– Пишете звіт? – спитав його Голмс.
– Так.
– Боюся, передчасно. Розслідування ще не закінчилося.
Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Він поклав ручку й із цікавістю звів свій погляд на Шерлока.
– Що ви маєте на увазі, містере Голмс?
– А те, що є важливий свідок, котрого ви ще й не бачили.
– Можете його нам показати?
– Гадаю, що так.
– Тоді тягніть його сюди.
– Зараз. Скільки маєте констеблів?
– У будинку й надворі загалом троє.
– Чудово. А скажіть, вони всі хлопці високі, дужі, а голос у них гучний?
– Звісно, однак до чого тут їхній голос?
– Я допоможу вам це збагнути, і не лише це, – пообіцяв Голмс. – Будьте такі люб’язні, покличте ваших людей, зараз і почнемо.
За п’ять хвилин троє полісменів стояли в передпокої.
– У хліві є солома, – звернувся до них Голмс. – Будь ласка, принесіть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свідка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподіваюся, ви маєте сірники, Ватсоне. А тепер, містере Лестрейд, прошу всіх іти за мною.
Як я вже казав, на другому поверсі містився широкий коридор, куди виходили двері з трьох порожніх спалень. Ми пішли в кінець коридора, і Голмс розставив усіх по місцях. Полісмени всміхалися, Лестрейд витріщався на мого приятеля. Здивування на його обличчі змінилося очікуванням, а очікування – обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.
– Будьте такі добрі, Лестрейде, пошліть одного з ваших людей принести два відра води. Розкладіть солому на підлозі, ось тут, подалі від стін. Ну ось, тепер усе готово.
Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.
– Ви що ж, знущаєтеся над нами, містере Шерлок Голмс? – не витримав він. – Якщо щось знаєте, то скажіть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!
– Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомі підстави. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що трохи посміялися наді мною сьогодні вранці, коли удача всміхалася вам, тому не гнівайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, відчиніть це вікно та піднесіть сірник до соломи. Ось сюди.
Я так і зробив. Вітер увірвався у вікно, суха солома спалахнула та затріщала, коридор наповнився сірим димом.
– Тепер, Лестрейде, чекатимемо свідка. Ага, друзі, лементуйте: «Пожежа!» Ну, раз, два, три…
– Пожежа! – заверещали ми щосили.
– Дякую. Ще раз будь ласка.
– Пожежа!!! Горимо!
– Ще раз, джентльмени, всі разом.
– Пожежа!!!
Лемент наш було чутно, мабуть, в усьому Норвуді. І тут сталося те, чого ніхто не очікував. У дальньому кінці коридора, де, як ми всі думали, була глуха стіна, раптом прочинилися двері, і звідти вистрибнув, як заєць із нори, маленький миршавий чоловічок.
– Чудово, – сказав Голмс із холодною інтонацією. – Ватсоне, відро води на солому. Годі! Лестрейде, дозвольте представити вам нашого головного свідка, містера Джонаса Олдейкра.
Лестрейд сторопів і витріщився на худого чоловічка, який мружився від яскравого світла та диму, позираючи то на нас, то на тліючу солому. У нього було дуже неприємне обличчя – хитре, зле, хиже, із метушливими сірими очима та бляклими віями.
– Що ж це означає?! – нарешті гаркнув Лестрейд. – Ви що робили там увесь цей час, га?
Олдейкр зніяковіло захихотів і зіщулився під спопеляючим поглядом грізного детектива.
– Нічого поганого…
– Нічого поганого?! Ви зробили все, щоб невинну людину повісили на шибениці! Якби не цей джентльмен, вам би це вдалося!
Чоловічок замахав руками:
– Що ви, сер, що ви, я просто хотів пожартувати…
– Пожартувати?! Зате ми з вами жартувати не будемо! Відведіть його у вітальню та тримайте там до мого приходу. Містере Голмс, – продовжував він, коли полісмени пішли, – я не міг говорити при підлеглих, але зараз скажу, і нехай доктор Ватсон також чує: ви вчинили диво! Хоча й не розумію, як вам це вдалося. Ви врятували життя невинній людині та запобігли жахливому скандалу, котрий зруйнував би мою кар’єру.
Голмс із усмішкою поплескав Лестрейда по плечу.
– Замість зруйнованої кар’єри – блискучий успіх! Вас чекає не ганьба, а слава. Відкоригуйте трохи звіт, і всі побачать, як важко одурити інспектора Лестрейда.
– Ви не хочете, щоби згадувалося ваше ім’я?
– У жодному разі. Нагородою для мене є сама робота. Можливо, і мені колись віддадуть належне, якщо я дозволю моєму старанному біографу взятися за перо. Як ви гадаєте, Ватсоне? Але огляньмо нору, де ховався пацюк.
Заштукатурена фанерна перегородка з майстерно прихованими в ній дверима відгороджувала від торцевої стіни клітку довжиною в шість футів, куди денне світло проникало крізь щілини між балками під дахом. Усередині стояли стіл, крісло та ліжко, був запас води, їжа, кілька книг, якісь папери.
– Ось що означає – бути будівничим, – зауважив Голмс, виходячи в коридор. – Ніхто не знав про цей притулок, крім, звісно, його економки. До речі, Лестрейде, я б порадив вам, не гаючи часу, додати і її до своєї здобичі.
– Я негайно це зроблю, містере Голмс. Розкажіть лише, як ви дізналися про сховок?
– Я припустив, що «вбитий» ховається десь у будинку. Вимірявши кроками коридор другого поверху, я побачив, що він на шість футів коротший за нижній. Ясно, що сховок міг бути лише там. Я був упевнений, що він не витримає, почувши крики: «Пожежа! Горимо!» Певна річ, можна було просто увійти туди й заарештувати пройдисвіта, але мені хотілося трохи побавитися. Нехай він сам вийде на світ Божий. Крім цього, я прагнув трохи помститися за ваші ранкові глузування.
– Вам це блискуче вдалося, містере Голмс. Але як ви взагалі здогадалися, що він у будинку?
– За відбитком пальця, Лестрейде. Пригадуєте, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справді ясно. Напередодні відбитка не було – у цьому я був упевнений. Як ви могли помітити, деталі мають для мене велике значення. Раніше я ретельно оглянув весь передпокій і достеменно знав, що стіна була чиста. Отже, відбиток з’явився вночі.
– Але як?
– Дуже просто. Коли Олдейкр із Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр міг підсунути юнакові конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Він міг зробити це мимоволі й одразу забути. А може, Олдейкр і не підсовував, а все вийшло якось само собою, і він сам не очікував, що відбиток може знадобитися. Але потім, сидячи у своїй норі та міркуючи, він зрозумів, що за допомогою відбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий зліпок із сургучевої печатки, вколоти палець голкою, вичавити на віск кілька крапель крові і прикласти до стіни в передпокої – власною рукою чи рукою домовпорядниці було зовсім не важко. Б’юся об заклад, серед паперів, які прихопив із собою у сховок наш самітник, ви знайдете й конверт із відбитком великого пальця на сургучевій печатці.
– Дивовижно! – вигукнув Лестрейд. – Чудово! Ось тепер усе справді ясно, як день. Але навіщо йому знадобилася вся ця інсценізація, містере Голмс?
Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумілий переможець, а боязкий шанобливий учень.
– Це зовсім нескладно. Джентльмен, котрий чекає нас унизу, має злісний, жорстокий і мстивий характер. Ви знаєте, що він колись пропонував заміжжя матері Мак-Фарлейна й отримав відкоша? Не знаєте, звісно! Я ж казав, що спочатку треба було їхати до Блекгіта, а вже потім до Норвуда… Він не пробачив образи, адже саме так сприйняв відмову, і все життя його хитрий, підступний розум виношував план помсти. Останні рік-два справи його похитнулися, ймовірно, через таємні спекуляції. Й одного чудового дня він зрозумів, що не вийде сухим із води. Тоді й вирішив одурити своїх кредиторів і виписав кілька чеків на значні суми на ім’я такого собі містера Корнеліуса, котрим, на мою думку, і є Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чеків, але не сумніваюся, що вони переказані на ім’я цього Корнеліуса в якесь провінційне містечко, куди Олдейкр, котрий веде подвійне життя, час від часу приїжджав. Задум його загалом, як мені здається, такий: зникнути, з’явитися деінде під іншим ім’ям, отримати гроші та почати нове життя. Він вирішив одночасно втекти від кредиторів і помститися. Бездоганна, неперевершена за своєю жорстокістю помста! Його, нещасного старого, вбиває з корисливих мотивів єдиний син його колишньої коханої. Вигадано й реалізовано майстерно. Мотив убивства – заповіт, таємний нічний візит, про який не знають навіть батьки, «забутий» ціпок, плями крові, обгорілі останки якоїсь істоти, ґудзики в попелі – усе, як у книжці пишуть. Цей павук сплів павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разі, ще дві години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття міри – чесноти, необхідної справжньому митцю. Йому захотілося покращити й так уже досконалий витвір. Сильніше затягнути мотузку на шиї нещасної жертви. Цим усе й зіпсував. Ходімо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.
Олдейкр сидів у своїй вітальні, обабіч його крісла стояли правоохоронці.
– Шановні джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив він благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тільки потім, аби поглянути, як мої друзі реагуватимуть на моє зникнення. Ви ж чудово розумієте, я б ніколи не дозволив, щоб із бідним Мак-Фарлейном щось сталося.
– А це вже вирішуватиме суд, – проголосив Лестрейд. – А поки що ви заарештовані за звинуваченням у змові та спробі навмисного вбивства.
– Що стосується ваших кредиторів – то вони, ймовірно, зажадають конфіскації банківського рахунку містера Корнеліуса, – додав Голмс.
Чоловічок сіпнувся й злісним поглядом вп’явся в Голмса.
– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипів він. – Колись я з вами ще порахуюся.
Голмс усміхнувся.
– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речі, що ви поклали в штабель разом із старими штаньми? Здохлого собаку, кролів чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликів було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, – сміливо пишіть про кролів. Істина десь поруч…
Пригода з чоловічками в танці
Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидів, зігнувшись над скляною колбою, в якій варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, і він здавався мені схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сірим пір’ям і чорним чубчиком.
– Отже, Ватсоне, – озвався він несподівано, – ви не маєте наміру вкладати свої заощадження в південноафриканські цінні папери?
Я аж сіпнувся від подиву, бо ще не звик до надзвичайних здібностей Голмса, і це раптове вторгнення в найпотаємніші мої думки було для мене незбагненне.
– Але звідки, до біса, ви про це дізналися? – спитав я.
Сищик обернувся на кріслі, тримаючи в руці запалену пробірку, і його глибоко посаджені очі радісно заблистіли.
– Зізнайтеся, Ватсоне, що ви цілком збиті з пантелику, – сказав він.
– Зізнаюся.
– Мені варто було б змусити вас написати про це на аркуші паперу та підписатися.
– Чому?
– Бо через п’ять хвилин ви скажете, що все це дуже просто.
– Упевнений, що ніколи цього не скажу.
– Бачте, любий мій Ватсоне… – детектив закріпив пробірку на штативі й узявся читати мені лекцію з виглядом професора, котрий звертається до аудиторії. – Не так уже й важко побудувати череду висновків, у якій кожен наступний природно витікає з попереднього. Якщо після цього видалити всі поміжні ланки та повідомити слухачеві лише першу й останню, це справить приголомшливе, хоча і хибне враження. Після того як я помітив впадину між великим і вказівним пальцями вашої лівої руки, мені було зовсім неважко зробити висновок, що ви не плануєте вкладати свій невеличкий капітал у золоті копальні.
– Але не бачу жодного зв’язку між цими двома обставинами!
– Охоче вірю. Однак за кілька хвилин я вам доведу, що такий зв’язок існує. Ось пропущені ланки цього найпростішого ланцюга: 1) коли вчора ввечері ми повернулися з клубу, западина між вказівним і великим пальцями на вашій лівій руці була забруднена крейдою; 2) щоразу, коли ви граєте на більярді, натираєте цю впадину крейдою, щоб кий не ковзав у вашій руці; 3) ви граєте на більярді лише з Терстоном; 4) місяць тому ви мені сказали, що Терстон запропонував вам придбати до спілки південноафриканські цінні папери, які надійдуть у продаж через місяць; 5) ваша чекова книжка замкнена в шухляді мого письмового столу, і ви не попросили у мене ключа; 6) ви не будете вкладати свої гроші в південноафриканські папери.
– До чого ж просто! – вигукнув я.
– Звісно, – сказав сищик, злегка вражений, – будь-яка задача виявляється дуже простою після того, як вам її розтлумачать. А ось вам завдання, ще не вирішене. Поглянемо, любий Ватсоне, чи вам вдасться впоратися з ним.
Він узяв зі столу аркуш паперу, подав його мені та повернувся до свого хімічного аналізу. Я з подивом побачив, що на аркуші накреслені якісь безглузді ієрогліфи.
– Даруйте, Голмсе, але ж це малювала дитина! – вигукнув я.
– То ви так вважаєте!
– Що ж це, якщо не так?
– Пан Гілтон Кьюбітт із Рідлінґ-Торп-Менору, що в Норфолку, якраз і хотів би знати, що це таке. Цей маленький ребус він послав нам із першою поштою, а сам виїхав сюди найближчим потягом. Чуєте дзвінок, Ватсоне? Це, ймовірно, він.
На сходах пролунали важкі кроки, і за хвилину до нас зайшов високий рум’яний, чисто поголений джентльмен. По його ясних очах і квітучих щоках відразу було видно, що його життя протікає далеко від туманів Бейкер-стрит. Здавалося, що він приніс із собою подих міцного, свіжого вітру зі східного берега. Потиснувши нам руки, він уже зібрався сісти, як раптом його погляд упав на аркуш із кумедними значками, який я тільки-но розглядав і залишив на столі.
– Що ви про це думаєте, пане Голмс? – поцікавився він. – Мені розповідали, що ви великий шанувальник усіляких таємничих випадків, тому вирішив, що дивнішого за це вам аж ніяк не знайти. Я вам заздалегідь вислав цей папірчик, аби дати вам час вивчити його до мого приїзду.
– Це справді напрочуд цікавий малюнок, – зауважив Шерлок. – З першого погляду його можна прийняти за дитячу витівку. Хто, здавалося б, крім дітей, міг намалювати цих крихітних чоловічків у танці? Чому ви надали настільки важливого значення такій химерній дрібниці?
– Та я й не надав би цьому жодного значення, якби не дружина. Вона до смерті перелякалася. Нічого не каже мені, але бачу в її очах непідробний жах. Ось чому я прийняв це так близько до серця.
Голмс узяв папірчик, і сонячні промені лягли на нього. Це був аркуш, вирваний із нотатника. На ньому були накреслені олівцем ось такі силуети:
Уважно розглянувши рисунок, Шерлок обережно згорнув його і сховав у гаманець.
– Ця справа обіцяє багато цікавого та незвичайного, – зазначив він. – Ви вже дещо розповіли мені в своєму листі, пане Гілтон Кьюбітт, але я був би вам вельми вдячний, якби ви люб’язно погодилися повторити свою розповідь, аби дати можливість почути її моєму колезі, доктору Ватсону.
– Я кепський оповідач, – сказав наш гість, нервово стискаючи та розтискаючи свої великі дужі руки. – Якщо в моїй оповідці вам щось видасться незрозумілим, ставте мені, будь ласка, запитання. Почну з того, що торік я одружився… Але мушу повідомити, що хоч я й незаможний, наш рід живе у Рідлінґ-Торпі вже впродовж п’яти століть і вважається найшляхетнішою родиною в усьому графстві Норфолк. Минулого року я приїхав до Лондона на свята та зупинився в мебльованих кімнатах на Рессел-сквер, тому що там зупинився Паркер, наш священик. У цих мебльованих кімнатах жила молода американська леді, її прізвище Патрик, Ілсі Патрик. Ми з нею заприятелювали. Не минуло й місяця, як я палко покохав її. Ми нишком побралися і поїхали до мене до Норфолка.
Вам, ймовірно, видається дивним, пане Голмс, що нащадок хорошого старовинного роду одружується з жінкою, нічого не знаючи про її минуле та про її сім’ю. Але якби ви побачили її та пізнали, вам неважко було б мене збагнути. Вона була дуже щира зі мною, моя Ілсі, надала мені повну свободу відмовитися від шлюбу, якщо захочу. «У моєму колишньому житті були дуже неприємні знайомства, – казала вона, – і я хочу забути про них. Не бажаю повертатися до свого минулого, бо будь-який спогад завдає мені болю. Якщо ти зі мною одружишся, Гілтоне, то поберешся з жінкою, котра особисто нічого ганебного не вчинила, але мусиш повірити мені на слово та дозволити промовчати про все, що було зі мною до того, як стала твоєю. Якщо ця умова видається тобі занадто важкою, повертайся до Норфолка та залиш мені провадити те самотнє життя, яке я вела до зустрічі з тобою».
Ілсі сказала мені це за день до весілля. Я відповів їй, що готовий скоритися її бажанням, і дотримав свого слова. Тепер ми одружені вже рік і прожили його дуже щасливо. Але місяць тому, наприкінці червня, я помітив перші ознаки наближення лиха. Моя дружина отримала листа з Америки – на конверті була американська марка. Дружина зблідла, як сметана, коли прочитала послання, та жбурнула його у вогонь. Жодного разу про нього не згадала, і я нічого не питав, бо обіцянка є обіцянка. Але з цього часу вона жодної миті не була спокійна. У неї тепер завжди перелякане обличчя, і по всьому видно, що чогось очікує.