Два місяці тому моя відповідь на подібний лист була б дуже проста: ні, ні, ні. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцімто можу якось їй допомогти, звичайно, ще Бісмарк остаточно і безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпінням чекаєш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, і треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрість, страх яка дурна! – не так задля себе, ніж заради неї, я напишу їй, що готовий з нею зустрітися, завдяки тобі, Мілено, в руки мені дещо перепало, і, по-моєму, мені не годиться тримати це в кулаці!
Дядько завтра їде, я знову ненадовго виберуся на повітря, в воду, за місто, мені це дуже потрібно.
Вона пише, що лист можна читати тільки мені, це прохання я виконую, посилаючи його тобі. Порви його. До речі, чарівне місце: ženy nepotřebuji mnoho[82].
(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота
Ось уже, напевно, півгодини я читаю ці два листи і листівку (не забути і конверт, дивуюся, що весь відділ вхідної кореспонденції не приходить і не перепрошую за тебе) і тільки тепер помітив, що весь час сміюся. То чи знайдеться у всесвітній історії який-небудь імператор, якому було б краще, ніж мені? Він входить у свою кімнату, а там лежать три листи, і йому тільки й лишається, що їх відкрити, – ах, повільні пальці! – відкинутися назад і – не могти повірити, що це щастя йому присунуло.
Ні, сміявся я не весь час, про перенесення багажу я нічого не кажу, я просто не можу в це повірити, а якщо і повірю, не зможу собі уявити, а якщо і зможу собі уявити, ти, така красива – ні, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «неділю», і я розумію того «пана» (він, певно, дав 20 кр. і отримав 3 кр. решти). Проте повірити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було і жахливо, і чудово. Але що ти нічого не їси і сумуєш (тоді як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), і у тебе кола під очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радості від фотографії, хоча залишається все ж досить, щоб мені хотілося цілувати тобі за неї руку довго-довго, ціле життя, адже тоді в тебе не буде більше можливості ні перекладати, ні носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобі подарувати не можу і ніколи не пробачу, і, навіть якщо ми за сто років сидітимемо біля нашої хатини, я все одно картатиму тебе через це. Ні, я не жартую. Що ж це за протиріччя – говориш, що кохаєш мене, себто стоїш на мою руку, а сама наперекір мені голодуєш, а тут лежать зайві гроші і там стоїть «Білий півень».
Те, що ти говориш про лист дівчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарешті!) називаєш мене секретарем (мене звати tajemník[83], бо ж те, чим я займаюся останні три тижні, дуже tajemne), та й взагалі правда твоя. Але чи достатньо – мати рацію? А головне: я не маю рації, отже, чи не бажаєш і ти трішки – це неможливо, я знаю, але мова тільки про бажання – розділити мою неправоту, відвернувшись від байдужості дівочого листа і вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними літерами? Втім, я б волів зовсім не чути більше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моєї ж вини. Твій лист я відіслав їй назад з декількома привітними рядками. Відтоді нічого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустріч над мою силу, сподіваюся, все скінчиться тихо й мирно. Ти захищаєш лист Сташі, але ж я подякував тобі за нього. Найпевніш, я обох образив, і, можливо, однієї красної днини змушу себе більше їх не кривдити.
Ти була в Ной Вальдеґґу[84]? Я теж часто туди їжджу, дивно, що ми не зустрілися. Так, ти берешся в гори і ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Відні. Що ж це були за чотири дні? Богиня вийшла з кіно, і маленька тягоноша стояла на пероні – це і є чотири дні?
Цей лист Макс отримає ще сьогодні. Більше, ніж удалося вичитати потайки, я нічого не вичитав.
Так, з Ландауером[85] тобі й справді не щастить. А в німецькій він тобі, як і раніше, подобається? Що ти з цього зробила, бідолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене і збентежене від моїх листів. Хіба я не маю слушності, що листи тобі заважають? Але який зиск у правоті? Коли я отримую листи, моє завжди зверху і все таке, а якщо б не отримував, не мав би ні правоти, ні життя, ні чогось іншого.
Ех, поїхати б до Відня!
Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.
Тут є один затятий філателіст, він вириває в мене марки просто з руки. Тепер він назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджує, буцімто є інші, ширші, чорно-коричневі марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якісь марки? Коли ти, отже, могла б клеїти ці інші марки за крону або й перші-ліпші марки за 2 кр.
(Прага, 26 липня 1920 р.) Понеділок
Телеграма не була відповіддю, а ось лист, надісланий в четвер увечері, – це відповідь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогодні з ранку мене давила ця жахлива туга – все вірно. А чоловік твій знає про кашляння кров’ю? Я розумію, що не варто все це перебільшувати, може, тут і немає нічого особливого, буває, часом піде кров, але все-таки це кров, і забути про це неможливо. А ось ти живеш собі, не замислюючись, живеш своїм героїчно-веселим життям, живеш так, ніби вмовляєш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зі мною – це тебе нітрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж ніяк не nemluvnì[86] і знаєш, що робиш, але саме цього ти і хочеш – щоб я стояв тут на празькому березі, а ти тонула на моїх очах, поринала в хвилі віденського моря, цілком самохіть. І якщо тобі немає чого їсти, це, значить, зовсім не потреба pro sebe[87]? Або ти думаєш, що це скоріше моя потреба, ніж твоя? Що ж, значить, ти маєш слушність. І грошей тобі, на жаль, я не зможу більше надіслати, бо ж в обід я піду додому і жбурну непотрібні папірці в грубку на кухні.
Виходить, ми зовсім віддалились одне від одного, Мілено, і лише одне, але могутнє бажання нас об’єднує: щоб ти була тут, щоб обличчя твоє було поруч зі мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смерті – нас об’єднує бажання «легкої» смерті, але воно ж уже і геть дитяче бажання; ось так само на уроці математики, коли вчитель на кафедрі гортав свій кондуїт і, можливо, шукав моє прізвище, я стежив за ним і, порівнюючи з цим втіленням сили, жаху і реальності своє незбагненне невігластво, охоплений напівсонним оціпенінням страху, бажав одного: піднятися б зараз невидимкою, пробігти невидимкою між партами, пролетіти повз вчителя на невагомих, як мої математичні пізнання, крилах, сяк-так подолати двері і, опинившись зовні, отямитись і вдихнути вільно на чудовому вільному повітрі, знаючи, що ніде в підмісячному світі він не буде так напружений, як у залишеній мною кімнаті. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирішення потрібна була таблиця логарифмів, у мене її не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в парті (сподіваючись, що вчитель дасть мені свою), він посилав мене за таблицею, я – з аж ніяк навіть не награним жахом (вдавати жах у школі мені ніколи не доводилося) – з’ясовував, що її там немає, і вчитель (позавчора я його зустрів) говорив мені: «Ох і крокодил!», я відразу отримував «незадовільно», і це було навіть добре, адже я отримував цю оцінку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч і збрехав, але ніхто не міг цього довести – тоді ж це несправедливо?), а головне – мені не довелося виказувати своє ганебне невігластво. Значить, загалом навіть і це ще було цілком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навіть і в самій кімнаті, можливості тут безмежні, і «померти» можна і в самому житті.
Я так базікаю, бо, попри все, в тебе мені добре.
Тільки однієї можливості не існує – і що б я не базікав, це ясно, – можливості того, що ти зараз увійдеш і будеш тут, і ми докладно поговоримо про твоє одужання; але ж саме ця можливість – найнагальніша!
* * *
Багато про що я хотів тобі сьогодні сказати, перш ніж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пішла кров? Будь ласка, відразу напиши мені, що сказав лікар і що він за людина.
Сцену на вокзалі ти описала невірно, я не вагався ні секунди, все було так нескінченно сумно і прекрасно, і ми були зовсім одні, і було щось незбагненно комічне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались і зажадали, щоб їм відкрили ворота на перон.
А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсім не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звідки ж ти так точно все знаєш?
Добре, що тобі потрібні марки. Два дні я картаю себе за те, що попросив марки. Навіть коли я написав їй, я собі дорікав.
(Прага, 26 липня 1920 р.)
Ах, стільки документів прийшло саме зараз. І для чого я працюю, і до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонної грубки.
* * *
Тепер ще й поет, перший, він до того ж гравер по дереву, офортист, і не йде, і стільки в ньому життя, що він усе вивалює на мене і дивиться, як я тремчу від нетерпіння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а він не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров іде з рота.
* * *
Взагалі-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потім ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти переді мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, і десять, і тисячу, і завжди я хочу бути з тобою, і ти говориш так само. Годі, годі.
* * *
І, як і раніше, нема листа про те, що сказав лікар, ти повільна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж іще? Нічого, заспокоїтися в тебе на колінах.
(Прага, 27 липня 1920 р.) Вівторок
Де ж лікар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тільки щоб знайти лікаря. Де він?
Я оком не стинаю: це не означає, що я через це не сплю, немузичну людину справжні клопоти присипляють швидше, ніж будь-що інше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, відколи я їздив до Відня? Або я перестарався, прославляючи своє щастя? Молока, масла й салату мені вже мало і потрібна інша їжа – твоя присутність? Цілком можливо, що причини тут зовсім інші, але дні мої нелегкі. До того ж ось уже три дні я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своїх (тому й телеграму відразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливає аж ніяк не пустельність квартири – або не тільки вона, – а сама можливість мати у своєму розпорядженні два помешкання: одне для життя вдень, а інше, на віддалі, для вечорів і ночей. Тобі це зрозуміло? Мені – ні, але це так.
Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашої першої й останньої сварки. Я скажу: «Ми її викинемо». Ти скажеш: «Ні, залишимо». Я: «Або він, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка[88] – тут є співзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я і поволі піду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду відразу Дунайський канал, житиму й далі.
А в іншому я дуже навіть за цю шафу, тільки ту сукню не одягай. Адже зовсім її зносиш, а що я тоді робитиму?
Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastní) на тому місці, але лише несміливо, зате дуже впевнено робив чимраз більші і врешті-решт величезні кола, а в результаті зупинив вибір геть на іншій каплиці.
Отже, ти їдеш і візи у тебе теж немає. І впевненість, що при потребі ти відразу приїдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лікар? Де він? Його як і раніше немає?
Спеціальної марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Мені на розчарування, нині принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнісінька, хіба що зі штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цінні, хоча хлопчик же цього не зрозуміє. Вкладатиму щоразу в конверт по одній марці, по-перше, через їхню цінність, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.
Ось бачиш, тобі потрібна ручка, так чому ж ми не використали час у Відні з більшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовій крамниці, там було так красиво, і ми були так близько одне від одного.
Ти ще не читала шафі ці дурні жарти? Я просто без пам’яті люблю майже все, що стоїть у твоїй кімнаті.
* * *
А лікар?
Ти часто бачиш філателіста? Питання зовсім не підступне, хоча і здається таким. Коли погано спиш, задаєш питання і сам не знаєш про що. Хочеться питати вічно, адже не спати і значить питати; якби була відповідь, був би і сон.
* * *
А ця заява про невсудність узагалі-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?
(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа
Ти знаєш історію втечі Казанови з олив’яної камери[89]? Знаєш, звісно. Там мимохідь описується найгірший вид ув’язнення – в підземеллі, в непроглядній темряві, у вогкості, на рівні лагун, конозишся на вузькій дошці, вода доходить майже до сходинок, а з припливом і справді піднімається вище колін; але найжахливіше – це оскаженілі водяні щури, їхній писк уночі, скрегіт, гризня (здається, йому доводилося боротися з ними за скоринку хліба), і найстрашніше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесиліє і звалиться з дошки. Знаєш, ось із таким же відчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько і так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорі, поставі це не на користь, ноги зводить судома, і ти трусишся від страху, а ти нічого іншого не маєш робити, як дивитися на величезних чорних щурів, а вони тебе сліплять у нічній темряві, і врешті-решт ти вже не розумієш, чи сидиш ти ще нагорі або вже серед них і пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй більше таких історій, приїзди до мене, та що там, справді, приїзди. А цих «звіряток» я тобі дарую, але з умовою, що ти їх зразу ж повиганяєш з дому.
* * *
А про лікаря вже і взагалі не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що підеш до лікаря, а слово своє ти завжди додержувала. Коли не бачиш більше крові, то і не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрівнянно здоровіша за мене, я завжди буду тільки паном, якому треба піднести валізу (що само по собі ще не вказує на місце в табелі про ранги, бо тут спочатку йде пан, який підкликає носія, потім сам носій, а потім уже пан, який просить піднести йому валізу, бо інакше він впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який ніс мою валізу, раптом з власної волі – я, здається, і слова на цю тему не сказав, – заходився мене втішати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких він ні в зуб, а тягати валізи – ось це його справа, він до цього звичний і т. д.; лише тоді мені спало на думку таке, на що його промова була (цілком незадовільною) відповіддю, – так ось, я себе тут зовсім із тобою не порівнюю, але мимоволі доводиться думати і про свій стан, а що більше думаєш, то більше тривожишся, і ти повинна піти до лікаря. Це було років три тому, ніколи я не скаржився на легені, ніколи не втомлювався, ходити міг без кінця і до меж своїх сил ніколи при цьому не доходив (чого не скажеш про мої думки – тут я на межі натикався постійно), і раптом десь у серпні – у всякому разі була спека, прекрасна погода, і все було гаразд, окрім моєї голови, – я на заняттях плаванням відкашлявся і виплюнув щось червоне. Це було дивно і навіть цікаво, правда? Я мимохіть зиркнув на цю пляму і зараз же про неї забув. А потім це стало траплятися чимраз частіше, і взагалі, варто було мені захотіти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навіть не цікаво, а нудно, і я знову про це забув. Піди я тоді відразу до лікаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищі, як і без лікаря, але тоді ніхто не знав про те, що у мене йде кров, і ніхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лікаря.
* * *
Дивно, що твій чоловік збирається написати мені те й те. Може, ще й побити мене, і задушити? Я, їй-бо, цього не розумію. Я тобі, зрозуміло, цілком вірю, але для мене настільки неможливо собі це уявити, що я абсолютно нічого при цьому не відчуваю, як ніби ти була б зараз зі мною і раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Відні, там страшний скандал і все таке». І ми б обоє подивилися з вікна в сторону Відня, і, зрозуміло, це анітрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутнє, чи не забуваєш ти іноді, що я єврей – jasné, nezapletené[90]? О, єврейство – небезпечна штука, навіть і біля ніг твоїх.