Про майбутні збори ніхто не говорив: усі знали, що це всього лише чергова профанація – але ніхто не намагався втекти з нудного збіговиська, не бажаючи сваритися з начальством. Все ж таки весна – треба городи копати, потім засівати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автівка… Те чи інше. Отож терпляче чекали всі.
Втім у задушливій залі сиділи самі лише жінки, покірливо витираючи спітнілі обличчя кінчиками головних хустинок. Мужики диміли цигарками на ганку. У відносно прохолодному коридорі, спершись на широке підвіконня, біля розлогого зеленого фікуса мирно дрімав член правління радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк.
Проте за деякий час народ повалив до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.
За сценарієм він мав окремо привітати товариша Єрохіна, підкресливши його величезний внесок у справу виховання підростаючого покоління. Потім шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невідомих причин голова сільради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохіну це набридло, він не втерпів, підвівся зі свого місця, побіг до трибуни й урочисто оголосив:
– Мої спогади!
Після чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнім… сторінки зі щоденника Галини Костянтинівни Калабаліної!
– Видавати чужі думки за свої?! Яка підлість! – раптом пролунав жіночий голос з останнього ряду.
– Товариші, я тут читаю свої мемуари і прошу вас або слухати мене уважно, або залишити приміщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федір Петрович. – Я усіма шанований, відомий на весь колишній СРСР ветеран педагогічної галузі, отож вимагаю до себе відповідного ставлення…
– Ви не шанована людина, ви жалюгідний крадій чужих спогадів, кляузник і брехун! – мовила жінка, яка стояла у проході. Зблідлий Єрохін збирався вибухнути гнівною тирадою, як раптом голова сільради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:
– Слово надається нашому шановному гостеві з Підмосков’я – директорові Хотьківської школи Антону Семеновичу Калабаліну!
Почувши ці слова, Єрохін не повірив власним вухам, а потім повільно опустився на стілець, який незрозуміло яким чином виник біля трибуни. А між тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагоді! Добре, що, на відміну від мене, він таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонід Семенович, милуючись другом дитинства.
– Антоне! Привіт, Антоне! – кричали колишні вихованці дитбудинку.
Між тим Калабалін-молодший вийшов на сцену і добре поставленим голосом повідав присутнім про долю батьків після від’їзду з Борової Мотовилівки. Далі подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батьків, що поза сумнівом, сприяє відновленню доброго імені Семена Опанасовича Калабаліна, як видатного педагога. Запропонував випускникам зібратися на окрему зустріч тут, у Боровій Мотовилівці, або в Києві. А далі проголосив:
– Немає нічого сильнішого за людську пам’ять. Лише завдяки їй продовжують жити загиблі герої. Велика вам подяка, дорогі друзі, за те, що не забуваєте про великі справи двох шанованих педагогів і моїх дорогих батьків – Семена Опанасовича і Галини Костянтинівни Калабаліних!..
Після цих слів член правління Гаврилюк передав ключі від нового будинку, розташованого по вулиці Леніна, багатодітній матері Дарині Володимирівні Семенець. Зал вибухнув гучними оплесками. Але тут Єрохін, який до цього моменту тихо сидів у кутку сцени, звився на прямі й, задихаючись від обурення, нестямно заволав:
– Я буду скаржитися! Ключі від цього будинку повинні були передати моїй родині! Це несправедливо! Ганьба вам, ганьба!..
Не приховуючи зневаги та огиди, Антон Семенович поглянув на старого і тихо мовив:
– Вам би, Федоре Петровичу, краще помовчати, а ви знов на рожен лізете. Зараз настали інші часи, отож ваші методи брехливих кляуз, погроз і шантажу давно застаріли. І ще: сьогодні я навів довідки про вашу трудову діяльність, отож тепер маю цікаві подробиці з останнього вашого місця роботи. Ви працювали завгоспом в одному з дитячих будинків міста К***, де регулярно розкрадали ввірене вам майно. Ви крали у дітей і вийшли сухим з води знов-таки завдяки тому, що надали неправдиву інформацію про уявну хворобу свого єдиного сина!.. Отож прошу полишити цю залу тихо, без зайвих скандалів. Інакше я зроблю все, щоб відкрити правду про вас! Тут і негайно!.. Запевняю, що наслідки моїх вимушених дій будуть згубними для вас і ваших близьких.
Єрохін важко підвівся і, втягнувши голову в плечі, човгаючи по підлозі ногами, повільно попрямував до виходу. Через тиждень він тихо й безслідно зник з Борової Мотовилівки, але цього ніхто навіть не помітив.
А в неділю 18 квітня 1993 року на пустирі біля колишньої школи, на території дитбудинку були розставлені столи. Тоді дев’ятнадцятеро вихованців дитбудинку, які з’їхалися сюди з різних місць колишнього СРСР, нарешті зібралися разом. Їм було про що поговорити…
Канів, травень 1993 року
– Чуєш, Іване… Ти цю жінку знаєш?
– Ніну Панасівну?
– Її саму, так.
– Наше місто маленьке, тут всі так чи інакше знайомі з усіма. А що?..
– От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хіба не маю права відвідати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченківської премії, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…
Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..
Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.
– Знаєте, Анатолію Федоровичу…
– Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.
– Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.
– І-і-і?..
– І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.
– І все ж таки?..
В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.
Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор, вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…
Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:
– Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!
Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:
– Ніно Панасівно, що ви маєте на увазі? Та й загалом, які у вас претензії до нашого шановного гостя…
Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацію, заявивши, що по завершенні зустрічі й перед від’їздом з Канева збирається відвідати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, літня жінка аж відсахнулася, потім пробурмотіла крізь зуби:
– Ну й цілуйтеся зі своїм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили…» Цілуйтеся на здоров’я!..
І вибігла з бібліотеки-музею прожогом, навіть не попрощавшись. Так, звісно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведінку своєї колишньої підлеглої. Однак неприємний осад, як-то кажуть, лишився.
Не дивно, що іменитий гість вимагає пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його місці – він би, мабуть, так само розпитував свого провідника: а в чім річ, власне кажучи?! Чим цю Ніну Панасівну Федяк не влаштовує постать справжнього генія нації – величного поета Шевченка?..
– І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко.
– Та я чого там… Я людина маленька, – спробував він ухилитися від теми. Однак архітектор продовжив наполягати. Тоді Кайстрюк запропонував:
– А ви б краще Березу спитали про це.
– Знаєш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогодні вперше у житті побачив, як, власне, і всіх вас. Ми ж із тобою тепер сам-на-сам, отож і поясни… Підкажи, насамперед, чи не є вони родичами? У них же по батькові однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожі.
Втім, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве.
– Так, вони не родичі. А що по батькові однакове, то це лише збіг.
– Я так і думав! – радісно кивнув Ігнащенко.
– А про інше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович.
– Але чому?..
– Бо війна кожному наробила лиха. І Ніні Панасівні наробила, й мені теж. А тому у кожного можуть бути таємниці, пов’язані з минулим.
– Невже тобі настільки важко пояснити…
– Анатолію Федоровичу!.. Здається, ви збирались відвідати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк.
– І не просто збирався, а ми туди ж ідемо.
– Ну, то пішли, – водій легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, під бібліотекою, то я не встигну відвезти вас на автобус.
Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив:
– Місто у нас маленьке, отож Ніна Панасівна так чи інакше дізнається, що я висловив вам свою думку про неї.
– Та як вона дізнається, якщо ми зараз тільки удвох?!
– Не знаю, як саме, – але дізнається, – стояв на своєму Кайстрюк. – В таких от маленьких містечках, яким є наш Канів, усі завжди дізнаються про подібні речі. Ви звідси поїдете, вам воно байдуже. А мені тут і далі жити. А Ніна Панасівна ця – баба доволі огидна, як ви вже встигли переконатися.
– А як раптом?..
– Раптом нічого не стається, – заперечно мотнув він головою. – А тому кажу востаннє: я краще промовчу. Так що давайте підемо на могилу Шевченка, а потім я відвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не проґавили. Отож ходімо!..
Приватний будинок по вул. Озерній, Миргород, жовтень 1993 року
Назву його хвороби вимовити було вкрай складно: холецістоангіохоліт. Хоча якщо бути справедливим, то назва спеціальності, написаної у Спартака в дипломі – «спецелектрометалургія», – була навіть трохи довшою. А спробуйте вимовити без жодної помилки таке словосполучення, як «адсорбційно-автокаталітична теорія Байкова»! Між тим, саме він навчився цьому чи не найпершим на весь їхній курс… Отож засвоїти вимову свого теперішнього діагнозу – не така вже й велика премудрість.
Значно важче було зрозуміти, що ж із цією хворобою робити? Холецістоангіохоліт – це, якщо на пальцях пояснювати, комбіноване запалення жовчного міхура і жовчогінних шляхів. Ну гаразд, Спартака на тиждень ушпиталили, якимись ліками наштрикали, навіть гемодезом кров почистили. А далі що – на карсилі сидіти чи трав’яні настоянки пити?..
– Режим дня не треба порушувати, – суворим тоном мовила дільнична лікарка, вклеюючи отриману зі стаціонару виписку до розпухлої медичної картки пацієнта Сивака Спартака Андрійовича. – Особливо ж моя рекомендація стосується харчування. Хоча…
Лікарка трохи подумала й обережно запитала:
– Ви ж і досі не одружені, якщо я не помиляюся? Вам хто їсти готує – мама чи, як це зараз модно казати, цивільна дружина?..
– Мама, – Спартак підібгав губи. Було помітно, що спрямованість розмови починає діяти йому на нерви.
– Е-е-ех-х-х, молодий чоловіче!.. Й не соромно сидіти у мамуні на шиї?! Це ж ще й у тридцять років!..
– Перепрошую, ви тут мене виховувати зібралися чи хочете відкрити філію РАГСу при нашій поліклініці?! – не стерпів він.
– Я всього лише про ваше здоров’я піклуюсь.
– А здоров’я таке, яке є. У мене вдома тато після трансмурального інфаркту, отож лікування треба забезпечити насамперед йому. І харчування також. А я поки що підготовкою до дисертації краще займатимусь, в чому мені заважає наш завлаб, який поставив мене в чергу на захист лише після…
Утім, второпавши, що його заносить на нецікаву й несуттєву тему, Спартак з безнадійним виглядом махнув рукою та замовк. Трохи почекавши на продовження, дільнична лікарка мовила:
– Доки людина молода і сповнена сил, то зазвичай про стан здоров’я не замислюється. А коли отямиться – як правило, буває надто пізно… Гаразд, Спартаку Андрійовичу, це ваше життя й ваше здоров’я. Вам про нього і дбати… Вашій мамі я зателефоную окремо, щоб дати деякі рекомендації щодо режиму харчування. Ну, і ще було б непогано в якийсь санаторій з’їздити. В Миргород, мабуть, було б найкраще. Де ви там працюєте?..
– В Інституті Патона.
– Ну от, ну от! Зайдіть в місцевком[26], поцікавтеся путівочкою.
– Але ж дисертація?.. У мене ось-ось відрядження до Тольятті назріває, там на АвтоВАЗі семінар намічається, з’їдуться фахівці з усього СНД…
– І до чого це призведе?! – лікарка із суворим виглядом поплескала долонею по пухкій медкартці. – Знаю я ваші відрядження: це як мінімум безладне харчування в заводській їдальні! При вашому діагнозі!.. А втім, робіть, як хочете. Ви вже дорослий хлопчик, вам уже тридцять років.
Семінар на АвтоВАЗі відбувся успішно. Та після повернення звідти Спартака з ніг до голови обкидало якимсь дивним висипом. Довелося знов навідатися до поліклініки…
– Якщо продовжите в тому ж дусі, у вас не тільки з жовчним міхуром, у вас ще й із печінкою проблеми почнуться, – пообіцяла дільнична лікарка. – Все, їжджайте у Миргород! Тепер уже категорично.
Спартак навідався до профспілкового комітету ІЕЗ ім. Є. О. Патона, проте там лише руками розвели:
– Ви у нас не кандидат наук і не доктор, за сімейним станом – самотній, ніяких особливих пільг для вас не передбачено. А тому путівку до Миргорода ми вам зорганізувати зможемо лише за повну вартість.
– Але ж я скільки років у профспілці, внески сплачую регулярно!..
– Молодий чоловіче, у нашому інституті не ви один такий. Є люди більш заслужені. Є й такі, хто потребує допомоги більше, ніж ви. Майте совість!..
Проконсультувавшись із власною совістю, Спартак повернувся додому і розповів про все батькам. Як і слід було чекати, тато Андрій дуже засмутився. Схопившись за серце і скрушно зітхаючи, він тихо шепотів:
– О-о-ох, якби не цей клятий інфаркт, якби мені тільки здоров’ячка трішечки! Я би пішов у той профком і всім би їм повправляв мізки… Та я б… я б їм усім!.. О-о-ох…
Він безсило сплеснув руками.
– Облиш, тату, нічого б ти не зробив, – зітхнув Спартак. – Ти навіть у значно сприятливіших ситуаціях пасував, а тому розраховувати на твою підтримку… Собі ж дорожче вийде.
– А може, ти б виявляв трохи більше поваги до тата? – неприязно спитав батько. – Та якби я не поводився обережно, нас би давно всіх заарештували та розстріляли!.. І мене, і маму Гатю, й тебе також…