– Саме так. Але звідки ви дізналися?
– Ви таємно одружилися з нею?
– Ні.
– Жодних документів чи свідоцтв?
– Немає.
– У такому разі, я вас не розумію, ваша величносте. Якщо ця молода жінка захоче використати листи для шантажу або з іншою метою, як вона доведе їхню автентичність?
– Мій почерк.
– Дурниці! Підробка.
– Мій особистий поштовий папір.
– Вкрали.
– Моя особиста печатка.
– Фальшивка.
– Моя світлина.
– Купили.
– Але ми сфотографовані разом!
– А ось це дуже погано! Ваша величність справді припустилася великої помилки.
– Я збожеволів від Ірен.
– Ви серйозно себе скомпрометували.
– Тоді я був усього лише принцом. Був молодий. Та мені й тепер лише тридцять.
– Світлину треба будь-що-будь повернути.
– Ми намагалися, але нам не вдалося.
– Ваша величність має погодитись на витрати: фотографію треба купити.
– Ірен не бажає її продавати.
– Тоді її треба вкрасти.
– Було зроблено п’ять спроб. Я двічі наймав злодіїв, і вони перевернули весь її будинок. Раз, коли вона подорожувала, ми навіть обшукали її багаж. Двічі заманювали в пастку. Але не досягли ніяких результатів.
– Жодних?
– Навіть дрібних.
– Нічого собі завдання! – засміявся Голмс.
– Але для мене це дуже серйозна справа! – із докором заперечив король.
– Авжеж, справді. А що вона має намір зробити зі світлиною?
– Згубити мене.
– Але яким чином?
– Я вирішив одружитися.
– Про це я чув.
– Із Клотільдою Лотман фон Саксен-Менінґен. Можливо, ви знаєте строгі принципи цієї сім’ї. Сама Клотільда – втілення чистоти. Найменша тінь сумніву щодо мого минулого призвела б до розриву.
– А Ірен Адлер?
– Погрожує, що надішле фото батькам моєї нареченої. І вона це неодмінно зробить! Ви її не знаєте. У неї залізна воля. Так-так, обличчя чарівної жінки, а душа жорстокого чоловіка. Вона ні перед чим не зупиниться, аби не дати мені одружитися з іншою.
– Ви впевнені, що вона ще не надіслала фотографію вашій нареченій?
– Однозначно.
– Чому?
– Вона сказала, що надішле фотографію в день моїх офіційних заручин. А це станеться найближчого понеділка.
– То маємо лише три дні! – позіхнув Голмс. – І це дуже приємно, бо зараз мені треба зайнятися деякими важливими справами. Ваша величність, звісно, залишиться наразі в Лондоні?
– Певна річ. Зможете знайти мене в готелі «Ленґем» під ім’ям графа фон Крамма.
– У такому разі, пришлю вам записку, повідомлю, як просувається справа.
– Дуже буду радий. Я так хвилююся!
– Ну, а як щодо грошей?
– Витрачайте, скільки вважатимете за потрібне. Маєте повну свободу дій.
– Повну?
– О, я готовий віддати за цю фотографію будь-яку з провінцій мого королівства!
– А на поточні витрати?
Король витягнув з-під плаща важкий шкіряний мішечок і поклав його на стіл.
– Тут триста фунтів золотом і сімсот асигнаціями, – повідомив він.
Голмс написав розписку на сторінці свого блокнота й вручив королю.
– Яка в міс адреса? – спитав він.
– Брайоні-лодж, Серпантайн-авеню, Сент-Джонсвуд.
Голмс занотував.
– І ще одне запитання, – сказав він. – Фотографія була кабінетного розміру?
– Атож, кабінетного.
– А тепер на добраніч, ваша величносте, сподіваюся, що скоро матимете хорошу звістку… Бувайте, Ватсоне, – додав він, коли колеса королівського екіпажа застукотіли по бруківці. – Будьте люб’язні зайти завтра о третій годині, я б хотів порадитися з вами з приводу цієї справи.
II
Рівно о третій годині я був на Бейкер-стрит, але Голмс ще не повернувся. Покоївка повідомила мені, що він вийшов із домівки ще по восьмій. Я всівся біля каміна з наміром дочекатися свого приятеля, скільки б не довелося чекати. Я дуже зацікавився його розслідуванням, хоча воно було позбавлене химерних і похмурих рис, притаманних тим двом злочинам, про які я розповів раніше. Але своєрідні особливості цього випадку та високе становище клієнта надавали справі незвичайного характеру. Якщо навіть не брати до уваги сам зміст дослідження, яке вів мій товариш, як вдало, з якою майстерністю він відразу ж опанував усією ситуацією, і яка сувора, незаперечна логіка була в його висновках! Я зі справжнім задоволенням стежив за швидкими, спритними прийомами, за допомогою яких Шерлок розгадував найзаплутаніші таємниці. Я настільки звик до його незмінних тріумфів, що навіть імовірність невдачі не вкладалася в моїй голові.
Було близько четвертої години, коли двері відчинилися й до кімнати зайшов захмелілий грум[3] – із бакенбардами, розпатланий, із буряковим обличчям, одягнений бідно та вульгарно. Хоча я звик до дивної здатності свого приятеля змінювати свій імідж, однак мені довелося тричі придивитися, перш ніж я переконався, що це справді Голмс. Кивнувши мені на ходу, він зник у своїй спальні, звідки з’явився за п’ять хвилин у темному костюмі, коректний, як і завжди. Засунувши руки в кишені, він простягнув ноги до палаючого каміна та кілька хвилин весело реготав.
– Чудово! – вигукнув він, потім закашлявся й знову розреготався, та так, що наприкінці аж знесилів і в повній знемозі відкинувся на спинку крісла.
– У чому річ?
– Смішно, неймовірно смішно! Упевнений, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що я врешті-решт зробив.
– Не можу собі навіть уявити. Вважаю, що ви спостерігали за звичками або, можливо, за будинком міс Ірен Адлер.
– Еге ж, але наслідки були доволі незвичайні… Однак розповім усе, як воно було. На початку дев’ятої я вийшов із дому, перевтілившись у безробітного грума. Існує дивовижна симпатія, така собі співдружність між усіма, хто має справу з кіньми. Станьте грумом, і ви дізнаєтеся все, що треба. Я швидко знайшов Брайоні-лодж. Це крихітна шикарна двоповерхова вілла, вона виходить на вулицю, позаду неї розташовується сад. Масивний замок на садовій хвіртці. Із правого боку велика вітальня, добре обставлена, з високими вікнами, майже до підлоги, і з безглуздими англійськими віконними шпінгалетами, які могла б відчинити навіть дитина. За будинком нічого особливого, крім того, що до вікна галереї можна дістатися з даху каретного хліву. Я обійшов цей хлів із усіх боків і розглянув його дуже уважно, але нічого цікавого не помітив. Потім пішов вулицею й побачив, як я й очікував, у провулку, що примикає до стіни саду, стайню. Я допоміг конюхам чистити коней та отримав за це два пенси, склянку віскі, два пакети тютюну й удосталь інформації про міс Адлер, а також про інших місцевих жителів. Останні мене анітрохи не цікавили, але я був змушений вислухати їхні біографії.
– А що ви дізналися про Ірен Адлер? – поцікавився я.
– О, вона запаморочила голови всім чоловікам у цій частині міста. Вона – найчарівніша істота з усіх, хто носить жіночий капелюшок на цій планеті. Так кажуть в один голос усі серпантайнські конюхи. Живе тихо, виступає іноді на концертах, щодня о п’ятій годині дня виїжджає на прогулянку й рівно о сьомій повертається додому. Рідко виїжджає в інший час, крім тих випадків, коли співає. Лише один чоловік навідує її – тільки один, зате дуже часто. Брюнет, красень, бездоганно одягається, буває у неї щодня, інколи й двічі на день. Його ім’я – містер Ґодфрі Нортон із Темплу. Бачите, як вигідно увійти в довіру до кучерів! Вони його возили додому від серпантайнських стаєнь разів двадцять і все про нього знають. Вислухавши те, що вони мені довірили, я знову пішов туди, та неподалік від Брайоні-лодж став обмірковувати подальші дії.
Цей Ґодфрі Нортон, вочевидь, відіграє істотну роль в усій справі. Він юрист. Це звучить зловісно. Що їх пов’язує і яка причина його частих відвідин? Хто вона: його клієнтка? Приятелька? Коханка? Якщо вона його клієнтка, то, ймовірно, саме йому віддала на зберігання ту світлину. Якщо ж коханка, то навряд чи. Від вирішення цього питання залежить, продовжувати мені роботу в Брайоні-лодж чи звернути увагу на помешкання того джентльмена в Темплі. Це питання дуже делікатне й розширює поле моїх розшуків… Боюся, Ватсоне, що надокучаю вам цими подробицями, але, щоб ви зрозуміли всю ситуацію, маю відкрити вам свої дрібні труднощі.
– Я уважно стежу за вашим викладом, – запевнив я.
– Я все ще зважував подумки цю справу, коли до Брайоні-лодж під’їхав витончений екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен, дуже гарний, вусатий, смаглявий, із орлиним носом. Либонь, це і був той багатій, про котрого я чув. Мабуть, він дуже поспішав і був вкрай схвильований. Наказавши візникові чекати, він пробіг повз покоївку, яка відчинила йому двері, з виглядом людини, що почувається в цій оселі господарем.
Я пробув там десь із півгодини й бачив крізь вікно вітальні, як він міряє кроками кімнату, збуджено розповідає про щось і розмахує руками. Її я не бачив. Але ось він вийшов на вулицю, ще більше схвильований. Підійшовши до екіпажа, він дістав із кишені золотий годинник і заклопотано зиркнув на нього. «Женіть, як вихор! – гукнув він візникові. – Спочатку до “Ґросса та Генке” на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-роуд. Півґінеї, якщо доїдете за двадцять хвилин!»
Вони помчали, а я роздумував, чи не податися мені за ними, аж раптом до будинку під’їхало чарівне маленьке ландо. Плащ на кучері був напіврозчахнутий, вузол краватки стирчав під самим вухом, а ремені упряжі вискочили з пряжок. Кучер заледве встиг зупинити коней, як Ірен випурхнула з дверей вілли та скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але й цього було досить: дуже мила жіночка з таким обличчям, в яке чоловіки закохуються до безтями. «Церква Святої Моніки, Джоне! – гукнула вона. – Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!»
Це був випадок, якого не можна було впустити, Ватсоне. Я вже почав зважувати, що краще: бігти за нею слідом чи причепитися до задку ландо, аж раптом на вулиці з’явився кеб. Кучер двічі зиркнув на такого непоказного клієнта, але я заплигнув раніше, ніж він устиг щось заперечити. «Церква Святої Моніки, – звелів я, – і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!» Була за двадцять п’ять хвилин дванадцята, і, звісно, неважко було здогадатися, в чому річ.
Мій кеб мчав стрілою. Не думаю, щоб колись я їхав швидше, але екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля входу до церкви. Я розрахувався з кучером і вибіг сходами. У церкві не було ні душі, крім тих, за ким я стежив, і священика, котрий, мабуть, звертався до них із якимись докорами. Усі троє стояли перед вівтарем. Я вирішив прогулятися поруч, як випадковий відвідувач, котрий ненароком зайшов до церкви. Раптом, на мій подив, ті троє обернулися до мене, і Ґодфрі Нортон щодуху кинувся в мій бік.
«Слава богу! – закричав він. – Ви саме той, хто нам потрібен. Ходімо! Ходімо!»
«У чому справа?» – спитав я.
«Ходіть, ходіть, добрий чоловіче, всього три хвилини!»
Мене мало не силою потягнули до вівтаря, і, ще не встигнувши отямитись, я бурмотів відповіді, які мені шепотіли у вухо, присягався в тому, чого зовсім не знав, і взагалі допомагав шлюбу міс Ірен Адлер із містером Ґодфрі Нортоном.
Усе це сталося в одну мить, і ось джентльмен дякує мені з одного боку, леді – з іншого, а священик так і сяє посмішкою. Це було найбезглуздіше становище, в якому я будь-коли побував. Спогад про нього й змусив мене зараз зареготати. Мабуть, їм забракло якихось формальностей, і священик навідріз відмовився здійснити шлюбну церемонію, якщо не буде свідка. Моя вдала поява в церкві позбавила нареченого необхідності бігти на вулицю в пошуках першого-ліпшого. Наречена дала мені соверен, і я маю намір носити цю монету на ланцюжку для годинника як пам’ять про свою пригоду.
– Справа набула доволі несподіваних обертів, – зауважив я. – Що ж буде далі?
– Ну, я зрозумів, що мої плани опинилися під серйозною загрозою. Схоже було на те, що молодята збираються негайно відбути, і я повинен був діяти швидко й енергійно. Однак біля дверей церкви вони розлучилися: він поїхав у Темпл, а вона – до себе додому. «Маю намір проїхатися парком, як завжди, о п’ятій годині», – повідомила вона, прощаючись. Більше я нічого не чув. Вони роз’їхалися в різні боки, а я повернувся, щоб вдатися до своїх приготувань.
– У чому вони полягають?
– Трохи холодного м’яса й гальба пива, – відповів Голмс, смикаючи дзвіночок. – Я був дуже заклопотаний і зовсім забув про їжу. Ймовірно, сьогодні ввечері в мене буде ще більше клопотів. До речі, докторе, мені знадобиться ваша допомога.
– Буду дуже радий.
– Ви не боїтеся порушувати закон?
– Анітрохи.
– І небезпека арешту вас не лякає?
– Заради доброї справи готовий і на це.
– О, тоді все чудово!
– У такому разі, я до ваших послуг.
– Був упевнений, що можу на вас розраховувати.
– Але що ви задумали?
– Коли міс Тернер принесе вечерю, усе вам поясню… А тепер, – сказав він, жадібно накидаючись на скромну їжу, приготовану економкою, – маю під час трапези обміркувати з вами всю справу, бо часу в мене залишилося мало. Зараз майже п’ята година. Через дві маємо бути на місці. Міс Ірен, або точніше, місіс, повертається зі своєї прогулянки о сьомій годині. Мусимо прибути в Брайоні-лодж, щоб зустріти її.
– Що ж далі?
– А це я вже сам. Я підготував те, що має статися. Наполягаю лише на одному: що б не трапилося, не втручайтеся. Зрозуміли?
– Я маю бути нейтральним?
– Саме так. І не робити нічого. Ймовірно, станеться невеличка прикрість. Не втручайтеся. Закінчиться тим, що мене віднесуть в оселю. Через чотири чи п’ять хвилин відчинять вікно вітальні. Вам треба стати ближче до цього відчиненого вікна.
– Гаразд.
– Маєте спостерігати за мною, бо я на вас покладаюся.
– Домовилися.
– І коли я підійму руку, ось так, киньте в кімнату те, що я вам для цього дам, і водночас кричіть: «Пожежа!» Ви все зрозуміли?
– Аякже.
– Тут немає нічого небезпечного, – сказав детектив, виймаючи з кишені згорток у формі сигари. – Це звичайна димова шашка, обладнана з обох кінців капсулем, щоб спалахнути сама собою. Уся ваша робота зводиться до цього. Коли будете кричати «Пожежа!», ваш крик підхопить купа людей, після чого зможете дійти до кінця вулиці, а я наздожену вас за десять хвилин. Сподіваюся, усе просто?
– Я маю займати нейтральну позицію, підійти ближче до вікна, спостерігати за вами й за вашим сигналом кинути у вікно цей предмет, потім здійняти ґвалт про пожежу й очікувати вас на розі вулиці.
– Дуже добре.
– Можете на мене розраховувати.
– Ну, і чудово. Мабуть, мені час уже братися готувати нову роль, яку доведеться сьогодні зіграти.
Він зник у спальні й через кілька хвилин з’явився у вигляді люб’язного, простакуватого священика. Його крислатий чорний капелюх, мішкуваті штани, білий комірець, приваблива усмішка та загальний вираз доброзичливої цікавості були бездоганні. Річ не лише в тім, що Голмс переодягнув костюм. Вираз його обличчя, манери, сама душа, здавалося, змінювалися при кожній новій ролі, яку йому доводилося грати. Сцена втратила в його особі геніального актора, а наука – тонкого мислителя, коли він став фахівцем із розслідування злочинів.
Ми вийшли з дому чверть на сьому, і до призначеного часу залишалося десять хвилин, коли опинилися на Серпантайн-авеню. Уже сутеніло, на вулиці тільки-но засвітилися ліхтарі, і ми прогулювалися повз Брайоні-лодж, чекаючи повернення його мешканців. Будинок був якраз такий, яким я собі його й уявляв за коротким описом Шерлока Голмса, але місцевість виявилася далеко не такою безлюдною, як очікував. Навпаки: ця маленька, тиха вулиця на околиці міста буквально кишіла народом. На одному розі курили та сміялися якісь волоцюги, тут також був точильник зі своїм колесом, два гвардійці фліртували з нянькою, і кілька гарно одягнених юнаків ходили туди-сюди зі сигарами в роті.
– Бачте, – зауважив Голмс, коли ми проходили перед будинком, – це весілля значно спрощує всю справу. Тепер світлина стає двосічною зброєю. Можливо, що Ірен так само не прагне, щоб фотографію побачив містер Ґодфрі Нортон, як не хочеться нашому клієнтові, щоб вона потрапила на очі його принцесі. Питання тепер у тому, де ми ту фотографію знайдемо.