– Все залежить від того, як скласти лист, – зауважив Шерлок. – Якщо не помиляюся, цей джентльмен уже йде до нас власною персоною он тією стежкою.
Доріжкою, що провадила до будинку, прошкував якийсь чоловік. Це був високий, вродливий, смаглявий чоловік у сірому костюмі та крислатому капелюсі, з чорною жорсткою бородою та великим хижим носом. На ходу він махав ціпком і крокував із таким виглядом, ніби все навкруг належить йому. Нарешті пролунав гучний, упевнений дзвінок.
– Раджу, джентльмени, – спокійно зазначив Голмс, – сховатися за двері. Коли маєш справу з такою людиною, треба бути вкрай обережним. Приготуйте кайданки, інспекторе. А розмовляти з ним буду я.
Ціла хвилина минула в тиші – одна з тих, які не забудеш ніколи. Потім двері відчинилися і наш гість зайшов до кімнати. В одну мить Шерлок приставив револьвер до його чола, а Мартін натягнув кайданки на його зап’ястя.
Все було зроблено так швидко та вправно, що наш бранець опинився в неволі ще до того, як помітив нападників. Він якийсь час глипав то на одного, то на другого своїми блискучими чорними очиськами, а потім гірко засміявся:
– Ну, джентльмени, цього разу ви мене спіймали! Тепер уже мені від вас не втекти… Однак мене викликала сюди листом пані Гілтон Кьюбітт… Ні, не кажіть мені, що вона з вами змовилася. Невже вона допомогла вам заманити мене в цю пастку?
– Пані Гілтон Кьюбітт важко поранена та перебуває на межі життя і смерті.
Він голосно зойкнув, і його лемент, сповнений горя, пронісся по всьому будинку.
– Та ви з глузду з’їхали! – заверещав він люто. – Це він поранений, а не вона! Хіба у когось вистачило б духу поранити маленьку Ілсі? Я погрожував їй, хай Бог мене милує, але не торкнувся б жодної волосини на її прекрасній голові. Візьміть свої слова назад, чуєте, жевжику! Скажіть, що вона не поранена!
– Її знайшли важко пораненою біля свого мертвого чоловіка.
З глибоким стогоном він опустився на тапчан і затулив руками своє обличчя. Відтак мовчав аж п’ять хвилин. Потім відтулив обличчя й озвався з холодним спокоєм відчаю.
– Мені немає чого приховувати від вас, джентльмени, – сказав він. – Я стріляв у нього, але і він стріляв у мене. Отже, це не можна назвати вбивством. Якщо ж гадаєте, що я спроможний поранити ту жінку, отже, ви не знаєте ні її, ні мене. Жоден чоловік ніколи не кохав жодної жінки так, як я її. Я мав усі права на неї. Вона була мені призначена вже багато років тому. На якій підставі той англієць став поміж нас? Я першим отримав на неї права і вимагав лише того, що мені належиться.
– Вона розлучилася з вами, коли дізналася, хто ви такий, – суворо сказав Голмс. – Вона втекла з Америки, щоб сховатися від вас, і вийшла в Англії заміж за поважну людину. Ви погрожували їй, переслідували її, намагалися змусити її покинути чоловіка, котрого вона кохала та поважала, і втекти з вами… Але вона вас боялася та ненавиділа. Ви скінчили тим, що вколошкали цього шляхетного чоловіка та довели його дружину до самогубства. Ось чого ви досягли, пане Слейн, і за це вам доведеться відповісти.