– І на цій підставі…
– На цій підставі я стверджую, що Радянський Союз розпався дуже вчасно – рівно через шістсот шістдесят шість років після свого заснування! І єдине, що зараз потрібно – це не дати йому воскреснути. Про це я й пишу містичний роман «Лейтенант диявола».
– То ти вважаєш, що СРСР буде відроджуватися?!
– Я не вважаю, що БУДЕ. Я вважаю, що така спроба буде здійснена. Але якщо ми не дамо цього зробити – то цього й не станеться.
– А хто такі «ми», якщо не секрет?..
– Ті, хто матиме сміливість протистати спробам відродити СРСР – нову «імперію зла». І колись ми проти неї ще повоюємо, повірте…
– Фізично?!
– Фізично, Едуарде Рустамовичу, фізично! З кров’ю і смертями.
– Ти гадаєш, це так легко?! – обурився Давлетов і додав, не стримавшись: – Х-х-хлопчисько!.. Ти хоч знаєш, про що говориш?!
– Я знаю лише дві речі. По-перше, допустити відродження СРСР не можна. Інакше попереду будуть нові шістсот шістдесят шість років панування нечистого на тутешній землі. І я не знаю, яким жахом це обернеться для людства в цілому.
– Ти настільки впевнений?..
– Так. Бо, по-друге, жінка-самозванка Марія Деві, яка сама себе назвала Христом, а по суті є антихристом, з’явилася на нашій українській землі. Й народилася вона в Донецьку, а журфак закінчила в Києві… Отже, нечистий зазіхає на нашу землю, Едуарде Рустамовичу! А тому війна… якщо хочете – ДУХОВНА війна за майбутнє всього людства на нашій землі ще запалає! Незалежно від того допишу я роман «Лейтенант диявола» чи не допишу, опублікують його чи не опублікують. Так буде, і все тут!
– А коли саме?!
– Не знаю. Але колись це станеться неодмінно.
– Ох, Спартаку, Спартаку!.. І знайшов же ти собі тему, – Давлетов аж крекнув від розчарування. – Я ж бо думав, ти про щось веселе пишеш, а ти!..
– Ну, чому ж, є у мене й веселі заготовки майбутніх творів, – посміхнувся молодий чоловік. – Усякі заготовки є, на будь-який смак. Просто ці «білобратчики» настрій такий містичний навіяли… Та й екскурсія в садибу Гоголів-Яновських… Микола Васильович великим містиком був, погодьтеся.
– Не знаю, не знаю, – невдоволено пробурмотів відставник. – Я ж казав, що не люблю чортівні всякої. Й мені дуже шкода, що колишній хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли підріс і вивчився на нормального інженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, відьмами, ожилими мерцями й потопельницями.
– Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.
– І про що ж саме?..
– От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…
– Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…
– Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..
– Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.
Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:
– А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..
– Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!
– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.
– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.
– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..
– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..
– А що ж тоді?
– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?
– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.
– А де ще?
– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.
– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.
– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.
– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..
– Гаразд, умовив.
Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.
– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.
– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.
– І ви також?..
– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й ні… Можливо, я таки наплутав? Здається, все ж по-іншому: «Русский с китайцем – братья навек!»
– Овва! Нічого собі «брати»… після конфлікту на Даманському острові.
– Я тоді у В’єтнамі був, – знизав плечима Давлетов.
– А на Кубі?..
– А на Кубі я якусь заразу підчепив, тому мене звідти евакуювали достроково. Втім, тітка Тоня про це більше знає, бо я довго непритомним поліном у госпіталі лежав, тоді як вона…
– Тітка Тоня про свою роботу нічого не розповідає. Принаймні мені так точно, – зітхнув Спартак.
– А тобі так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!..
Таким чином, про неприємний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «імперію зла» обидва нібито забули. Лише в останній день перебування в Миргороді, пакуючи речі у велику клейончасту сумку, молодий чоловік раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитів, розпухлих від додаткових вклейок, і мовив з неприхованою гордістю:
– А знаєте, Едуарде Рустамовичу, свій роман я таки дописав!
– Оту свою чортівню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов.
– Так, «Лейтенанта диявола». Звісно, це чернетки, а тому обсяг можна визначити лише приблизно… Але таке враження, що аркушів[34] двадцять є.
– І багато це?
– Доволі товста книжка вийде.
– Гм-м-м… Ну що ж, сподіваюся, хоча б даси почитати?
– Не просто дам – автограф поставлю й подарую! – розплився у посмішці Спартак. – Я у вас три тижні лікувався. Отже, двадцять один день. Таким чином виходить, що за один день я встигав написати один авторський аркуш… Хоча це й чернетка, яка ще може перероблятися, це дуже хороший темп! От що таке Полтавщина. Миргород. Ах, до чого ж легко тут пишеться!.. Я розумію, чому на цій землі Гоголь народився.
– Ти дивись краще, не наскільки швидко пишеш, а що саме пишеться, – доволі стримано відповів Давлетов. – Ти би все ж на чортівню не налягав. Було б краще, якби ти про щось більш серйозне написав. Хоча б щось історичне, я не знаю…
– Подумаю, Едуарде Рустамовичу, подумаю над вашими словами, – пообіцяв молодий чоловік, трамбуючи списані зошити в сумку.
– І ще… Про війну поменше фантазуй. Війна, знаєш – це тобі не коврижки цукрові. Війна – це лячно. Тим паче така війна, яку ти собі понапридумував… Маю на увазі відродження СРСР та все інше.
– А це вже як вийде!
Спартак ледь застібнув «блискавку» на сумці й озирнувся на Давлетова:
– Але в будь-якому разі, «Лейтенант диявола» в чернетці готовий. І від своїх слів я не відступлюся: щойно вийде книжка – можете розраховувати на подарунок з автографом.
– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, фантазере!
– Не фантазер зовсім, а фантаст, – виправив його молодий чоловік. – Я давно вже все вирішив. Отже, так і буде. Ось побачите.
1994
Прихід «червоного директора»
Будинок по вул. Леніна, № 16, Димер, 24 червня 1994 року
Ольга Матвіївна – сусідка з другого поверху, з квартири, розташованої просто над помешканням Шизодіда, стверджувала, що його звати Якимом Харитоновичем, хоча решта мешканців точно пам’ятали, що все навпаки – він саме Харитон Якимович. Окрім того, всі без винятку сходилися на його клінічному діагнозі: шизофренія. Щоправда, існував ще якийсь додаток до цього діагнозу: чи то «млява» шизофренія, чи «параноїдальна» – і про цей довісочок можна було сперечатися… Та оскільки «шизофренія» жодному сумніву не підлягала, місцеві бешкетники-хлоп’ята дали йому саме таке прізвисько – «Шизонутий дід», яке з часом утрусилося до більш простого та зрозумілого – «Шизодід».
Усе інше видавалося спірним. Насамперед, його прізвище дуже нагадувало якогось відомого на весь колишній Радянський Союз циркача[35] – от тільки якого?.. Димер – селище невеличке, власного цирку там не було, а той «цирк», який показували по телевізору, називався Верховною (з)Радою України, і головним «циркачом» там виступав Іван Степанич[36] з його коротенькими, але соковитими висловлюваннями, які вмить увічнювалися в народі, наприклад: «Депутат Заєць, не стрибайте по залу – ви не в лісі». Або: «От нащо пхати те, що не лізе? Припиніть цей цирк».
І справді – цирк! З такою Верховною (з)Радою іншого й не треба. Погано одне: справжнє прізвище Шизодіда ніхто пригадати не міг…
Далі, кардинально розходилися думки щодо того, звідки його привезли в Димер. Що привезли й заселили з міліцією – це точно, а от відкіля?.. Більшість сусідів сходилася на тому, що з Києва. Меншість наполягала, що там мерзенного, запливлого жиром дідуганчика, який дивився на довколишній світ крізь вузенькі шпаринки між опухлими повіками, всього лише намагалися вилікувати від шизофренії. Хоча й безуспішно.
Насамкінець ніхто не знав точно, на який строк Шизодід оселився в Димері по вулиці Леніна. У цьому питанні громадська думка переполовинилася доволі акуратно: половина мешканців будинку стверджувала, що він тут назавжди, друга половина – що забереться зовсім невдовзі, буквально ось-ось!.. Точніше як міліція його заселила в порожню «однушку» в розпал «перебудови», так і виселить. Намагалися отримати роз’яснення у дільничного інспектора, але той тільки глузував:
– Заходь до мене – поговоримо! Чекаю із задоволенням.
Але хто ж при здоровому розумі сам, добровільно сунеться до міліції «на дружню бесіду»?! Оскільки охочих так і не знайшлося – питання поступово, само собою втратило гостроту.
Відтоді Шизодід жив собі самітником там, де його оселили. Друзів чи просто знайомих серед димерців він так і не завів з двох причин: по-перше, хто ж ризикне товаришувати з мерзенним стариганом, у якого з головою явно негаразд?.. по-друге, які б пертурбації з владою не відбувалися, а за цим дідуганчиком невпинно стежила міліція в особі дільничного інспектора.
Та й самому Шизодідові ні з ким приятелювати, схоже, не хотілося. Відколи він вивчив дорогу від дому до найближчого продовольчого магазину, то через день прогулювався туди, щоб прикупити хлібу, якоїсь крупи та кефіру чи квашеного молока – на тому й жив. Ну, хіба що зрідка купував пачку чаю, трохи лікарської чи ліверної ковбаски… А також предмети зі списку першої необхідності – сіль, сірники, господарське мило.
Окрім регулярних походів за продуктами, божевільний стариган квартири не полишав. Пенсію йому приносила додому поштарка, комунальні послуги оплачував дільничний, який спеціально для цього зазирав до «однушки» Шизодіда раз на місяць, заразом закидаючи йому пачки старих газет. На здивовані запитання, що означають подібне милосердя і доброзичливість з боку офіційних інстанцій, поштарка лише здивовано плечима знизувала, а дільничний міліціонер відповідав:
– Так треба. Не суйтеся куди не слід.
Що ж до самого Шизодіда, то розпитувати його на будь-які теми не мало сенсу. Він загалом слабко уявляв, де знаходиться і що з ним відбувається. На всі спроби зав’язати розмову завжди озирав співрозмовника якимсь дуже неприємним поглядим з-під припухлих повіків, потім відповідав двома реченнями, змінюючи лише їхній порядок, а також порядок слів усередині кожного з речень:
– Будівництво завершується. Невдовзі треба об’єкт здавати…
Або:
– Об’єкт треба здавати невдовзі. Завершується будівництво…
Щось інше від Шизодіда чула хіба що продавчиня продмагу, і були це назви споживчих товарів.
Попервах сусіди побоювалися, що цей божевільний утне щось таке, від чого постраждає весь будинок. Наприклад, вчинить підпал чи щось подібне. Особливо хвилювалася Ольга Матвіївна – ясна річ, через розташування свого помешкання. Проте дільничний запевняв:
– Не бійтеся, в побуті стариган абсолютно безпечний, інакше б його не вислали до нас самого.
– То він таки під наглядом, чи що? – намагалися уточнити люди. На що негайно слідувала відповідь міліціонера:
– Не лізьте поперед батька в пекло.
Що ж, не лізьте – то й не лізьте. Поступово мешканці будинку по вулиці Леніна, № 16 змирилися з дивним сусідою. Тим паче в країні коїлися значно більш незвичайні речі, про можливість побачити їх наживо раніше ніхто навіть і не думав. А тут якийсь хоч і божевільний, проте абсолютно безпечний дідуганчик… Та грець із ним! Цур йому пек!..
Отак усе й тривало до самого останнього часу, аж доки Шизодід не затіяв удома якісь хімічні експерименти, наслідком яких став неймовірно жахливий смердіж, що пробивався навіть на сходову клітку. Попервах проходячи повз зачинені двері його квартири, Ольга Матвіївна та її домочадці лише затикали носи й дихали виключно через рот. Потім усі сусіди, намагаючись подолати нудотний сморід, перестали закривати вікна буквально цілодобово. А коли терпіти стало несила, хтось кинув ідею:
– Послухайте, скільки можна зносити знущання цього шизонутого над усіма нами?! А давайте вимагати, щоб його нарешті виселили звідси!
– Ага, так тебе, вумника, й послухають, – резонно заперечили інші.
– Послухають, послухають! Якщо ми заявимо, що не підемо голосувати на президентські вибори всім нашим будинком, – послухають! Вибори післязавтра, їм явка потрібна. То що, як вам ідея?! З’їли, га?..
Ідея таки сподобалася: цілий багатоквартирний будинок в масштабах селища – це багато. Влада має дослухатися, неодмінно має!..
Отож склали петицію, підписали її всім будинком (за виключенням Шизодіда, який і став причиною невдоволення) та віднесли дільничному. Прочитавши петицію і вислухавши обурені промови активістів на чолі з Ольгою Матвіївною, інспектор зажадав розібратися з усім на місці. Коли прийшли під двері квартири, міліціонер принюхався, потім з перекошеним обличчям озирнувся до натовпу сусідів і проскреготав:
– Людоньки добрії, скіжіть-но, а коли хоч хтось із вас загалом востаннє бачив громадянина Бугрима?!
– Бугрима?.. А хто він, Бугрим той?! Хто це такий?.. – посипалися звідусіль здивовані запитання.
– Бугрим Харитон Якимович, він тут живе. Ви ж про нього петицію…
– Авжеж! Точно, його Харитоном Якимовичем звати, а не Якимом Харитоновичем! І так, Бугримом, – зраділа Ольга Матвіївна. – Ні, здається, останнім часом не бачили. Останнім часом він, здається, не виходив…
– Тоді ламаємо двері.
– Чого-чого?..
– Ламаємо двері, кому кажу! Нумо, хто мені допоможе?
Наперед вийшов найздоровіший з сусідів, і разом з дільничним вони з розбігу вдарили плечима у вхідні двері квартири, потім ще й ще, аж доки не виламали замок. Попри те, що сморід посилився багатократно, натовп вломився в «однушку» слідом за міліціонером, а там!..
– Ах ти ж мать моя женщина! І як ми не второпали, що Шизодід просто сконав, а не хімією зайнявся?! – мовив хтось із сусідів.
– Шизодід – це хто? – перепитав інспектор, затиснувши ніс і хекаючи широко роззявленим ротом.
– Шизодід – це Бугрим ваш. Харитон Якимович, царство йому небесне. Прізвисько у нього таке було поміж нами, – уточнила Ольга Матвіївна.
Набережна Дніпра, Київ, кінець липня 1994 року
Хоча вони були рідними братом і сестрою, проте розмовляли відверто на життєво важливі теми не надто часто. Воно й зрозуміло: в шкільні роки Льонька повсякчасно тягнувся до Рафки, щоб разом з ним влаштовувати різноманітні капості, Агата ж проводила весь вільний час із подружками та своєю пухнастою улюбленицею – кішкою Хірохіткою. Окрім вікової різниці у цілих десять років, у них були абсолютно різні інтереси, що розійшлися ще більше, відколи хлопці поступили в інститут. А по закінченні КПІ Льонька розподілився до Запоріжжя, де побудував життя сам собі, як умів і як розумів, без жодної сторонньої допомоги.