Сьогодні вночі в короткому забутті мені спало на думку, як слід відзначити твій день народження: я відвідаю важливі для тебе місця. І відразу ж, абсолютно мимоволі, я опинився біля Західного вокзалу[114]. Будівля була геть крихітна, і всередині місця напевно було мало, бо ж саме підійшов швидкий потяг, і один вагон усередині будівлі не вмістився. Я був вельми потішений тим, що біля вокзалу стояла трійця геть хороше вбраних дівчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носій. Я зрозумів, що в цьому твоєму занятті немає, отже, нічого незвичайного. А проте порадів, що зараз тебе там немає, хоча, з іншого боку, був і засмучений, що тебе там немає. Але на втіху я знайшов маленьку течку, загублену кимось із пасажирів, і, на подив пасажирів довкола мене, витягнув із цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось із недільної «Трибуни» у «Відкритому листі», адресованому мені, на жаль, серед нього не було; доведеться мені відіслати своє, хоча це неправильно.
Особливо друга частина «Типу»[115] чудова – різка, зла, антисемітська, чудова. Я досі взагалі не помічав, яка це витончена штука – публіцистика. Ти говориш із читачем так спокійно, так довірливо, так зацікавлено, ти забуваєш про все на світі, думаєш тільки про читача, але під кінець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тішить, а втім, я далеко, і цілувати мене на знак подяки не дозволяю». А потім і справді кінець, і тебе більше немає.
А чи знаєш ти, що тебе мені подарували до конфірмації (у євреїв теж є своя конфірмація)[116]? Я народився 83-го року, тож мені було тринадцять років, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, мені слід було відчитати в синагозі насилу витовчений текст, а потім виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарунків я отримав чимало. Але зараз я собі це уявляю так: я був не зовсім задоволений, якогось подарунка мені ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволікали.
* * *
Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останні десять листів, хоча знаю їх до тонкощів. Але і ти перечитай мої, там знайдеться цілий дівочий пансіон питань.
* * *
Про батька поговоримо у Ґмюнді.
Перед «Ґретою», як і в більшості випадків перед дівчатами, я безпорадний. Чи була у мене тоді взагалі хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своїй, люблю дивитися в твої очі. Ось, мабуть, і все, Ґретугеть! Щодо «не заслужив», nechápu, jak takový človĕk[117]… то я і сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми і разом не розгадаємо. До речі, це блюзнірство. Хай там як, у Ґмюнді я не збираюся витрачати на це ні хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати більше, ніж довелося б мені. Мене це пригнічує. Якщо виникне серйозна перешкода, спокійно залишайся у Відні – навіть не сповіщаючи мене, – я просто поїду в Ґмюнд і побуду на три години ближче до тебе. Віза в мене вже є. Телеграфувати мені, принаймні сьогодні, ти ніяк не зможеш, через ваш страйк.
(Прага, 11 серпня 1920 р.) Середа
Твого прохання про прощення я не розумію. Коли все минулося, само собою зрозуміло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тільки доти, доки все не минуло, а тоді це тебе не обходило. Як би я міг щось тобі не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в голові, що ти здатна таке подумати. [Слів із 6 написано нечітко.]
Порівняння з батьком, принаймні, цієї миті, мені не до вподоби. Невже і я тебе втрачу? (Між іншим, у мене нема необхідних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаєш на цьому порівнянні, тоді краще відішли трико назад.
Купівля і відправка трико, до речі, тривали цілих три години, і ця історія – я тоді дуже цього потребував – справді підбадьорила мене, і я тобі за неї вдячний. Щоб розповідати про це, я нині дуже втомився, другу ніч майже не спав. Чи не можна мені трохи поєднати сили, щоб у Ґмюнді мене трішки похвалили?
Невже справді – заздрість до амстердамської мандрівниці? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаєшся логічної помилки. Для людини, яка живе ось так, її життя – примус, а для того, хто так жити не вміє, воно здається свободою. Адже всюди так. Подібна «заздрість» урешті-решт лише бажання смерті.
Звідки взялися «tíha, nevolnost, hnus»[118]? Як це поєднувалося з «заздрістю»? Вони взагалі непоєднувані. Тільки в смерті міститься прагнення до життя.
Я казав ще лукавіші речі про «перебування у Відні», ніж ті, які ти згадуєш, але правда твоя. Єдине, що впадає у вічі, це те, що твій батько, як мені здається, порівняно з попередніми роками дістає неабиякий вплив (тож бери собі трико).
Щодо Макса думай що хочеш. Але що я тепер знаю твоє до нього доручення, то, коли прийде кінець, накажу віднести мене до нього, обговорю з ним багатоденну спільну прогулянку, «бо ж почуваюся на силі, ще й якій», а потім поповзу додому і востаннє витягнуся на своєму ложі.
Так я говорю, звичайно, поки справа до цього не дійшла. Але тільки-но в мене буде 37,5 (при 38° під час дощу!), приставники телеграм перечіплятимуться на твоїх сходах один об одного. Ось тоді вони, сподіваюся, страйкуватимуть, а тепер, у день народження, час для цього абсолютно невідповідний!
До моєї погрози, що марки я тій людині не віддаватиму, пошта поставилася надто буквально. Коли я отримав швидкий лист, марка була вже відклеєна. До речі, зрозумій правильно ту людину, адже він збирає не по одній марці кожного виду. Для кожного виду у нього великі аркуші, а для всіх аркушів – великі альбоми, і, коли цілий аркуш одного виду заповнений, він бере новий аркуш і т. д. Над ними він просиджує всі вечори, товстий, веселий, щасливий. І з кожним новим видом у нього з’являється нова причина радіти, наприклад, сьогодні з приводу п’ятидесятигеллерових[119] марок: тепер листове підвищується (бідна Мілена!) і марки по 50 геллерів траплятимуться рідше!
Те, що ти говориш щодо Кройцена, мені подобається (Аффленц[120] ні, це справжній легеневий санаторій, там роблять уколи – тьху! – для одного з наших співробітників це була перша станція перед смертю від сухот), така країна мені до душі, у неї є і історичні спогади. Але чи відкрито там пізньої осени, і чи беруть вони іноземців, і чи не дорожче там усе для іноземців, і чи зрозуміє хтось, окрім мене, чому я їду в голодну країну, щоб від’їдатися? Втім, я все ж напишу туди.
Учора знову говорив з тим Штайном. Він із тих людей, з якими завжди і в усьому поводяться несправедливо. Не знаю, чому над ним сміються. Він знає всіх і кожного, знає всі приватні подробиці, а до того ж скромний, судження його вельми обережні, розумно сформульовані, поважні; і що вони трохи занадто виразні, дуже невинно пихаті, то це тільки збільшує його вагу, надто коли знаєш людей пихатих потай, хтиво, злочинно. Я раптом почав з Гааса, прослизнув повз Ярмілу, трохи згодом опинився біля твого чоловіка і нарешті… До речі кажучи, неправда, що я люблю слухати розповіді про тебе, де там, мені хочеться тільки чути твоє ім’я, цілий день. Якби я запитав, він би і про тебе багато розповів, але я не запитав, і він лише зі щирим жалем констатував, що ти майже що й не живеш, загублена кокаїном[121] (який я вдячний був тієї миті за те, що ти жива). Між іншим, він обережно і скромно, в звичайній своїй манері, докинув, що навіч цього не бачив, а тільки чув. Про твого чоловіка він говорив як про могутнього чарівника. Ще він назвав мені нове ім’я з твого празького періоду: здається, Крейдлова[122]. Він би ще довго розповідав, але я попрощався, мені було дещо ніяково, в першу чергу через мене самого, бо я мовчки йшов поруч з ним і слухав те, чого не хотів слухати і що мене аж ніяк не обходило.
* * *
Повторюю: якщо виникне яка-небудь перешкода, яка могла б стати для тебе причиною якихось дрібних неприємностей, залишайся у Відні, якщо вже інакше не можна, навіть і не попереджаючи мене. Але якщо поїдеш, відразу проривайся за прикордонний бар’єр. Якщо через будь-яку невідому мені зараз безглуздість трапиться так, що я не зможу приїхати і не зумію сповістити тебе в Відні (я тоді телеграфую пані Колер), то в Ґмюнді в привокзальному готелі ти знайдеш мою телеграму.
* * *
Ти всі шість книжок отримала?
* * *
Читаючи «Kavarna»[123], я відчував себе приблизно так само, як слухаючи Штайна, тільки ти розповідаєш набагато краще його; хто взагалі розповідає краще? Але чому ж ти розповідаєш кожному, хто купує «Трибуну»? Поки я читав, мені здавалося, немов я ходив перед кав’ярнею, день і ніч, роками; а коли який-небудь відвідувач входив або виходив, я зазирав у відчинені двері, щоб переконатися, що ти, як і раніше, там, і знову брався ходити і чекати. Було це не сумно і не стомливо. Який же смуток або втома в тому, щоб чекати перед кав’ярнею, в якій сидиш ти!
(Прага, 12 серпня 1920 р.) Четвер
Сьогодні сходжу до Лорена, телефонувати занадто непевно і заскладно. А от Пікові я можу хіба що написати, і я навіть не знаю його адресу, його останній лист навряд чи вже знайду. Він десь у селі, у Празі був лише кілька днів і повернувся назад.
Те, що Мюнхгаузен усе зробив добре, дуже мене радує, йому доводилося виконувати і куди складніші завдання. І за трояндами доглядатимуть так само ретельно, як колись за квітами? (náručí[124]!) А що це були за квіти? І від кого?
Щодо Ґмюнду я тобі вже відповів, перш ніж ти запитала. Мучусь якнайменше, тоді ти і мене мучитимеш зовсім мало. Я не надто вже й розраховував, що тобі доведеться так брехати. Але як твій чоловік може повірити, що, побачивши тебе одного разу, я тобі не пишу і не хочу тебе бачити.
Ти пишеш, що інколи тобі хочеться мене випробувати. Це просто жарт, еге ж? Будь ласка, не роби цього. Уже визнання забирає неймовірно багато сил, а скільки ж їх знадобиться на невизнання? Що «Annoncen» тобі до смаку, то це вельми мене радує. Ось і їж, їж! Можливо, якщо я почну сьогодні збирати, а ти почекаєш років із двадцять і шуби тоді подешевшають (бо, напевно, Європа злюдніє і вулицями бігатиме хутрова звірина), – може, тоді на одну шубу і вистачить.
Не знаєш часом, коли я нарешті спатиму, може, вночі в суботу або в неділю?
Щоб ти знала: ці марки з наддруком[125] – його заповітна мрія (у нього суціль «заповітні» мрії). «То je krása, to je krása!»[126] – твердить він. Що він там таке бачить!
Тепер піду поїм, а потім у валютне управління – службовий ранок.
(Прага, 13 серпня 1920 р.) П’ятниця
До пуття не знаю, навіщо пишу, через нервовість, напевно, так само як уранці, нервуючи, відправив телеграфом недоладну відповідь на швидкий лист, який отримав учора ввечері. Сьогодні після обіду дізнаюся все у Шенкера[127] і терміново відповім.
* * *
Знову і знову розмірковуючи в листах про ці речі, незмінно доходиш висновку, що ти пов’язана зі своїм чоловіком (як у мене розхиталися нерви, мій корабель, здається, пливе у ці дні без правила й без вітрила) путами якогось воістину сакраментального нерозривного шлюбу, а я такими ж путами пов’язаний вже не знаю з ким, але поглядом ця жахлива дружина часто спадає на мене, я це відчуваю. І найдивніше те, що, хоча кожен із цих шлюбів непорушний, і, отже, тут нема про що більше говорити, – що, попри все, нерозривність одного шлюбу становить і нерозривність іншого – в усякому разі, підкріплює її – і навпаки. Так і вирок, винесений тобою, залишається в силі; nebude toho nikdy[128], – і давай більше ніколи не говорити про майбутнє, тільки про сьогоднішнє.
* * *
Ця істина безумовна, непохитна, на ній ґрунтується світ, але зізнаюся все ж, що почуттю моєму (тільки почуттю – істина ж залишається, як була, безумовною. Знаєш, коли я наважуюсь написати те, що далі піде, то мечі, вістря яких вінцем оточують мене, вже повільно наближаються до мого тіла, і це найвитонченіші тортури, а їм варто тільки дряпнути мене, я вже не кажу – простромити, тільки дряпнути, – як мене охоплює такий жах, що я ладен зараз же, з першим же зойком видати і зрадити все – тебе, себе, все), – ось із цим застереженням я зізнаюся, що листування про такі речі почуттю моєму (повторюю ще раз, заради самого життя мого, – тільки почуттю!) видається чимось таким – ніби я, живучи десь у Центральній Африці і проживши там усе своє життя, повідомляю в листах тобі, котра живе в Європі, в центрі Європи, свої нехибкі думки про політичні перетворення. Але це тільки метафора, дурна, незручна, помилкова, сентиментальна, жалюгідна, умисне сліпа метафора, і ніщо інше, – а тепер стромляй свої мечі!
Примечания
1
Містечко, що з 1924 року є частиною міста Мерано, що у Південному Тиролі (тут і далі примітки перекладача).
2
Мова про Курта Авґуста Пауля Вольфа (1887–1963), німецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебільшого експресіоністську літературу й існувало з 1913-го до 1940 року.
3
Нині Набережна Бедржиха Сме5тани.
4
«Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).
5
Мова про Феліцію Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зірвалися у серпні 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у грудні знову дійшло до розриву.
6
Кафка згадує один із найвідоміших путівників того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являє собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клімат, серед пацієнтів, які страждають на легеневі хвороби, і навесні тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).
7
Кафкa має на увазі, очевидно, Аполлона Григор’єва (1822–1864), російського поета, а також літературного й театрального критика. Проте насправді це помилка – Достоєвський ділив помешкання з письменником і мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’єв написав одну з перших рецензій на роман «Бідні люди».
8
Жалюгідний (каліч. чес.).
9
«З гарного настрою і тому, що був сильним хлопцем» (каліч. чес.).
10
Я той, до кого це стосується (чес.).
11
«Справжній жах» (чес.).
12
«Або не зовсім правильно» (чес.).
13
«Доброї думки» (чес.).
14
Легкий човен (чес.).
15
Божена Нємцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.
16
Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку і близьку подругу Єсенської.
17
Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), німецькомовного чеського письменника і поета, онука письменника Авґуста Ґоттліба Майснера.
18
В оригіналі чеською.
19
Ви – єврей? (Чес.)
20
«Не розумію» (чес.).
21
Мова про знані куранти на Староміській площі, встановлені 1410 року. У XVII столітті до оздоби Празьких курантів додали рухомі фігурки. Фігурки апостолів додано в ході капітального ремонту 1865–1866 років.
22
Мова про Константинові Лазні (Konstantinovy Lázně) – курортне селище на заході Чехії, приблизно за 40 км на північний захід від міста Пльзень і 60 км на південний схід від курорту Карлові Вари.
23
«Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).
24
Дитяча гра, коли ведучий кидає фразу «Деревця, поміняйтеся!», і гравці, що стоять іззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собі нове. Хто не знаходить, стає новим ведучим.
25
Мова про Ернста Вайса (1882–1940), німецькомовного австрійського письменника і лікаря єврейського походження.
26
Ліки чи який-небудь інший засіб, що дає тимчасове полегшення хворому, але не виліковує хвороби.
27
Сташа Їловська.
28
Тільки страх за Вас (чес.).
29
Себто той, хто пише.
30
Змушувати чекати людину (чес.).
31
Я хотіла б утекти третім шляхом, який не веде ні до тебе, ні до нього, десь у самоту (чес.).
32
Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.
33
Уроджена Амброжова, подруга Мілени Єсенської.
34
Дві я сукні лише маю, та нівроку виглядаю (чес.).
35
Мова про так зване ритуальне вбивство чеської дівчини Анежки Грузової (1879–1899), нібито вчинене 23-річним безробітним юдеєм Леопольдом Гілснером, який усе життя займався бродяжництвом.
36
Макс Брод.
37
Больцано (іт.).
38
Франтишкові-Лазне – курортне місто у Чехії, в Рудних горах, на території Карловарського краю.
39
Узагалі негарна, аж ніяк, либонь, іноді приваблива (чес.).
40
Йдеться швидше за все про сестру Кафки – Валлі (Валері), що 1913 року вийшла заміж за Йозефа Поллака (1882–1942).