Випадок із камінцем Мазаріні
Доктору Ватсону було приємно знову опинитися в неприбраній кімнаті на другому поверсі на Бейкер-стрит, яка колись стала відправною точкою багатьох його чудових пригод. Він оглянув наукові таблиці та мапи на стіні, обпечену кислотою полицю для хімікатів, футляр для скрипки, що стояв у кутку, відро для вугілля, в якому колись лежали старі люльки та тютюн. Нарешті його очі зупинилися на свіжому й усміхненому обличчі Біллі, молодого, але дуже метикуватого та тактовного слуги, котрий хоча б трохи допомагав боротися зі самотністю та замкнутістю, що оточували таємничу постать видатного детектива.
– У вас, здається, змін узагалі не відбувається, Біллі. І ви також не змінюєтеся. Сподіваюся, те саме можна сказати і про нього?
Біллі з певним неспокоєм поглянув на зачинені двері спальні.
– Я думаю, що він у ліжку, спить, – промовив він.
Була сьома вечора прекрасного літнього дня, але доктор Ватсон був достатньо обізнаний із нетрадиційним режимом дня свого давнього приятеля, щоб не здивуватися цьому повідомленню.
– Це, мабуть, означає розслідування справи?
– Атож, сер, він зараз дуже важко працює. Тому боюся за його здоров’я. Він блідне, худне і нічого не їсть. «Хочете вечеряти, пане Голмс?» – запитала його пані Гадсон. – «О сьомій тридцять завтра», – відповів він. Ви ж його знаєте, коли він занурюється справу.
– Авжеж, Біллі, знаю.
– Він за кимось стежить. Вчора був робітником, котрий шукає роботу. А сьогодні вирядився старою бабою. Я його не впізнав, хоча мав би вже вивчити ці витівки.
Біллі з посмішкою вказав на дуже пошарпану парасольку, що притулилася до тапчана.
– Це частина вбрання старенької, – пояснив він.
– І що в нього зараз за справа, Біллі?
Біллі стишив голос, наче повідомляв якусь велику державну таємницю.
– Вам я сказати можу, сер, але це не повинно вийти за межі цієї кімнати. Це справа про діамант корони.
– Ви про крадіжку камінця вартістю сто тисяч фунтів?
– Саме так, сер. Вони хочуть його повернути, сер. Тому ми й приймали прем’єр-міністра та міністра внутрішніх справ на цій канапі. Пан Голмс був до них дуже люб’язний. Він не поводив себе зверхньо і пообіцяв, що зробить усе, що зможе. Тоді є лорд Кантлмір…
– Ага!
– Аякже, сер, ви ж знаєте, що це означає. Він дуже гне кирпу, сер, якщо можна так сказати. Я ще можу порозумітися з прем’єр-міністром і не маю нічого проти міністра внутрішніх справ, він здається добре вихованим і люб’язним, але терпіти не можу цього лорда. І пан Голмс також, сер. Розумієте, він не вірить у пана Голмса, і заперечував проти його залучення. Швидше за все, він був би тільки радий, аби пан Голмс провалився.
– А пан Голмс це знає?
– Пан Голмс завжди знає все, що треба знати.
– Тоді будемо сподіватися, що він не зазнає невдачі, і що лорд Кантлмір спіймає облизня. Мені цікаво, Біллі, навіщо потрібна ця фіранка на вікні?
– Пан Голмс повісив її туди три дні тому. Там у нас є дещо цікаве.
Біллі підійшов і відсмикнув фіранку, що затуляла нішу біля вікна.
Доктор Ватсон не зміг стримати вигуку здивування. Там ховалася копія його давнього друга, халат і все інше, обличчя обернене на три чверті до вікна й опущене вниз, ніби читає невидиму книжку, тоді як тіло сиділо глибоко у фотелі. Біллі взяв до рук голову та потримав її в повітрі.
– Ми нахиляємо її під різними кутами, щоб усе виглядало реалістично. Я б не наважився торкнутися до нього, якби фіранка не була опущена. Але коли вона піднята, можна бачити силует через дорогу.
– Ми вже використовували щось подібне раніше.
– Це було ще до мене, – сказав Біллі.
Він розсунув штори та поглянув на вулицю.
– Якісь люди спостерігають за нами звідти. Я бачу одного хлопця біля вікна. Можете самі поглянути.
Ватсон уже ступив крок уперед, аж тут двері спальні відчинилися, і на порозі з’явилася довготелеса, худорлява постать Шерлока, обличчя бліде та підтягнуте, але крок і витримка були такими ж бадьорими, як завжди. Одним стрибком він опинився біля вікна та поправив фіранку.
– Так буде краще, Біллі, – озвався він. – Ви ризикували своїм життям, юначе, а я поки що не можу обійтися без вас. О, Ватсоне, приємно знову вас бачити у вашому старому помешканні. Ви з’явилися у небезпечну хвилину.
– Я так і подумав.
– Можете йти, Біллі. Цей хлопчик – проблема, Ватсоне. Наскільки виправдано дозволяти йому ризикувати життям?
– А в чому небезпека, Голмсе?
– У раптовій смерті, сьогодні ввечері може щось трапитись.
– І що саме?
– Що мене вб’ють, Ватсоне.
– Ви, мабуть, глузуєте, Голмсе.
– Навіть моє обмежене почуття гумору могло б вигадати кращий жарт, ніж цей. Але доки ми можемо насолоджуватися життям, чи не так? Алкоголь дозволено? Газована вода та сигари – на старому місці. Дозвольте ще раз запропонувати вам ваш улюблений фотель. Сподіваюся, ви ще не стали зневажати мою люльку та мій жалюгідний тютюн? Вони мені зараз часто замінюють їжу.
– Але чому б не краще поїсти?
– Тому що розумові здібності загострюються, коли голодуєш. Звісно, ви як лікар, мій любий Ватсоне, маєте визнати, що травлення відбирає кров, дуже потрібну для мозку. А я – мозок, Ватсоне. Решта мене – лише додаток. Тому маю рахуватися з мозком.
– А що це за небезпека, Голмсе?
– Ага. У вашому випадку не зайвим було б запам’ятати ім’я й адресу вбивці. Ви зможете передати їх Скотленд-Ярду, з моєю любов’ю та прощальним благословенням. Його ім’я – Сильвіус, граф Неґретто Сильвіус. Запишіть це, обов’язково запишіть! Мурсайд-Гарденс, 136, Північний схід. Занотували?
Чесне обличчя Ватсона засмикалося від тривоги. Він занадто добре знав величезні ризики, на які наражає себе Шерлок, і добре тямив, що сказане ним, швидше за все, применшення, а не перебільшення. Ватсон завжди був людиною дії, тому не став гаяти часу.
– Розраховуйте на мене, Голмсе, у найближчі дні.
– Ваша мораль навіть на трохи не покращилася, Ватсоне. Ви додали брехню до всіх інших своїх вад. Ваш вигляд має ознаки зайнятого медика, котрого щогодини чекають пацієнти.
– Вони не такі важливі. А чому ви не можете заарештувати цього хлопця?
– Можу, Ватсоне. Тому він так і турбується.
– То чому б не зробити це?
– Бо я не знаю, де діамант.
– А, Біллі мені казав, що зникла коштовність корони.
– Атож, великий жовтий камінець Мазаріні. Я розкинув свої тенета й уже спіймав у них рибу. Але не камінчик. Тож яка користь від їхнього арешту? Певна річ, ми можемо зробити світ кращим, ув’язнивши їх. Але це не те, чого я хочу. Я хочу камінець.
– І цей граф Сильвіус – одна з ваших рибин?
– Авжеж, він акула, що кусається. Інша риба – боксер Сем Мертон. Непоганий хлопець, але граф його використовує. Сем не акула. Він велика, дурна, бараняча голова. Але він усе одно плутається в моїх тенетах.
– А де зараз цей граф Сильвіус?
– Я весь ранок вештався біля його носа. Ви ж бачили мене в ролі старої леді, Ватсоне. Я ще ніколи не був таким переконливим. Він навіть одного разу підняв мою парасольку. «До ваших послуг, мадам», – сказав він. Граф – наполовину італієць, а ви знаєте цей південний темперамент, коли ти дуже люб’язний у доброму гуморі, але сам чорт у кепському. Життя сповнене химерних подій, Ватсоне.
– Це ж могло стати траґедією.
– Можливо, й могло. Я подався за ним до майстерні старого Штраубензе на Майноріс. Він виготовив пневматичну рушницю – дуже гарна робота, наскільки я розумію, і мені здається, вона зараз встановлена у протилежному вікні. Бачили манекен? Звісно, Біллі вам його показав. Будь-коли куля може вцілити в цю прекрасну голову. Гей, Біллі, в чому річ?
Хлопець знову зайшов до кімнати з карткою на таці. Шерлок зиркнув на неї з піднятими бровами та зваженою посмішкою.
– Власною персоною. Я такого не очікував. Треба брати вола за роги, Ватсоне! Цей добродій дуже нервовий. Можливо, ви чули про його репутацію стрільця на далекі відстані. Це й справді було б тріумфальним закінченням його чудової спортивної кар’єри, додавши мене до свого списку. І це ще один доказ того, що він відчуває: я наступаю йому на п’яти.
– То викличте поліцію.
– Я, мабуть, так і зроблю. Але не зараз. Спробуйте обережно визирнути у вікно, Ватсоне, і поглянути, чи хто не волочиться на вулиці?
Ватсон насторожено поглянув крізь щілину у фіранці.
– Так, біля дверей стоїть якийсь брутальний хлопець.
– Це Сем Мертон, вірний, але достатньо обмежений. І де цей джентльмен, Біллі?
– У приймальні, сер.
– Приведи його, коли я задзвоню.
– Слухаюсь, сер.
– Якщо мене не буде в кімнаті, все одно його впустіть.
– Слухаюсь, сер.
Ватсон зачекав, поки двері не зачинять, а потім серйозно звернувся до свого товариша.
– Слухайте, Голмсе, це просто неможливо. Він відчайдушний чоловік, котрого ніщо не зупинить. Можливо, він прийшов вас вбити.
– Це мене не здивувало б.
– Я наполягаю на тому, щоб залишитися з вами.
– Ви б жахливо заважали.
– Йому?
– Ні, мій любий друже, мені.
– Ну, я ніяк не можу вас покинути.
– Ще й як можете, Ватсоне. І зробите це, адже ніколи не пропускали гру. Я впевнений, що дограєте її до кінця. Цей добродій прийшов із якоюсь метою, але він може залишитися заради моєї.
Голмс дістав свій нотатник і накидав кілька рядків.
– Візьміть кеб до Скотленд-Ярду і передайте це Юґелу з карного розшуку. Повертайтесь із поліцією. Тоді й відбудеться арешт.
– Зроблю це з радістю.
– А до того, як ви повернетесь, я матиму достатньо часу, щоб з’ясувати, де зараз камінчик.
Він торкнувся дзвоника.
– Думаю, що ми вийдемо через спальню. Цей запасний вихід надзвичайно зручний. Я хочу бачити свою акулу, так, щоб вона не бачила мене, а для цього є свій спосіб.
Отже, кімната була порожня, коли Біллі за хвилину ввів туди графа Сильвіуса. Знаменитий мисливець, спортсмен і денді був великим, смуглим чолов’ягою, з грізними чорними вусами, що затуляли жорстокий рот із тонкими губами, і довгим, гачкуватим носом, неначе дзьоб орла. Він був добре одягнений, але його яскрава краватка, блискуча шпилька та дорогі персні справляли неприємний ефект. Коли двері за ним зачинилися, гість оглянув приміщення лютими й одночасно переляканими очима, як той, хто підозрює пастку на кожному кроці.
Він аж сіпнувся, коли побачив безтурботно схилену голову та комір халата, що виступали над спинкою фотеля у вікні. Спершу на його обличчі застигло здивування. Та потім у його чорних очах убивці блиснуло світло жахливої надії. Він іще раз озирнувся, щоб переконатися, що свідків немає, а потім, навшпиньки, піднявши товстого ціпка, підійшов до мовчазної фігури. Він присів і замахнувся для удару, коли з відчинених дверей спальні його привітав холодний і сардонічний голос:
– Не ламайте, графе! Не чіпайте!
Вбивця відступив назад, вираз здивування з’явився на його спантеличеному обличчі. На якусь мить він іще раз підняв опущений ціпок, ніби перекидаючи свою лють зі зображення на оригінал, але в твердому погляді сірих очей і глузливій усмішці детектива було щось, що змусило його руку опуститися.
– Гарна дрібничка, – зауважив Шерлок, підходячи до своєї копії. – Її зробив французький модельєр Таверньє. Він настільки ж майстерно виготовляє воскові вироби, як і ваш приятель Штраубензе пневматичні рушниці.
– Що ви маєте на увазі, сер?
– Покладіть капелюха і ціпок на столик. Дякую! І, будь ласка, сядьте. Не хочете викласти ще й свого револьвера? Ваш візит і справді дуже доречний, бо я хотів поговорити.
Граф скривився та насупив свої важкі та густі брови.
– Я також хотів побалакати з вами, Голмсе. Ось чому я прийшов. Не заперечую, що тільки-но мав намір убити вас.
Шерлок присів на край столу.
– Я так і зрозумів, що ви замислили щось подібне до цього, – промовив він. – Але чому?
– Бо ви перейшли мені дорогу, чим неабияк роздратували мене. Адже ви посилаєте своїх шпигунів стежити за мною.
– Моїх шпигунів! Запевняю, це не так!
– Нісенітниця! Я помітив, що за мною стежили. Щонайменше двоє задіяні в цій грі, Голмсе.
– Це дрібниці, графе Сильвіус, але, можливо, ви будете достатньо люб’язні, коли звертаєтеся до мене. Ви ж розумієте, що в своїй професії я повинен спілкуватися з половиною негідників у місті, і маєте погодитесь, що винятків не роблю ні для кого.
– Що ж, пане Голмс, гаразд.
– Чудово! І запевняю вас, що ви помиляєтесь щодо моїх нібито шпигунів.
Граф Сильвіус зневажливо засміявся.
– Інші люди можуть тямити так само добре, як і ви. Вчора це був якийсь спортсмен. А сьогодні – літня жінка. Цілий день ходили за мною в назирці.
– Справді, сер, ви робите мені компліменти. Старий барон Доусон сказав напередодні своєї страти, що в моєму випадку те, що втратила сцена, здобув закон. А тепер ви вихваляєте мої маленькі перевтілення.
– То це все були ви… особисто?
Шерлок стенув плечима.
– Можете побачити в кутку парасольку, яку ви так ввічливо подали мені на Майноріс, перш ніж щось запідозрити.
– Якби я знав, то ви, можливо, ніколи…
– Не побачив знову цього скромного житла. Я це чудово усвідомлював. Ми всі схильні помилятися, про що потім шкодуємо. Але ви мене не впізнали, тож ми зараз тут!
Густі брови графа насупилися ще дужче над його загрозливими очима.
– Те, що ви сказали, лише погіршує справу. Отже, це були не ваші шпигуни, а ви самі лізете в чужі справи! Ви зізналися, що переслідували мене. Чому?
– Та годі вам, графе. Ви ж звикли стріляти левів в Алжирі.
– Ну, то й що?
– Чому?
– Чому? Це спорт… хвилювання… небезпека!
– І, без сумніву, можливість звільнити країну від хижака?
– Точно!
– Мої причини такі ж!
Граф схопився на ноги, і його рука мимоволі потягнулася до кишені на стегні.
– Сідайте, сер, краще сідайте! Була ще одна, важлива причина. Мені потрібен цей жовтий діамант!
Граф Сильвіус відкинувся на спинку крісла зі злою посмішкою.
– Дзуськи! – видихнув він.
– Ви ж знали, що я за це вас переслідую. Справжня причина вашої появи тут сьогодні – бажання дізнатися, що я знаю про цю справу та наскільки важливо мене прибрати. Ну, маю вам сказати, що з вашої точки зору в цьому справді існує необхідність, адже я знаю все, крім того, про що ви мені зараз скажете.
– Ага! І чого ви ще не знаєте?
– Де зараз діамант корони.
Граф хитро поглянув на свого співбесідника.
– І ви хочете це знати, правильно? Й як, до дідька, я маю вам сказати, де він?
– Можете і скажете.
– Справді?
– Ви не станете блефувати зі мною, графе Сильвіус.
Очі Голмса, коли він дивився на відвідувача, звузилися та загрозливо блиснули, вони були як два сталеві леза.
– Я дивлюся на вас, наче крізь скло. І бачу вас до глибини душі.
– Тоді, природно, ви бачите, де зараз діамант!
Шерлок грайливо плеснув у долоні, а потім глузливо покивав пальцем.
– Ви знаєте, самі це визнали!
– Я нічого не визнавав.
– А тепер, графе, якщо будете розсудливі, то ми зможемо домовитися. Якщо ні, то ви постраждаєте.
Граф Сильвіус закотив очі до стелі.
– І ви ще говорите про блеф! – зронив він.
Голмс у задумі поглянув на нього, наче гросмейстер, котрий обмірковує свій вирішальний хід. Потім він відсунув шухляду столу та витягнув звідти пухкий нотатник.
– Знаєте, що я зберігаю в цій книжечці?
– Ні, сер, і не хочу знати!
– Вас!
– Мене?
– Атож, сер, вас! Ви весь тут – усі події вашого мерзенного та небезпечного життя.
– Прокляття, Голмсе! – вигукнув граф із палаючими очима. – Мій терпець має межі!
– Все тут, графе. Реальні факти про смерть старої пані Гарольд, котра залишила вам маєток Блаймер, який ви так швидко проциндрили.
– Це лише ваші мрії!
– І повна історія життя панни Мінні Воррендер.
– Облиште! Ви нічого з цим не зможете вдіяти.
– Тут є ще багато, графе. Ось пограбування потяга на шляху до Рів’єри 13 лютого 1892 року. Ось підроблений чек того ж року банку «Кредит Ліон».
– Ні, тут ви помиляєтесь.
– Отже, не помилився в усьому іншому! А тепер, графе, ви граєте у карти. Коли суперник має всі козирі, то немає сенсу продовжувати.
– Який стосунок має ця вся ця розмова до тієї коштовності, про яку ви згадували?
– Потерпіть, графе. Стримайте ваш нетерплячий розум! Дозвольте мені детально ознайомити зі справою. Я маю все, що свідчить проти вас і вашого охоронця.