«Що я наробив, що я наробив, я ж не хотів!» – потряс ґратами маленького віконця чернець Єпіфаній.
Крізь віконце видно плесо-озерце, утворене річкою під скелею. Туди він спуститься крутою стежкою аж під вечір, щоб набрати збанок води, і, може, матиме щастя побачити зблизька білих лебедів, що інколи прилітають на синє озерце, – чисті й небесні; щоразу, коли бачить їх з віконця, щемлива надія проймає серце Єпіфанія, що з ними прилетить чи то рятівна звістка, чи дух очищення; він підходив обережно, щоб не сполохати, – може, як наблизиться до них, пречистих, щось тоді станеться? Та лебеді, голосно лопотячи крильми, злетіли в небо, і Єпіфаній знав, чому вони його бояться: приносить із собою зло.
Нема сьогодні лебедів. Єпіфаній повертається від віконця і ступає крок у глиб продовгуватої келії, де стоять два кругляки: один, менший, для сидіння, а вищий – замість столика; на столику каламар з чорнилом, перо й ще не записаний папір. Це дар ігумена Нямецького монастиря Ніколае.
…Після перемоги над шведами Петро пиячив, святкуючи несподівану вікторію: щасливий випадок допоміг йому. Пораненого в ногу короля носили на ношах по ратному полю, він вигукував крізь гарячку: «Воїни, король з вами!», та це не допомагало: шведи, що звикли бачити відчайдушного вождя завжди попереду, розбігалися в паніці, і головнокомандуючий полтавською операцією фельдмаршал граф Рендшільд потрапив у полон. П’яного царя, який на бенкеті раз у раз підносив келих то за славне воїнство, то за «свого брата» короля Карла XII, спам’ятав Меншиков аж надвечір, і тоді Петро послав князя в погоню за Мазепою.
Рештки шведсько-козацької армії втікали берегами Ворскли до її гирла. Поранений Карло і хворий Мазепа їхали попереду в одному повозі; гетьман, підпертий подушками, здавалося, був байдужий до всього, що трапилося, й бачили всі: на ладан дихав. Водив відсутнім поглядом по обличчях козаків, що йшли за повозом кінно й пішо, і, звісно, не помічав обідранця, що квапився навздогін, – розмахував руками, знаки подавав: отець Єпіфаній думав у цю мить не про гетьмана, а про очищення своєї душі, він прагнув одного – діткнутися до руки гетьмана і, коли отримає від нього відпущення невольного гріха, впасти під колеса повоза й загинути, більшої-бо кари не знав, як нести тягар полковницького наказу.
Та до повоза, оточеного комонними, Єпіфаній проштовхнутися не зміг, тож на переправі в Переволочній, коли Карлові й Мазепі подали пором, а козаки пустилися вплав на конях і безкінно, Єпіфаній ухопився за хвоста якогось аргамака і так переплив на правий бік Дніпра, а потім манджав степом разом з козацтвом до Бугу.
Сераскер Бендер і Буджака Ізмаїл-паша в присутності кримського хана Девлет-Ґірея 1 серпня 1709 року прочитав фірман султана Ахмеда III, за яким козаки отримували землі між Прутом і морем, збрую, одяг, ще й бакшиш був обіцяний в разі війни з невірними; кошового Костя Гордієнка нагороджували червоною хоругвою з півмісяцем і зіркою, а гетьманові Мазепі, що лежав хворий у наметі короля в селі Варниця біля Бендер і чекав своєї видачі москалям за триста тисяч талярів, подарував султан соболине хутро.
Під цим хутром, накинутим поверх простирадл, лежав гетьман на смертній постелі і чекав на отця Єпіфанія, улюбленого сповідника, що таки добився до гетьманського писаря Пилипа Орлика і впросив повідомити Мазепу про свою присутність у гетьманському стані.
Пилип Орлик і полковник Андрій Войнаровський не відходили від гетьмана, чекаючи, кому він передасть печать і клейноди, тож не покинули намету і тоді, коли увійшов Єпіфаній в облаченні з хрестом, – у кожну мить міг Мазепа віддати Богові душу.
Посміхнувся хворий гетьман, побачивши вродливого абсольвента Києво-Могилянської академії, що колись у хвилини відпочинку й гетьманської задуми патетично й витворно читав напам’ять поезії Овідія.
– І ти тут… – промовив кволо і здивувався, що сповідник упав долілиць і довго плакав, а підвівшись, промовив:
– Прости мені мій гріх, якого не знаю, потонувши в пучині непам’яті! Хай повернуться до мене змисли…
– Ти коли покинув Батурин? – спитав гетьман з підозрою.
– Пітьма довкола мене, я нічого не тямлю…
– Що останнє ти запам’ятав?
– Що маю вбити тебе.
– Хто тобі таке наказав?
– Ґемон і вовкулака полковник Ніс.
Мазепа звівся на лікті і прохрипів:
– І ти, оскверений змовою зі зрадником і душогубцем, якого ще не знав світ, насмілився прийти до мене в мою останню годину?
– Пане гетьмане, прости мені, я в непам’яті! – застогнав Єпіфаній, припав до ложа і діткнувся губами гетьманської руки, що безвладно лежала поверх хутра.
У ту мить гетьман сконав.
…Щось зашемрало біля дверей келії, здригнувся чернець Єпіфаній, прочинив двері і впустив до середини послушника Нямецького монастиря, що раз на тиждень приносив йому від ігумена Ніколае хлібину, горнець вареного бобу і чверть олії.
– Чому сидиш у темряві? – спитав послушник. – Я ж приніс тобі свічок.
– Якщо не бачиш полумені свічки, отроче, – відказав Єпіфаній, – то це ще не означає, що у свічці його немає. Є в ній здатність зайнятися, і світить вона внутрішньою силою своєю, я бачу той пломінь. Тільки стовпець воску без ґноту ніколи не спалахне.
– Ґноти у свічках, що я тобі приніс, суть, чом не засвітиш, щоб розігнати довкруж темряву?
– Немає вогню у мене, я втратив вогонь.
– Принесу тобі…
– Не розумієш ти… Спершу треба просвітитися самому. Я хочу повернути до свого серця Бога.
– Блюзніриш, отче! Чи ж може таке бути, щоб чернець жив без Бога?
– Бога в мене відбирали ціле життя… Я, хлопче, родом з Кам’янки, що біля Фастова. Батько мій був богомільний, навчив мене письма, і скоро я вивчив напам’ять псалтир і часословець. До чернецтва готувався змалку: обідав лише в неділю й середу, спав на холодній долівці… Потім закінчив Київську духовну семінарію і став постником у Києво-Печерській лаврі. Поглинав я духовні книги і намагався не бачити, що діється довкола. Але бачити мусив: ченці навіть у піст йшли вечорами на чай, вони там їли поросята й карасі та гасили тлусті яства слив’янками і малинівками… За такою трапезою застав я одного разу самого ігумена Алілуя і скрикнув: «Таж піст, ваше преосвященство!» А він, підхмелений, відказав мені безсоромно: «Для прохвоста нема поста!» А в шафах, де одяг, я бачив зачинених жінок для похоті… Був я книгодержцем в ігумена Алілуя, їздив з книгами по хуторах святої Лаври і зрів страшну людську нужду. Я плакав перед образом Богородиці, прикрашеним діамантами: «Діво Маріє, де твоя правда: люди з голоду мруть, а твій образ у золоті!..» Я втік із Лаври і пішов учитися до Києво-Могилянської академії. Учив мене філософії мудрий професор Тимотей Вергун, богословія – отець Антоній Простибог, а піїтику й риторику викладав сам Феофан Прокопович, апологет Мазепи… То скільки Божого могло залишитися в моєму серці по тому, як ігумен Ніколае розповів мені, що у Софіївському соборі за десять днів по Полтаві Феофан оголосив прокляття своєму покровителеві й похвалу Антихристові?.. Я хочу повернути до свого серця Бога, якого витіснила орда страху, байдужості і зради…
Спочатку з недовірою слухав послушник Єпіфанія, потім задумався і через якийсь час спитав знічев’я:
– Як же ти опинився в нашому монастирі і чому прийняв аскезу?
…Орлик і Войнаровський забули про сповідника, що увіч признався до змови з полковником Носом проти Мазепи і, розтривоживши цим гетьмана, спричинився до його раптової смерті; вони якусь мить дивилися виклично один одному в очі: полковник Войнаровський, небіж гетьмана, мав право спадку, і спадок той визначався не лише гетьманськими клейнодами й печаткою, а й двома бочками золота, які Мазепа встиг переправити на правий берег Дніпра в Переволочній, – освічений і ґалантний молодий генеральний старшина потайки мріяв про гетьманську булаву, проте готовий був поступитися досвідченому політикові генеральному писареві Пилипові Орлику, якого Мазепа першого посвятив у таємницю своїх стосунків з Карлом.
Орлик пильно дивився у вічі суперникові, владно поклав долоню на інкрустовану перламутрову шкатулку із гетьманською печаткою, що стояла на столику в головах покійника, другою закрив гетьманові очі й звелів Войнаровському споряджати похорон.
І аж тоді, коли молодий полковник відвів убік ображений погляд, Пилип Орлик запримітив священика, що стояв у куті намету, ворушив губами, і з них злітав шелест: «Я не хотів, не хотів…» Генеральний писар утямив, що Єпіфаній винен у смерті гетьмана, тож першою думкою було допитати попа на тортурах про його спілку зі зрадником Носом, але мав Єпіфаній вигляд неосудного, а таких допитувати не дозволяло козацьке право. То сказав йому:
– Шукай монастиря для каяття, і якщо усвідомиш, що вчинив зло зі своєї волі, наклади на себе руки. Іди геть…
Була злива і буря велика, коли ховали Мазепу в приходській церкві села Варниця. Від королівського намету до церкви потяглася похоронна процесія: попереду повоза з труною, запряженою четвіркою коней, ніс Войнаровський на руках гетьманську шаблю, а Орлик – печать на подушечці; позаду повоза йшов відділ козаків з рушницями на рамені, за козаками ступав з непокритою головою шведський король Карло XII, а Єпіфаній стояв збоку, промоклий до нитки, і лише одне верзлося йому в голові, що ось так – у негоду, а може, й верем’яної днини – сотні років тому ховали на цій самій землі римського вигнанця Овідія, поезією якого так милувався український вигнанець Мазепа, і все те – колишнє й нинішнє – уже сховалося за горою, діла тут похованих – теж уже історія, а живі – Пилип Орлик, Андрій Войнаровський, Карло XII і він, Єпіфаній, – залишаться в незвістях тут, на чужині, а в Україні вмре по них пам’ять, і нащадки підуть без них у своє майбутнє з тією ж книжкою Овідія і дивуватимуться з великої прогалини марно витраченого людського часу, а може, й тієї прогалини не помітять.
Після похорону пішов Єпіфаній навмання чужою молдовською землею і, коли натрапляв на чернечу обитель, – зупинявся там на час, а що ніхто ні про що його не розпитував, то був німий і покидав без жалю людей, в яких не знаходив співчуття і які не пробували розпитуванням повернути йому мертво забуте минуле. Він покинув чернечі скити в Аґатоні, Барбу, Кирну, Далеуці, і аж у Нямецькому монастирі старий ігумен Ніколае покликав його до себе і запитав:
– Мазепинець?
Єпіфаній ствердно кивнув головою.
– З якого города?
– Не знаю…
– З Києва, Полтави, Чернігова?
– Ні…
– З Батурина?
Довго думав Єпіфаній, блудив очима, спалахи страху й божевілля пробивалися червінню з очей, і зрозумів мудрий ігумен, що нещасливець не зніс батуринського жаху, і розум його скаламутився – меншиковська різня відібрала йому пам’ять. Тож як мудрий знахар, що голкою проколює вмерлому груди і, дотикаючись вістрям до серця, примушує його забитися, він почав розповідати те, що знав від прочан і від утікачів з Батурина, чудом уцілілих.
Багато описав страшних картин ігумен Ніколае, та ніщо не зрушило пітьми мозку Єпіфанія, подібне він бачив і в Глухові і залишився спокійний: гинуть люди – на те війна; ні, він нічого пригадати не може.
– А вони, бузувіри, – розповідав, не жаліючи Єпіфанія, ігумен, – попідважували дилиння дзвіниці, позапихали туди дітей голівками і вибили клиння…
І тоді закрутилася, зашаленіла жива каруселя перед очима Єпіфанія, а діти не кричать, тільки дриґонять, дриґонять ніжками, – скрикнув Єпіфаній, полум’я пожеж спалило очі, дочка диякона батуринської Покровської церкви продирала йому більма й лементувала: «Отче Єпіфанію, чому ви стоїте, ви не бачите?!»
Усе згадав Єпіфаній, він стояв, затуливши очі долонями, і шепотів: «Як усвідомиш, що вчинив зло з волі своєї, наклади на себе руки».
– Хто це сказав тобі, сину? – нахилився ігумен. – А ти вбивав?
– Ні… Але я мовчав і дивився. Я проклятий за цей гріх, тому приношу із собою зло. Мені не належить жити на світі.
– Не квапся вчинити те, чого повернути не можна. Є різні провини і різні за них спокути. Тобі треба усамітнитися. Прийми аскезу і йди в скит. Над річкою Чугайкою стримить уривистий берег. Бери лопату, сокиру і йди. Я про тебе пам’ятатиму. А коли усвідомиш свою провину, відчуєш вагу її, тоді сам придумаєш собі спокуту. Аж тоді. Не квапся накладати на себе руки, це завжди встигнеш зробити.
…Послушник дивився на Єпіфанія широко розкритими, проте недовірливими очима: чи могло аж таке страшне статися на світі? У Нямецькому монастирі так тихо й благодатно… Невже молодий чернець усе те сам на свої очі бачив?
Сказав, ніяково посміхнувшись:
– У тебе перо й папір на столі. Ти все це вигадуєш, щоб написати?
– Перо й папір дав мені ігумен Ніколае, щоб я вилив на письмі свій гріх і зважив тягар заслуженої покути за нього… А я думаю тепер про те, щоб залишити пам’ять про нас. Для нащадків, можливо, замало буде одного Овідія…
– А хто такий Овідій?
– Колись розповім тобі… Я думаю, що народ, який не має своїх писань, гине навіть тоді, коли зримих причин для загибелі немає. Він забуває сам про себе, впадає в непам’ять, як людина із звапнілим мозком. Я повинен написати про те, що знаю. Про свою непам’ять, про руїну храму моєї душі. Не буду нічого вигадувати. Але всього не відаю – храм руйнувався не тільки в моїй душі. Мені потрібен оповідач…
– Ти подумав на мене? Я ж нічого не знаю.
– Ні, не на тебе… Але ж не тільки я дивився і мовчав, багато таких, і всі повинні заговорити. Невинну кров загиблих зможемо тільки тоді змити зі своїх облич, коли скажемо людям правду. Про себе передусім. Бо, збрехавши, станемо поруч з убивцями з кров’ю на руках… Батурин, хлопче, то лише крихта горя, в якому опинився наш народ. Я мушу знати все. Хто розповість мені? Хто просвітить мене?
Єпіфаній схилився над столиком і говорив сам до себе:
– Папір мій чистий і перо сухе… порожньо довкруж, нема нікого…
– Вигадай! – почув голос послушника.
Оглянувся, та хлопця в келії не було.
Вигадати? Що? Передумати все бачене, відчуте, переболіле, все те відчужити на папір і самому стати суддею своїх і чужих вчинків? А де запорука, що суд буде правий? За яким кодексом я буду судити сам себе? За кодексом мого сумління? Таж у мене замість сумління криваве місиво із решток пошматованої віри в Бога. Немає Бога! Якби він був, то не згорів би Армаґеддон у такому несусвітньому жаху. А може, є… Але злий. Розсерджений, як в Апокаліпсисі Івана Богослова… Як смію я допускати до себе такі думки? Помилуй мя, Боже, по велицій милості твоїй… по множеству щедрот твоїх очисти беззаконіє моє…
Не допомагає П’ятдесятий псалом – мій досвід заперечує Бога. Мій досвід не може існувати разом з вірою…
А хіба ти до кінця пізнав світ? Таж ні. А коли ні, то мусиш мати віру – спочатку пізнавати ще не пізнане. Ту віру треба вигадати. Знайти її в безмежній розмаїтості речей, у перемінності явищ. Виділити з тієї розмаїтості й перемінності символ справедливості і втілити його в людський образ. Вигадай сам собі суддю.
Без віри тобі не обійтися, без віри обходяться всеможні, що самі собі суддями будуть. Двометровий цар Петро закріпив символ своєї могутності в живому співставленні великого й малого: він з усіх сторін світу спровадив до столиці карликів і на дозвіллі бавиться з ними, стверджуючи для себе у тих забавах владу великого над малим. І тому вірить у свою всемогутність, й іншої віри йому не потрібно.
А ти, безсилий, знищений ним ліліпут духа й тіла, з його волі проклятий чинити зло, з його ж волі знесилений тілом, столочений життям, – хочеш відновити храм душі своєї? То знайди символ. Хай це буде лебідь, що прилітає на синє озерце Чугайки – символ чистоти.
Бо то не птахи, а небесні грозові діви, валькірії, що з дощових ниток в’ють хмарові куделі і випрядають з них золоті промені чистих блискавок. Вони виспівують правду, виплакують брехню, вони зцілюють зневірених і знають майбутнє.