– Ви торкалися вбитого? – спитав Голмс.
– Ні. Ми лише підняли та перенесли леді, бо не могли залишити її пораненою на підлозі.
– Ви давно тут, лікарю?
– З четвертої години ранку.
– Приходив хтось, крім вас?
– Авжеж, констебль.
– Ви щось тут совали?
– Нічого.
– Ви вчинили мудро. Хто вас викликав?
– Покоївка Сондерс.
– Вона першою здійняла ґвалт?
– Вона і пані Кінґ, куховарка.
– Де вони тепер?
– Вочевидь, на кухні.
– У такому разі, почнімо з того, що вислухаємо їхні розповіді.
Старовинна зала з високими вікнами, облицьованими дубом, перетворили на кімнату для допитів. Голмс сів у велике старомодне крісло, його погляд був непохитний, а обличчя суворе. Я читав у його очах рішучість присвятити, якщо знадобиться, все своє життя тому, щоб за чоловіка, котрого йому не вдалося врятувати, хоча б помститися. Наше дивне збіговисько, крім мене, складалося з інспектора Мартіна, старого сивобородого сільського медика та тупуватого сільського полісмена.
Свідчення обох жінок були надзвичайно ретельні. Їх розбудив звук пострілу, за хвилину почули другий постріл. Вони спали в суміжних кімнатах, і пані Кінґ кинулася до Сондерс. Сходами вони спустилися разом. Двері кабінету були відчинені, свічка горіла на столі. Їхній господар лежав посеред кімнати долілиць. Він був мертвий. Біля вікна корчилася його дружина, притулившись головою до стіни. Її рана була жахлива – кров залила половину обличчя. Вона хекала, але нічого не могла сказати. У коридорі і в кімнаті стояв дим і смерділо порохом. Вікно було зачинене на засувку зсередини, обидві жінки у цьому були впевнені. Вони відразу ж викликали лікаря і поліцію. Потім, за допомогою конюха і хлопчика, який працює на стайні, віднесли свою поранену господиню до її покою. На жінці була сукня, на її чоловікові – халат, одягнений поверх нічної сорочки. Між чоловіком і дружиною ніколи не виникало сварок. Їх всі вважали дуже милим подружжям.
Ось найголовніші свідчення слуг. Відповідаючи інспектору Мартіну, обидві жінки заявили, що всі двері були замкнені зсередини і що нікому не вдалося б вислизнути з обійстя. Відповідаючи Голмсові, обидві згадали, що відчули запах пороху, як тільки вибігли зі своїх кімнат на другому поверсі.
– Раджу вам звернути якнайсерйознішу увагу на цей факт, – порадив Голмс інспектору Мартіну. – А тепер, вважаю, що нам краще приступити до огляду кімнати, в якій був скоєний злочин.
Кабінет виявився зовсім тісним. Його три стіни займали книжкові полиці, а письмовий стіл стояв біля вікна, що виходило в садочок. Нашу увагу насамперед прикувало важке тіло нещасного сквайра, розпростерте на підлозі. Безлад у його одязі свідчив про те, що він поспішно схопився з ліжка. Куля пробила чоловікові серце і застрягла в тілі. Нещасний помер миттєво і безболісно. Ні на його халаті, ні на його руках не вдалося виявити жодних слідів пороху. Сільський лікар стверджував, що у пані Кьюбітт були плями пороху на обличчі, але не на руках.
– Відсутність плям на руках нічого не доводить, але їхня присутність доводить усе, – пояснив Голмс. – Якщо тільки порох, бува, не висиплеться з неохайно наладованого набою, ви не забрудните рук, скільки б не стріляли… Тепер можна забрати й тіло пана Кьюбітта. Вам, лікарю, ймовірно, не вдалося знайти кулю, яка поранила леді?
– Для цього довелося б зробити серйозну операцію. Але в револьвері залишилося ще чотири заряди. Пострілів було два, ран – також дві, отже, встановити долю кожної кулі неважко.
– Це так тільки здається, – зауважив Голмс. – Будьте люб’язні, встановіть долю он тієї кулі, яка пробила край віконної рами.
Він раптом обернувся і своїм довгим, тонким пальцем вказав на отвір у нижній перекладині віконної рами.
– Трясця! – вигукнув інспектор. – Як вам вдалося це знайти?
– Знайшов, бо шукав.
– Дивно! – сказав сільський лікар. – Маєте рацію, сер: отже, був і третій постріл, відтак був і хтось третій. Але хто ж він такий і куди подівся?
– На це запитання і спробуємо зараз відповісти, – сказав Шерлок Голмс. – Якщо пригадуєте, інспекторе Мартін, коли служниці заявили, що, вибігши з своїх кімнат, відразу ж відчули запах пороху, я вам сказав, що на це потрібно звернути увагу.
– Пригадую, сер. Але, зізнаюся, що не цілком вловив вашу думку.
– Це й є доказом того, що і двері, і вікно були розчахнуті навстіж. В іншому випадку запах пороху не поширився б із такою швидкістю по всьому будинку. Тільки протяг міг занести запах аж так далеко. У цій кімнаті були відчинені і двері, і вікно, але на дуже короткий час.
– Чому ж на короткий час?
– Тому що, погляньте самі, ця свічка не оплила стеарином.
– Так-так! – видихнув інспектор.
– Переконавшись, що вікно під час трагедії було відчинене, я дійшов висновку, що в цій трагедії був третій учасник, котрий стовбичив зовні та вистрелив у вікно. Натомість постріл, спрямований у цього третього, міг потрапити у віконну раму. Я поглянув і справді знайшов там слід від кулі.
– Але яким чином вікно виявилося зачиненим?
– Його, безумовно, зачинила жінка і зробила це інстинктивно… Але що ж це? Га!
На столі кабінету лежала жіноча торбинка – святковий клатч із крокодилячої шкіри, оздоблений сріблом. Голмс розкрив торбинку і витрусив її вміст на стіл. Усередині виявилося двадцять п’ятдесятифунтових банкнотів, перев’язаних стрічкою, і більше нічого.
– Візьміть, це буде фігурувати на суді, – Шерлок передав інспектору клатч із усім вмістом. – Тепер треба з’ясувати, кому призначалася третя куля. Судячи з отвору в віконній рамі, стріляли зсередини. Я хотів би знову перебалакати з пані Кінґ, куховаркою… Ви сказали, пані Кінґ, що вас розбудив гучний постріл. Ви хотіли цим сказати, що перший постріл був гучнішим за другий?
– Я спала, сер, і тому мені важко щось сказати. Постріл здався мені дуже гучним, сер.
– А чи не думаєте ви, що це були два постріли, що пролунали майже водночас?
– Не можу бути в цьому певною, сер.
– А я переконаний, що так і було. Далебі, інспекторе Мартін, у цій кімнаті ми більше нічого не дізнаємося. Якщо згодні піти за мною, подамося в садочок і поглянемо, чи немає там чогось цікавого.
Якраз під вікном кабінету виявилася квіткова клумба. Підійшовши до неї, ми гучно скрикнули. Квіти були витоптані, на м’якій землі чітко закарбувалися сліди ніг. То були великі чоловічі сліди з дуже довгими та гострими носаками. Голмс нишпорив у траві та листі, як мисливський хорт, що шукає поранену птицю. Раптом він радісно вигукнув, нагнувся та підняв із землі маленький мідний циліндрик.
– Я так і думав! – заявив він. – Ось і третя гільза. Мені здається, інспекторе Мартін, що слідство майже скінчилося.
На обличчі провінційного інспектора закарбувався подив: він явно захоплювався швидкістю та майстерністю роботи Голмса. Спершу пробував було відстоювати свою власну думку, але скоро так захопився Шерлоком, що повністю скорився йому.
– Кого ж ви підозрюєте? – поцікавився він.
– Повідомлю пізніше. У цій справі є кілька пунктів, які я ще не в змозі пояснити. Я в своїх відкриттях зайшов уже так далеко, що буде розумніше, якщо зачекаю ще трохи, а потім поясню все гамузом.
– Як вважаєте за потрібне, пане Голмс, лише б убивця від нас не втік.
– У мене немає ні найменшого наміру приховувати від вас хоча б щось, просто неможливо в розпал справи гаяти час на довгі та докладні пояснення. Всі нитки цього злочину я маю в руках. Якщо навіть леді ніколи не очуняє, нам вдасться відновити всі події цієї ночі та домогтися правосуддя. Насамперед я хотів би дізнатися, чи немає десь неподалік заїзду під назвою «Елридж».
Слуг піддали перехресному допиту, але ніхто з них не чув про такий готель. Тільки хлопчисько, який працював на стайні, раптом згадав, що за кілька миль звідси, неподалік від Іст-Рестону, живе селянин, прізвище котрого Елридж.
– Його ферма лежить осторонь від інших?
– Далеко від інших, сер.
– І ймовірно, там ще не чули про те, що сталося тут сьогодні вночі?
– Либонь, не чули, сер.
Голмс задумався, і раптом лукава посмішка з’явилася на його обличчі.
– Сідлай коня, мій хлопчику! – звелів він. – Хочу попросити тебе завезти записку на ферму Елриджа.
Сищик витягнув із кишені кілька папірців із чоловічками в танці. Сівши за стіл у кабінеті, він розклав їх перед собою та занурився у роботу. Нарешті вручив хлопчику записку та наказав передати її безпосередньо тому, кому вона адресована, і при цьому в жодному разі не відповідати на якісь запитання. Адресу на записці мені вдалося розгледіти – вона була написана нерівним, неправильним почерком, анітрохи не схожим на звичний чіткий почерк Голмса. Записка було адресована пану Абу Слейну, ферма Елриджа, Іст-Рестон у Норфолку.
– Мені здається, інспекторе, – зауважив Голмс, – що вам доведеться викликати телеграфом конвой, бо якщо мої гіпотези слушні, вам доведеться доправити до в’язниці графства надзвичайно небезпечного злочинця. Хлопчик, якого я посилаю із запискою, може заодно відправити і вашу телеграму. Ми повернемося до міста пообіднім потягом, Ватсоне, оскільки сьогодні ввечері мені ще треба буде закінчити один цікавий хімічний аналіз. А справа, яка привела нас сюди, швидко наближається до розв’язки.
Коли хлопчик із запискою поскакав, Шерлок Голмс закликав слуг. Він наказав кожного чоловіка, хто з’явиться в оселі та забажає бачити пані Гілтон Кьюбітт, негайно вести до вітальні, не повідомляючи йому про те, що тут сталося. Він наполегливо зажадав якнайточнішого виконання цього наказу. Потім вирушив до вітальні та додав, що все тепер діятиметься без нашої участі, а нам залишається лише сидіти і чекати, що за дичина втрапить у наші сіті. Лікар подався до своїх пацієнтів. З Голмсом залишилися лише інспектор і я.
– Я допоможу вам згаяти цю годину цікаво та корисно, – запропонував сищик-аматор, підсунув своє крісло до столу та розклав перед собою безліч різних папірців із зображенням чоловічків у танці. – Перед вами, друже Ватсон, мені необхідно загладити свою провину: я надто довго дратував вашу цікавість. Для вас же, інспекторе, вся ця справа стане чудовим професійним уроком. Передусім маю вам розповісти про свої зустрічі з паном Гілтоном Кьюбіттом на Бейкер-стрит.
І він коротко виклав інспектору те, що ми й так знаємо.
– Ось переді мною ці кумедні малюнки, які могли б викликати посмішку, якби не виявилися провісниками такої страшної трагедії. Я чудово знаю всі типи тайнопису і сам є автором наукової праці, в якій проаналізував сто шістдесят різних шифрів, однак змушений зізнатися, що цей для мене повна несподіванка. Мета винахідника цієї системи полягала, вочевидь, у тому, щоб приховати, що ці значки є письменами, і видати їх за дитячі малюнки. Але кожен, хто здогадається, що ці значки відповідають літерам, без особливих зусиль розгадає їх, якщо скористається визнаними правилами дешифрування. Перша записка була така коротка, що дала мені можливість зробити лише один правдоподібний висновок, що виявився згодом правильним. Маю на увазі прапорці. Їх використовують лише для того, щоб відзначати кінці окремих слів. Більше нічого з першої записки я встановити не міг. Був потрібен свіжий матеріал. Відвідавши мене вдруге, пан Гілтон Кьюбітт передав мені три нові записки, з яких остання, цілком імовірно, містила лише одне слово, адже в ній не було прапорців. Дві інші записки починалися, без сумніву, з одного і того ж слова з чотирьох літер. Ось із цього:
Як бачите, воно закінчується тієї ж літерою, що і починається. Тут мене осінила щаслива думка. Листи зазвичай починаються з імені того, кому лист адресовано. Той, хто писав пані Кьюбітт ці послання, був безумовно близько з нею знайомий. Цілком природно, що він називає її просто по імені. А ім’я її складається з чотирьох букв і закінчується тієї ж буквою, який починається: звуть її Ілсі. Таким чином я став власником трьох літер: І, Л і С.
Отже, в двох записках він звертається до пані Кьюбітт на ім’я і, мабуть, чогось вимагає від неї. Чого ж він може від неї вимагати? Чи не хоче він, щоб вона прийшла кудись, де він міг із нею поспілкуватися? Я звернувся до другого слова третьої записки. Ось до цього:
У ньому сім літер: третя буква й остання – І. Я припустив, що слово це «приходь», і відразу отримав ще сім літер: П, Р, И, X, О, Д, Ь. Тоді звернувся до тієї записки, яка складалася всього з одного слова. Як ви знаєте, це слово з’явилося на дверях комори, на нижній панелі, збоку від попереднього напису. Я припустив, що воно є відповіддю і що його написала пані Кьюбітт. Ось воно:
Підставивши в нього ті літери, які вже знаємо, виходить:…і…о…и. Що б могла пані Кьюбітт відповісти на його прохання прийти? Раптом я здогадався. Вона відповіла: «Ніколи». Тепер я вже знав стільки літер, що міг повернутися до найпершої записки. Ось вона:
Якщо підставити під цей напис вже відомі нам літери, можна прочитати…у…сл…н. Припустимо, що друге слово тут. У такому випадку, останнє слово – Слейн. Це прізвище, надзвичайно поширене в Америці. Коротеньке слівце з двох букв, що стоїть перед прізвищем, вочевидь, ім’я. Яке ж ім’я може складатися з двох літер? В Америці поширене ім’я Аб. Тепер залишається встановити тільки перше слово фрази; воно складається всього з однієї букви, і відгадати його неважко: це займенник я. Отже, в першому посланні написано: «Я тут. Аб Слейн». Ну, а тепер вже є стільки букв, що я без жодних зусиль можу прочитати і другу записку. У ній написано: «Ілсі, я живу в Елриджа». Мені спало на думку, що «Елридж» – назва садиби або заїзду, в якому живе автор повідомлень.
Інспектор Мартін і я з величезною увагою вислухали докладний і чіткий звіт про те, яким чином мій приятель розгадував таємницю чоловічків у танці.
– Що ж ви зробили далі, сер? – спитав інспектор.
– Позаяк ім’я Аб вживається лише в Америці й оскільки вся справа почалася з того, що з Америки надійшов лист, я мав усі підстави припустити, що цей Аб Слейн – американець. Крім цього, я запідозрив, що за всім цим криється якийсь злочин. Моя підозра виникла з того, що пані Кьюбітт запекло приховувала від чоловіка своє минуле. Я послав телеграму у нью-йоркське поліцейське управління пану Вілсону Гарґріву, котрий не раз користувався моєю поінформованістю лондонського злочинного світу. Я спитав його, хто такий Аб Слейн. Він мені відповів: «Найнебезпечніший бандит у Чикаґо». Того вечора, коли я отримав цю відповідь, Гілтон Кьюбітт передав мені останнє послання Слейна. Підставивши під нього вже знайомі літери, я отримав фразу:
«Ілсі готуйся до с…е…ті». Так я дізнався літери м і р, які досі мені не траплялися. «Ілсі, готуйся до смерті!» Мерзотник від прохань перейшов до погроз, а я знаю, що у чиказьких бандитів слова не розходяться з ділом. Тому відразу ж поквапився до Норфолка зі своїм приятелем і колегою, доктором Ватсоном, але, на жаль, ми прибули тоді, коли найгірше вже сталося.
– Велика честь – разом із вами розкрити злочин, – м’яко зауважив інспектор. – Однак, сподіваюся, ви дозволите мені сказати вам кілька відвертих слів. Ви відповідаєте тільки перед собою, а я відповідаю перед своїм начальством. Якщо цей Аб Слейн, котрий живе в Елриджа, справді вбивця й якщо він утече, поки я сиджу тут, мені буде непереливки.
– Вам нема потреби турбуватися: він не спробує втекти.
– Звідки ви взяли?
– Втекти – означає зізнатися у своїй провині.
– У такому разі, їдьмо і візьмімо його.
– Він прийде сюди з хвилини на хвилину.
– З якого дива від сюди прийде?
– Бо я йому написав і попросив прийти.
– Все це дуже необачно, пане Голмс! Невже він прийде тому, що ви його попросили? Чи не легше припустити, що ваш лист викличе в ньому підозри і він спробує втекти?