Росмер. Але ж, любий, як ти гадаєш, що я повинен?
Крол. Ти повинен допомогти твоєму старому приятелеві. Зроби так, як ми всі. Допоможи, скільки можеш.
Ребека. Але ж, ректоре Кроле, ви знаєте, що пан Росмер відчуває неохоту до цього всього.
Крол. Цю неохоту йому треба тепер якось перемогти. Ти, Росмере, замало стежиш за всім цим. Ти тут сидиш і замуровуєшся своїми історичними збірками. Хай бог боронить, я з повагою ставлюся до всіх цих родоводів і всього, що сюди належить. Але час тепер не для такого заняття, на жаль. Ти не можеш собі уявити, в якому стані знаходиться все навколо в країні. Все пішло шкереберть, коротко кажучи, – всі, до одного, поняття. Треба бойової роботи, щоб викорчувати всі оці помилкові думки.
Росмер. Я гадаю так само. Але така робота не для мене.
Ребека. Та, крім того, я гадаю, що у пана Росмера виробився ширший погляд на життя, ніж раніш.
Крол(вражений) Ширший?
Ребека. Так, або вільніший. Більш незалежний.
Крол. Що це значить? Росмере, адже ти не міг бути таким хистким, щоб дати себе засліпити тимчасовою перемогою привідців юрби!
Росмер. Любий мій, адже ти знаєш, як мало я тямлю в політиці. Але мені справді здається, що останніми роками стало більше самостійності в думках окремих людей.
Крол. Ну, і ти, не міркуючи, вважаєш це за добре? Запевняю тебе, що ти дуже, дуже помиляєшся. Прислухайся уважно до тих поглядів, що розповсюджують радикали як тут, у місті, так і по селах. Це не що інше як премудрість, що її проповідує «Маяк».
Ребека. Так, Мортенсгорд має великий вплив тут на багатьох.
Крол. Так, уявіть собі! Людина з таким заплямованим минулим. Людина, що її прогнали з учительської посади за неморальність. Він сміє вдавати із себе народного вождя, і це йому вдається. Справді вдається. Тепер він хоче збільшити свою газету, чув. Я знаю з певних джерел, що він шукає собі тямучого працівника.
Ребека. Чудним здається мені, що ви з вашими приятелями не приборкаєте його.
Крол. Оце саме ми й хочемо зробити тепер. Сьогодні ми купили «Повітовий Вісник». Грошове питання нас мало обходить. Але (звертається до Росмера) так, я тепер, власне, підійшов до того питання, з яким я й прийшов до тебе. Нам, бачиш, бракує керівництва, керівника для газети, редактора. Скажи мені, Росмере, чи не взявся б ти ради доброї мети за цю справу?
Росмер(майже переляканий) Я!?
Ребека. Як це могло спасти вам на думку!
Крол. Що ти боїшся народних зібрань і не хочеш наражатися на ті неприємності, що там неминучі, це цілком зрозуміло. Але редакторська робота цілком відлюдна або, краще сказати…
Росмер. Ні, ні, любий друже, про це ти можеш мені й не говорити.
Крол. Я сам охоче хотів спробувати своїх сил у цім напрямку. Але це для мене цілком неможливо. Я й без того маю чимало роботи та клопоту. А ти, навпаки, не маєш тепер жодних службових обов’язків. Ми всі, звичайно, допомагатимем тобі скільки зможемо.
Росмер. Не можу, Кролю. Я нездатний до цього.
Крол. Нездатний? Це саме ти казав, коли твій батько посилав тебе на посаду пастора.
Росмер. То була правда. Тому я й пішов своєю дорогою.
Крол. О, будь лише таким тямучим редактором, як був пастором, і ми будемо цілком задоволені.
Росмер. Любий Кролю, я вже тобі сказав назавжди, що не можу.
Крол. Ну, то дай нам хоч своє ім’я.
Росмер. Моє ім’я?
Крол. Так, вже саме ім’я Йоганеса Росмера було б досягненням для нашої газети. Нас уважають за людей вузько партійних. А про мене навіть говорять, що я фанатик. Тому ми не можемо сподіватись на популярність газети серед спантеличених мас, видаючи її за нашими прізвищами. Ти ж, навпаки, ти завжди стояв поза партійною боротьбою. Твою лагідну, чесну вдачу, твої благородні погляди, твою непідкупну чесність знають і цінують тут усі довкола. До цього треба додати ще й ту пошану та повагу, що ти придбав собі, коли був пастором. І, нарешті, стародавнє родове ім’я.
Росмер. Ну, родове ім’я…
Крол(показуючи на портрети). Росмери з Росмерсгольму, пастори та офіцери. Високоповажні чиновники. Все коректні та почесні люди, що ось уже близько Два Століття були першими в окрузі (кладе руки на плечі Росмерові). Росмере, ти ради себе самого та ради традицій свого роду повинен захищати все, що досі вважалось за справедливе у нашому громадянстві (обертається). Що ви скажете на це, фрекен Вест?
Ребека(з тихим сміхом). Любий ректоре, мені смішно все це слухати.
Крол. Як то! Смішно?
Ребека. Авжеж, бо я хочу вам сказати просто…
Росмер(швидко) Ні, ні, не треба! Не тепер!
Крол(дивиться то на нього, то на неї). Але що ж це, любі приятелі? (Перепиняючи себе) Хм!
Мадам Гельсет заходить у двері з правого боку.
Гельсет. Тут один чоловік зайшов до кухні. Він каже, що хоче побачитися з пастором.
Росмер(з легкістю). Ага. Добре, просіть його. Нехай зайде сюди.
Гельсет. Сюди, в кімнату?
Росмер. Авжеж.
Гельсет. Але ж у нього, мабуть, не досить пристойний вигляд, щоб його впустити до вітальні.
Ребека. А який же він з вигляду, мадам Гельсет?
Гельсет. Та не досить пристойний, фрекен.
Росмер. Він не сказав свого прізвища?
Гельсет. Він, здається, назвав себе Гекман, чи щось подібне.
Росмер. Такого прізвища я не пригадую.
Гельсет. Він ще сказав, що зветься Ульрік.
Росмер(вражений). Ульрик Гетман! Чи не так він сказав?
Гельсет. Еге ж, Гетман.
Крол. Це прізвище я колись чув.
Ребека. Цим прізвищем підписувався один, отой дивак…
Росмер(до Кроля). Це псевдонім Ульріка Бренделя.
Крол. Пропащого Ульріка Бренделя. Цілком правильно.
Ребека. Так він ще живий?
Росмер. Я гадав, що він десь мандрує з театральною трупою.
Крол. Останнє, що я чув про нього, це те, що він сидів у домі примусових робіт.
Росмер. Покличте його сюди, мадам Гельсет.
Гельсет. Гаразд (виходить).
Крол. Невже ти справді терпітимеш цю людину у своїй кімнаті?
Росмер. Та ти ж знаєш, що він один час був моїм учителем.
Крол, Так, я знаю, що він жив тут у вас і набивав твою голову всякими обурливими думками, і що твій батько вигнав його за ворота батогом.
Росмер(трохи прикро). Батько був майором також і вдома, у себе в хаті.
Крол. Дякуй йому за це й по смерті, любий мій Росмере.
Мадам Гельсет відчиняє двері з правого боку для Ульріка Бренделя, потім знову зачиняє за ним. Це кремезна, трохи схудла, але жвава й рухлива людина із сивим волоссям і бородою.
Вдягнений кепсько, ніби звичайний волоцюга. Старий фрак, стоптані черевики, сорочки не видно. На руках чорні старі рукавички, під пахвою брудний м’який капелюх і паличка в руці.
Ульрік Брендель(спочатку невпевнено, потім жваво підходить до ректора й простягає йому руку). Добрий вечір, Йоганесе.
Крол. Вибачайте.
Брендель. Сподівався ти мене побачити знову? Та ще й у цих самих проклятих стінах?
Крол. Вибачайте (показує). Ось…
Брендель(повертається). Правда. Ось він! Йоганес – мій добрий – ти, кого я так любив!
Росмер(простягає йому руки). Мій старий учителю!
Брендель. Незважаючи на неприємні спогади, я, проте, не хотів пройти мимо Росмерсгольму, не завітавши до тебе.
Росмер. Тут вам щиро раді тепер. Будьте певні.
Брендель. А ця приваблива дама? (Кланяється). Мабуть, пані пасторша?
Росмер. Фрекен Вест.
Брендель. Мабуть, близька родичка. А той незнайомий? Брат за професією видно…
Росмер. Ректор Крол.
Брендель. Крол? Крол? Стривайте трохи. Чи не студіювали ви філологію замолоду?
Крол. Ну, зрозуміло.
Брендель. Але, Donnerwetter, так я ж тебе знав.
Крол. Вибачайте.
Брендель. Хіба не ти був…
Крол. Вибачайте…
Брендель …один із тих жандармів моралі, що вигнали мене з дискусійного товариства?
Крол. Дуже можливо. Але я протестую проти якогось ближчого знайомства.
Брендель. Ну, ну! Nach Belieben. Her doktor[1]. Мені байдуже. Ульрік Брендель є тим же чоловіком, яким завжди був.
Ребека. Ви, певно, простуєте до міста, пане Бренделю?
Брендель. Пані пасторша не помиляється. Часом я мушу вступати в боротьбу за існування. Я роблю це неохоче: але – enfin[2] – жорстока потреба.
Росмер. О, любий пане Бренделю, чи не дозволите мені чимсь допомогти вам? В той, чи інший спосіб, хочу я сказати.
Брендель. Ха, ха – отака пропозиція! Невже ти хочеш заплямувати те почуття, що з’єднувало нас досі? Ніколи, Йоганесе, ніколи!
Росмер. Але що ж ви гадаєте робити в місті? Вірте мені, там вам не легко буде.
Брендель. Це вже я й сам добре знаю, дорогий мій. Жеребок кинуто. Отаким, як я тут стою перед тобою, я йду у великий похід. Багато більший похід, ніж усі ті, що я їх досі мав разом. (До ректора Кроля.) – Дозвольте запитати, пане професоре – unter uns[3] – чи знайдеться у вашому поважному місті досить пристойна, респектабельна, велика зала для зібрань?
Крол. Найбільша зала в робітничій спілці.
Брендель. Чи не має пан доцент певного впливу у цій безумовно корисній спілці?
Крол. Я не маю до неї жодного відношення.
Ребека(до Бренделя). Вам треба звернутися до Педера Мортенсгорда.
Брендель. Pardon, madame, що то за ідіот?
Росмер. Чому ви гадаєте, що він ідіот?
Брендель. Само його прізвище хіба не доводить, що він плебей?
Крол. Такої відповіді я не сподівався.
Брендель. Але я переможу себе. Нічого не зробиш. Коли людина стоїть – як от я зараз – на поворотному пункті свого життя. Гаразд! Я звернусь до цієї особи, – вступлю в безпосередні переговори.
Росмер. Ви справді серйозно стоїте на поворотному пункті?
Брендель. Хіба мій хлопчик не знає, що Ульрік Брендель ніколи не каже порожніх слів? Так, тепер я хочу зробитися новою людиною. Хочу геть лишити ту стриманість та обережність, що досі я плекав.
Росмер. Яким чином?
Брендель. Я хочу вчепитися міцно в життя дужою рукою. Стану наперед. Піднімусь. Ми живемо в час великої бурі та шторму. Отже, і я хочу внести свою частку на справу визволення.
Крол. І ви також?
Брендель(до всіх). Чи маєте ви, тут присутні, якесь поняття про мої літературні твори?
Крол. Ні, я мушу одверто признатися, що…
Ребека. Я читала чимало. У мого прибраного батька вони були.
Брендель. Прекрасна господине дому, ви дурно згаяли час. То все – дурниці, мушу вам сказати.
Ребека. Так?
Брендель. Еге, все що ви читали – дурниці. Моїх найважливіших творів не знає жодний чоловік, чи жінка. Ніхто, крім мене самого.
Ребека. Яким же це чином?
Брендель. Бо вони ще не написані.
Росмер. Але ж, дорогий пане Бренделю…
Брендель. Ти знаєш, Йоганесе, що я деякою мірою сибарит. Fein-schmecker[4]. Був ним увесь час. Я люблю розкошувати в насолодах на самоті, бо тоді це удвоє, вдесятеро приємніше. Бачиш, коли золоті сни оповивали мене, спускались наді мною, коли нові, сміливі божевільні думки зароджувались у мені, підносили мене на своїх крилах, – тоді я втілював їх у образи, в картини, в поеми… Так, у загальних рисах, розумієш?
Росмер. Так, так.
Брендель. О, як багато зазнав я втіхи у своїм житті. Таємна насолода творчості, так би мовити, в загальних рисах – слава, вдячність, пошана, лаврові вінки – все це загортав я повними, тремтячими від радості, руками. Впивався у своїх таємних мріях такою радістю – ах, таким нестямним щастям!
Крол. Гм.
Росмер. Але ніколи нічого не писав?
Брендель. Жодного слова. Оте паскудне ремество письменника завжди викликало в мене одну огиду. Та й нащо було профанувати свої власні ідеали, коли я міг сам собі розкошувати їхньою чистотою. Але тепер треба ними пожертвувати. Правда – я тепер відчуваю те саме, що відчуває мати, коли віддає своїх доньок в обійми чоловіків. Та, проте, я цим пожертвую – пожертвую для визволення. Цілу низку гарно оброблених лекцій по всій країні.
Ребека(жваво). Це буде забагато від вас, пане Брендель! Ви віддаєте найдорожче, що маєте.
Росмер. Єдине.
Ребека(дивиться багатозначно на Росмера). Чи багато є таких людей, що зробили б це? Насмілились це зробити?
Росмер(глянувши на неї так само). Хто знає?
Брендель. Слухачі зворушені. Це радує моє серце й зміцнює волю. І тому я й хочу зараз же приступити до справи. Проте ще одна річ (до ректора). Можете ви мені сказати, пане вчителю, чи є тут у місті товариство тверезості? Справжнє товариство тверезості? Воно, напевно, є.
Крол. Так, до ваших послуг. Я сам голова того товариства.
Брендель. Цього я по вас не міг би пізнати. Ну, то можливо, що я прийду до вас, щоб записатись у члени на тиждень.
Крол. Вибачте, ми не приймаємо членів на тиждень.
Брендель. А la bonheur, пане педагог. Ульрік Брендель ще ніколи не оббивав порогів по таких товариствах (відвертається). Але я не смію довше залишатись у цьому домі, такому багатому на спогади. Я мушу поспішати до міста й знайти там собі відповідне пристановисько. Сподіваюся, що там знайдеться порядний готель.
Ребека. Чи не вип’єте на дорогу, щоб зігрітись?
Брендель. Яким чином зігрітись, шановна пані?
Ребека. Чашку чаю, або…
Брендель. Дякую гостинній господині дому. Але я неохоче користуюсь із приватної гостинності (прощається рукою). Ага, от іще що, Йоганесе – пасторе Йоганесе, і чи не зробиш ти своєму колишньому вчителеві великої послуги на знак довголітньої дружби?
Росмер. Атож, з правдивою охотою.
Брендель. Добре. То позич мені на день чи два чисту крохмальну сорочку.
Росмер. Та й годі?
Брендель. Тому що, бачиш, я цього разу пішечком. Мою валізу надішлють пізніше.
Росмер. Гаразд. Але, може, щось інше?
Брендель. Ну, знаєш що – якби ти міг ще обійтись без якогось старого, зайвого, літнього сюртука?
Росмер. Так, так, можу, звичайно.
Брендель. А що до сюртука належить ще пара пристойних чобіт…
Росмер. Знайдеться й це. Скажіть лише вашу адресу, і речі ми надішлемо.
Брендель. У жодному разі! Я не хочу, щоб ви мали клопіт через мене. Я краще візьму із собою ці дрібнички.
Росмер. Добре, добре. То ходімо нагору.
Ребека. Дозвольте краще мені. Я й мадам Гельсет це влаштуємо.
Брендель. Нізащо не дозволю, щоб така благородна дама!
Ребека. А, що там! Ходім же, пане Брендель! (Іде праворуч).
Росмер(затримує Бренделя). Скажіть мені, чи не можу я ще чимось послужити вам?
Брендель. Я справді, не знаю, що це могло б бути. Хоч, чорт його взяв би! – як подумаю. Йоганесе, чи ти не можеш позичити мені ще вісім крон?
Росмер. Подивимось (розгортає портмоне). Тут у мене два папірці по десять крон.
Брендель. Так, так, все одно. Я можу їх взяти. В місті їх завжди можна розміняти. Щиро дякую. Ти ж не забудь, що я взяв два по десять. На добраніч, мій любий хлопче! На все добре, високоповажний пане! (Виходить праворуч: Росмер проводить його до дверей і зачиняє їх за ним).
Крол. Милосердний боже, так оце той самий Ульрік Брендель, що від нього народ чекав чогось великого й значного?
Росмер(тихо). Він у всякому разі мав мужність жити своїм власним розумом. Я гадаю, що це теж чимало значить.
Крол. Що ти? Жити отак, як він! Мені здається, це така, людина, що може ще раз перевернути твої переконання.
Росмер. Ну, ні! Тепер я вже вніс ясність у всі свої думки й переконання.
Крол. Це було б дуже добре, любий Росмере. Ти так легко підпадаєш під чужий вплив.
Росмер. Сядьмо, будь ласка. Я хочу ще поговорити з тобою.
Крол. Гаразд, сядемо (сідають на канапі).
Росмер(трохи згодом). Як тобі здається, тут, у нас, гарно й затишно?
Крол. Так, тепер тут гарно, затишно й мирно. Так, Росмере, ти впорядкував собі дом. А я свій втратив.
Росмер. Любий, не кажи так. Те, що розрізнилось, може ще знову з’єднатись.
Крол. Ніколи. Ніколи. Зерно незгоди залишиться. Ніколи не буде так, як раніш.
Росмер. Слухай но, Кроле. Ми з тобою були близькі собі стільки, стільки років. Як ти гадаєш, чи можливо, щоб наша дружба зникла?
Крол. Я не знаю нічого такого у світі, що могло б її знищити. Чого тобі спало це на думку?
Росмер. Тому що ти надаєш такого великого значіння єдності у поглядах та переконаннях.
Крол. Це так, але ми з тобою де в чому сходимось. У важливих, основних питаннях, у всякім разі.
Росмер(тихо). Ні, цього вже більше немає.
Крол(хоче схопитися з місця). Що це значить?
Росмер(притримує його). Ти, посидь. Я прошу тебе, Кроле.