– Ви знущаєтеся!
– У мене є свідчення кебмена, котрий відвіз вас до Вайтхоллу, і кебмена, котрий вас привіз. У мене є свідчення швейцара, котрий бачив вас біля вітрини. У мене є свідчення Айкі Сандерса, котрий відмовився розпиляти камінець. Айкі вас заклав, тож руки вгору.
Жили напнулися на чолі графа. Його засмаглі, волохаті руки стискалися в конвульсіях стриманих емоцій. Він намагався щось сказати, але слова не вилітали з його вуст.
– Ось карти, якими я граю, – зауважив Шерлок. – Я виклав їх на стіл. Але однієї карти бракує. Це король діамантів. Я не знаю, де камінчик.
– І ніколи не дізнаєтесь.
– Ні? Будьте розумнішими, графе. Розгляньте всі аспекти ситуації. Вас заґратують на двадцять років. Так само, як і Сема Мертона. Й який зиск вам зі свого діаманта? Жодного. Але якщо віддасте його, справа до суду не дійде. Ні ви, ні Сем нам не потрібні. Ми хочемо камінець. Відмовтеся від нього, й обіцяю, що ви зможете вийти на свободу, якщо будете гідно поводитись у майбутньому. Бо якщо знову схибите, це буде востаннє. Але цього разу я отримав доручення здобути камінь, а не вас.
– А якщо я відмовлюся?
– Тоді… тоді, на жаль! Ми отримаємо вас, а не камінчик.
На виклик з’явився Біллі.
– Думаю, графе, що було б також добре запросити і вашого колегу Сема на цю нараду. Зрештою, його інтереси також мають бути представлені. Біллі, за вхідними дверима ти побачиш великого та потворного джентльмена. Попроси його зайти.
– А якщо він відмовиться, сер?
– Жодного насильства, Біллі. Якщо скажеш йому, що граф Сильвіус хоче його бачити, він обов’язково зайде.
– Що ви зараз будете робити? – поцікавився граф, коли Біллі зник.
– Тут щойно був мій приятель Ватсон. Я йому сказав, що в мої тенета потрапили акула й окунь; зараз я смикаю за тенета, і вони обоє вигулькують із води.
Граф піднявся з крісла, тримаючи руку за спиною.
З кишені халата Голмса стирчало щось загрозливе.
– Ви не помрете у своєму ліжку, Голмсе.
– Мені також часто спадало це на думку. А це важливо? Зрештою, графе, ви також, імовірніше, зустрінете смерть у перпендикулярній позиції, ніж у горизонтальній. Але такі роздуми про майбутнє занадто хворобливі. Чому б не віддатися нестримній насолоді сьогодення?
Чорні грізні очі головного злочинця раптово спалахнули поглядом дикого звіра. Постать Шерлока ніби зібралася, він напружився і приготувався до несподіванок.
– Даремно тримати пальця на гачку револьвера, друже, – сказав він тихо. – Ви ж прекрасно знаєте, що не наважитесь ним скористатися, навіть якщо я дам вам час його висмикнути. Неприємні та галасливі речі, ці револьвери, графе. Краще віддати перевагу пневматичній зброї. Ой! Здається, я чую легкий крок вашого партнера. Доброго дня, пане Мертон. Доволі нудно стовбичити на вулиці, чи не так?
Боксер-чемпіон, міцно збудований юнак із дурнуватим та упертим обличчям, котрий зупинився на порозі, незграбно застиг біля дверей, поглядаючи на господаря кімнати зі спантеличеним виразом обличчя. Манера спілкування Голмса була незвичною для нього. І хоча він невиразно відчував ворожість, проте не знав, як на це реагувати. Тож звернувся за допомогою до свого більш проникливого товариша.
– Що за гра зараз коїться, графе? Чого хоче цей хлопець? Що в нього?
Його голос був глибоким і хриплим.
Граф стенув плечима, а відповів Шерлок:
– Якщо дозволите сказати це двома словами, пане Мертон, я буду змушений повідомити, що все вирішено.
Боксер усе ж звернувся за поясненнями до свого соратника:
– Він намагається бути смішним, чи як? Та я зараз не в гуморі.
– Ні, якраз навпаки, – заперечив Голмс. – Думаю, що можу пообіцяти, що вам незабаром буде не до жартів. А тепер прошу вашої уваги, графе Сильвіус. Я зайнятий чоловік і не можу гаяти час даремно. Я піду до тієї спальні, порадьтеся за моєї відсутності. Ви можете пояснити своєму товаришу, як складається справа, не соромлячись мене. Я спробую зіграти на своїй скрипці баркаролу з «Казок Гофмана». За п’ять хвилин повернуся за вашою остаточною відповіддю. Ви добре втямили альтернативу, чи не так? Або ви, або камінь.
Шерлок підійшов до стіни, узяв скрипку і пройшов повз відвідувачів. Кілька хвилин по тому через зачинені двері спальні ледь чутно зазвучала жаліслива мелодія.
– В чому справа? – запитав Мертон стурбовано, коли його супутник обернувся до нього. – Він знає про камінь?
– Він забагато знає, можливо, навіть усе.
Жовтувате обличчя боксера стало блідим, як сметана.
– Айкі Сандерс видав нас.
– То це він? Я йому голову відірву, навіть якщо мене за це повісять.
– Нам це не надто допоможе. Необхідно вирішити, що робити зараз.
– Стривайте, – промовив боксер, підозріло поглядаючи на двері спальні. – Він хитрий лис, на будь-що здатен. Він, часом, не підслуховує?
– Як він може підслуховувати під цю музику?
– Маєш рацію. Можливо, хтось стоїть за фіранкою. Занадто багато їх у цій кімнаті.
Він озирнувся і раптом уперше побачив манекен біля вікна і застиг, вказуючи на нього, не в змозі й слова промовити.
– Це лише манекен, – пояснив граф.
– Підробка, правильно? Але вражає! Мадам Тюссо навіть позаздрила б. Як живий, одяг та все інше. Але чорт побрав би ці фіранки!
– Дайте їм спокій! Ми ж марнуємо час, а його в нас небагато. Він може заарештувати нас за цей камінець.
– Дідька лисого, він не зможе!
– Але він дозволить нам утекти, якщо скажемо йому, де камінчик.
– Що! І відмовитися від нього? Відмовитися від ста тисяч фунтів?
– Так, іншого виходу немає.
Мертон почухав свою коротко підстрижену потилицю.
– Він там сам. Якщо його вбити, нам не буде чого боятися.
Граф похитав головою.
– Він озброєний і готовий до нападу. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи вдасться звідси вибратися. Крім цього, цілком можливо, що поліція вже знає, які у нього є докази. Стривай! Що це?
Від вікна почувся якийсь неясний звук. Обидва чоловіки стрепенулися, але надалі все було тихо. За винятком однієї дивної фігури, що сиділа в кріслі, кімната, безумовно, порожніла.
– Це щось на вулиці, – сказав Мертон. – А тепер погляньте сюди, шефе, у вас є мізки. І ви можете зрозуміти як нам звідси вибратись. Якщо мої кулаки зараз ні до чого, вирішувати вам.
– Я дурив і розумніших чоловіків, ніж він, – озвався граф. – Камінець тут, у моїй потаємній кишені. Я не ризикую залишати його деінде. Його можна сьогодні ж переправити з Англії та розпиляти на чотири частини в Амстердамі вже до неділі. Він нічого не знає про Ван Седдара.
– Я думав, що Ван Седдар поїде наступного тижня.
– Він мусив, але тепер має плисти наступним пароплавом. Комусь із нас необхідно проскочити з камінчиком на Лайм-стрит і сказати йому.
– Але фальшиве дно ще не готове.
– Ну, доведеться сприймати все, як є, щоб не втрачати жодної хвилини.
Знову відчувши небезпеку, яка в спортсмена в крові, він зупинився й уважно визирнув у вікно. Той слабкий звук і справді долинув із вулиці.
– Що ж стосується Голмса, – продовжував він, – то його можемо достатньо легко обдурити. Розумієте, цей клятий дурень нас не заарештує, якщо зможе дістатися до камінця. Ми й пообіцяємо йому камінчик. Спрямуємо його по хибному шляху, і перш ніж він виявить, що заблукав, діамант уже буде в Голландії, а ми покинемо країну.
– Мені це подобається! – з посмішкою вигукнув Сем Мертон.
– Ви підете до голландця і скажете йому, щоб поквапився. Я переконаю цього нездару в тому, що камінець у Ліверпулі. Чорти б побрали цю музику, як вона мене дратує! А коли він виявить, що здобич не в Ліверпулі, камінець розпиляють на четверо, а ми опинимося у відкритому морі. Підійдіть сюди, щоб вас не було видно в щілину для ключа. Ось цей камінець.
– Цікаво, як ви наважилися носити його при собі.
– А що ще може бути безпечніше? Якщо ми зуміли поцупити його з Вайтхолла, то хтось інший міг би викрасти його з мого житла.
– Дайте поглянути на нього.
Граф Сильвіус кинув застережний погляд на свого товариша і не зважав на його немиту руку, що простягнулася до нього.
– Невже ви думаєте, я відберу його у вас? Обережно, пане, я вже втомився від ваших натяків.
– Ну, гаразд, не ображайтесь, Семе. Ми не можемо дозволити собі чвар. Підійдіть до вікна, якщо хочете роздивитися цю красу, як слід. Тепер тримайте проти світла! Ось!
– Дякую!
Шерлок пружиною вистрибнув із крісла манекена та вихопив коштовність. Тепер він тримав її в одній руці, а іншою спрямував револьвер у голову графа. Двоє лиходіїв від подиву роззявили пельки. Перш ніж вони оговтались, Голмс натиснув на електричний дзвінок.
– Жодного насильства, панове, жодного опору, прошу вас! Бережіть меблі! Вам повинно бути вже ясно, що ваша позиція програшна. Поліція чекає внизу.
Розгубленість графа перемогла його лють і страх.
– Але хай йому грець, як? – прохрипів він.
– Ваше здивування цілком природне. Ви ж не знаєте, що за цією фіранкою є ще одні двері, що ведуть до моєї спальні. Мені здалося, що ви мене почули, коли я змістив фігуру, але удача була на моєму боці. Це дало мені шанс вислухати всю вашу бесіду, яка була б не такою відвертою, якби ви знали про мою присутність.
Граф махнув, як переможений.
– Ми здаємося, Голмсе. Тепер я вірю, що ви сам диявол.
– У будь-якому разі недалеко втік від нього, – відгукнувся Шерлок із чемною посмішкою.
Тугодум Сем Мертон лише тепер спромігся оцінити ситуацію. Коли відгомін важких кроків долинув зі сходів, він нарешті порушив тишу.
– Здається, фараон! – сказав він. – Ніяк не второпаю, що з цією скрипучою скрипкою! Я досі її чую.
– Ще б пак, – відповів Голмс. – Маєте цілковиту рацію. Нехай ще пограє! Сучасні грамофони – чудовий винахід.
Поліція з’явилася блискавично, кайданки клацнули, а злочинців повели до кеба, що їх очікував. Ватсон залишився з Шерлоком, аби привітати зі свіжим листочком, що прикрасив його лавровий вінок. І знову їхню розмову перервав неспокійний Біллі зі своєю тацею.
– Лорд Кантлмір, сер.
– Кличте його, Біллі. Це знаменитий пер, котрий представляє інтереси найвищих осіб, – дозволив Голмс. – Це вірний і відданий чоловік, котрий належить до старого режиму. Змусимо його бути чемним? Посміємо дозволити собі таку примху? Він іще не знає нічого з того, що сталося.
Двері відчинилися, щоб показати тонку, сувору постать із довгим обличчям і вікторіанськими, чорними, як смола, вусами, що навряд чи пасували до його похилих плечей і невпевненої ходи. Шерлок ступив уперед і простягнув руку, на яку гість не відреагував.
– Як справи, лорде Кантлмір? Цієї пори року холодно, але в приміщенні доволі тепло. Чи можу я взяти вашого плаща?
– Ні, дякую, я його не зніматиму.
Голмс наполегливо смикнув за рукав.
– Дозвольте вам допомогти! Мій колега, доктор Ватсон, міг би вас запевнити, що перепади температури бувають дуже підступними.
Його світлість із певною нетерплячкою звільнився від руки детектива.
– Мені й так зручно, сер. Я не маю наміру тут затримуватися. Я просто зазирнув, щоб дізнатися, як просувається завдання, яке на вас покладене.
– Усе складно… дуже складно.
– Я боявся, що ви так скажете.
У словах і манері старого аристократа виразно проглядалася насмішка.
– Кожна людина врешті-решт усвідомлює свої межі, пане Голмс. Що ж, принаймні, це вилікує нас від гріха самовдоволення.
– Авжеж, сер, мене збили з пантелику.
– Хто б сумнівався.
– Особливо мене вразив один момент. Можливо, ви змогли б мені допомогти.
Примечания
1
Перевал Шплюґен в Альпах сполучає Швейцарію й Італію.
2
Перевал Гайбер у північно-східній частині Афганістану – головні ворота в Індію (а тепер – у Пакистан). Йдеться про епізод Другої англо-афганської війни (1878–1880).
3
Апаші – паризькі вуличні хулігани.
4
Англо-бурська війна – колоніальні війни Великої Британії проти бурської Південно-Африканської Республіки, які тривали з 1880-го по 1881 рік (Перша англо-бурська війна) і з 1899-го по 1902 рік (Друга англо-бурська війна).