Крол. Та й що ж це? Я не розумію тебе. Кажи ясніше!
Росмер. У моїй душі настало нове літо. Нові молоді думки. І саме тому став я тепер такий.
Крол. Яким, яким ти став?
Росмер. Таким, як твої діти.
Крол. Ти? Ти! Але ж це неможливо! Яким став ти, кажеш?
Росмер. Таким самим, як твої діти – Ляуріц і Гільда.
Крол(схиливши голову). Зрадник. Йоганес Росмер зрадник.
Росмер. Я мусив би відчувати себе таким щасливим, – таким радим від того, що ти називаєш зрадою. А проте я почуваю велике горе. Адже я знаю, що завдаю тобі цим пекучого болю та прикрощів.
Крол. Росмере, Росмере! З цим я ніколи не помирюсь (Дивиться похмуро на нього). Ах, як ти можеш бути з ними й допомагати їм занапащувати й руйнувати цю нещасну країну!
Росмер. Це є справа визволення, я хочу постояти за неї.
Крол. Так, я знаю це добре. Так звуть це всі баламути та всі, кого вони збили з пуття. Але невже, на твою думку, можна чекати якогось визволення від цих бунтівників, що отруюють все наше громадське життя?
Росмер. Я не пристаю ні до тих бунтівників, що захопили владу, ні до партій, що тепер борються. Я хочу спробувати зібрати, об’єднати людей з різних напрямків. Якнайбільше й якнайміцніше. Я хочу жити й віддавати всі свої життьові сили лише на одно, – а власне на утворення в країні здорової Громадської думки.
Крол. То ти не думаєш, що ми маємо цієї громадської думки задосить! Я, зі свого боку, гадаю, що ми всі поступово ліземо в грязюку, що в ній почувають себе добре лише мужики та пропащі люди.
Росмер. Отож саме тому я й покладаю на громадську думку велике завдання.
Крол. Яке завдання?
Росмер. Зробити всіх людей у країні благородними людьми.
Крол. Усіх людей?
Росмер. Як можна більше, у всякому разі.
Крол. В який спосіб?
Росмер. Визволивши їх розум та очистивши їх волю, я гадаю.
Крол. Ти мрійник, Росмере. Ти хочеш їх визволити? Ти хочеш їх очистити?
Росмер. Ні, любий, я хочу лише пробудити в них бажання до цього. Зробити це вони мусять самі.
Крол. І ти віриш, що вони зможуть це зробити?
Росмер. Так.
Крол. Власними силами, виходить?
Росмер. Так, саме власними силами. Іншого способу немає.
Крол(устає). Чи ж годиться так говорити пасторові?
Росмер. Я вже не пастор.
Крол. Так, але ж твоя дитяча віра?
Росмер. Її у мене вже немає.
Крол. Ти вже не маєш її?
Росмер(устає). Я зрікся її. Я мусив зректися її, Кролю.
Крол(схвильовано, але стримано). Он як. Так, так, так. Одно йде по другому. Може, тому ти зрікся й служби у церкві?
Росмер. Так. Коли мені самому стало ясно, коли я впевнився, що це в мене не якийсь випадковий сумнів, а щось таке, чого я вже ніколи не збудуся – я й зрікся.
Крол. Так це давно вже, значить, у тобі бродило, мусувало. А ми, твої друзі, про це нічого й не відали. Росмере, Росмере! Як ти міг ховати від нас цю сумну правду!
Росмер. Бо мені здавалося, що ця справа торкається лише мене самого. Та й до того ще я не хотів робити тобі й іншим приятелям зайвої прикрості. Я думав, що зможу тут жити, як і раніше, тихо, радісно й щасливо. Я хотів читати й вивчати ті твори, що до того були для мене забороненими книжками. Справді жити великим світом правди та волі, що тепер відкрився переді мною.
Крол. Зрадник. Кожне твоє слово свідчить про це. Але нащо ти тепер признався мені у свойому таємному зрадництві? Чому, власне, тепер?
Росмер. Ти сам примусив мене до цього, Кроле.
Крол. Я? Я примусив тебе!..
Росмер. Коли я почув про твої шалені виступи на зібраннях, коли я прочитав про твої гострі промови на тих зібраннях, усі твої скажені напади на тих, що стояли по другий бік, твої нещадні присуди над супротивниками. Ах, Кроле, як ти міг стати таким! Тоді я зрозумів свій обов’язок. Така боротьба, що ви її провадите, тільки озлоблює людей. Треба, щоб прийшов спокій, радість та згода в душу. Тому я й одважився виступити, показати себе таким, який я є. Та до того я хочу також спробувати свої сили. Чи не можеш ти – з твого боку – приєднатися до мене, Кроле?
Крол. Ніколи в житті не ввійду я в згоду з тими елементами в громадянстві, що хочуть його зруйнувати.
Росмер. То будемо, принаймні, боротися благородною зброєю, коли без боротьби не можна обійтися.
Крол. Хто не зі мною в найголовніших життєвих питаннях, того я не хочу більше й знати. І милувати його я не збираюсь.
Росмер. Це стосується й мене?
Крол. Ти сам розірвав зо мною, Росмере.
Росмер. Але який же це розрив?
Крол. Оце! Це ж розрив з усім тим, що було досі до тебе близьке. Тепер неси наслідки.
Ребека Вест увіходить з правого боку й залишає двері широко відчиненими.
Ребека. Ну от, тепер він на шляху до своєї великої офіри. А нам час уже йти до столу. Будьте ласкаві, пане ректоре.
Крол(бере капелюха). Добраніч, фрекен Вест. Тут мені більше нічого робити.
Ребека(здивовано). Що це значить? (зачиняє двері й підходить ближче). Ви сказали?
Росмер. Тепер він уже знає.
Крол. Ми не випустимо тебе з рук, Росмере. Ти мусиш повернутися до нас знову.
Росмер. До вас я вже ніколи не повернусь.
Крол. Побачимо. Ти не такий чоловік, щоб бути самотнім.
Росмер. Я вже не цілком самотній. Нас двоє, щоб переносити самотність тут.
Крол. А-а! (У ньому прокидається підозра). І це ще! Слова Беати!
Росмер. Беати?
Крол(відганяючи думки). Ні, ні, це було гидко. Вибач мені.
Росмер. Як? Що?
Крол. Ні слова більше про це. Фу! Вибач мені. Прощавай! (Виходить дверима в передпокій).
Росмер(іде за ним). Кроле, не можна, щоб на цьому був уже кінець між нами. Завтра я прийду до тебе.
Крол(у передпокої, обертається). Щоб і ноги твоєї не було в моєму домі! (Бере палицю й виходить).
Росмер стоїть деякий час у дверях, потім зачиняє їх і йде до столу.
Росмер. Нічого, Ребеко. Ми це все витримаємо. Ми двоє вірних друзів – ти і я.
Ребека. Як ти гадаєш, що він думав, коли сказав – фу!
Росмер. Люба, не суши собі голови над цим. Він сам не вірив тому, що думав. Але завтра я таки піду до нього. Добраніч!
Ребека. Ти так рано йдеш до себе в кімнату й сьогодні? Після цього всього?
Росмер. Сьогодні, як і завжди. Я відчуваю себе так легко тепер після цього. Ти бачиш, – я цілком спокійний, люба Ребеко. Постався і ти до цього спокійно. Добраніч!
Ребека. Добраніч, любий друже! Спи спокійно.
Росмер виходить у передпокій, потім чути, як він іде сходами нагору. Ребека підходить і сіпає за дзвінок біля грубки. Трохи згодом заходить із дверей праворуч мадам Гельсет.
Ребека. Можете прибрати зі столу, мадам Гельсет. Пастор нічого не хотів, а ректор пішов додому.
Гельсет. Ректор пішов? Що з ним сталося?
Ребека(бере своє плетіння). Він запевняв, що дуже швидко буде велика гроза.
Гельсет. От чудно! Адже на небі ні хмариночки за ввесь вечір.
Ребека. Якби тільки він не зустрів білого коня. Боюся, що про цей привид незабаром буде чути скрізь.
Гельсет. Та що ви, фрекен! Не кажіть про таке страхіття.
Ребека. Ну, ну, ну.
Гельсет(тихше). Хіба ви справді думаєте, що тут хтось має незабаром померти?
Ребека. Ні, я нічого такого не думаю. Але на цьому світі так багато усяких білих коней, мадам Гельсет. Так, добраніч. Я піду тепер до своєї кімнати.
Гельсет. Добраніч, фрекен.
Ребека виходить зі своїм плетінням праворуч.
Гельсет(гасить лампу, хитає головою й бубонить сама до себе). Господи Ісусе. Оця фрекен Вест. Що тільки вона часом може наговорити!
Дія друга
Робоча кімната Йоганеса Росмера. Ліворуч у стіні – вхідні двері. Позаду дверна арка з розгорнутими завісами, що веде до спальні. Праворуч вікно, перед ним письмовий стіл, закладений книжками та паперами. Книжкові полиці та шафа попід стінами. Прості меблі. Ліворуч старовинна канапа і стіл, перед нею Йоганес Росмер у хатньому сюртуку сидить у кріслі з високою спинкою біля стола до писання. Він розрізує й перегортає листки якогось часопису й переглядає деякі місця в ньому.
У двері ліворуч стукають.
Росмер(не обертаючись). Можна, заходьте.
Ребека Вест у вранішньому вбранні заходить.
Ребека. Доброго ранку.
Росмер(переглядаючи часопис). Добрий ранок, люба. Ти щось хочеш?
Ребека. Я хотіла лише довідатись, чи тобі добре спалося?
Росмер. О, я спав так добре й чудово. Жодних снів – (обертаючись) А ти?
Ребека. Дякую. Так, трохи на світанку.
Росмер. Я не знаю, – мені давно не було так легко на серці, як тепер. О, це було справді добре, що я нарешті сказав усе.
Ребека. Так, ти не повинен був так довго мовчати, Росмере.
Росмер. Я не розумію сам; як міг я бути такий боязкий.
Ребека. Ну, це, властиво, була не боязкість.
Росмер. Ні, так, так, – коли я глибше в це загляну, то тут було таки трохи й боязкості.
Ребека. Ну, тим більше сміливості ти виявив, поборовши її відразу (сідає поруч нього на кріселко біля стола). А тепер я хочу розказати тобі про те, що я зробила, – тільки, щоб ти не розсердився на мене.
Росмер. Розсердився? Люба, як ти можеш так думати?
Ребека Авжеж, бо це було, може, трохи самоправно з мого боку, але…
Росмер. Ну й що ж, я слухаю.
Ребека. Вчора ввечері, як той Ульрік Брендель відходив, – я передала кілька рядків до Мортенсгорда.
Росмер(трохи замислившись). Але ж, люба Ребеко. Ну, й що ж ти йому написала?
Ребека. Я написала, що він зробив би тобі добру послугу, якби трохи потурбувався про цю нещасну людину й допоміг йому, чим може.
Росмер. Люба, ти не повинна була цього робити. Ти цим Бренделеві лише нашкодила. І Мортенсгорд така людина, що я з ним ніколи не бажав би мати жодної справи. Адже ти знаєш, що я мав з ним одного разу сутичку.
Ребека. А хіба ти не думаєш, що зараз було б саме до речі відновити з ним знову добрі стосунки?
Росмер. Я? З Мортенсгордом? Чому це, на твою думку?
Ребека. Та, власне, тому, що ти тепер не можеш почувати себе впевненим, відколи ти розійшовся зі своїми приятелями.
Росмер(дивиться на неї й хитає головою). Невже ти справді могла подумати, що Крол або хтось інший захотів би мститись мені? Що вони були б у стані зробити це?
Ребека. З першого запалу, любий. Ніхто, звичайно, не може бути певний. Мені здається, – після того, як ректор так поставився до тебе…
Росмер. Ах, ти повинна була, проте, знати його трохи краще. Крол – чесна людина з усякого погляду. Після обіду я піду до міста й побалакаю з ним. Я побалакаю з ними всіма. О, ти побачиш, – як легко це все буде.
Мадам Гельсет увіходить з дверей ліворуч.
Ребека(підводиться). Що там, мадам Гельсет?
Гельсет. Ректор Крол стоїть у передпокої.
Росмер(хутко підводиться) Крол!
Ребека. Ректор! Ні, подумай!
Гельсет. Він питається, чи можна йому зайти наверх і поговорити з пастором.
Росмер(до Ребеки). Що я тобі казав! Звичайно, хай заходить. (Іде до дверей й гукає на сходи вниз). Йди сюди, дорогий Друже! Сердечно вітаю!
Росмер стоїть і притримує двері, щоб не зачинилися. Мадам Гельсет виходить. Ребека зсуває завіси на дверях у спальню, прибирає дещо.
Ректор Крол увіходить з капелюхом у руці.
Росмер(тихо, схвильовано). Я ж знав, що то було не в останній раз.
Крол. Сьогодні я бачу речі не в такому вигляді, як учора.
Росмер. Так, чи не правда, Кроле? Ти так гадаєш? Тепер, якщо ти роздумався.
Крол. Ти мене не розумієш. (Кладе свій капелюх на стіл біля канапи). Мені неодмінно треба переговорити з тобою віч-на-віч.
Росмер. Чому не може фрекен Вест?
Ребека. Ні, ні, пане Росмере. Я піду.
Крол(дивиться на неї звисока). Я мушу перепросити фрекен Вест, що прийшов так рано. Що я так несподівано зайшов, що ви не встигли навіть…
Ребека(вражено). Як то? Ви находите щось надзвичайне, що я ходжу тут вдома у вранішньому вбранні?
Крол. Перепрошую! Я ж не знаю, що за звичаї тепер у Росмерсгольмі.
Росмер. Але, Кроле, тебе не впізнати сьогодні!
Ребека. Бувайте, здорові, пане ректоре. (Виходить ліворуч).
Крол. За твоїм дозволом (сідає на канапі).
Росмер. Ну, дорогий мій, сядемо й поговоримо по-приятельські (сідає в крісло проти ректора).
Крол Я очей не зімкнув учора. Лежав і думав, думав цілу ніч.
Росмер. І що ж ти скажеш сьогодні?
Крол. Розмова буде довга, Росмере. Дозволь мені почати ніби з передмови. Я хочу тобі сказати трохи про Ульріка Бренделя.
Росмер. Він був у тебе?
Крол. Ні, він оселився в одному паскудному шинку. Серед найпаскуднішого товариства, звичайно. Пиячив і могоричив, доки було за що. Потім облаяв усю компанію наволоччю та волоцюгами. В цьому він має, проте, рацію. Але його за це одлупцювали й викинули в канаву під ринву.
Росмер. Його, виходить, вже ніяк не можна виправити?
Крол. Сюртука він також заставив. Але його викупив і повернув, можеш собі уявити, хто?
Росмер. Може, ти сам?
Крол. Ні. Твій благородний пан Мортенсгорд.
Росмер. Он як.
Крол. Мені казали, що пан Брендель насамперед одвідав цього ідіота й плебея.
Росмер. Це було багато честі для нього.
Крол. Певно, що так (спирається на стіл, трохи наближаючись до Росмера). Але тут ми дійшли до тої справи, що від неї я, ради нашої старої – нашої колишньої дружби, вважаю за свою повинність тебе застерегти.
Росмер. Любий мій, в чім же справа?
Крол. Річ у тім, що тут, у твоїм домі, за твоєю спиною, щось таке робиться.
Росмер. Як ти можеш так думати? Ти натякаєш на Реб – на фрекен Вест?
Крол. Саме на неї. Я це так добре розумію з її боку. Адже вона вже віддавна звикла порядкувати тут. Та все-таки…
Росмер. Дорогий Кроле, ти тут дуже помиляєшся. Вона і я – ми звикли ні з чим не критись одне перед одним.
Крол. Вона й тобі призналася, що почала листуватися з редактором «Маяка»?
Росмер. О, ти говориш про тих кілька рядків, що вона передала через Ульріка Бренделя?
Крол. Ти, виходить, знаєш про це. І погоджуєшся, щоб вона мала подібний зв’язок з тим скандальним писакою, що намагається щотижня зганьбити як мою шкільну, так і громадську діяльність?
Росмер. Дорогий, про це вона, напевне, не подумала. І нарешті, вона, розуміється, має таку ж волю у своїх вчинках, як і я.
Крол. Так? То це, певно, відповідає твоєму новому напрямкові, що ти його взяв зараз? Бо там, де ти стоїш, стоїть, мабуть, і фрекен Вест?
Росмер. Ну, звичайно. Ми обоє чимало вдвох попрацювали, щоб стати на новий шлях.
Крол(дивиться на нього й поволі хитає головою) Ах, ти засліплений, одурений чоловіче!
Росмер. Я? Чому ти так гадаєш?
Крол. Тому що я не смію – не хочу думати найгіршого. Ні, ні, дозволь мені до кінця висловитись. – Ти справді дорожиш моєю дружбою, Росмере? А також моєю пошаною? Правда?
Росмер. На це питання я не хочу навіть відповідати.
Крол. Ну, але є інші речі, що вимагають відповіді – цілковитого пояснення з твого боку. Чи погодишся на те, щоб я вчинив тобі щось подібне до допиту?
Росмер. Допиту?
Крол. Так, щоб я розпитав тебе про таке, що, може, тобі буде боляче згадувати його? Бачиш, – оце твоє зрадництво, – ну, твоє визволення, як ти його називаєш, – все це так пов’язано з багатьма речами, що їх ти ради самого себе мусиш з’ясувати собі.
Росмер. Дорогий мій, питай про що хочеш. Я, власне, не маю з чим критися.
Крол. Так от, скажи мені, – яка, на твою думку, була головна причина, що Беата звела на себе руки й позбавила себе життя?
Росмер. Невже ти можеш сумніватися в цьому? Або, краще сказати, хіба ж можна питати про причину того, що робить нещасна, хвора, ненормальна людина?
Крол. Ти певен у тому, що Беата таки справді була ненормальна? Лікарі, принаймні, не могли цього рішуче визнати.
Росмер. Якби лікарі коли-небудь бачили її такою, якою бачив її я, багато разів, і вдень, і вночі, вони не вагались би.
Крол. Я тоді теж не вагався.
Росмер. О, ні, то було занадто очевидне, щоб сумніватися. Я вже тобі оповідав про її нестриману, дику пристрасть – і як вона вимагала від мене того самого… О, той жах, що вона завдавала мені! А потім оті безпідставні, жахливі докори, що вона робила сама собі останніми роками.
Крол. Так, коли вона довідалась, що ніколи не матиме дітей.
Росмер. Ну, подумай же сам. Вічно мучити, мордувати себе за те, в чому сама вона не винна! І після цього хіба можна було вважати її за нормальну?
Крол. Хм! Ти не пам’ятаєш, чи не було у тебе вдома книжок, що в них писалось про мету одруження за найновішими поглядами нашого часу?
Росмер. Пригадую, що фрекен Вест позичила мені одну таку книжку. Адже їй, як тобі відомо, залишилась у спадщину книгозбірня доктора. Але, любий Кроле, ти ж не думаєш, щоб ми могли бути такі необережні й говорили з хворою про подібні речі? Запевняю тебе честю, що за нами немає жодної такої провини. Тут були винні її власні хворі нерви, що довели до такого сумного кінця.