– Справді, де?
– Не повірю, що Ірен носить її при собі. Світлина кабінетного формату занадто велика, тож її не сховати в одязі. Ірен знає, що король здатен заманити її кудись та обшукати. Дві такі спроби вже були. Отже, можемо бути впевнені, що з собою вона фотографію не носить.
– Тоді де ж вона її зберігає?
– У свого банкіра або в свого адвоката. Можливе й те, й інше, але сумніваюся і в тому, і в іншому. Жінки за своєю природою схильні до потаємності та люблять оточувати себе таємницями. Навіщо їй посвячувати в свій секрет когось іншого? Вона могла покластися на власне вміння зберігати речі, але навряд чи в неї була впевненість, що діловий чоловік, якщо вона довірить йому свою таємницю, зможе втриматися від політичного або якогось іншого впливу. Крім цього, згадайте, що вона вирішила пустити в хід фото найближчими днями. Для цього треба тримати його під рукою. Світлина має бути в її власному будинку.
– Але крадії двічі перевернули цей будинок.
– Дурниці! Вони не знали, як треба шукати.
– А як будете шукати ви?
– Я й не буду шукати.
– А як же інакше?
– Зроблю так, що Ірен покаже її мені сама.
– Вона відмовиться.
– У тому-то й річ, що не зможе… Але чую, що стукотять колеса. Це її карета. Тепер ретельно виконуйте мої вказівки.
У цю мить світло бічних ліхтарів карети з’явилося на закруті, ошатне маленьке ландо під’їхало до дверей Брайоні-лодж. Коли екіпаж зупинився, один із жебраків, котрий стояв на розі, кинувся відчиняти дверцята в надії заробити мідяк, але його відштовхнув інший нероба, котрий підбіг із тим же наміром. Виникла жорстока бійка. Олії у вогонь підлили обоє гвардійців, котрі стали на бік одного з волоцюг, і точильник, котрий із таким же запалом взявся захищати іншого. В одну мить леді, котра вийшла з екіпажа, опинилася в епіцентрі бійки, в якій люди дико лупцювали один одного кулаками та палицями. Голмс кинувся в натовп, щоб захистити леді. Але, пробившись до неї, він раптом зойкнув і впав на землю з обличчям, залитим кров’ю. Коли чоловік упав, солдати кинулися навтьоки в один бік, а безхатченки – в інший. Кілька перехожих, пристойніших на вигляд, котрі не брали участі в сутичці, підбігли, щоб захистити леді та надати допомогу пораненому. Ірен Адлер, буду, як і раніше, так її називати, вибігла сходами, але зупинилася на майданчику та стала споглядати на вулицю. Її чудова фігура виділялася на тлі освітленої вітальні.
– Бідний джентльмен дуже поранений? – спитала вона.
– Він помер, – відповіли кілька голосів.
– Ні, ні, він ще живий! – вигукнув хтось. – Але він помре раніше, ніж довезете його до лікарні.
– Оце сміливий чоловік! – сказала якась жінка. – Якщо б не він, вони відібрали б у леді і гаманець, і годинника. Їх тут ціла зграя, дуже небезпечна. Ого, він іще дихає!
– Йому не можна лежати на вулиці… Дозволите перенести його в будинок, леді?
– Звісно! Занесіть його у вітальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!
Повільно й урочисто Голмса занесли в Брайоні-лодж і поклали у вітальні, між тим, як я все ще спостерігав за тим, що відбувалося, зі свого поста біля вікна. Лампи засвітили, але фіранки не були опущені, тож я міг бачити Голмса, котрий лежав на дивані. Не знаю, чи дорікало йому сумління за те, що він грав таку роль, я ж ні разу в житті не відчував глибшого сорому, ніж у ті хвилини, коли ця чарівна жінка, у змові проти якої я брав участь, доглядала з такою добротою та ласкою за пораненим. І все ж було б чорною невдячністю, якби я не виконав доручення Голмса. З важким серцем я дістав з-під мого плаща димову шашку. «Урешті-решт, – подумав я, – ми не завдаємо їй шкоди, лише заважаємо їй нашкодити іншій людині».
Голмс звівся на дивані, і я побачив, що він робить рух, як людина, котрій бракує повітря. Служниця кинулася до вікна та широко розчахнула його. Тієї ж миті Голмс підняв руку. За цим сигналом я закинув у покій шашку й вигукнув: «Пожежа!» Тільки-но це слово встигло злетіти з моїх вуст, як його підхопила вся юрба. Добре й кепсько одягнені джентльмени, конюхи та служниці – усі заволали в один голос: «Пожежа!» Густі хмари диму клубочилися в кімнаті та виривалися крізь відкрите вікно. Я бачив, як там, за вікном, метушаться люди. Через мить почувся голос Голмса, котрий запевняв, що це хибна тривога.
Проштовхуючись крізь натовп, я дістався до рогу вулиці. Через десять хвилин, на мою радість, мене наздогнав Голмс, узяв під лікоть, і ми покинули місце бурхливих подій. Якийсь час він ішов швидко й не зронив жодного слова, поки ми не завернули в одну з тихих вулиць, що ведуть на Еджвер-роуд.
– Ви дуже вправно це виконали, докторе, – похвалив Голмс. – Якнайкраще. Все гаразд.
– Дістали фотографію?
– Я знаю, де вона схована.
– А як ви дізналися?
– Ірен мені сама показала, як я й пророкував.
– Я все ж нічого не розумію.
– Я не роблю з цього якоїсь таємниці, – всміхнувся детектив. – Усе було дуже просто. Ви, мабуть, здогадалися, що всі ці люди на вулиці були моїми спільниками. Їх усіх найняв я.
– Про це я вже здогадався.
– У руці я мав трохи вологої червоної фарби. Коли почалася бійка, кинувся вперед, упав, притиснув руку до обличчя й устав закривавлений… Старий прийом.
– Це я також збагнув…
– Вони вносять мене в будинок. Ірен Адлер змушена прийняти мене, що ж їй залишається робити? Я потрапляю у вітальню, у ту саму кімнату, яка була в мене на підозрі. Фотографія десь поблизу, або у вітальні, або в спальні. Я твердо вирішив з’ясувати, де саме. Мене кладуть на диван, я прикидаюся, що мені бракує повітря. Вони змушені відчинити вікно, і ви отримуєте можливість зробити свою справу.
– А що від цього виграли ви?
– Дуже багато. Коли жінка думає, що в її будинку пожежа, інстинкт змушує її рятувати те, що їй найдорожче. Це найбільш домінуючий імпульс, і я не раз мав із нього користь. У дарлінґтонівському скандалі я застосував його, і в справі з арнсворським палацом також. Заміжня жінка рятує дитину, незаміжня – скриньку з коштовностями. Тепер мені ясно, що для нашої леді в будинку немає нічого дорожчого за те, що ми шукаємо. Вона кинулася рятувати саме це. Пожежну тривогу було бездоганно розіграно. Диму й лементу було досить, аби здригнулися навіть сталеві нерви. Ірен вчинила точно так, як я чекав. Світлина лежить у схованці, за висувною дошкою, якраз над мотузкою від дзвінка. Ірен в одну мить опинилася там, і я навіть побачив краєчок світлини, коли вона наполовину витягнула її. Коли ж я закричав, що це помилкова тривога, Ірен поклала фотографію назад, глянула мигцем на шашку, вибігла з кімнати, і після цього я її не бачив. Я піднявся і, вибачившись, вислизнув із оселі. Мені захотілося відразу дістати світлину, але в кімнату ввійшов кучер і став пильно наглядати за мною, тому мені мимоволі довелося відкласти свій грабунок до іншого разу. Зайва квапливість може згубити все.
– Ну, а що далі? – поцікавився я.
– Наші розшуки практично закінчилися. Завтра я піду до Ірен Адлер із королем і з вами, якщо забажаєте нас супроводжувати. Нас попросять зачекати у вітальні, але цілком можливо, що, вийшовши до нас, леді не знайде ні нас, ні фотографії. Можливо, що його величності буде приємно своїми власними руками дістати ту світлину.
– А коли ви підете туди?
– О восьмій годині ранку. Вона ще буде в ліжку, тож нам забезпечена повна свобода дій. До того ж треба діяти хутко, бо шлюб може повністю змінити її побут і звички. Я маю негайно надіслати телеграму королю.
Ми дійшли до Бейкер-стрит і зупинилися біля дверей нашого будинку. Голмс шукав у кишенях свій ключ, коли якийсь перехожий сказав:
– На добраніч, містере Шерлок Голмс!
На вулиці в цей час було кілька людей, але вітання, мабуть, походило від перехожого стрункого юнака в довгому плащі.
– Я десь уже чув цей голос, – промовив Голмс, оглядаючи бідно освітлену вулицю, – але не зрозумію, хто б це міг бути.
III
Цю ніч я спав на Бейкер-стрит. Ми сиділи вранці за кавою з грінками, коли в кімнату стрімко увійшов король Богемії.
– Ви справді добули фотографію? – вигукнув він, обіймаючи Шерлока Голмса за плечі та весело зазираючи йому в обличчя.
– Ще ні.
– Але ви сподіваєтесь її дістати?
– Сподіваюся.
– У такому разі, ходімо! Я згораю з нетерпіння.
– Нам потрібна карета.
– Мій екіпаж біля дверей.
– Це спрощує справу.
Ми зійшли вниз і знову попрямували до Брайоні-лодж.
– Ірен Адлер вийшла заміж, – зауважив Голмс.
– Заміж? Коли?
– Вчора.
– За кого?
– За англійського адвоката, його ім’я Нортон.
– Але вона, звісно, не кохає його?
– Сподіваюся, що кохає.
– Чому сподіваєтеся?
– Бо це позбавить вашу величність усіх майбутніх неприємностей. Якщо леді закохана у свого чоловіка, отже, вона байдужа до вашої величності, і тоді в неї немає підстав шкодити планам вашої величності.
– Так-так. І все ж… О, як я хотів би, щоб вона була достойна мене! Яка б із неї була королева!
Він занурився в похмуру мовчанку, яку не порушував, поки ми не виїхали на Серпантайн-авеню.
Двері вілли Брайоні-лодж були відчинені, і на сходах стояла літня жінка. Вона з якоюсь дивною іронією витріщалася на нас, поки ми виходили з екіпажа.
– Містер Шерлок Голмс? – спитала вона.
– Авжеж, це я, – відповів мій приятель, запитально й здивовано поглянувши на неї.
– Так і є! Моя господиня попередила мене, що ви, ймовірно, зайдете. Сьогодні вранці, о п’ятій п’ятнадцять, вона поїхала зі своїм чоловіком на континент із Черінґкросського вокзалу.
– Що?! – Шерлок Голмс відсахнувся назад, блідий від смутку та несподіванки. – Хочете сказати, що вона покинула Англію?
– Атож. Назавжди.
– А папери? – хрипко спитав король. – Усе втрачено!
– Поглянемо! – Голмс шпарко пройшов повз служницю й кинувся до вітальні.
Ми з королем подалися за ним. Усі меблі в кімнаті були безладно розкидані, полиці порожні, шухляди висунуті. Либонь, господиня поспіхом порпалася в них, перед тим, як накивати п’ятами.
Голмс кинувся до мотузки дзвінка, відсунув маленьку висувну планку і, встромивши у сховок руку, витягнув звідти світлину та листа. Це була фотографія Ірен Адлер у вечірній сукні, а на листі був напис: «Містеру Шерлоку Голмсу. Вручити, коли він прийде».
Мій приятель розірвав конверт, і ми всі троє взялися читати листа. Він був датований минулою ніччю, й ось що там було написано:
«Любий містере Шерлок Голмс, ви справді чудово все це розіграли. Спочатку я поставилася до вас із довірою. До пожежної тривоги в мене не було жодних підозр. Але потім, коли я збагнула, як видала себе, то не могла не задуматися. Уже кілька місяців, як мене попередили, що якщо король вирішить найняти посередника, то обов’язково звернеться до вас. Мені дали вашу адресу. І все ж ви змусили мене викрити те, що хотіли дізнатися. Незважаючи на мої підозри, я не хотіла думати погано про милого, доброго, старого священика… Але ви ж знаєте, що я теж акторка. Чоловічий костюм для мене – не новина. Я часто користуюся тією свободою, яку він дає. Я послала кучера Джона постежити за вами, а сама побігла нагору, одягла мій прогулянковий костюм, як я його називаю, і спустилася вниз, якраз коли ви вже йшли. Я подалася за вами до ваших дверей і переконалася, що мною справді цікавиться знаменитий Шерлок Голмс. Потім я доволі необережно побажала вам на добраніч і поїхала в Темпл, до чоловіка.
Ми вирішили, що, оскільки нас переслідує такий сильний супротивник, найкращим порятунком буде втеча. Й ось, прийшовши завтра, ви знайдете гніздо спорожнілим. Що стосується фотографії, то ваш клієнт може бути спокійний: я кохаю чоловіка, кращого за нього. А він кохає мене. Король може робити все, що йому заманеться, не остерігаючись завад із боку тієї, кому заподіяв стільки зла. Я збережу в себе світлину тільки заради моєї безпеки, заради того, щоб у мене залишилася зброя, яка захистить мене в майбутньому від будь-яких ворожих зазіхань короля. Натомість залишаю тут іншу світлину, яку йому, можливо, буде приємно зберегти у себе, і залишаюся, любий містере Шерлок Голмс, відданою вам Ірен Нортон, з дому – Адлер».
– Що за жінка, о, що за жінка! – вигукнув король Богемії, коли ми всі троє прочитали це послання. – Хіба я не казав вам, що вона спритна, розумна та заповзятлива? Хіба вона не була б чудовою королевою? Хіба не шкода, що вона мені не пара?
– Наскільки я пізнав цю леді, мені здається, що вона справді зовсім іншого рівня, ніж ваша величність, – холодно зауважив Голмс. – Шкодую, що не зміг довести справу вашої величності до вдалішого фіналу.
– Навпаки, любий сер! – вигукнув король. – Більшої удачі й бути не може. Я знаю, що її слово непорушне. Фотографія тепер така ж безпечна, ніби її спалили.
– Радий чути це від вашої величності.
– Я нескінченно зобов’язаний вам. Будь ласка, скажіть, як можу винагородити вас? Цей перстень…
Він зняв із пальця смарагдову каблучку й поклав її у долоню Голмсу.
– У вашої величності є щось цінніше для мене, – сказав Голмс.
– Вам варто лише назвати.
– Ця фотографія.
Король здивовано поглянув на детектива.
– Фотографія Ірен?! – вигукнув він. – Будь ласка, якщо вона вам потрібна.
– Дякую, ваша величносте. У такому випадку, ця справа завершена. Маю честь побажати вам усього найкращого.
Голмс уклонився і, не помічаючи руки, простягнутої йому королем, разом зі мною вирушив додому.
Ось і вся розповідь про те, як у королівстві Богемія мало не вибухнув дуже гучний скандал і як хитрі плани містера Шерлока Голмса зруйнувала мудра жінка. Голмс весь час насміхався над жіночим розумом, але останнім часом більше не чую його знущань. І коли він згадує Ірен Адлер або її фотографію, то завжди промовляє, як почесний титул: «Та жінка».
Спілка рудих
Це сталося восени минулого року. У Шерлока Голмса сидів якийсь літній джентльмен, дуже повний, вогняно-рудий. Я хотів було увійти, але побачив, що вони обоє захопилися бесідою, і поквапився забратися. Однак Голмс затягнув мене до кімнати та зачинив за мною двері.
– Ви прийшли дуже вчасно, мій любий Ватсоне, – привітався він.
– Я боявся вам завадити. Мені здалося, що ви маєте справу.
– Авжеж маю, і навіть дуже цікаву.
– Може, я краще зачекаю в сусідній кімнаті?
– Ні-ні… Містере Вілсон, – сказав детектив, звертаючись до товстуна, – цей джентльмен неодноразово люб’язно допомагав мені в багатьох найбільш вдалих розслідуваннях. Не сумніваюся, що й у вашій справі він буде мені дуже корисний.
Гладун підвівся з крісла та кивнув, а його маленькі оченята, що заплили жиром, допитливо оглянули мене.
– Сідайте сюди, на диван, – запропонував Голмс.
Він опустився в крісло і, як завжди у хвилини задуми, з’єднав подушечки пальців обох рук докупи.
– Я знаю, мій любий Ватсоне, – зазначив він, – що ви поділяєте мій потяг до всього незвичайного, усього, що порушує наше одноманітне буття. Якби ви не мали цього прагнення до незвичайних подій, то не нотували б мої скромні пригоди із таким ентузіазмом… До того ж маю щиро зауважити, що деякі з ваших оповідок дещо прикрашають мою діяльність.
– Зайва скромність, ваші пригоди завжди здавалися мені дуже цікавими, – заперечив я.
– Не далі, як учора, пригадую, що казав вам, що найсміливіша фантазія неспроможна уявити собі таких незвичайних і дивовижних випадків, які зустрічаються в буденному житті.
– Я тоді ж відповів вам, що дозволяю собі сумніватися в правильності вашої думки.
– Однак, докторе, вам доведеться визнати, що я маю рацію, бо інакше я б закидав вас стількома дивовижними фактами, що ви були б змушені погодитися зі мною. Ось хоча б історія, яку мені зараз розповів містер Джабез Вілсон. Обставини, в яких вона сталася, цілком пересічні та буденні, однак мені здається, що за все своє життя я не чув кращої історії… Будь ласка, містере Вілсон, повторіть свою розповідь. Прошу вас про це не лише тому, щоб мій приятель, доктор Ватсон, вислухав її від початку до кінця, але й для того, щоб мені самому не втратити навіть найменшої дрібниці. Звісно, коли мені починають розповідати про якийсь випадок, тисячі подібних історій виринають у моїй пам’яті. Але цього разу змушений визнати, що нічого схожого я ніколи не чув.