Але тут в їхню розмову втрутилася Агата Самсонівна:
– Спарику, ти б і справді язика свого прикусив та й залишив тата у спокої. А щодо Миргорода… Ви обидва забули, що там живе тепер наш колишній сусіда – Едуард Рустамович.
– А-а-а, то це туди Давлетов подався?..
– Еге ж! Він на старості років оженився й перебрався до дружини. Її звати… звати, здається… Ні, не пригадаю, – скрушно зітхнула мама Гатя, – але ім’я якесь таке чудернацьке… Билинне ім’я, можна сказати. У неї в Миргороді хатка приватна. Десь мені Едуард Рустамович лишив адресу на прощання, треба у блокнотику пошукати. А якщо у мене не записано, тоді Тосю попитаю: він у неї в шпиталі стільки відлежав, що ой-йо-йой!..
На тому й зупинилися. Нової адреси Давлетова у своєму записнику мама Гатя не виявила, хоч як шукала. Проте стара подруга Антоніна Захарівна не підвела: саме вона повідомила, що Едуард Рустамович тепер і справді мешкає у Миргороді по вулиці Озерній.
Відповідь на мамин лист надійшла за два тижні. Давлетов запевняв, що разом з дружиною Василісою готовий прийняти Спартака в будь-який момент і на будь-який термін. «Хай твій хлопчик приїздить і живе скільки треба – хоч тиждень, хоч два, хоч і цілий місяць. Ми з нього навіть грошей за проживання не візьмемо, ще й нагодуємо», – пообіцяв Едуард Рустамович. Також додав, що за невеличку особисту винагороду лікарі будь-якого місцевого санаторію оглянуть Спартака й пропишуть ті процедури, які йому треба. І ще водичку мінеральну – це діло святе!.. Єдине, що лишається, – це доїхати з Києва до місця призначення на дизелі: дешево й сердито.
Далі все сталося саме так, як і планувалося. Давлетови прийняли сина колишньої сусідки Едуарда Рустамовича з розпростертими обіймами. Розквартирувавшись в їхньому будиночку, молодий чоловік «лівим способом» оформився на лікування в санаторій залізничників «Південний»[27]. Поснідавши, у першій половині дня відвідував усі прописані процедури, потім вертався на Озерну вулицю, щоб пообідати, ввечері ходив «попити водичку». Решту часу використовував на власний розсуд.
Окрім автобусної поїздки у Великі Сорочинці в музей-садибу Миколи Гоголя, обраний постояльцем спосіб «вбивання» вільного часу видався господарям дуже дивним – і це ще м’яко кажучи!.. Бо після ситного обіду Спартак, залежно від погоди, вмощувався або на літній веранді їхнього будиночка, або на кухні, або у відведеній йому кімнаті й починав щось строчити від руки у грубому, на 96 аркушів зошиті «в математику» сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою…
Час від часу все змінювалося, тоді на додачу до ручки молодий чоловік озброювався звичайними ножицями і флакончиком силікатного клею, після чого швидко читав і перечитував написане. А потім щось закреслював, вписував поміж рядків як окремі слова та словосполучення, так і цілі речення. Якщо ж виправлення були більш суттєвими, тоді Спартак занотовував на окремих чистих аркушах, видраних наприкінці зошиту, цілі абзаци, які потім відрізав і підклеював до вщент списаних сторінок.
Природно, в перший же день Едуард Рустамович поцікавився, чим займається колишній хлопчик, якого він знав практично від самого народження. У відповідь почув:
– Це мій новий роман «Лейтенант диявола».
– Який ще роман?! Що за роман?! – не второпав колишній вояк.
– Якщо бути точним, то містичний.
– Тобто… як це… містичний?! Що значить містичний?! Це про чортівню всяку, чи що?.. Кгм-м-м… Нічого не розумію.
Було аж надто очевидно, що Давлетов геть розгубився й не може чітко сформулювати власну думку, тому Спартак якомога спокійніше пояснив:
– А про що зараз можна писати, коли Юрій Кривоногов[28] пророкує, що цьогоріч 24 листопада настане Страшний Суд і кінець світу? Та ще й закликає своїх юсмаліан зібратися у цей день в нашому Києві, щоб здійснити масове самогубство, оскільки…
– Стривай, стривай, – перервав його Давлетов, – я за твоєю думкою не встигаю. Це ти про білобратчиків[29] цих придуркуватих, чи що?
– Так, Едуарде Рустамовичу, саме їх я маю на увазі.
– А-а-а… ти сам не до них… тягнешся? – він з пересторогою покосився на густо списані сторінки розкритого зошита.
– Та ну, скажете теж, – Спартак бридливо поморщився. – Я навіть навпаки, можна сказати…
– Що значить це твоє «навпаки»?
– Та-а-а, розумієте…
Молодий чоловік ненадовго замислився, потім продовжив:
– Я тут знайшов залізний аргумент, який безвідмовно вкладає на лопатки будь-якого білобратчика. Знайшов самотужки, потім випробував його на деяких із них і зрозумівши, що цей аргумент таки спрацьовує…
– Анумо стривай, не поспішай, – знов перервав його Давлетов, – давай по порядку. Насамперед скажи, що це за аргумент такий? Що ця твоя Марія Деві Христос…
– Їхня, а не моя, – одразу виправив суворим тоном Спартак.
– Ах, ну так, так… Їхня Марія Деві Христос, а не твоя – вона жінка, тоді як справжній Христос має бути чоловіком. Це ти маєш на увазі?
– Ні, не цей, – заперечно мотнув головою молодий чоловік. – Юсмаліани добре підготовлені, їм надто добре промили мізки. Вони сперечатимуться з тобою до хрипоти, але від свого не відступляться. Отож який сенс нариватися на безплідну суперечку заради суперечки?! Ви ж військовик, Едуарде Рустамовичу! Ви ж мусите розуміти, що суперника треба бити в слабке місце. Туди, де він удару не очікує.
– Гм-м-м… Розумно кажеш. От тільки де вона, ота слабинка?! Це ж треба в їхніх тих… в писаннях їхніх розбиратися!..
– Можна подумати, що «христовочки» важко дістати! – зневажливо посміхнувся Спартак. – У нас в Києві на кожному кроці повно.
– Та й у нашому Миргороді не бракує.
– Ну, то візьмемо й почитаємо, – знизав плечима Спартак, схопив один зі списаних зошитів… і раптом видобув з нього «христовочку», поля якої були поцятковані різноманітними позначками, а окремі слова або підкреслені, або обведені овалами чорного, синього, зеленого або лілового кольору.
– Стоп! – Давлетов аж відсахнувся. – Це що таке?!
– А хіба не бачите? – здивувався молодий чоловік.
– Але ж люди кажуть, що ці «христовочки» зачаровані, і хто тільки візьме цю гидоту в руки, той неодмінно…
– Цю муйню розпускають самі ж юсмаліани, щоб люди боялися їх самих та їхню Матір Миру, – процідив Спартак, при цьому очі його сяйнули гнівом. – А між тим, боятися не треба. Ні в якому разі не треба!.. Хто злякався, той уже наполовину програв. Розумієте, Едуарде Рустамовичу?..
– Розумно кажеш. Але ж раптом… Ти не боїшся?
– Не боюсь. Більше того, трохи згодом я вам покажу, що боятися не треба ні в якому разі! Але поки що прошу вас, прочитайте оце.
Він вказав на єдине місце в «христовочці», обведене червоним, і додав:
– Ось він, безвідмовний аргумент проти всіх юсмаліан, взятих разом.
– Ні-ні… Знаєш, я цю гидоту все ж таки не братиму в руки, – рішучо мовив Давлетов.
– Боїтесь, – скрушно зітхнув Спартак. – Ну гаразд, папірець триматиму я. Але хоча б прочитайте. Прочитати можете?
Едуард Рустамович заперечно мотнув головою, тоді молодий чоловік сам процитував «христовочку»:
Тільки той удостоїться честі перебувати в Царстві Моєму, хто з першого разу і без усяких додаткових умов повірить Мені та прославить Мене! Всі ж інші будуть прокляті.
– То що… це і є твій залізно-безвідмовний аргумент? – Давлетов подивився на молодого чоловіка з неприхованим подивом.
– Так, це він, – задоволено посміхнувся Спартак.
– Але ж я не розумію…
– Перепрошую, Едуарде Рустамовичу, ви як… чоловік віруючий?
– Як і всі зараз, так і я, – доволі обтічно мовив Давлетов.
– А якщо «як і всі зараз», то ви хоч раз Біблію читали?
– Якщо чесно?..
– Авжеж чесно.
– Ні, не читав.
Скрушно зітхнувши, Спартак вийшов з кухні, на якій вони сиділи, та за деякий час повернувся, тримаючи в руках Біблію кишенькового формату.
– Нічо’собі книги ти читаєш!.. – здивувався відставник.
– А що, невже боїтеся, що й Біблія зачарована? – посміхнувся той.
– Біблія?.. Ні, просто це дуже розумна книга… можна сказати, аж надто розумна, як для мене.
– А якщо так, тоді прочитайте оце…
І погортавши тонесенькі, «цигаркової» товщини сторінки, Спартак вказав співрозмовникові на один з віршів:
Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене![30]
– Ну і що з того? – недовірливо спитав Едуард Рустамович.
– А те, що слова «христовочки» кардинально розходяться з Євангелієм! – переможним тоном мовив Спартак. – Що сказав майже два тисячоліття тому Христос тим, хто не вірив у Нього?! «Дослідіть Писання» – от що! Він ніколи й нікому не сказав: «Достойний Царства Небесного тільки той, хто повірив у Мене з першого разу і без усяких додаткових умов». Навпаки, Христос наказав дослідити Писання, а знайшовши там свідчення про Нього – вже тоді повірити!.. Й тільки тоді. Не інакше.
– Ти так справді вважаєш? – пробурмотів Давлетов, знов і знов перечитуючи то біблійний вірш, то «христовочку».
– В єврейському середовищі загалом не вітається сліпа віра, – впевнено мовив Спартак. – Вірити можна лише усвідомлено. Бо сліпа, без жодних перевірок віра… Це фанатизм – от що це таке! А юдаїзм не просто не вітає – він заперечує фанатизм.
– Ти певен?..
– Едуарде Рустамовичу, я все ж таки ґалахічний єврей! Як наш колишній сусіда, ви мусите знати, що дівоче прізвище моєї мами – Литвак. А воно походить від ребе Нахума Литвака – мого прапрадіда. Колись дуже давно Нахум бар-Урі вивчився на рабина і свого часу очолив общину євреїв-литваків Проскурова, який тепер називається містом Хмельницьким. У цього рабина був син Даниїл – лікар-стоматолог. У нього ж був син Самсон – а це і є мій любий дідусь Сьома. Отож я, мабуть, знаю, що кажу… хоч я не юдей, а православний християнин.
– Так, мабуть, тобі видніше, – махнув рукою Давлетов.
– Ну отож! Але якщо ця жінка Марія Деві стверджує те, що прямо суперечить Євангелію від Івана, а отже, суперечить Біблії… Ні-ні, вона нізащо не може бути Христом. Бо Ісус казав… Ось, будь ласка!
Спартак знов погортав сторінки й показав йому іншу цитату:
Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати[31].
– Отже, як бачимо, Христос був тоді й мусить бути зараз взірцем виконання Закону і Пророків. А якщо жінка на ім’я Марія Деві віщає те, що суперечить Біблії – то вона не Христос у жіночій подобі. Вона самозванка. Подумайте над цим, Едуарде Рустамовичу, і спробуйте хоч щось заперечити.
Після кількох невдалих спроб Давлетов здався:
– Бачу, що тебе і справді не переспориш. Але скажи, як на твої слова реагують білобратчики?
– Юсмаліани?
– Вони, вони.
– Так само, як і ви: ще жоден мене не переспорив. Кажу ж, аргумент залізний, діє безвідмовно! Я перевірив це на трьох прихильниках Марії Деві, яка безпідставно називає себе Христом, а по суті є самозванкою. І всі троє переді мною відступили. Вони, Едуарде Рустамовичу, лише у «христовочках» своїх пишуть, що усіх перемагають. А насправді!..
Молодий чоловік задоволено розсміявся.
– І ти не боїшся, що вони тебе…
– Що?..
– Ну-у-у… що проклянуть, як обіцяють? – обережно спитав Давлетов.
– Проклянуть?! Юсмаліани?! Мене?!
Відставник кивнув, тоді Спартак знов погортав Біблію і продемонстрував ще один вірш – тепер уже з апостольського послання:
Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас[32].
А тоді повторив повільно й урочисто:
– Не можна боятися сектантів. Треба вірити в Бога і протистояти їм – тоді розгубляться і втечуть світ за очі. А люди їх, навпаки, бояться: а раптом жінка Марія Деві – все ж таки Христос?! Хтозна, хтозна… Це не протистояння. Це, навпаки, злісне потурання самозванцям.
– Ну-у-у… Не знаю, не знаю…
– Зате я знаю, – впевнено кивнув Спартак, – тому й намагаюсь хоч якось донести своє знання до людей.
– Через отого твого «Лейтенанта диявола»?..
– А чом би й ні! Це не найгірший варіант. Якщо мене на радіо вислухати не побажали, тож і доводиться роман писати.
– На ра-а-адіо-о-о?.. – Едуард Рустамович мимоволі відсахнувся. – Невже ти не злякався навіть радіо потурбувати?!
– А чого такого?! Пхе!.. Можна подумати… – Спартак знизав плечима.
– І-і-і… як, не вдалося?..
– Не вдалося, – зітхнув він. – Там попервах вирішили, що я, бачте, випускник якоїсь семінарії. Бо пересічні парафіяни, бачте, Біблії не читають.
– А я про що тобі кажу?! – кивнув Давлетов.
– Але коли дізналися, що за освітою я всього лише інженер-металург… Тут увесь їхній ентузіазм миттєво випарувався, – молодий чоловік посумнішав. – Коротше кажучи, не випустили мене на радіо, отак!..
– А ти певен, що роман твій надрукують? – обережно спитав Едуард Рустамович. – Бо цієї… як її?.. Письменницької освіти у тебе нема також. А щоб на письменника вивчитися…
– Треба поїхати в Москву й закінчити Літературний інститут імені Горького?! – тепер Спартак дивився на співрозмовника трохи насмішкувато. – Знаю, знаю. Мені таке радили. Але я вважаю інакше: головне в цій справі – природний талант, а не якась спеціальна письменницька освіта.
– І ти вважаєш, що у тебе є письменницький талант?
– Я не просто вважаю, я це ЗНАЮ.
– Звідки?
– Бо деякі мої оповіданнячка вже опубліковані. Й навіть невеличка повістинка також вийшла друком в журналі «Наука і суспільство». Маю відгуки та рецензії на надруковане.
– А романи теж?.. – Давлетов кивнув на грубий зошит.
– До романів ще не дійшло, – зітхнув Спартак, – але це ще попереду. Отож все ще буде, Едуарде Рустамовичу, зачекайте лише трішечки.
– І-і-і… яка ж ідея цього твого «Лейтенанта диявола»?..
Замість відповіді молодий чоловік розкрив зошит-чернетку на чистому блоці, видрав звідти чистий подвійний аркуш паперу й лише тоді спитав:
– А скажіть-но, Едуарде Рустамовичу, в якому році розпався СРСР?
– Шуткуєш?! – про всяк випадок перепитав Давлетов. – Це сталося позаторік. Отже, в дев’яносто першому році.
Спартак написав на чистому аркуші «1991» і продовжив:
– Добре. Тепер скажіть: СРСР утворився на місці колишньої Російської імперії, я нічого не наплутав?
– Не наплутав.
– Гаразд. А Російська імперія – це розбухле Московське царство, так?
– Так.
– А Московське царство виросло довкола Великого князівства Московського і Володимирського, чи не так?..
– Оце вже вибач, я не настільки обізнаний в історії…
– Ну, то повірте, що це так. І почав «збирати руські землі» Московський князь Іван Калита, який спершу став Великим князем Московським і Володимирським. Можете і в цьому мені повірити.
– Та чому ж, про Калиту я чув, – ствердно кивнув Давлетов.
– А в якому році Іван Калита став князем Московським? Коли все це почалося, теж знаєте?
– Брехати не стану, не знаю, – чесно зізнався відставник.
– То можете перевірити: це сталося в тисяча триста двадцять п’ятому році! А тепер зробіть, прошу, одну арифметичну операцію…
І Спартак дописав на аркуші паперу: «1991–1325 =?»
– Отож скажіть мені, Едуарде Рустамовичу, яка тут відповідь?!
І Давлетов власноруч написав:
1991–1325 = 666
– Браво! – Спартак картинно зааплодував, потім знов взявся за Біблію, розкрив її десь наприкінці й мовив урочисто:
– А тепер прочитайте ось цей вірш, будь ласка…
Й Едуард Рустамович прочитав:
Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість[33].
– І що з того?.. – він подивився на молодого чоловіка якось розгублено.
– А те саме, що держава Івана Калити, зібрана довкола Московського князівства, простояла рівно шістсот шістдесят шість років. Ви щойно самі вирахували це. Ваш розрахунок не суперечить правилам арифметики, га?..
– Не суперечить, – Давлетов почухав потилицю.
– Вас щось засмучує? – вмить спитав Спартак.
– Не знаю, як це пояснити…
– А це пояснив президент США Рональд Рейган, коли назвав СРСР «імперією зла»! Вам це, звісно, неприємно визнати, бо ви віддали всі свої сили, всю завзятість «солдата Вітчизни», коли вірою і правдою служили цій імперії. Та й усі ми жили в ній. Я також, між іншим…