Трохи пізніше всіх трьох знову заарештували. З'ясувалося, що з моменту звільнення вони брали участь у нових змовах. На другому суді вони знову зізналися у всіх своїх старих злочинах, а також у цілому ряді нових. Їх стратили, і їх доля була записана у партійних архівах як наочне попередження майбутнім поколінням. Приблизно через п'ять років після цього, у 1973 році, Вінстон розгортав документи, які щойно випали з пневмопошти на його стіл, саме тоді він і натрапив на клаптик паперу, який, вочевидь, випадково змішався з документами, а потім про нього просто забули. Коли він розгладив листок, він побачив, що це була половина газетної сторінки, вирвана з випуску «Таймс» приблизно десятирічної давності. Це була верхня частина сторінки, тож на ній була вказана дата. Там була фотографія учасників якогось партійного з'їзду у Нью-Йорку. Серед учасників були Джонс, Ааронсон і Рузерфорд. Їх не можна було ні з ким сплутати, та й їхні імена були зазначені у підпису до фото.
Справа у тому, що на обох процесах всі троє зізналися, що саме в цей день перебували на території Євразії. Вони прилетіли з секретного аеродрому в Канаді прямо до Сибіру, де зустрічалися з представниками Євразійського генерального штабу для передачі важливих військових таємниць. Ця дата добре запам'яталася Вінстону, бо це був день літнього сонцестояння. Висновок був лише один: зізнання були брехнею.
Не те щоб це якось здивувало Вінстона, бо вже у той час він розумів, що люди, які були знищені у ході чисток, насправді не скоювали злочинів, у яких їх звинувачували. Але це! Це вже були конкретні докази! У його руках зараз знаходився реальний фрагмент скасованого минулого, як древня кістка, яку знайшли не у тому шарі грунту і це зруйнувало всі існуючі геологічні та біологічні теорії. Цього клаптику було достатньо, щоб зрівняти Партію з землею, якби ця фотографія якимось чином могла бути опублікована і про факт такої фальсифікації стало відомо у всьому світі.
Він одразу взявся до роботи. Як тільки він зрозумів, що це була за фотографія і що вона означала, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він розгорнув її, вона була перевернута догори ногами, і навряд чи телеекран встиг зафіксувати, що там було зображено.
Вінстон поклав блокнот на коліно і відсунувся на стільці так, щоб бути якомога далі від телеекрану. Зберігати потрібний вираз обличчя було нескладно, і навіть дихання можна було контролювати, якщо гарненько постаратися, але от контролювати биття свого серця було неможливо, а телеекран був досить чутливим приладом, щоб вловити його ритм. Він просидів так хвилин десять, як йому здалося, і весь цей час його мучив страх, що якась випадковість видасть його, наприклад, раптовий протяг, який здує той клятий листок з його столу. Потім, не розгортаючи листок знову, він кинув газетну фотографію в дірку пам'яті разом з іншою макулатурою. Швидше за все, вже через хвилину вона перетворилася на жменьку попелу.
Це сталося десять або одинадцять років тому. Сьогодні він, напевно, зберіг би цей клаптик паперу. Дивно, але той факт, що він тримав тоді у руках ту фотографію, здавався йому важливим навіть зараз, незважаючи на те, що і сама фотографія, і подія, яку вона зафіксувала, були всього лише спогадами. Але чи означало це, що Партія вже не так добре контролює минуле, якщо до його рук потрапив доказ події, яка дійсно сталася (нехай навіть цей доказ вже знищено)?
Але сьогодні, якщо припустити, що ту фотографію можна якось воскресити з попелу, вона може вже навіть не бути доказом. У той час, коли він зробив своє відкриття, Океанія вже не воювала з Євразією, і, мабуть, троє мерців зрадили свою країну вже в інтересах Остазії. З тих пір ситуація кілька разів змінювалася. Швидше за все, зізнання неодноразово переписувалися допоки вихідні факти і дати повністю не втратили свого значення. Минуле постійно змінювалося. І найжахливішим було те, що він не міг зрозуміти, навіщо потрібен весь цей тотальний обман. Так, переваги фальсифікації минулого були очевидні, але кінцевий мотив Партії залишався для нього незрозумілим. Він знову взяв перо і написав:
«Я розумію ЯК, але я не розумію НАВІЩО».
Скільки ж разів він ставив собі питання, чи не був він божевільним. Можливо, божевільних була просто меншість. Колись ознакою божевілля була віра у те, що Земля обертається навколо Сонця. Сьогодні це була віра у те, минуле не можна змінити. Якщо він один у це вірить, то чи означає це, що він божевільний? Але думка про те, що він міг бути божевільним не сильно його турбувала, більше його жахала думка про те, що він міг помилятися.
Він взяв дитячий підручник з історії і подивився на портрет Старшого Брата, який був зображений на його обкладинці. Гіпнотичні очі дивилися прямо на нього. Було таке відчуття, ніби на вас тисне якась жахлива сила, вона проникає всередину вашого черепа, стискає ваш мозок, залякує вас так, що ви готові відмовитися від ваших переконань і не довіряти вашим власним відчуттям. Зрештою якщо Партія стверджує, що два плюс два дорівнює п'ять, ви повинні у це вірити. Рано чи пізно вони неминуче так і скажуть, бо така вже була їх логіка. Їх філософія заперечувала не лише достовірність власних відчуттів, а й саме існування зовнішньої реальності. І найбільшою маячнею вважався здоровий глузд. Лякало навіть не те, що тебе вб'ють, бо ти думаєш інакше, а те, що вони можуть мати рацію. Зрештою, звідки ми знаємо, що два плюс два дорівнює саме чотири? Або що сила тяжіння дійсно працює? Або що минуле незмінне? Якщо і минуле, і зовнішній світ існують лише у свідомості, а свідомістю можна керувати – що тоді?
Ні! Раптово його переповнила відвага. Чомусь перед очима спливло обличчя О'Брайана. Навіть більше ніж раніше він був упевнений, що О'Брайан на його стороні. Він писав свій щоденник для О'Брайана, так, для нього. Звичайно, вся його писанина була радше схожа на якийсь нескінченний потік свідомості, лист, який ніхто ніколи не прочитає, але все це було адресовано конкретній людині, і від цього Вінстон вирішив відштовхуватися.
Партія веліла не довіряти тому, що ви бачите і чуєте. Такою була їх остаточна і найголовніша вимога. Його серце стискалося, коли він думав про ту жахливу силу, якій він намагається протистояти, про те, з якою легкістю будь-який партійний розумник може перемогти його у суперечці, закидуючи химерними аргументами, які він, скоріше за все, навіть не зрозуміє, не те щоб протиставити їм свої контраргументи. І все ж він мав рацію! Вони були неправі, а він мав рацію. Очевидне і правдиве, нехай воно і здається комусь дурним, потрібно захищати. Правда правдива, ось за що треба триматися! Реальний світ існує, його закони незмінні. Камені тверді, вода мокра, предмети без опори притягуються до центру землі. Він уявив, наче розмовляє з О'Брайаном і викладає йому важливу аксіому. Він написав:
«Свобода – це свобода стверджувати, що два плюс два дорівнює чотири. Якщо можна це, все інше теж прийде».
Розділ 8
З одного з під'їздів на вулицю вислизнув запах меленої кави – справжньої, а не синтетичної кави «Перемога». Вінстон мимоволі зупинився. Приблизно на дві секунди він повернувся у напівзабутий світ свого дитинства. Потім грюкнули двері, і запах різко обірвався.
Він пройшов вже кілька кілометрів, і варикозна виразка на його нозі дико пульсувала. Це був другий раз за три тижні, коли він пропустив вечір у Громадському центрі, що було досить необачним вчинком з його боку, оскільки без сумнівів кількість ваших відвідувань ретельно перевірялася. Загалом, у члена Партії не було вільного часу і він ніколи не залишався наодинці, крім як у ліжку. Вважалося, що коли людина не працює, не їсть і не спить, вона повинна брати участь у якомусь колективному відпочинку, бо навіть гуляти самому по вулиці було підозріло і трохи небезпечно. На новомові для цього було спеціальне слово «приватжиття», що означало індивідуалізм і ексцентричність. Але сьогодні ввечері, коли він виходив з міністерства, його зачарував аромат свіжого квітневого повітря. Небо було яскраво синім, таким він його ще не бачив у цьому році, і думка про галасливий вечір у Громадському центрі, виснажливі ігри, нудні лекції та нав'язливі розмови, просякнуті джином, здалася йому нестерпною. Імпульсивно він звернув з автобусної зупинки і пішов блукати по Лондону, немов по лабіринту, спочатку на південь, потім на схід, потім на північ, гублячись серед невідомих вулиць і взагалі не думаючи, в якому напрямку він йде.
«Якщо і є надія, – писав він у щоденнику, – то лише на пролів». Ця фраза знову і знову крутилася у нього в голові, констатуючи містичну правду і реальний абсурд. Він блукав серед нетрів десь недалеко від місця, яке колись називалося вокзал Сент-Панкрас. Він неспішно крокував по бруківці, роздивляючись маленькі двоповерхові будиночки з обдертими дверима, що вишикувались вздовж тротуару. Чомусь вони нагадали йому щурячі нори. Доводилося постійно дивитися під ноги, бо то тут, то там у розбитій бруківці траплялися брудні калюжі. У темних арках будинків юрмилися люди – молоді дівиці з яскраво нафарбованими губами, юнаки, які крутилися навколо них; огрядні неохайні жінки, які перевалювались з ноги на ногу (такими стануть і дівиці років через десять), незграбні згорблені старигани, а ще босоногі діти у лахмітті, які безтурботно гралися у калюжах, а потім розбігалися хто куди, почувши розлючені крики своїх матерів. Багато вікон у будинках були розбиті та забиті дошками. Більшість перехожих не звертали уваги на Вінстона, хоча деякі дивилися на нього з якоюсь стриманою цікавістю. Дві потворні тітки з товстими сильними ручищами, схрещеними на фартухах, розмовляли біля порога. Наближаючись, Вінстон вловив уривок їх бесіди.
«Так, – кажу я їй, – все це дуже добре», – кажу я. «Але якби ти була на моєму місці, ти б зробила те саме». Я така: «Легко критикувати, якщо у тебе немає таких проблем, як у мене».
«Ах, – сказала друга, – це точно. Ти права, як то кажуть, не в брову, а в око».
Різкі голоси раптово замовкли. Жінки подивилися на Вінстона з ворожим мовчанням, коли він проходив повз них. Хоча це була не зовсім ворожість, швидше настороженість, короткочасна напруга, як коли повз тебе проходить якийсь невідомий звір. Сині комбінезони Партії не часто побачиш у таких кварталах. І справді, було нерозумно з'являтися у таких місцях, якщо тільки у тебе там не було якоїсь конкретної справи. Патрулі можуть зупинити тебе, якщо ти випадково попадеш їм на очі. «Ваші документи, товаришу? Що ви тут робите? О котрій годині ви покинули робоче місце? Це ваш звичайний шлях додому?», і так далі, і тому подібне. Не те щоб існувало якесь правило, яке забороняло йти додому незвичним маршрутом, але цього було достатньо, щоб привернути до себе непотрібну увагу і потрапити в поле зору Поліції Думок.
Раптом всю вулицю охопила якась паніка, всі почали бігати і розбігатися у сторони, як щури, ховаючись по своїх домівках-норах. З усіх боків лунали крики, які попереджали про небезпеку. Молода жінка вискочила з дверей будинку попереду, схопила маленьку дитину, яка гралася у калюжі, накрила її своїм фартухом і знову пірнула всередину будинку, причому все це виглядало наче один гарно налагоджений рух. В ту ж мить чоловік у чорному пом'ятому костюмі вибіг з провулку, підбіг до Вінстона, збуджено тикаючи пальцем у небо.
«Парилка!» – закричав він. «Бережіться, шановний! Вибух над головою! Негайно лягайте на землю!»
«Парилкою» проли чомусь називали балістичні ракети. Вінстон тієї ж миті впав на землю обличчям вниз. Проли майже ніколи не помилялися, коли попереджали вас про вибухи. Схоже, у них був якийсь інстинкт, який підказував їм за кілька секунд, що наближається ракета, хоча ракети, ймовірно, летіли зі швидкістю більшою за швидкість звуку. Вінстон закрив голову руками. Пролунало жахливе ревіння, від якого, здавалося, здибилася бруківка, і дощ з дрібних предметів посипався йому на спину. Коли він встав, то виявив, що був весь вкритий уламками скла, що вилетіло з найближчого вікна.
Вінстон пішов далі. Вибух зруйнував декілька будинків далі по вулиці. В небі висів чорний стовп диму, а навколо руїн вже збирався натовп. Трохи попереду на тротуарі лежала невелика купка штукатурки, і посеред неї була наче якась яскраво-червона смуга. Підійшовши до неї, Вінстон побачив, що це була людська рука, відрізана від зап'ястя. Якщо не брати до уваги закривавленого зрізу, рука була настільки білою, що нагадувала гіпсовий зліпок. Він ногою зіштовхнув її в стічну канаву, а потім, щоб уникнути натовпу, звернув у провулок праворуч. Через три-чотири хвилини він покинув зону ураження, і життя повернулося до звичного ритму, ніби нічого й не сталося. Було майже двадцять нуль-нуль, і у розливайках, які часто відвідували проли (вони називали їх «пабами»), було багато відвідувачів. З брудних дверей, які нескінченно то відкривалися, то закривалися, смерділо сечею, тирсою і кислим пивом. Трохи збоку від входу стояли троє чоловіків, той, що стояв по центру тримав у руках газету, а двоє інших читали через його плече. Ще до того, як Вінстон підійшов досить близько, щоб розгледіти вираз їхніх облич, він побачив, що навіть тіла їх були напружені від захоплення процесом читання. Вочевидь, вони читали якусь серйозну новину. Він був за кілька кроків від них, коли раптово двоє з них почали запекло сперечатися. На мить Вінстону здалося, що вони ось-ось поб'ються.
«Та послухай мене, чорт забирай! Я кажу тобі, що номери, які закінчуються на сімку, не вигравали вже більше року!»
«А ось і вигравали!»
«Та ні, чорт забирай! Вдома у мене лежить список з усіма виграшними номерами, я веду його вже більше двох років. Я чітко стежу за цим і регулярно все записую. І кажу тобі, немає там числа, яке закінчується на сімку…»
«А я тобі кажу, що сімка вигравала! Я навіть можу назвати тобі той клятий номер, він закінчувався на чотири нуль сім. Це було у лютому, так, другий тиждень лютого».
«Який ще лютий, впертий ти дурень! У мене все записано чорним по білому. Ще раз тобі повторюю, не було там номера…»
«Ой, та вгамуйтеся ви обидва!» – сказав третій.
Вони говорили про лотерею. Відійшовши метрів на тридцять, Вінстон озирнувся – чоловіки все ще пристрасно сперечалися. Лотерея з щотижневим розіграшем величезних призів була єдиним публічним заходом, якому проли приділяли серйозну увагу. Можливо, для мільйонів пролів лотерея була головною, якщо не єдиною, причиною жити. Вона була їх радістю, їх божевіллям, їх ліками, їх стимулом хоч до якоїсь розумової діяльності. Коли справа стосувалася лотереї, навіть люди, які ледь вміли читати і писати, виявлялися здатними до складних обчислень і приголомшливих розумових трюків. Була ціла каста людей, які заробляли на життя, просто торгуючи системами закономірностей, прогнозами та щасливими амулетами. Вінстон не цікавився лотереями, які проводило Міністерство достатку, але він знав (насправді, всі у Партії знали), що переважно призи були фіктивними. Реально виплачувалися лише невеликі суми, а от головний приз завжди вигравали неіснуючі люди. За відсутності будь-якого реального сполучення між різними частинами Океанії влаштувати це було досить легко.
Але якщо і була надія, то лише на пролів. Цієї ідеї потрібно було і триматися. Загалом це звучало цілком логічно і розумно, і тільки коли ви дивилися на людей, що проходять повз вас по тротуару, це ставало скоріше актом віри. Вулиця, на яку він звернув, вела кудись вниз. У нього було відчуття, що він вже бував у цьому районі раніше і що десь неподалік був вихід на головну вулицю. Десь попереду лунали голоси. Вулиця зробила крутий поворот, а потім вперлася у сходи, які вели вниз у вузький провулок, де кілька торговців нудьгували за прилавками з млявими овочами. У цей момент Вінстон точно згадав, де знаходився. Провулок виходив на головну вулицю, а на наступному повороті, менш ніж в п'яти хвилинах пішки, знаходилася крамничка, де він купив записник, який тепер став його щоденником. У невеликому магазині канцелярських товарів неподалік він купив насадку для перової ручки і пляшечку чорнил.