– Що б там не казали, але він написав свій смертний вирок, – заперечив Лестрейд.
– Ви впевнені?
– А ви ні?
– Можливо. Мені в цій справі ще не все зрозуміло.
– Не зрозуміло? Але ж чіткіше й бути не може. Юнак несподівано дізнається, що в разі смерті якогось немолодого джентльмена він успадковує його майно. І що робить? Не кажучи нікому ні слова, під якимось приводом вирушає того ж вечора до свого клієнта, чекає, поки економка (єдиний, крім господаря, мешканець будинку) засне, і, залишившись зі своїм благодійником сам на сам, убиває його, спалює труп у штабелі дощок, затим вирушає в місцевий готель. Сліди крові на підлозі та на руків’ї його ціпка майже не помітні. Можливо, йому здалося, що він убив Олдейкра безкровно, тому вирішує знищити труп, аби замести сліди, які, ймовірно, неодмінно вказували б на нього. Це ж очевидно.
– У тому-то й річ, любий Лестрейде, що аж надто очевидно. Серед ваших чеснот немає однієї – уяви, але все ж спробуйте уявити себе на місці цього юнака на одну мить і скажіть: вчинили б ви вбивство ввечері того ж дня, коли дізналися про заповіт? Невже вам не спало б на думку, що сусідство цих двох подій небезпечне, а ще небезпечнішими є слуги, котрі знають про вашу присутність у будинку. Адже двері гостеві відчиняла економка! І врешті-решт, витратити стільки зусиль, аби знищити труп, і залишити в кімнаті ціпок, щоби всі знали, хто злочинець! Погодьтеся, Лестрейде, що це малоймовірно.
– Що стосується ціпка, містере Голмс, то ви не гірше за мене знаєте, що злочинці часто хвилюються й роблять те, чого б ніколи не зробили в нормальному стані. Швидше за все, він просто побоявся повернутися за ціпком у спальню. Спробуйте вигадати версію, яка пояснювала б факти краще, ніж моя.
– Та скільки завгодно! – стенув плечима Голмс. – Будь ласка, ось, наприклад, цілком імовірний варіант. Дарую його як робочу гіпотезу. Якийсь волоцюга йде повз будинок і завдяки піднятій фіранці помічає в спальні двох чоловіків. Адвокат пішов. Входить волоцюга, зауважує ціпок, хапає його й убиває Олдейкра. Потім влаштовує пожежу, спалює труп і зникає.
– Але навіщо волоцюзі спалювати труп?
– А навіщо це робити Мак-Фарлейну?
– Щоб знищити докази.
– А волоцюга хотів зробити вигляд, що ніякого вбивства не було взагалі.
– Чому ж волоцюга нічого не взяв?
– Бо побачив, що з паперів для нього жодної користі.
Лестрейд похитав головою, хоча мені здалося, що вигляд у нього перестав бути таким самовпевненим.
– Якщо ваша ласка, містере Голмс, шукайте свого волоцюгу, а ми займаємося Мак-Фарлейном. Хто має рацію – покаже майбутнє. Але раджу вам, містере Голмс, звернути увагу ось на яку обставину: вдалося встановити, що не пропав жоден папірець, а Мак-Фарлейн – єдиний у світі, кому нічого не треба було брати. Бо як законний спадкоємець він і так мав усе отримати.
Цей аргумент начебто справив на мого приятеля враження.
– Не можу заперечувати, – сказав він, – що деякі обставини явно свідчать на користь вашої версії. Я тільки висловив думку, що можливі й інші. Втім, як ви слушно зауважили, майбутнє покаже. Бувайте. Якщо не заперечуєте, я сьогодні ж поїду до Норвуда, щоб переконатися, як просувається справа.
Тільки-но за інспектором зачинилися двері, мій товариш схопився з крісла й почав енергійно збиратися, як людина, на котру чекає улюблена робота.
– Передусім, Ватсоне, – говорив він, швидко одягаючи піджака, – я, як і казав, поїду до Блекгіта.
– Чому ж не до Норвуда?
– Тому що перед нами два надзвичайно дивних епізоди, які сталися відразу один за одним. Поліція помиляється, сконцентрувавши всю увагу на другому епізоді, бо він має склад злочину. Але логіка вимагає іншого підходу, це безсумнівно. Спочатку потрібно спробувати з’ясувати все, пов’язане з першим епізодом, тобто з цим дивним заповітом, який було складено так квапливо й на ім’я людини, котра найменше цього очікувала. Можливо, це дасть ключ до розуміння другого епізоду. Ні, мій друже, ви мені навряд чи зможете сьогодні допомогти. Небезпеки немає навіть найменшої, інакше я неодмінно просив би вас скласти мені компанію. Сподіваюся, ввечері зможу оголосити вам, що мені таки вдалося зробити щось для цього нещасного юнака, котрий довірив свою долю в мої руки.
Повернувся мій приятель пізно ввечері, і його потемніле засмучене обличчя краще за будь-які слова повідомило мені, що від його ранкових надій не залишилося й сліду. З годину він грав на скрипці, намагаючись заспокоїтися. Нарешті він відклав інструмент убік і почав докладно описувати мені свої невдачі.
– Кепські справи, Ватсоне, гірше не буває. Перед Лестрейдом я намагався цього не показати, але, чесно кажучи, боюся, що цього разу саме він іде правильним шляхом, а не ми. Інстинкт тягне мене в один бік, а факти – в інший. А англійські судді (маю всі підстави так вважати) не досягнули того інтелектуального рівня, щоб віддати перевагу моїй теорії перед фактами Лестрейда.
– Ви їздили до Блекгіта?
– Аякже, Ватсоне, їздив і дізнався там, що покійний Олдейкр був негідник, яких мало. Батько Мак-Фарлейна поїхав шукати сина, вдома була мати – маленька сивенька бабуся з блакитними оченятами, котра вся тремтіла від страху й обурення. Вона, звісно, не могла й на секунду припустити, що її син винен. А ось щодо долі Олдейкра вона не висловила ні подиву, ні жалю. Мало того, вона характеризувала його такими фразами, що позиція Лестрейда стала ще міцнішою. Адже якщо Мак-Фарлейн знав її ставлення до Олдейкра, то нічого дивного, що він зненавидів його та зважився на вбивство. «Це не людина, це злісна, хитра мавпа, – твердила жінка, – і він був усе життя таким, навіть замолоду». – «Ви знали його раніше?» – спитав я. «Ще б пак, я його добре знала! Він колись залицявся до мене. Яке щастя, що я відмовила йому та вийшла заміж за чесного й порядного чоловіка, хоча й не такого заможного! Ми, містере Голмс, були з Олдейкром заручені, і раптом я якось дізнаюся, що він (який жах!) відчинив пташник і запустив туди кота. Його жорстокість так вразила мене, що я негайно ж йому відмовила». Вона пошукала в шухляді секретера та простягнула мені світлину молодої жінки. Обличчя було порізане ножем. «Це я, – сказала вона. – Ось у якому вигляді він відіслав мою фотографію разом із своїм прокляттям у день мого весілля». – «Але тепер, – заперечив я, – він, мабуть, пробачив вам: адже весь свій статок залишив вашому синові». – «Ні мені, ні моєму синові нічого не потрібно від Джонаса Олдейкра – ні від живого, ні від мертвого! – вибухнула вона. – Є Бог на небі, містере Голмс. Він покарав лиходія. І доведе, коли буде на те Його свята воля, що мій син не винен ні в чиїй смерті!» Як я не старався, нічого не зміг знайти на користь нашої гіпотези. Зрештою, я облишив спроби та поїхав до Норвуда. Садиба Діп-Дін-гаус – великий сучасний будинок із червоної цегли. Він стоїть у саду, а перед ґанком знаходиться обсаджений лавровими кущами газон. Праворуч від оселі та на значній відстані від дороги – склад, де була пожежа. Я накидав у нотатнику план, ось він. Ці засклені двері ліворуч ведуть у спальню Олдейкра, тому з вулиці видно все, що там діється. Це, мабуть, найбільш утішне з усього, що мені сьогодні вдалося дізнатися. Лестрейда не було, всім керував його помічник-сержант. Його люди якраз перед моєю появою зробили важливу знахідку: копаючись у попелі на місці згорілого штабеля, вони знайшли, крім обвуглених кісток, кілька почорнілих металевих кружалець. Уважно вивчивши їх, я переконався, що це – ґудзики від штанів. На одному мені навіть вдалося розібрати слово «Гаймс» – це ім’я кравця, котрий шив для Олдейкра. Потім я взявся вивчати газон, чи немає там слідів. Але там так сухо, що земля твердіша за камінь. Крім того, що крізь живопліт із бирючини якраз навпроти згорілого штабеля по землі протягнули тіло або чимось навантажений лантух. Однак нічого встановити не вдалося. Усе це, звісно, підтверджує версію поліції. Я цілу годину повзав по газону під палючим сонцем, і все дарма. Зазнавши фіаско надворі, я подався в спальню. Плями крові виявилися дуже блідими – ледь помітні, але свіжі. Ціпка я не бачив, його вже забрали, але сліди на ньому також були нечіткі. Палиця, безумовно, належить нашому підопічному – він сам це визнав. На килимі сліди будівничого та Мак-Фарлейна, але жодних слідів третьої особи, і це також свідчить проти нас. Словом, чаша терезів усе дужче схиляється на їхню користь. І все ж у мене з’явилася надія, хоч і дуже слабка. Я переглянув уміст сейфа, який майже повністю було вивалений на стіл. Папери були в запечатаних конвертах, поліція розкрила один чи два. Так от, наскільки я можу судити, цінність їхня вельми незначна, та й банківська книжка Олдейкра не підтвердила, що її власник мав значні кошти. Мені здалося, що деяких паперів бракує. Кілька разів траплялися згадки про якісь операції, пов’язані, як можна припустити, зі значними сумами. Але документів про ці угоди я не знайшов. Якби я зміг це довести, аргументи Лестрейда неминуче обернулися б проти нього. Ну, скажіть, навіщо людині красти те, що й так має їй дістатися? Зрештою, зазирнувши в кожну щілину й не досягнувши якихось результатів, я вирішив поговорити з економкою. Місіс Лексінґтон – похмура, мовчазна жінка, що підозріло поглядала на мене спідлоба. Вона щось знає, але випитати в неї я нічого не зміг. Так, вона впустила містера Мак-Фарлейна о пів на десяту. Краще б їй руки відсохли в ту мить, коли вона підійшла до дверей! Економка лягла спати о пів на одинадцяту. Її кімната розташована в іншому кінці будинку, жодного галасу вона не чула. Капелюх і, наскільки вона пам’ятає, ціпок містер Мак-Фарлейн залишив у передпокої. Жінка прокинулася від вигуків: «Пожежа! Пожежа!» Звісно, її любого господаря вбили. Чи були в нього вороги? У кого їх немає? Але містер Олдейкр жив дуже замкнуто й зустрічався з людьми, лише коли того вимагали справи. Ґудзики вона бачила й переконана, що вони від того костюма, який був на ньому напередодні. Дошки в штабелі були дуже сухі, бо цілий місяць не було дощу. Вони спалахнули, як порох, і коли жінка добігла до складу, полум’я вже все охопило. І вона, і пожежники чули запах смаженого м’яса. Ні про папери, ні про особисті справи містера Олдейкра нічого не знає. Ось, любий Ватсоне, і весь звіт про мої сьогоднішні невдачі. І все ж, і все ж… – його руки нервово стиснулися в кулаки, і детектив продовжив із пристрасною впевненістю: – Я знаю, що гра нечесна. Відчуваю це нутром. Економка щось приховує. Але що саме – все ще не можу збагнути. Вона дивилася похмуро та зухвало, як людина з нечистою совістю. Але що про це говорити, Ватсоне… Боюся, однак, якщо нам не допоможе випадок, норвудська справа не займе свого місця в хроніці наших успіхів, яка, як мені здається, рано чи пізно впаде на голову покірного читача.
– Але ж для суду важливо, яке враження справляє людина, чи не так? – спитав я.
– На враження, любий Ватсоне, покладатися небезпечно. Пригадуєте Берта Стівенса, того кривавого вбивцю, котрий розраховував, що ми його врятуємо? А на вигляд він був такий сумирний, як учень недільної школи.
– Це правда.
– Тому якщо не подамо обґрунтованої версії, Мак-Фарлейну кінець. Докази проти нього незаперечні, і сьогодні я переконався, що подальше розслідування лише погіршить справу. Між іншим, переглянувши папери, я виявив одну цікаву деталь, яка може послужити висхідною точкою для нашого розслідування. Виявляється, що впродовж цього року Олдейкр заплатив якомусь містерові Корнеліусу доволі солідну суму грошей, тому зараз він, щиро кажучи, жебрак. Цікаво, що це за містер Корнеліус, із яким будівничий, котрий покинув справи, укладав такі серйозні угоди? Чи не має він якогось стосунку до того, що трапилося? Можливо, той Корнеліус – маклер? Однак я не виявив жодної розписки в отриманні таких значних сум. Доведеться звернутися в банк за інформацією про цього джентльмена. Але боюся, любий друже, що нас чекає безславний кінець – Лестрейд нашого підопічного повісить, і Скотленд-Ярд опиниться на висоті!
Не знаю, чи спав Шерлок Голмс тієї ночі, та коли я зійшов вранці до сніданку, він сидів у їдальні блідий, змучений, із темними тінями навколо почервонілих очей. На килимі біля крісла лежали недопалки та купа газет, на столі – розпечатана телеграма.
– Що скажете про це, Ватсоне? – спитав він, підсовуючи послання до мене.
Телеграма була з Норвуда, у ній йшлося: «Знайдені нові важливі докази. Провина Мак-Фарлейна доведена остаточно. Раджу відмовитися від розслідування. Лестрейд».
– Звучить серйозно, – зауважив я.
– Наш Лестрейд насолоджується перемогою, – втомлено всміхнувся Голмс. – І все ж пошуки облишити зарано. Будь-який доказ може обернутися іншим боком і дати розслідуванню напрямок, протилежний тому, в якому рухається Лестрейд. Снідайте, Ватсоне, а потім поїдемо разом і подивимося, що можна зробити. Здається, мені сьогодні не обійтися без вашої допомоги.
Голмс їсти не став. Цей дивовижний чоловік у хвилини душевної напруги навіть думати не міг про їжу. Сподіваючись на свою виняткову витривалість, він не їв і не спав, поки вже з ніг не валився від повного виснаження. «Не можу зараз витрачати енергію на травлення», – відмахувався від мене детектив, коли я, користуючись правом лікаря, змушував його до споживання їжі. Тому я не здивувався, що Голмс і того ранку не торкнувся сніданку.
Любителі гострих відчуттів усе ще юрмилися навколо Діп-Дін-гауса, який виявився точно такою заміською садибою, якою я її собі уявляв. У воротах нас із виглядом переможця зустрів Лестрейд, на його обличчі був вираз тріумфу.
– Ну що, містере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? – реготнув він.
– Я ще не дійшов жодного висновку, – відповів мій приятель.
– Зате ми дійшли свого висновку! І сьогодні він блискуче підтвердився. Доведеться вам визнати, містере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.
– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.
Лестрейд знов реготнув.
– Ви, як і всі, не любите програвати, містере Голмс! Але що вдієш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, підійдіть сюди, джентльмени, сподіваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. – Детектив повів нас коридором у темний передпокій. – Скоївши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своїм капелюхом. А тепер погляньте!
Він театральним жестом запалив сірника, і ми побачили на білій стіні темну пляму крові. Лестрейд підняв сірника ближче – це виявилася не просто пляма, а чіткий відбиток великого пальця.
– Придивіться до нього в лупу, містере Голмс!
– Зараз.
– Ви ж знаєте, що в усьому світі не знайдеться двох однакових відбитків пальців?
– Щось таке чув.
– Тоді чи не були б ви такі люб’язні звірити цей відбиток із відбитком великого пальця правої руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогодні вранці за моїм наказом?
Він простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва – відбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клієнту кінець.
– Усе ясно, – заявив Лестрейд.
– Авжеж, усе, – мимоволі вирвалося у мене.
– Ясно, як день, – докинув і Голмс.
Почувши несподівані нотки в його голосі, я підняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтіло від ледве стримуваного сміху, очі виблискували. Раптом я побачив, що мій товариш ледь опановує себе, щоб не розреготатися.
– Ви тільки подумайте! – нарешті сказав він. – Ніхто не здогадається. Яка, проте, оманлива зовнішність! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалі не занадто покладалися на власні враження, чи не так, Лестрейде?
– Саме так, містере Голмс. Зайва самовпевненість лише шкодить, – запевнив той.
Нахабство цього чоловіка перейшло всі межі, але заперечити йому було нічого.
– Яке дбайливе провидіння! Це ж треба було, щоб, знімаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стіни великий палець правої руки! Який природний рух, можна лише собі уявити!
Зовні Голмс був повністю спокійний, але все його тіло напружилося, як пружина, від стримуваного хвилювання.
– До речі, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове відкриття?
– Економка. Вона вказала на пляму констеблеві, котрий чергував уночі.
– А де був констебль?
– На своєму посту в спальні, де й сталося вбивство. Наглядав, аби ніхто нічого не чіпав.
– Чому ж поліція не помітила цей відбиток учора?
– Ми не мали особливих причин оглядати передпокій настільки ретельно. У такому місці не відразу й помітиш, самі бачите.
– Так-так, зрозуміло. У вас, звісно, немає сумнівів, що відбиток був тут і вчора?
Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зізнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.
– Ви що ж, вважаєте, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночі з в’язниці зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? – спитав Лестрейд. – У всьому світі не знайдете криміналіста, котрий заперечив би, що це відбиток великого пальця правої руки Мак-Фарлейна й нікого іншого.
– У цьому немає жодних сумнівів.
– То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речі тверезо, містере Голмс, мені важливі факти. Маю факти – роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрібен, знайдете мене у вітальні, я йду писати звіт.
До Голмса вже повернулася його звична незворушність, хоча мені здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселі іскринки.
– Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? – звернувся він до мене. – Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своїм порятунком.
– Яке щастя! – радісно вигукнув я. – А я вже боявся, що все пропало.
– Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Річ у тім, що доказ, якому наш колега Лестрейд надає такого великого значення, має справді серйозну ваду.
– Жартуєте, Голмсе! Яку ж?
– Учора, коли я оглядав передпокій, відбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погріємося трішки на сонечку.
Украй здивований, але з певною надією в серці я спустився за своїм товаришем до саду. Голмс обійшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потім ми повернулися й оглянули всі кімнати від підвалу до горища. Половина кімнат стояла без меблів, але детектив уважно дослідив і їх. У коридорі другого поверху, куди виходили двері трьох порожніх спалень, на нього знову напали веселощі.
– Випадок і справді незвичайний, Ватсоне, – тішився він. – Мабуть, час просвітити нашого приятеля Лестрейда. Він трохи позловтішався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здається, я знаю, що треба зробити… Авжеж, саме так!
Коли ми зайшли до вітальні, інспектор Скотленд-Ярду все ще сидів там і писав.