Сьогодні вранці, наприклад, я раптом чітко усвідомив, що боюся – з любов’ю, з тремтінням у серці, боюся того, що ти раптово, введена в оману якою-небудь випадковою дрібницею, з’явишся в Празі. Але чи здатна і справді яка-небудь дрібниця вплинути на тебе – на тебе, яка живе воістину повним життям аж до самих його глибин? І навіть віденські наші дні не повинні збивати тебе з плигу. Адже навіть там ми, можливо, багато чого завдячували твоїй несвідомій надії на те, що ввечері ти зможеш знову його побачити? Або ось це ще: з твого останнього листа я дізнався дві новини – про Гайдельберзький план, по-перше, і про паризький план, теж пов’язаний з відходом з банку, по-друге, судячи з першого плану, я все-таки якимось чином значуся серед «рятівників», причому ґвалтівників. Але я ж водночас і не перебуваю у жодному ряду. А з другого плану мені стало ясно, що і там є майбутнє життя, плани, можливості, сподіванки – і твої сподіванки теж.
По-п’яте, неабияка частка болісного твого самокатування (єдиний біль, якого ти мені завдаєш) відбувається тому, що ти пишеш мені щодня. Пиши рідше, а я і надалі, якщо хочеш, писатиму тобі щодня по листу. І у тебе буде більше спокою, щоб займатися роботою, яка дає тобі втіху.
* * *
Дякую за «Donadieu»[65]. (Чи не можу я як-небудь надіслати тобі книги?) Прочитати її я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати і знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годі. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаїзм, християнство, язичництво» – велика книга[66]), він мене мало вже не підганяє, а я ледь почав; сьогодні один молодий поет[67] принесе 75 віршів, деякі з них на кілька сторінок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речі кажучи; тоді ж я прочитав есей про Клоделя[68], але тільки раз і занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя і не Рембо, я хотів би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досі до цього не дійшло, але ж мені вже страшенно приємно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikální? (помилка в згаданому есеї, recte[69]: gramatikální, отже, граматично), утім, так він зветься, але якщо пам’ять мене не зраджує), але в моїй пам’яті ясно залишилося в першу чергу враження від «Ave Maria» якогось набожника. У відповідь лист дівчини, з якого ти можеш скласти і мій лист, додаю, щоб ти бачила, як мене відкидають, небездовідно. Я більше не відповім.
Учорашній вечір був не набагато кращий, аніж минулої неділі. Почалося все дуже навіть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тіні, і трамваї страйкували, але саме це надто мене потішило, адже я смакував цю пішу прогулянку майже так само, як тоді в суботу прогулянку в садок біля Біржі. Але коли добрався до цвинтаря, не зміг знайти могилу[70], канцелярія була на замку, ні служителі, ні жінки нічого не знали, я навіть в одній із книг довідувався, але з’ясувалося, що книга не та, кілька годин блукав там, від читання написів голова пішла обертом, і в такому стані пішов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечітко]
Ф.
(Прага, 20 липня 1920 р.) Вівторок
У перерві між диктуванням, на яке я нині себе порушив: такі маленькі радісні або бодай природні листи, як обидва сьогоднішніх, це вже майже (майже майже майже майже) ліс і вітер у твоїх рукавах і вид на Відень. Мілено, як добре в тебе!
Сьогодні дівчина без єдиного слова, лише з кількома позначками олівцем, переслала мені твій лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, він, як будь-який лист, в якому є закреслення, не позбавлений недоліків, і, дивлячись на нього, я усвідомлюю, якої безглуздої неможливості я від тебе зажадав тим листом, і багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалі-то варто було б перепросити і її, бо ж як би не було написано, її це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делікатно пишеш: «Poněvadž про Vas nikdy ani nepsal ani nehovořil»[71], її це напевно образить, точно так само, як образило б і протилежне. Даруй мені ще раз.
Іншим листом, адресованим Сташі, ти, між іншим, неабияк мені допомогла. Удень мені вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергію і не зберіг ані краплі для кабінетної роботи.
Лист до Сташі: Їловський був у мене вчора вранці і згадував, що від тебе надійшов лист, що він бачив його на столі, коли рано-вранці він ішов із дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечері Сташа мені скаже. Перед лицем його люб’язності мені було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я є причиною, можна було написати у твоєму листі.
Але ввечері з’ясувалося, що він-таки дуже добрий, і обох задовольняє з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловікові, який зміг тільки звернутися до моїх послань і воістину ущасливити Сташу, змусивши очі її світитися трохи яскравіше, ніж зазвичай. Вони – коли силкуєшся дещо забути і полегшити собі завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрі, надто коли вони разом або він сам (Сташа сама – куди непевніша), і у Сташі була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою світлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.
Може, я розповім тобі дещо про вечір, я був утомлений, порожній, нудний, нікчемний[72], байдужий і з самого початку не хотів нічого, крім як лягти у ліжко. (Крім листа я мав прислати тобі ще й записку, рисунок Сташі – ми говорили про план вашої кімнати – з поясненнями Їловського). До речі, живуть вони дуже багато, щороку їм потрібно 60 із гаком тисяч крон і кажуть, що не могли б обійтися меншим.
Звісно, я цілком пристаю на твій переклад[73]. Хіба що стосується він до тексту оригіналу, як «Франк» до «Франца», як твій альпінізм – до мого і т. ін. І якщо чоловікові стачило б сили на «nutno» і «abych»[74], то все не зайшло б так далеко, і він справді міг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разі, будь ласка, залиш так, як тобі буде до вподоби, і потіш мене нагодою зітхнути з полегкістю, збувшись себе.
Вчора я порадив тобі не писати мені щодня, я і сьогодні не змінив своєї думки, так було б краще для нас обох, і раджу тобі це ще раз, і ще наполегливіше, – тільки, будь ласка, Мілено, не слухай мене і пиши-таки щодня, бодай кілька рядків, зовсім коротенькі листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обійтися, тільки болісно страждаючи.
Ф.
(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа
Усе-таки мужність дає свої результати.
Перш за все: Ґросс, напевно, багато в чому має рацію, якщо я правильно його розумію; на користь його теорії говорить принаймні те, що я ще живий, – а втім, якщо враховувати мій внутрішній баланс сил, я давно вже не житець на цьому світі.
Далі: як воно буде потім – про це зараз не йдеться, ясно тільки, що вдалині від тебе я можу жити не інакше, окрім як цілком здавшись на страх, довіряючи йому більше, ніж він того хоче, і роблю я це без будь-якого зусилля, із захопленням, я наче виливаюся в нього.
Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаєш мені мою поведінку у Відні, але страх цей справді дивний, внутрішніх його законів я не знаю, знаю тільки його руку на своєму горлі, і це справді найжахливіше, що його я коли-небудь відчував або міг би відчути.
Тоді, напевно, виходить, що кожен із нас живе в шлюбі: ти у Відні, я – зі своїм страхом в Празі, і ми обоє – не тільки ти, але і я – марно чіпляємося за наш шлюб. Адже дивись, Мілено: [одне слово написано нечітко] якби тоді у Відні я тебе до решти переконав (ти була б згодна зі мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Відні, точніше кажучи, вже не існувало б ніякого «попри», а ти просто була б у Празі, і все, чим ти втішаєш себе в останньому листі, – воно і є розрадою, та й годі. Ти не згодна?
Адже якби ти відразу приїхала до Праги або принаймні відразу б прийняла таке рішення, це не було б для мене доказом тобі на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказів, ти для мене понад усе, ти сама ясність і надійність, – але це було б великим доказом на вигоду мені, а мені нині його бракує. Тут страх мій теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гірше, і саме я, «рятівник», утримую тебе у Відні, як ніхто досі.
* * *
Отож-бо в лісі нам постійно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай і далі жити під її загрозою, якщо вже не можна інакше.
Що переклад опублікований в «Tribuna»[75], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, і тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.
Не розумію, що ти маєш проти листа цієї панянки. Своє завдання – виклика5ти у тебе легкі ревнощі – він виконав, еге ж? Надалі сам час від часу винаходитиму такі листи і власноруч їх писатиму, ще краще, ніж той, і без остаточної відмови.
Будь ласка, бодай кілька слів про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76]?
* * *
Хотів ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77] – не знаю, як тільки хто-небудь приходить, я відразу згадую про мої документи і під час всього візиту ні про що інше думати не можу, – я втомився, нічого не знаю і хотів би лише тицьнутися лицем тобі в коліна, відчувати на волоссі твою руку і залишитися так навіки.
Твій
Так ось що я ще хотів сказати, у твоєму листі (серед інших правд) є одна велика правда, že vlastně Ту jsi človek, který nemá tušení o tom[78]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгідніша гидь, занурення в пекло, і тут я справді стою перед тобою, як дитина, яка накоїла щось дуже погане і тепер стоїть перед матір’ю, і плаче, і дає обітницю: я більше ніколи не буду. Але з усього цього страх якраз і черпає силу: «Як же, як же! – твердить він. – Nemá tušení! Поки нічого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»
* * *
Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, відколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз і розкриється все моє дурисвітство! Вісімнадцять днів тільки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витріщався у вікно: покрутиш лист у руці, відкладеш, візьмеш знову; ще розмовляв з відвідувачами – та й годі!
Але варто було мені тільки спуститися до нього і переступити поріг, як мене зустріла привітна усмішка, щось він мені розповідав ділове (я нічого не зрозумів), потім заходився прощатися зі мною – він їде у відпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозуміле щодо того, що у мене все готово і з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспішаю коротко доповісти про це тобі, мій добрий дух. Як не дивно, мій віденський лист ще й досі лежав у нього на столі, а згори ще один віденський лист, і спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.
(Прага, 22 липня 1920 р.) Четвер
Так, цей лист. Це як глянути у Пекло і гукати до когось унизу, пояснювати своє життя і радити, як йому там улаштуватися. Спочатку він обсмажує в одному казанку, потім в іншому, а тоді вмощується в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тільки pitomec[79] M.[80] я знаю давно, навіть Лорен його так називає, я не помітив), можливо, він справді збаламучений або причинний. Як її могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, і я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такій долі, бо вже не тільки людина, але щось іще. І я не можу повірити, що вона також цього не розуміє і не відчуває, своєю чергою, твоєї огиди до її листа. Люди часто говорять речі, чужі природі мови, але нині доводиться говорити постійно так, як, між іншим, здається, Ярміла Хаас, якщо я правильно розумію – але це ніякий не лист, це якась хмільна мука, і я анітрохи не розумію, як це бути всіма полишеним. – Мілено, роботяща ви моя Мілено, твоя кімната міняється в моєму спогаді, письмовий стіл і все умеблювання спочатку, власне, аж ніяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я її відчуваю, вона мене переконує, я чітко відчуваю, як у цій кімнаті гаряче, прохолодно й радісно. Хіба що шафа і раніше незграбна, та замок іноді затинається – нічого не віддає, конвульсивно впирається, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в неділю». Це нікудишня шафа; якщо тобі доведеться обживатися в новій квартирі, ми її викинемо.
Я дуже шкодую про те, що понаписував останнім часом, не гнівайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тільки ваша або навіть узагалі ваша вина, що ви не можете піти. Це моя провина, колись я напишу про це.
(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця
Ні, отже, насправді все йде не так вже й погано. А потім – як душі інакше звільнитися від тягаря, якщо не краплею злості? І, крім того, я сьогодні вважаю вірним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозуміла – наприклад, щодо «єдиного болю»; бо ж це саме твоє самокатування мені його завдає, а не твої листи, вони щоранку дають мені сили перенести день – і так добре перенести, що я не хотів би позбутися жодного з них (цих листів, що само собою зрозуміло, – ні єдиного з них! – але й цих днів теж). І листи, що лежать на столику в моєму передпокої, мене аж ніяк не спростовують – вже сама можливість написати їх і покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсім не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалі ні до чого, – це мені важко зрозуміти. Не ревнувати – це мені вдається завжди; усвідомити марність ревнощів – набагато рідше. Так, іще з приводу «рятівників». Найдивовижніше в них (і знаєш, так їм і треба, я стою осторонь і радію – радію тепер не кожному окремому випадку, а цьому світовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зі звірячою завзятістю забивають це ще глибше.
Тепер мені, отже, є що повідомити Максу: твою – хоч і вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже він увесь час про тебе питає, як тобі ведеться, що нового – все те його турбує до глибини душі. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертається. Не можу ж я любісінько розповідати про якусь там Мілену з Відня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, має на увазі. Ти ж ніяка не «Мілена» і не «вона», це все чистий абсурд, тому і сказати мені нічого. Це настільки очевидно, що мені навіть анітрохи не шкода.
А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, і це навіть геть витончена втіха. Якби я ще дозволяв собі при цьому трохи ламати комедію – а спокуса велика, – втіха була б іще більша. Нещодавно я зустрів Рудольфа Фукса[81]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собі радість зустрічі, звичайно ж, не була б для мене така велика, і руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливістю. При цьому я розумів, що пуття буде із мишачу бідницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова відразу перейшла на Відень і на товариство, в якому він там обертався. Я виявив жвавий інтерес до імен, він почав перераховувати, але ні, я не те мав на увазі, мені жінок називай. «Ну, там була і ця Мілена Поллак, Ви ж її знаєте». – «Так, Мілена», – повторив я і вп’явся очима у Фердінандштрассе – що він на це скаже. Потім посипались інші імена, мене знову охопив напад мого вічного кашлю, і нитка розмови згубилася. Як її оживити? «Ви не пам’ятаєте, якого року під час війни я був у Відні?» – «Сімнадцятого». – «А Ернста Поллака тоді ще не було у Відні? Я його не бачив. Він був ще не одружений?» – «Ні». Кінець. Я б, звичайно, міг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже мені забракло.
* * *
Як у тебе справи з пігулками зараз і останнім часом? Ти вперше знову пишеш про головні болі.
Що, власне, відповіла Ярміла на твоє запрошення?
Можеш сказати кілька слів про паризький план?
Куди ти тепер поїдеш? (Місце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шість місяців?
Повідомляй мені завжди номери часописів, де є які-небудь твої публікації.
Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний візит до Праги? (Питаю з пустої цікавості.)
Дякую за «хоча», чарівне слово, яке проходить мені просто в кров.
(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обіді
Знайшов удома ось цей лист. Дівчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навіть трішки в родинних стосунках, у кожнім разі у нас є спільний родич, той самий кузен, про якого вона згадує і який лежав у Празі важкохворий, а вона і її сестра кілька місяців за ним доглядали. Фізично вона мені майже неприємна, надміру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тіло, обридливо шепітка говірка. Втім поза цим я чув про неї добре, себто поза очі рідня її лаяла.