Я вигадаю для відзискання втраченої віри валькірію. Спасибі, послушнику, що нарадив мені. Помилуй мя, Боже…
Аркуш паперу був дрібно списаний; Єпіфаній писав, як навчився від професора піїтики Феофана Прокоповича, інакше він писати не вмів – тільки притчами, тільки символами. Відчував, що знаходить у писанні розраду, і творення заспокоює його розтерзану душу. Він створював образ валькірії, що злетіла лебедем з небес на Чугайку, перемінилася в діву, нагою постала перед ним, а тоді пройняло його земне могутнє бажання, чоловічу силу відчув, яку так ганебно втратив, і зрадів, що Бог повертає до нього своє обличчя і він сам знову знаходить для себе Бога.
Списував аркуш за аркушем, осягаючи таємницю перевтілення, лебедів у дівчат, і враз почув ячання. Схопився, припав до заґратованого віконця – він завжди так припадав, споглядаючи лебедів, і в найглибших закутках душі виплекував надію, що лебеді принесуть переміни в його житті, та вони полохливо відлітали, коли наближався до озерця, – відлетять, напевно, і тепер.
Тихо вийшов з келії, навшпиньки спускався крутою стежкою до озерця, та поки вийшов на приступець, звідки стало видно синє око заплави, лебедів уже не було, й безвір’я знову зв’ялило серце.
Зненацька він побачив розпластаного птаха на піску. Хто вбив, який безжалісний мисливець нечутно стрілу пустив чи кулю; Єпіфаній збіг на берег озерця, підняв лебедя, легкого, мов пух, і побачив, що це тільки лебединий кожушок, який скидає валькірія, коли хоче скупатися.
Заховав під рясу кожушок, бо добре знав, як можна спіймати небесну діву, тільки-но написав про це, і квапно подався стежкою догори. Зайшов до келії, нашвидкуруч видовбав у стіні ямку, вклав туди одяг і заліпив глиною.
А тоді став при вікні й чекав. Недовго ждав; із-за скелі, що заступала від келії озеро, вийшла дівчина, біла, мов шума під водоспадом; перса, ніби долонями знизу підхоплені, зазирали в небо рожевими зернятками, вона наближалася до келії без соромоти, дівоче лоно золотно кучерявилося, і коли стала перед віконцем, напіврозхилені губи, ніби жагучого цілунку очікуючи, прошепотіли:
– Я не маю де подітися, а вночі холодно буде.
Єпіфаній відчинив двері, взяв діву на руки, вклав до своєї убогої постелі і довго дивився, а коли вона подала знак очима, він припав до неї і, втоливши свою пекучу жагу, спитав:
– Чи ж то Господь прощає мені?..
Діва Лебедиця мовчки сиділа на прічі, прикривши лоно й перса рядниною, і дивилася на Єпіфанія, ніби з потойбіччя, де все вже відоме і немає загадок, і від того, що знає все, їй тоскно, бо хотіла б на щось чекати, чогось сподіватися, перед невідомим тривожитися, боятися, вгадувати невідоме снами й ворожбою – як усі люди. Та не людина була вона, лише людською гідністю, що прийшла до ченця в келію, щоб він пригадав собі цю людську вартість і, наближаючись, дотикаючись, втішаючись, відчував повсякчас, що не вартий тієї гідності.
Єпіфаній вдивлявся в обличчя Лебедиці, намагався пригадати, звідки знає його: вже десь бачив ці чисті очі – може, то було обличчя скорботної лярви із Ставків, що втопилася в ополонці від ганьби приближення до скверни Єпіфанієвої душі, та ні – інші це очі, інша це гідність, і він враз утямив, що Лебедицею стала вродлива Мотря Кочубеївна, яка того жахливого вечора в Батурині перемінила зрадника у вовкулаку, а його про щось спитала – що спитала? Не пам’ятав, тільки погляд її, що залишався досі в його душі, впізнав тепер.
Вона підвелася з прічі й подалася до виходу; Єпіфаній пішов за нею, і довго йшли вони, продираючись крізь густі переліски, спускалися з круч, лягали у буйні трави: Єпіфаній жадав її безупину, намагаючись забрати від неї крихту гідності собі, та тільки жаби довкруж квакали, коли він, зморюючись, падав ниць до землі, розуміючи, що ніколи не вгасить своєї жаги з Лебедицею, бо її гідність породжує безупинну спрагу пізнання гідності, яку він утратив. Знав Єпіфаній, що Лебедиця заспокоїть його тільки тоді, коли повернеться до нього запродана вовкулаці душа.
Вечорами чекав, коли обізветься вовкулака й настане можливість прийти до нього, відібрати свою душу і простелити її Лебедиці під ноги.
І діждався: одного вечора в байрачній задичі почулося моторошне вовче виття. Воно було не тічним зовом, не криком нестерпного вовчого голоду, а зойком невгасимої муки хижака, що скаженіє від запаху крові.
Єпіфаній, упізнавши це виття, підвівся з прічі. Надто знайоме воно було: лунало в пам’яті ще відтоді, як на глухівському майдані змусив його цар виголосити анатему Мазепі; інакше слово прокричав Єпіфаній, та згубилося воно у зловтішному реві вовкулак, і каяття не було прийняте Богом – з новим злочином у душі подався тоді Єпіфаній вслід за Мазепою, щоб вчинити ще один, і другий, і безліч, бо злочин за злочином тягнеться… Знав чернець, хто його тепер кличе, і, полишивши Лебедицю в келії, пішов на поклик.
Ляк огортав його, зупиняв, та він ішов, бо знав, що це виття лунатиме в його душі доти, поки він не розірве свого зв’язку з полковником Носом, доки не вб’є його.
Спустився до озерця і сторожко вдивлявся в сірі сутінки, що туго оповили зарості байраку, припадаючи до кущів глоду, і між колючим чепірначчям уздрів дві палаючі цятки, так блудно пломеніють чадні вогники, і був це вовкулака.
Єпіфаній підійшов на віддаль трьох кроків і побачив, як блимоокий звір підводиться на задні лапи й стає людиною з обличчям полковника Носа.
Знав чернець, що вовкулаку вбивають осиковим, глодовим або терновим колом, тож, не спускаючи ока з полковника, похапливо заходився, зранюючи об колючки руки, виламувати товстого відкорінка з тернового куща, та це йому не вдалося: гілка терну була в’язиста, а полковник, зрозумівши, що задумав чернець, злобно зареготав:
– Надто легко хочеш позбутися мене! А я вже не один: компанійський полковник Гнат Ґалаґан, добре знаючи таємні стежки крізь плавні, навів на Чортомлицьку Січ орду полковника Яковлєва, і всіх гультіпак, яких кошовий Гордієнко залишив на Січі, перебили, живим шкіру з голів здирали, мертвих викопували й вішали, Гнат сам ганяв за козаками, ловив і віддавав Яковлєву на розправу: за це він отримав від царя маєток у Прилуках і нині виє на вас так само, як і я…
Втямив Єпіфаній, що не зможе вбити вовкулаку, він переміниться у змію, ящера, гієну і далі витиме й сичатиме в його душі, тож вирішив чернець убити упиря словом.
– Полковнику, послухай, що скажу тобі, – підступив Єпіфаній кроком ближче. – Покайся в злобі своїй і ти перемінишся з вовкулаки в людину. Бо ж нерозкаяний у злі станеш навіки в пам’яті людській убивцею, катом, тираном. Невже не страшно тобі навіки залишатися потворою?
– Хіба видно по мені, що я потвора? – відказав полковник, нітрохи не збентежившись. – Хіба хтось скаже, глянувши на мене, що я можу вбивати, ніби дрова колоти, відпочивати від тієї праці і, заробивши гроші, їсти й одягатися? Таж ні, мене може навіть покохати жінка!
– Покохати?! – зжахнувся Єпіфаній, згадавши білу Лебедицю. – І ти теж міг би спромогтися на те святе почуття? О ні, духовна потвора не може кохати від самого лише усвідомлення, що вона кохання не варта. А тому замість любові в потвори народжується злоба. Духовний покруч стає хіба що ґвалтівником – він наперед мстить жінці за те, що вона доконче зненавидить його, пізнавши.
– Тому я й не допускаю до себе думки про чисту любов, знаючи, що не вартий того.
– І можеш жити без любові?
– Простак ти. У мене замість любові є заздрість. Якби-то я народився зі славою і талантом Мазепи!.. А я ж не повний ціною… Та знаю, що однаково привертають до себе увагу потвора і красень, харциз і доброчинець. Різниця лише та, що красень і доброчинець не дбають про своє вивищення, їх вивищує сама природа. А я змушений за те продавати дияволові душу!
– Але ж благополуччя, куплене заздрістю, ніколи не приносить ні радості, ні щастя! Щасливими бувають тільки доброчинці.
– Зате вони живуть у бідності!
– І ти весь вік задля свого добробуту вбиватимеш?
– Так! А ти в жебрацтві, ради нужденного животіння мовчатимеш, дивлячись на вбивства!.. Святеннику, мовчання – гірший злочин, ніж убивство. Убивця навіть наміру не має повертатися до людей, вони йому не потрібні, і йому суджено жити серед вовкулак. А мовчуни, що сприяли мордерцям, залишають для себе стежку до людей і суть підлішими за вбивць.
– Ти страшний! – висмикнув Єпіфаній із землі тернового відкорінка і замахнувся на полковника. – Тож пропадай пропадом!
Та полковник вмить перемінився в звіра й пошурхотів кущами, блудні сині вогники віддалялися, і здаля почулося зміїне сичання:
– Спробуй вбити мене в собі!..
І тут почулося моторошне виття. Єпіфаній стояв прислухаючись, доки не зрозумів, що виття видобувається з його власного горла.
Над озером збілів сумерк: там стояла біла Лебедиця.
– Ходи зі мною, – сказала.
– Хто ти?
– Я була Мотрею Кочубеївною.
Розділ четвертий
Єпіфаній сидів на кругляку за столом, зігнувшись над ним. Часто вмочаючи гусяче перо в каламар, записував на папері слово до слова те, що розповідала Лебедиця, яка була десь там, поза його плечима, нага й чиста, мов янгол, і він, жадаючи її, притлумлював писанням свою жагу, що ставала вряди-годи такою пекучою, аж було соромотно, та не мав чернець навіть права повернути голови, бо ж перевтілилась Лебедиця у Мотрю Кочубеївну, якої вже на світі не було, а жила тільки її шляхетна врода, і входила вона тепер у кожну його клітину, як пахощі чи звук, або тонка прониклива вібрація, і, пишучи, Єпіфаній втішався ідеальною красою Мотрі, як вищим дарунком життя.
А Лебедиця-Мотря пригадувала Єпіфанієві те, що втонуло було у пітьмі непам’яті, і відкривала йому світ, що промайнув повз нього за роки блукань по світу, аж поки він прибився до Нямецького монастиря і спам’ятований став ігуменом Ніколае – це ж бо часу злетіло, і жив він у тому часі в неусвідомленості життя.
З усього славного Батурина, багатого фортецями, валами, замками, палацами, халупами, майстернями і зброєю, зостався цілим тільки будинок Василя Кочубея, захищений його доносом на Мазепу, а в будинку єдиними живими з усіх людей батуринських – врятовані зрадою батька Любов Кочубеїха й Мотря та заклятий у вовкулаку вбивця Іван Ніс, а ще помилуваний за мовчанку сповідник Мазепи отець Єпіфаній. Тож зрозуміла Мотря, що своє родове ймення і цю єдину уцілілу батуринську місцину, до якої колись прийдуть люди питати правди, очистить від скверни тільки вона своїм подальшим життям.
– Ти не пам’ятаєш мого прокльону полковникові Носові, забув, як умить вишкірилися вовчі ікла у вовкулаки; і в тебе теж відбився на обличчі його оскал… Ти й до сьогодні залишився б звіром, якби я вранці, коли полковник наказав тобі вбити Мазепу, не наздогнала тебе над Сеймом і не заблагала: «Розкрий, отче, тайну сповіді, подаруй мені на мою тернову дорогу слова гетьмана, сказані про мене перед святим причастям, соборованим тобою, в ніч виступу Мазепи за Десну!» Ти не розкрив мені тоді таємниці, у тебе пропала пам’ять, проте людський вогник зблиснув у твоїх очах від тьмяного усвідомлення, що ти можеш зробити хоч невелике добро іншій людині, і вищир звіра зник з твого лиця. …Ти плачеш, отче, ти згадав? Утішився, що навіть тоді, перебуваючи в полоні смертного гріха, залишився на макове зерно людиною?
– А може, за те, що я запам’ятав гетьманові слова про тебе і переповів тобі їх потім, буде прощений мені гріх? – спитав з надією Єпіфаній. – Ти ж, несучи із собою ті слова в душі, як найцінніший скарб, як свою гідність, вижила серед катів, виростила лебедині крила…
– Прощення так легко не дається, отче… Та втішся тим, що, зробивши добрий вчинок, людиною зостався… Ти не сказав тоді мені нічого, а я, полишивши свою лиху матір в стародубському маєтку, повернутому нам новим гетьманом Скоропадським, дійшла до Полтави зі своїм чоловіком – генеральним суддею Чуйкевичем. Недовго жила з ним: перед битвою Чуйкевич перейшов на бік Петра, лукавий цар заплатив йому за вірність кайданами й наказав відправити на Ладозький канал, я ж подалася до монастиря.
– Я все згадав, Лебедице… Після смерті Мазепи… У Молдові – в Далхеуці… Маленький монастир у яблуневому саду, при ньому шпиталь, а я лежу на прічі хворий і німий, майже без життя… Якась черниця, ставна і вродлива, на ймення Марія, доглядає мене, поїть молоком, мов дитину, і усміхається, радіючи, що повертаюся до життя. Я приглядаюся до неї день у день, намагаючись згадати, звідки знаю це миле обличчя, й нарешті впізнаю. «Це ти, Мотре? Як тут опинилася?» – «Пішла слідом за гетьманом, як і ти. Ти – щоб убити, я – щоб урятувати». – «Я не вбивав його…» – «А я не врятувала. Скажи, грішний отче, розкрий таїну останньої сповіді Мазепи, він мусив сказати якісь слова про мене. Так потрібні вони мені на далеку дорогу…» – «Таїну сповіді? Пригадую… Він сказав, передаючи для тебе листочки безсмертника… я не маю їх, вони стерлися, як моя пам’ять… Він сказав: «Наснажувала вона мене на велике діло».
У келії почувся тихий схлип. Єпіфаній оглянувся: на лежаку, прикривши голизну рядниною, сиділа Лебедиця з обличчям Мотрі, дивилась вдячно на ченця й шепотіла:
– Спасибі тобі, ці слова врятували мою гідність, і коли карлики хотіли зробити мене малою, я зуміла виростити лебедині крила.
– Карлики? Де це було?
– Я затужила за рідним краєм і повернулася на Полтавщину. У селі Пушкарівці, неподалік Ромоданівського шляху, на горбах стоїть серед вишневого саду жіночий монастир. Там я стала послушницею, а потім прийняла великий постриг. Та не дали мені дожити тут віку. Хтось доніс Скоропадському, що Чуйкевич і не збирався переходити на бік Петра, що не на Ладозі він, а в Туреччині, тож за наказом канцлера Головкіна Скоропадський вислав до Петербурґа заручницями жінок усіх мазепинців, що втекли до турків. Прийшли до монастиря і по мене. Сестриці звідомили про небезпеку, і я притьмом подалася до Чернігова шукати захисту в Полуботка. Саме тоді виправлявся він з козаками на Ладозький канал, і я подалася за ними. Пішла теж зі мною й жона генерального осавула Гамалії. Та не допустили нас до мужів, забрали до Петербурґа заручницями, хоч мужі наші в Туреччині ніколи й не були… Поселили нас на Василівському острові, де жили карлики. Звідки вони взялися? Хіба не знаєш – Петро любить менших за себе.
– І в тебе тоді виросли крила… А що сталося з іншими жінками?
– Зі мною в карлицькій слободі жили мати генерального бунчужного Федора Мировича, жони генерального осавула Северина Гамалії, полковників Івана Покотила та Дмитра Горленка… Найстарший карлик з наказу Меншикова примусив їх написати чоловікам листи до Туреччини, щоб вони повернулися. Жінки зробили це і стали самі карликами… А я, достеменно знаючи, бо ж сама бачила, що Чуйкевич в работизні на каналах, не писала листа, і мене присудили до рівності…
– Як – до рівності?
– Стяти голову, щоб не була вища за карлиць. Тоді я полетіла… Отче, а ти ніколи не задумувався над тим, чому ми маємо здатність маліти?
– О, я знаю! – вигукнув Єпіфаній. – Колись давно на нашій землі жив Божий коваль Козьма Дем’ян. Отож на нього напав великий змій: пролизав язиком двері кузні, та не ликом шитий був Божий коваль, схопив змія за язик кліщами, запріг у плуга і проорав ним землю від моря до моря. Над Дніпром попросився великий змій до водопою, та невблаганний коваль погнав його аж до Чорного моря. Випив змій півморя, луснув – і розповзлися з нього по нашій землі малі змієнята, що й донині не дають нам вирости вище за їхній зріст.