Він знову натиснув пальцями на повіки. Нарешті він це записав, але це не подіяло, терапія не спрацювала. Бажання лаятися та кричати зараз було як ніколи сильним.
Розділ 7
Вінстон писав, що якщо і є надія, то лише на пролів.
«Лише на них вся надія, бо тільки серед них, у цій величезній інертній масі, яка, до речі, становила 85 % населення Океанії, одного дня може зародитися сила, здатна знищити Партію. Партію неможливо було розвалити зсередини. Її вороги, якщо такі були, просто були позбавлені можливості згрупуватися або навіть ідентифікувати один одного. Навіть якщо легендарне Братство й існувало, то було дуже малоймовірно, що його члени коли-небудь збиралися у кількості більшій, ніж двоє чи троє. Для них погляд очі в очі, легка зміна тону голосу, сказане пошепки слово вже було проявом бунту. Але пролам, якби тільки вони могли якимось чином усвідомити свою силу, не потрібна була б навіть якась змова. Їм потрібно було лише встати і здригнутися, як кінь, який струшує з себе мух. Якби вони захотіли, вони могли б уже завтра вранці рознести Партію на друски. Звичайно, рано чи пізно їм без сумніву спаде це на думку! І все ж…!»
Він згадав, як одного разу йшов по багатолюдній вулиці, і жахливий крик сотень жіночих голосів пролунав з провулка попереду. Це був грізний крик гніву та відчаю, гортанне, гучне «О-о-о-о!», яке гуло, наче сигнал поїзда, що суне прямо на вас. Його серце мало не вискочило з грудей. «Почалося!» – подумав він. «Бунт! Проли нарешті вирвалися на свободу!» Коли він дістався місця, звідки лунав шум, то побачив натовп з двохсот або трьохсот жінок, які штовхалися біля прилавків на ринку. Обличчя їх такими трагічними, ніби вони були приреченими пасажирами потопаючого корабля. Але вже наступної миті загальний відчай переріс у цілу купу дрібних індивідуальних сварок. Виявилося, що в одному з прилавків продавалися бляшані каструлі. Так, вони були жахливої якості, але дістати хоч якісь каструлі завжди було важко. А тепер навіть найкволішу каструлю взагалі ніде не можна було дістати. Щасливі власниці останніх екземплярів, яких зараз усі штовхали і били, намагалися втекти зі своїм скарбом, в той час як десятки інших жінок верещали навколо прилавка, звинувачуючи продавця в упередженому ставленні та в тому, що десь у нього в запасі ще залишилося кілька каструль. Знову пролунали крики. Дві огрядні жінки схопилися за одну каструлю і почали тягнути її з боку в бік. Через деякий час ручки каструлі відірвалися. Вінстон з огидою дивився на них. І все ж, всього лише на мить, якась страшенна сила була у цьому крику кількох сотень людей! Чому вони ніколи не кричали так само про що-небудь важливе?
Він написав:
«Поки вони не стануть свідомими, вони ніколи не повстануть, і поки вони не повстануть, вони не зможуть стати свідомими».
Це, подумав він, могло б стати цитатою, гідної одного з партійних підручників. Партія, звичайно, стверджувала, що звільнила пролів з неволі. До революції капіталісти жахливо ставилися до них, морили голодом, били, жінок змушували працювати на вугільних шахтах (насправді жінки й досі працювали на вугільних шахтах), дітей продавали на фабрики у віці шести років. Але водночас, дотримуючись принципів дводумства, Партія стверджувала, що проли за своєю природою нижчі істоти та їх потрібно тримати в шорах, як тварин. Насправді про пролів було відомо дуже мало. Та, власне, вони нікому й не були цікаві. Поки вони продовжували працювати і розмножуватися, інші їх заняття не мали значення. Маючи свободу жити самі по собі, наче та рогата худоба, кинута на рівнинах Аргентини, вони жили таким життям, яке здавалося їм природним, так би мовити, запрограмованим на генному рівні. Вони народжувалися і росли у стічній канаві, йшли на роботу в дванадцять років, у них був короткий період розквіту, краси і сексуального бажання, вони виходили заміж та одружувались у двадцять, починали в'янути у тридцять, і вмирали здебільшого у шістдесят. Важка фізична праця, турбота про будинок і дітей, дрібні сварки з сусідами, фільми, футбол, пиво і, перш за все, азартні ігри були їх всесвітом, це було межею їх свідомості та самовизначення. Тримати їх під контролем було нескладно. Кілька агентів Поліції Думок постійно проникали в їх ряди, поширюючи неправдиві чутки, виявляючи й усуваючи тих небагатьох, які вважалися потенційно небезпечними. Але ніяких спроб нав'язати їм ідеологію Партії не робилося. Показувати пролам, що таке політичний інтерес було небажано, і можливо навіть небезпечно. Все, що від них вимагалося, це примітивний патріотизм, яким можна було апелювати щоразу, коли необхідно було змусити їх погодитися на більш тривалий робочий день або скорочений пайок. І навіть коли вони були чимось незадоволені, що все ж траплялося час від часу, їх невдоволення ні до чого не призводило, бо не маючи спільних глобальних ідей та цілей, вони могли зосередитися лише на дрібних конкретних скаргах. Більше зло незмінно вислизало з їх поля зору. Переважна більшість пролів не мала телеекранів у своїх квартирах. Навіть патрулі їх особливо не чіпали. У Лондоні була величезна кількість злочинців: бандити, повії, торговці наркотиками, шахраї, але оскільки всі вони теж були пролами, вони нікого не цікавили. В усіх питаннях моральності їм дозволялося слідувати кодексу своїх предків. Сексуальне пуританство Партії їм не нав'язувалось. Безладні статеві зв'язки залишалися безкарними, розлучення дозволялося. Навіть релігія була їм дозволена, але вона пролів не цікавила. Вони не викликали підозр. Як свідчило партійне гасло: «Проли і тварини – істоти вільні від зобов'язань».
Вінстон нахилився і обережно почухав варикозну виразку. Вона знову почала свербіти. Як би там не було, все завжди зводилось до того, що неможливо було дізнатися, яким насправді було життя до революції. Вінстон дістав з шухляди екземпляр підручника з історії для дітей, який позичив у місіс Парсонс, і почав переписувати уривок у щоденник:
«У старі часи, до славної революції, Лондон не був тим гарним містом, яким ми знаємо його сьогодні. Це було темне, брудне, жалюгідне місце, де майже нікому не вистачало їжі і де у сотень, а то і тисяч бідняків не було взуття, та що й казати, у них навіть даху над головою не було. Дітям вашого віку доводилося працювати по дванадцять годин на день на жорстоких господарів, які били їх батогами, якщо ті працювали занадто повільно, і годували їх тільки черствими хлібом і водою.
І серед всієї цієї жахливої бідності було лише кілька великих розкішних будинків, де жили багатії, у яких було по тридцять слуг, які задовольняли всі їхні забаганки. Ці багатії називались капіталістами. Це були товсті огидні люди зі злими обличчями, як зображено на картинці на наступній сторінці. Як ви бачите, капіталіст носив довге чорне пальто, яке звалося сюртуком, і дивний лакований капелюх у формі димоходу, який називали циліндром. Це була уніформа капіталістів, і більше нікому не дозволялося її носити. Капіталісти володіли всім у світі, а всі інші були їх рабами. Їм належала вся земля, всі будинки, всі фабрики і всі гроші світу. Якщо хтось їх не слухався, вони могли кинути цю людину до в'язниці, позбавити роботи і заморити голодом. Коли звичайна людина говорила з капіталістом, вона повинна була вклонитися йому, зняти кашкет і звертатися до нього «сер». Головного капіталіста називали королем, і…»
Про що йшлося у підручнику далі, він знав. Там згадувалося про єпископів у балахонах з батистовими рукавами, про суддів у горностаєвих накидках, про ганебний стовп, біржу цінних паперів, одноманітну механічну працю, батоги для покарань, марнотратні вечірки у лорда-мера міста і те, що люди мали падати в ноги голові церкви і цілувати йому черевики. Також існувало так зване правило «jus primae noctis», про яке, ймовірно, навряд чи розповідали б у підручниках для дітей. Це був закон, згідно якого кожен капіталіст мав право спати з будь-якою жінкою, яка працює на одній з його фабрик.
І ось як визначити, наскільки ці твердження брехливі? Може, це правда, що люди зараз живуть краще, ніж до революції. Єдиним свідченням зворотного був безмовний протест у вашому власному тілі, якесь інстинктивне відчуття, що умови, в яких ви живете, нестерпні і що колись все було зовсім інакше. Йому спало на думку, що справжньою характерною рисою сучасного життя була навіть не стільки його жорстокість і відчуття незахищеності, скільки його порожнеча, тьмяність і одноманітність. Реальне життя не мало нічого спільного з тією брехнею, яка вливалась нам у вуха з телеекранів, і його рівень був максимально далеким від тих ідеалів, які пропагувала Партія. Навіть для члена Партії більша частина життя проходить одноманітно і не має нічого спільного з політичною діяльністю, адже йому доводиться протирати штани на нудній роботі, боротися за місце у метро, штопати дірки у старих шкарпетках, випрошувати таблетку сахарину, зберігати недопалки, що докурити їх пізніше. Ідеал, створений Партією, був чимось великим, страшним і блискучим, світ сталі та бетону, повний жахливих машин і зброї, нація воїнів і фанатиків, які марширують і викрикують одні й ті самі гасла, працюють без відпочинку, борються, перемагають, переслідують – триста мільйонів людей з однаковим запрограмованим з дитинства виразом обличчя. Проте реальність була зовсім іншою – брудні міста, які розвалювалюються від старості та ракетних ударів, голодні люди, які ходять у подертих черевиках і живуть у занедбаних будинках, де завжди смердить вареною капустою і помиями. Перед його очима постала картина Лондона, величезного, зруйнованого і заваленого сміттям, а до всього цього додався образ місіс Парсонс, жінки зі зморшкуватим обличчям і тонким волоссям, яка безпорадно намагається полагодити забиту каналізацію.
Він нахилився і знову почухав ногу. Цілодобово телеекрани забивали вам голову статистикою, яка кричала, що у людей сьогодні було більше їжі, більше одягу, кращі будинки, кращий відпочинок, що вони жили довше, працювали менше, були здоровішими, сильнішими, щасливішими, розумнішими і освіченішими, ніж п'ятдесят років тому. Жодне слово з цього не можна було ні довести, ні спростувати. Партія стверджувала, наприклад, що сьогодні сорок відсотків дорослих пролів грамотні. До революції начебто цей показник був лише п'ятнадцять відсотків. Партія стверджувала, що рівень дитячої смертності зараз становив всього 160 на тисячу, тоді як до революції він був 300. І так далі. Це було схоже на рівняння з двома невідомими. Цілком можливо, що буквально кожне слово у підручниках історії, навіть те, що приймається на віру без усіляких питань, було лише чиєюсь божевільною фантазією. Можливо, ніколи і не існувало такого закону, як «jus primae noctis» або такої істоти, як капіталіст, або такого головного убору, як циліндр.
Все розчинилося у тумані невідомості. Минуле було стерто, сам факт стирання забутий, а брехня стала правдою. Лише раз у житті він мав конкретний і безпомилковий доказ фальсифікації. Він тримав його у руках цілих тридцять секунд. Здається, це було у 1973 році. У будь-якому разі це було приблизно у той час, коли вони з Кетрін розлучилися. Але по-справжньому важливою була дата на сім або вісім років раніше.
Насправді вся історія почалася в середині шістдесятих, у період великих чисток, у ході яких колишні лідери революції були знищені раз і назавжди. До 1970 року нікого з них не залишилося, крім самого Старшого Брата. Всі інші на той час були викриті як зрадники та контрреволюціонери. Гольдштейн втік і переховувався (де саме, ніхто не знав), хтось просто зник безвісти, ну, а більшість було страчено після видовищних публічних процесів, на яких вони привселюдно зізналися у своїх злочинах. Серед останніх політичних в'язнів були троє чоловіків на ім'я Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Ці троє були заарештовані, начебто, у 1965 році. Часто бувало, що люди зникали на рік, а то і більше, і ніхто не знав, живі вони чи мертві, а потім раптово воно з'являлися, щоб публічно викрити себе. Ці троє зізналися у шпигунстві та змові з ворогом (на той момент ворогом теж була Євразія), розкраданні державних коштів, вбивствах різних провідних членів Партії, інтригах проти Партії та Старшого Брата та актах саботажу, в результаті яких загинули сотні тисяч невинних людей. Зізнавшись у всьому цьому, вони були помилувані, знову зараховані до лав Партії та призначені на посади, які лише на перший погляд здавалися важливими, але насправді взагалі не передбачали ніякої діяльності. Всі троє написали довгі жалюгідні та принизливі статті у «Таймс», де аналізували причини свого відступництва та обіцяли виправити становище.
Через деякий час після їх звільнення Вінстон дійсно бачив усіх трьох у кафе «Каштан». Він згадав, з яким жахом і цікавістю спостерігав за ними краєм ока. Це були люди набагато старші за нього, релікти стародавнього світу, чи не останні свідки героїчного минулого Партії. Вони все ще випромінювали легку ауру підпільної боротьби і громадянської війни. У нього було відчуття (хоча вже тоді факти і дати ставали розмитими), що він знав їх імена ще задовго до появи Старшого Брата. Але також вони були злочинцями, ворогами, відступниками, приреченими на смерть протягом року або двох. Жодному з тих, хто хоч раз потрапив у руки Поліції Думок, не вдалося врятуватися. Це були ходячі трупи, які просто чекали своєї черги лягти у могилу.
Столики біля них були порожніми. Було нерозумно навіть просто перебувати поруч з такими людьми. Вони сиділи у тиші, схилившись над склянками з джином, приправленим настоянкою гвоздики – фірмовим напоєм кафе. З усіх трьох саме Рузерфорд справив на Вінстона найбільше враження. Колись він був відомим карикатуристом, чиї різкі та безжальні ілюстрації допомагали підтримувати громадський запал під час революції. Навіть зараз, через багато років, його карикатури періодично з'являлися в «Таймс». Хоча тепер вони були напрочуд млявими і непереконливими, така собі жалюгідна імітація його колишнього стилю. Їх темою завжди були пережитки старих часів – багатоквартирні будинки, одвічно голодні діти, вуличні сутички, капіталісти у циліндрах, які навіть стоячи на барикадах, здавалося, все ще чіплялися за свої циліндри, наче демонструючи марні спроби чіплятися за минуле. Рузерфорд виглядав доволі грізно зі своєю гривою брудного сивого волосся, зморшкуватим обличчям і товстими губами. Свого часу він, мабуть, був надзвичайно сильний, але тепер його величезне тіло було згорбленим, в'ялим і огрядним. Здавалося, він руйнувався на очах, як гора під час зсуву.
Все це було десь о п'ятнадцятій годині. В такий час на вулицях завжди було порожньо. Вінстон вже не міг згадати, як сам опинився у кафе в такий час. Там майже нікого не було. З телеекранів лунала різка металева музика. Троє чоловіків сиділи у кутку зали майже нерухомо. Вони не розмовляли один з одним. Офіціант без команди приніс їм чергові склянки джина. Поруч з ними на столі стояла шахівниця з розставленими фігурами, які так ніхто і не зрушив з місця. А потім, приблизно на півхвилини, щось наче трапилося з телеекранами. Мелодія, яку вони грали, змінилася, і тон музики теж. Те, що тоді сталося, важко описати словами. Прозвучала дивна, тріскуча, ревуча, глузлива нота, Вінстон назвав її «жовтої нотою». І тут голос з телеекрану проспівав:
Троє чоловіків не поворухнулись. Але коли Вінстон знову глянув на змарніле обличчя Рузерфорда, він побачив, що його очі були повні сліз. І тоді він вперше помітив, з якимось внутрішнім тремтінням (хоча тоді він ще не розумів причину цього тремтіння), що і у Ааронсона, і у Рузерфорда були зламані носи.