– Ну, ось ми і готові! І між іншим, півгодини ще не минуло… – з викликом мовила господиня помешкання й додала: – Нумо, хлопці, на вихід! На нас чекають великі справи.
Чоловіки дивилися на них, нібито вперше побачивши.
– Я говорив тобі, що треба вдягатися по-похідному, – пробурчав Леонід Семенович, – а ти мені весь час твердив про офіціоз… От поглянь на дівчат: немов на пікнік зібралися, а ми – як на прийом у посольстві!..
І дійсно, Калабалін був у модному сірому картатому вовняному костюмі, який сидів на ньому просто бездоганно, у свіжій білій сорочці, яку прикрашала шовкова строката краватка синіх відтінків. Модні нейлонові шкарпетки були підібрані в тон краватці. Довершували парадну картину дорогі імпортні туфлі. На відміну від Антона Семеновича, Леонід Семенович одягнув більш скромний темно-сірий кашеміровий костюм, блакитну сорочку, тонку краватку і надраєні до дзеркального блиску елегантні напівчоботи. На пропозицію переодягнутися з радістю погодився: начепив спортивний костюм Олександра – чоловіка Галини, його легку курточку і гумові чоботи. Натомість Антон Семенович будь-які умовляння переодягтися у щось простіше відхилив. Так поїхали до Мотовилівки: троє «туристів» і з ними один «дипломат»…
У напівпорожній електричці усі веселилися, реготали і згадували, згадували, згадували… Зокрема, згадали потопаючу в зелені дерев школу, що була на території дитбудинку. Величезні клумби перед вікнами. Ділилися веселими моментами, які виникали навесні під час суботників, коли вихованці саджали клени, кущі акації, тополі…
Згадали, як бігали в їдальню, а також куховарку тітоньку Марійку. При цьому не одягалися навіть взимку не тільки тому, що бажали опинитися за столом першими, бо були завжди голодні. Просто не хотіли гаяти час на роздягання! Та й порції, накладені першим відвідувачам їдальні, здавалися великими! І добавку можна було попросити…
Згадали, як лежали в лазареті, а медсестра, яку називали «Тамаркою-санітаркою»[24], напувала їх риб’ячим жиром. Як кидалися і билися подушками, як у підсумку рвали їх, розсипаючи перо по всій спальні. А потім за це всіх карали, й винуватці два дні чистили на кухні картоплю та носили з найближчого колодязя воду. При цьому дуже замерзали, а куховарка тітонька Марійка, зглянувшись над ними, наливала гарячого молока і накладала по чашці густої наваристої підливи.
Як копали ставок і запускали туди риб’ячих мальків. А потім восени їли юшку і сушили, в’ялили, коптили рибу. І до чого весело було взимку кататися на льоду на саморобних ковзанах!..
А який в дитбудинку був стадіон!.. Справжнє футбольне поле, майданчик для волейболу, бігові доріжки. Пустир для спорудження того стадіону розчищали від каменюк і сміття всім дитбудинком. А гімнастичний інвентар (шведські драбини, трапеції, бруси), гойдалки та футбольні ворота принагідно привезли шефи.
Леонід Семенович згадав величезний яблуневий сад, в якому збиралося чимало яблук. Навесні під квітучими деревами він уперше поцілувався з Дашею… за що отримав перший ляпас! А потім складаним ножиком вирізьбив на яблуні сакраментальне:
Д + Л = ♥
Даша була старшою за нього на два роки, тому зустрічатися з «малоліткою» не хотіла нізащо. Він засмутився і втік на стайню, де тримали двох старих шкап: Княгиню і Матильду, а також сірого низькорослого жеребця Орлика. Юнак скаржився коневі на «зрадливу дівку», а той, уважно слухаючи його, презирливо пирхав.
А до чого дужим був Орлик!.. На ньому орали городи, возили воду, бідони з молоком, ящики з сиром, горщики зі сметаною й інші продукти. Жеребець слухняно підкорявся, виявляючи по-справжньому нестримний норов, тільки коли хтось намагався його осідлати. При цьому Орлик брикався, кусався, валився на землю, але залізти собі на спину не дозволяв нізащо!.. Втім, Леонідові одного разу таки вдалося проскакати на ньому по території дитбудинку з вітерцем – проте кінь жорстоко помстився, після скаженої скачки притиснувши ногу хлопця до паркану й ледь не роздробивши при цьому кістки.
Ох, Орлику… Що сталося з тобою потім, друже?..
Леонід Семенович зажурився. Він озирнувся і подивився на супутників. Усі вони старші від п’ятдесяти років, а всю дорогу тріщать без угаву, жартують, навіть дуркують, тицяють пальцями у шибки, захоплюючись зеленими пейзажами, що пролітали за вікнами. Ну чесне слово, як діти!..
А ось і вона – станція Борова Мотовилівка.
Тепер ці місця було не впізнати. Приїхали – і розгубилися, не могли відшукати свій дитбудинок!.. Вони тільки адресу пам’ятали: вулиця Пушкіна, № 68. Дівчата в сльози: отака пригода – приїхали, щоб побродити по пам’ятних місцях, а вони позникали без сліду!.. Все довкола змінилося, неможливо нічого упізнати. Почали згадувати, а що ж було раніше?.. Там, де зеленіли кущі акації, клени і тополі – лишилися тільки пеньки. Дерева порубали на дрова. Ставок висох, риба загинула – лишилася тільки брудна яма. Зникли сараї, стайня, спальний корпус і їдальня. Замість них лишилися пустирі, трохи схожі на лисину, але завалені горами сміття. На місці стадіону і дитячого спортивного майданчика височіли паркани, а за ними були приватні садиби. І скрізь – недоглянута неохайна земля, поросла бур’яном.
Лишилася тільки сама будівля Борівської загальноосвітньої школи і крихітна часточка колись величезного яблуневого саду. Цей маленький клаптик землі з квітучими деревами виглядав немовби живою пам’яткою видатному педагогу Семену Опанасовичу Калабаліну, який разом з тогочасними вихованцями висаджував і доглядав дерева, збирав урожай…
Леонід Семенович з тугою озирнувся довкола. А де його яблуня – та, яку посадив особисто він?! Чи жива ще «деревна бабуся»? Він перебігав від дерева до дерева, розшукуючи пам’ятний напис, вирізьблений складаним ножем…
І таки знайшов її, красуню!.. Стояла його заповітна яблунька, немов наречена, прикрашена біло-рожевим квітковим кипінням, а довкола неї дзижчали бджоли, збираючи з великих квітів ароматний нектар… Скільки яблук дасть «деревна бабуся» цьогоріч?! Леонід Семенович обняв яблуньку… як раптом почув за спиною розлючений окрик:
– Гей! А нумо відійди від неї й не чіпай більше! Це дерево діти не для того саджали, щоб усякі безхатьки бродячі її мацали!
Вся компанія вмить злякано здригнулася, немовби завинилі в чомусь учні. Тільки Оксана Кирилівна поцікавилася:
– А ви хто самі будете?
– Я – Матвій Єгорович! Раніше працював у дитбудинку викладачем, а зараз я тут за сторожа, – відповів бідно одягнений дідок.
– Матвій Єгорович?! – здивовано повторила жінка. – Я пам’ятаю лише одного Матвія, він був справжнім красенем. Усі дівчата були закохані в нього, а він ще на гармошці так душевно награвав…
– От тільки зовсім не на гармошці я грав, а на баяні. А ще на сопілці й на гітарі. Та чого там, я і зараз можу! Щоправда, баяну у мене з собою нема… Але таки заграю, якщо сходжу до себе в сторожку і принесу інструмент…
– Матвію Єгоровичу, облиште! То це, виходить, ви?.. Як же ж приємно зустріти людину з минулого життя! – розплився в посмішці Гайдамака.
– А ви хто такі є?
Вони всі по черзі назвалися, тоді Галина Павлівна запитала:
– А хтось іще з дитбудинку залишився тут, у Мотовилівці?
– Звісно, залишилися – Сашко Донусенко й Остап Гарбуз! Працюють і живуть обидва в Києві на фабриці Боженка, але коріння своє тут пустили, наречених з Мотовилівки взяли. Їхні діти й онуки тут живуть, сьогодні на збори вони обов’язково приїдуть. А ще наша активістка, спортсменка Даша Дзвонар живе трохи вище – у Червоній Мотовилівці, в старезному будинку. Тепер вона – Даша Семенець, у неї дванадцятеро дітей, причому всі хлопчики. А ще й онуки – ціла футбольна команда!.. Шкода, що стадіону тепер більш немає. А пам’ятаєте Петю Левіна?.. Тихоня такий, мовчун.
– Пригадуємо, хоча й не дуже чітко.
– То він механіком у колгоспі працював. Золоті руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився він на Ніночці Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаєте – слабенька, худенька така собі була, з молодших…
– І що ж із нею?..
– Померла від раку, отож і запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лісівник, немовби пороблено йому з прізвищем таким! Одинаком живе посеред лісу. Мені й моїй сестрі Тамарці ще старий голова сільради і землю обіцяв дати, і хатиночку побудувати. Але так і не збудували нічого… Вірніше будувати почали, але так і не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожці живу. Влітку ще нічого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно мені Петро пічку-«буржуйку» на якомусь пустирі відкопав і в сторожці по старій пам’яті встановив.
– Це той Петя Левін, що запив?..
– Він самий! А Сеня-лісівник мене дровами постачає. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну. Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневірялася по чужих хатах, потім надовго прилаштувалася у Поліни-куховарки.
– Це у тієї, яка після тітки Марійки?..
– Так, у неї. Проте Поліна померла, її хату знесли й пообіцяли нову поставити. Але нещодавно Наташа від нас поїхала, і ту хатинку, що їй побудували, віддали Єрохіну. Він такий пройдисвіт – овва!.. З’явився у нас в Боровій років зо три тому, а вже не просту хатинку – цілий другий будинок у нас для себе зводить! Щороку навесні наприкінці квітня на зборах розповідає, як піднімав дитбудинок…
Калабалін, який раніше мовчав, раптом сердито поцікавився:
– Це який такий Єрохін піднімав дитбудинок, га?!
– Федір Петрович! Учитель історії, який з Москви, – відповів сторож.
– Не пригадуємо ми такого керівника, який разом із Семеном Опанасовичем наш дитбудинок піднімав! Вчитель Єрохін колись недовго, але таки був – але щоб сподвижник?! Це самозванець, а не сподвижник!.. Та що він собі дозволяє?.. – обурено закричали всі разом.
– Самозванець?.. О-о-о, ні-ні, беріть вище: це саме той бездарний і вкрай нахабний кляузник, завдяки якому попервах усунули Семена Опанасовича, а потім закрили наш дитбудинок.
– Але ж я син Калабаліна, проте не знав цього! – обурився Антон Семенович. – Як таке можливо?!
– Ну, отож батько тобі не все розповідав, – розвів руками сторож. – Отже, Єрохіна до нас із Москви прислали нібито на кілька днів буквально, а простирчав він у нас майже два з половиною місяці! При цьому щодня надсилав туди, звідки прибув, чергову кляузу або скаргу. Писав про диктат і насильство вихователів над вихованцями, про свавілля особисто директора. А ще про те, нібито він разом з дружиною обкрадає нещасних сиріток… У дитячий будинок зачастили комісії з перевірками.
– Мер-р-рзотник!.. – тихо проричав Антон Семенович.
– Доходило до парадоксів і відвертого абсурду, – зітхнув Матвій Єгорович. – Кляузи прискіпливо перевіряли, але вони жодного разу так і не підтвердилися. Єрохіна кілька разів відкликали, але він не здавався і продовжував відправляти гнівні листи з погрозами до Київського облвно[25] й обкому партії, до інших інстанцій. На деякий час зник, потім ненадовго з’явився знов… І знов за своє узявся! Наш дитбудинок захищали хоч і самовіддано, проте за деякий час після уходу Калабаліна все одно розформували, вихованців же порозпихували по інших дитбудинках у Києві, в Полтаві та в Рівному. Самого ж Семена Опанасовича, після усіх розслідувань, запросили до Москви, де він прийняв Клемьонівський дитячий будинок в Єгор’євському районі.
– Батько до того кілька місяців працював директором піонерського табору Українського геологічного управління, – уточнив Антон Семенович.
– Можливо і так, – погодився сторож. – Це не надто суттєво. Головне, що наш Мотовилівський дитбудинок розформували.
– А Єрохін цей… Він що, тепер тут проживає, в Боровій?..
– Точно так. Немовби сир у маслі катається! Скільки років тут його не було, як раптом з’явився, не запилився. Звання собі вибив – відмінник народної освіти й почесний пенсіонер, бачте!.. Призначену фельдшериці Наташі хату собі забрав, тепер же, кажу вам, добудовує вже другий будинок для всієї своєї родини з онуками включно, – повідав Матвій Єгорович і додав, здійнявши догори відстовбурчений вказівний палець: – А зовсім нещодавно хвалився, нібито за заслуги перед Батьківщиною йому пообіцяли виділити безкоштовно нову «Волгу»!..
– За заслуги перед Батьківщиною? – здивувався Антон Семенович.
– Так і сказав, дослівно, – кивнув старий.
– А як же він досяг такого благополуччя за якихось три роки, за яких і Радянський Союз розвалився, і стільки всього сталося?! Наскільки можна судити, ваша місцева влада просто непробивна якась… Нікому з простих людей за стільки років нічого так і не побудували, декому навіть землю не виділили, а таким, як цей кляузник Єрохін – їм вже другий?! Та це ж!..
– О-о-о, це і справді щось неймовірне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тоді працював сторожем при школі, нам із сестрою саме почали будувати хатинку, якої ми так і не дочекалися. Єрохін же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим місцевим начальством – але, здається, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потім зник, немовби й не бував тут ніколи. Не чути і не видно його було.
Як раптом знов вигулькнув у березні дев’яностого року! Привіз із собою цілий талмуд рекомендаційних листів, характеристик та інших важливих паперів з підписами керівників різного рівня, завіреними мокрими печатками. Але і це належного ефекту не дало: наше начальство пообіцяло вирішити питання з житлом для Єрохіна років за п’ять – бо і без нього справ вистачало з надлишком…
Але він і тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на виділенні йому житла саме в Мотовилівці. Коштом громади, ясна річ. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому приміщенні школи, в актовому залі зібралися місцеві жителі, тоді ж з Києва приїхали представники телебачення, радіо і всякої преси… Як ювілей, справляли сорокаріччя переведення Семена Опанасовича Калабаліна на роботу в наш будинок-інтернат, який відтоді почав працювати за виховними методиками Макаренка.
– До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирішили відсвяткувати усе разом…
– Мабуть, так. Під час проведення урочистої частини слово раптом попросив товариш Єрохін, про якого ніхто тоді навіть не думав серйозно. Він промовляв виразно, дохідливо, неголосно, наводив багато цікавих, веселих і повчальних прикладів з життя вихованців дитбудинків. Розповідав про те, до чого важко було піднімати у повоєнний час сиротинці й інші дитячі установи при тотальній розрусі й зубожінні, нерозумінні чиновництва. І як результат, колишньому вчителеві й соратникові товариша Калабаліна, відміннику народної освіти, продовжувачу справи великого педагога Макаренка постановили виділити нову хату коштом місцевої громади.
І тепер двічі на рік уся Борова Мотовилівка святкує в серпні день відкриття дитячого будинку-інтернату, а в квітні – день його закриття. При цьому на кожне святкування в обов’язковому порядку запрошують в якості почесного гостя товариша Єрохіна. І сьогодні зібрання теж відбудеться, і на ньому неодмінно преміюють та нагородять цінним подарунком шановного Федора Петровича…
– Ага, то он які справи! – сумно мовив Антон Семенович. – Ну що ж, подивимося, що станеться цього разу.
* * *
Народу в актовому залі колишнього шкільного приміщення Мотовилівського дитбудинку набилося багато. Спека стояла неймовірна. Малопотужний вентилятор ганяв повітря тільки на сцені, понад зсунутими разом і покритими червоною оксамитовою скатертиною столами президії, яка поки що не зібралася. Там поки що сидів у гордій самотності лише щасливо усміхнений Федір Петрович Єрохін власною персоною, який дбайливо поправляв і без того ідеально рівну скатертину. Водночас красуня-секретарка розставляла уздовж столу гранчаки, а поруч з Федором Петровичем урочисто встановила наповнену прозорою водичкою карафу. Тепер він оглядав залу через товщу води і ледь помітно всміхався через те, як звичайна рідина спотворює обличчя присутніх буквально до невпізнанності.