буржуйські лакеї! Посіпаки правлячого класу! Паразити» – ось як він казав. «А ще щось на кшталт «гієни», так, він точно називав їх «гієнами». Ну, звичайно, ви розумієте, це він мав на увазі лейбористську партію».
У Вінстона було відчуття, що вони говорять про абсолютно різні речі.
«Насправді я хотів запитати у вас ось що, – перебив він, – чи вважаєте ви, що тепер у вас більше свободи, ніж було тоді? Що зараз з вами поводяться краще. Чи правда, що раніше багаті люди, люди при владі…»
«Палата лордів», – уточнив старий.
«Нехай буде Палата лордів, якщо хочете. Так от я питаю, чи ставилися ці люди до вас як до нижчої істоти просто тому, що вони були багаті, а ви бідні? Наприклад, чи правда, що вам доводилося називати їх «сер» і знімати капелюха, коли ви проходили повз них?»
Старий, здавалося, глибоко задумався. Перш ніж відповісти, він випив близько чверті склянки пива.
«Так, – сказав він, – їм подобалося, якщо ви торкалися свого капелюха при зустрічі з ними. Це було щось на зразок прояву поваги. Я, власне, не те щоб погоджувався з цим, але робив це досить часто. Доводилося, так би мовити».
«І звичайною справою було… Я цитую тільки те, що я читав у підручниках з історії. Чи могли ці люди, чи їх слуги зіштовхнути вас з тротуару у стічну канаву?»
«Так, одного разу мене зіштовхнули у канаву», – сказав старий. «Пам'ятаю це, ніби це було вчора. Це був вечір регати, ну, перегони на човнах, іншими словами. На цих регатах хуліганів, звичайно, вистачало, і ось я випадково натикаюся на молодика на Шафтсбері-авеню. На вигляд він був начебто пристойний джентльмен, біла сорочка, циліндр, чорне пальто. Його хитало як той маятник, ось я і врізався у нього випадково. А він мені такий: «Дивись, куди преш?», а я йому у відповідь: «А ти що, купив усю цю кляту вулицю?», а він: «Та я тобі голову відірву, якщо будеш до мене лізти». Я кажу: «Ти п'яний. Я зараз покличу поліцейського». І ось уявляєш, він бере мене за комір і штовхає так сильно, що я мало не потрапив під колеса автобуса. Що ж, у ті дні я був молодий, і вже збирався наваляти йому, але…»
Вінстона охопило почуття безпорадності. Спогади старого були якимось калейдоскопом дрібних деталей, діалогів та історій. Його можна було розпитувати хоч увесь день, і не отримати жодної реальної інформації. В якомусь сенсі партійні історії все ще можуть бути правдою: вони можуть навіть бути повністю правдивими. Він зробив останню спробу:
«Можливо, я не зовсім чітко висловився», – сказав він. «Я намагаюся сказати ось що. Ви вже дуже довго живете на цьому світі, ви прожили половину життя до революції. Наприклад, у 1925 році ви вже були дорослим. З того, що ви пам'ятаєте, як на вашу думку, життя у 1925 році було кращим чи гіршим, ніж зараз? Якби ви могли обирати, ви б хотіли повернутися у ті часи чи жити зараз?»
Старий задумливо подивився на дошку для дартсу. Він пив пиво, але вже повільніше, ніж раніше. Коли він заговорив, це було вдумливо і по-філософськи, ніби пиво пом'якшило його норов.
«Я знаю, що ви очікуєте почути від мене», – сказав він. «Ви очікуєте, що я скажу, що я знову хотів би стати молодим. Більшість людей так і сказали б. У молодості в тебе є здоров'я і сила. Коли проживеш з моє, синку, звичайно, ні про яке здоров'я і мови бути не може. У мене страшно болять ноги і мій сечовий міхур не дає мені спокою, мені доводиться вставати у туалет по шість-сім разів за ніч. З іншого боку, бути старим доволі непогано, є тут свої переваги. У тебе вже немає колишніх турбот. Ніяких проблем з жінками, і це чудово. Я не був з жінкою вже майже тридцять років, і знаєш, мені й не хочеться».
Вінстон відвернувся і дивився у каламутне вікно. Це було марно. Він вже збирався замовити ще пива, коли старий несподівано піднявся і швидко почовгав до смердючих пісуарів у дальньому кутку зали. Зайві півлітра дали про себе знати. Вінстон посидів хвилину або дві, дивлячись на свою порожню склянку, і майже не помітив, як ноги знову винесли його на вулицю. Ще років двадцять, розмірковував він, і можливість отримати відповідь на таке важливе, але при цьому просте запитання «Чи було життя до революції кращим, ніж зараз?» назавжди буде втрачено. Насправді на це питання неможливо було відповісти навіть зараз, оскільки ті кілька свідків старих часів були не здатні порівнювати одну епоху з іншого. Вони пам'ятали мільйон непотрібних дрібниць, таких як сварка з колегою по роботі, пошуки втраченого велосипедного насоса, вираз обличчя давно померлої сестри, вихори пилу вранці сімдесят років тому, але всі дійсно важливі події вони вже не пам'ятали. Вони були як ті мурахи, які бачать маленькі предмети, але не помічають великих. А якщо реальні свідки історичних подій зовсім нічого не пам'ятають, а письмові записи про ці події сфальсифіковані, то твердженням Партії про поліпшення умов людського життя доводиться просто сліпо вірити, бо вже не існувало і ніколи більше не буде існувати еталона, який можна було б протиставити цим твердженням.
У цей момент хід його думок різко перервався. Він зупинився і подивився вгору. Він опинився на вузькій вулиці, де кілька темних магазинчиків потонули серед житлових будинків. Прямо над його головою висіли три вицвілі металеві кулі, які виглядали так, немов колись були позолочені. Здавалося, він знає це місце. Звісно! Він стояв біля крамнички, де купив щоденник.
Його охопив страх. Було і так доволі необачно купляти той записник, і він поклявся ніколи більше не наближатися до цього місця. І ось у той момент, коли він дозволив своїм думкам дрейфувати по океану свідомості, його ноги самі повернули його сюди. Саме від подібних суїцидальних імпульсів він сподівався захистити себе, почавши вести щоденник. Одночасно він подумки зауважив, що, хоча була вже двадцять перша година, магазин все ще був відкритий. Подумавши, що всередині він буде привертати менше уваги, ніж якщо буде тинятися по вулиці, він зайшов до магазину. Якщо його запитають, що він тут робить, він зможе правдоподібно відповісти, що намагався купити леза для гоління.
Господар тільки но запалив масляну лампу, від якої йшов різкий, але все ж приємний запах. Це був чоловік років шістдесяти, кволий, сутулий, з довгим носом і добрими очима, які дивилися з-за товстих лінз окулярів. Його волосся було майже білими, але густі брови були вугільно чорними. Ці його окуляри, м'які метушливі рухи і той факт, що він був одягнений у старий оксамитовий піджак, створювали йому якийсь інтелігентний образ, ніби він був письменником або, можливо, музикантом. Голос у нього був м'який, немов трохи приглушений, а мова не була такою неграмотною та грубою, як у більшості пролів, хоча він і говорив з просторічним лондонським акцентом.
«Я впізнав вас ще з вулиці», – відразу сказав він. «Ви той джентльмен, який купив записну книжку. Так, вона виготовлена з дуже якісного паперу, яка називається верже кремового кольору. Такий папір не роблять уже… о, ризикну сказати, років п'ятдесят. Він подивився на Вінстона поверх окулярів. Чи можу я ще чимось вам допомогти? Чи ви просто зайшли подивитися?»
«Я просто проходив повз», – невизначено сказав Вінстон. «Я просто заглянув. Я не шукаю нічого конкретного».
«Ну, що ж, добре, – сказав господар крамнички, – бо не думаю, що зміг би вам допомогти». Він розвів руками, наче вибачаючись. «Як бачите, магазин майже порожній. Правду кажучи, торгівля антикваріатом, як на мене, приречена. Нема вже більше ні попиту, ні запасів. Меблі, фарфор, скло, все поступово ламається чи б'ється. Метал в основному переплавляється. Я вже багато років не бачив латунних свічників».
Насправді, крихітний магазин був забитий речами, але серед них не було майже нічого, що мало хоч найменшу цінність. Там майже не було де розвернутися, тому що по всьому периметру магазину вздовж стін стояли незліченні рами для картин, вкриті товстим шаром пилу. У вітрині були підноси з гайками та болтами, тупі зубила, ножі зі зламаними лезами, обшарпаний годинник, який зупинився ще років двадцять тому, та інший непотріб. На маленькому столику у кутку теж валялися різні предмети – лаковані табакерки, агатові брошки тощо – однак серед цього мотлоху можна було знайти і щось цікаве. Коли Вінстон підійшов до столу, його увагу привернув круглий гладенький предмет, який м'яко мерехтів у світлі лампи. Вінстон взяв його і уважно роздивився.