Такі самовдоволені відхилення окремих видатних представників лікарської справи від академічної медицини належать, на мою думку, до найцікавіших епізодів історії культури, бо ніщо в історії, – як у матеріальній, так і в історії духу – не може зрівнятися за драматичною силою психічного впливу з тим епізодом, коли одна-єдина, слабка, ізольована людина йде проти гігантської світової організації. Чи піднімається Спартак[10], завжди принижений і побитий раб, проти римських легіонів та когорт, чи Пугачов[11], бідний козак, проти величезної Росії, чи Лютер[12], широколобий августинський монах, проти всемогутньої католицької віри, – кожного разу, коли людина протиставляє об’єднаним силам усесвіту всього лише внутрішню міць своєї віри й вступає в боротьбу, яка здається безглуздою й безнадійною, саме тоді його душевна напруга творчо передається людям і створює з нічого неймовірні сили. Кожен із наших великих фанатів «лікування духом» зібрав навколо себе сотні тисяч, кожен своїми справами й зціленнями пробудив і розхитав свідомість епохи, від кожного пішли й проникли в науку сильні течії. Фантастична ситуація: в епоху, коли медицина, завдяки просто казковому спорядженню, своїй техніці, творить істинні чудеса, коли вона навчилася роздрібнювати, спостерігати, фотографувати, вимірювати, піддавати своєму впливу й змінювати найменші атоми й молекули живої тканини, коли всі інші точні науки сприяють їй і допомагають, і ніщо органічне ніби не є таємницею, – саме в цей момент ряд незалежних дослідників доводить непотрібність в багатьох випадках всієї цієї апаратури. Вони відкрито й незаперечно свідчать своїми справами про те, що і в наш час, як і колись, можна голими руками, винятково шляхами психічними, досягти зцілення, і навіть у тих випадках, коли нічого не міг зробити до них величний і точний механізм університетської медицини. З одного боку, їхня система незрозуміла й майже смішна через свою незначущість: лікар і пацієнт спокійно сидять поруч і, здається, просто розмовляють. Ні рентгенівських знімків, ні вимірювальних приладів, ні електричного ланцюга, ні кварцових ламп, ні навіть термометра – немає нічого від усього того технічного арсеналу, який є справедливою гордістю нашого часу; і все ж таки їхній давній метод часто діє з більшою силою, ніж терапія, що пішла далеко вперед. Та обставина, що ходять залізницею потяги, не внесла ніяких змін в душевну конституцію людства, бо хіба не підвозять вони щороку до Лурдського гроту[13] сотні тисяч паломників, що очікують зцілення саме звідти? І те, що винайдено струм, не зменшило бажання людської душі до таємниці, тому що у 1930 році в Гальспахе він, цей струм, захований в магічний жезл одним із ловців душ, дивовижно створив з нічого ціле місто з готелями, санаторіями й розважальними закладами – усе для однієї- єдиної людини. Жоден факт так очевидно, як багатогранний успіх методів навіювання й таких собі дивовижних зцілень, не свідчить про те, який величезний потенціал віри маємо у ХХ ст. та скільки практичних можливостей лікування свідомо втрачено за довгі роки медициною, яка орієнтується на бактеріологію й гістологію, тією медициною, яка так уперто заперечувала найменшу можливість ірраціонального й через свою забаганку виключала психічну самодопомогу зі своїх точних розрахунків.
Очевидно, жодна з цих сучасно-старовинних систем ні на мить не похитнула незрівнянну за своєю продуманістю й універсальністю організацію сучасної медицини. Успіх окремих психічних методів і систем не доводить, що наукова медицина була сама собою не права, але викриває лише той догматизм, що незмінно полягає в останній зі знайдених систем лікування як кращої для всіх і єдино можливої, і знущався над будь-якою іншою, як над несучасною, неправильною й неможливою. Ось цій зарозумілості завдано жорстокого удару. У тій плідній розсудливості, яка помічається тепер у духовних вождів медицини, не остання роль належить незаперечному успіху, в окремих випадках, тих психічних методів лікування, про які піде мова далі. Невиразний, але й нам, непосвяченим, зрозумілий сумнів зародився в їхніх рядах: чи не завело (як відкрито допускає людина такого масштабу, як Зауербрух[14]) «бактеріологічне й серологічне пояснення хвороб медицину в глухий кут», чи не починає наука лікування перетворюватися поступово зі служіння людині на щось самодостатнє й чуже для людей, з одного боку, завдяки спеціалізації, і з іншого – через надання переваги кількісному розрахунку перед індивідуальною діагностикою, чи не став «лікар занадто вже медиком». Те, що в наш час називається «кризою свідомості в медицині», не є, однак, у жодному разі вузькопрофесійним питанням; ця криза входить до складу того загальноєвропейського стану нестійкості, того універсального релятивізму, який, незважаючи на десятиліття диктаторського ствердження й заперечення в усіх галузях науки, змушує спеціалістів знову обернутися врешті назад й поставити ряд запитань. Приємно виявляти широчінь поглядів, яка була відсутня в академічних колах; так, чудова книга Ашнера «Криза медицини» дає безліч несподіваних прикладів того, як ще вчора методи лікування, які критикувалися й висміювалися, які вважалися середньовічними (на кшталт пускання крові або припікання), стали сьогодні новітніми й найдієвішими. Більш справедливо і врешті із зацікавленням до закономірності явищ дивиться медицина на випадки «зцілення духом», ті самі, що іще у ХІХ ст. заперечувалися й висміювалися, людьми, які мали «статус» шарлатана, брехуна й штукаря. Серйозні зусилля докладаються до того, щоб постійно поєднувати ці сторонні, суто психічні досягнення із точними досягненнями клінічного побуту. Незаперечно відчувається в середовищі розумних і гуманних лікарів сум за колишньою універсальністю, бажання знайти шляхи від закритої, локалізованої патології до конституційної терапії, до поінформованості не тільки про окремі хвороби, але й про людину як особистість. Дослідивши майже до молекули тіло й клітину, як універсальну матерію, творча допитливість знову звертає свій погляд у бік цільності хвороби, різної в кожному окремому випадку, і за конкретними ознаками шукає інші, вищі. Нові наукові дисципліни: вчення про типи, фізіогноміка, вчення про спадковість, психоаналіз, індивідуальна психологія – намагаються знову висунути на перший план саме не спадкове в людині, а одвічну єдність кожної особистості. Досягнення поза академічною психологією, явища навіювання, відкриття Фройда, Адлера[15] все наполегливіше оволодівають увагою кожного розсудливого й вдумливого лікаря.
Розділені у віках, знову починають зближуватися два напрямки в науці лікування: органічне й психічне, оскільки обов’язково – згадаймо образ спіралі у Гете[16] – будь-який розвиток повертається на більш високу сходинку, до своєї висхідної точки. Будь-яка механіка приходить зрештою до первісного закону руху, будь-яке ділення знову прагне єднання, усе раціональне поглинається своєю чергою ірраціональним; і після того як століттями строга й одностороння наука досліджувала матерію й форму людського тіла аж до основних його глибин, знову виникає питання про «дух, який створює для себе тіло».
* * *
Книга ця задумана зовсім не як систематична історія всіх психічних методів лікування. Мені дано лише втілити ідеї в образах. Розповісти про те, як думка росте в людині й потім проростає через неї у світ, – така картина із сфери духовно-душевного життя ясніше, так мені здається, відобразить ідею, ніж якийсь історико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, які, йдучи самостійними й навіть протилежними шляхами, втілили в життя на сотнях тисяч людей ідею лікування духом: Месмер – навіюванням зміцнює волю до здоров’я, Мері Бейкер-Едді – формує екстатикою потужну віру, Фройд закликає до самопізнання й до позбавлення власними силами психічних конфліктів, які пригнічують сферу підсвідомого. Особисто я не випробовував жодного із цих методів ні як лікар, ні як пацієнт; з жодним із них мене не пов’язує ні фанатизм переконання, ні почуття особистої вдячності. Таким чином, стаючи до цієї праці виключно з міркувань образотворення, я сподіваюся залишитися незалежним і, відображаючи Месмера, не стати месмеріанцем, зображуючи Бейкер-Едді, – послідовником Християнської науки, і, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналітиком. Я цілком усвідомлюю, що кожне вчення могло стати дієвим лише шляхом доведення до крайності ідеї, яка в ньому міститься; що кожне дає різко витончену форму, доповнюючи її новими тонкощами, але, погоджуючись із Гансом Саксом[17], «я не вважатиму це помилкою». Вирішальним для будь-якої ідеї є не те, як вона реалізовується, а те, що вона в собі містить; не що вона собою представляє, а що вона дає. За влучним висловом Поля Валері[18], «крайність сповіщає світу його ціну, лише середній рівень – стійкість».
Зальцбург, 1930
Франц Антон Мессмер
Потрібно вам знати, що вплив во-лі – важливий аспект у лікуванні.
Парацельс
Предтеча і його час
Ні про що не говорять так поверхово, як про характер людини, а саме тут треба бути найбільш обережним. У будь-яких справах люди не схильні менш терпляче чекати цілісного, а воно, власне, і створює характер. Я завжди помічав, що так звані погані люди виграють, а хороші втрачають.
Ліхтенберг[19]
Протягом століття Франц Антон Месмер, цей Вінкельрід[20] сучасної психотерапії, займав місце на ганебній лаві шарлатанів і шахраїв поруч із Каліостро, графом Сен-Жерменом, Джоном Ло[21] й іншими авантюристами тієї епохи. Даремно суворий одинак серед німецьких мислителів протестує проти ганебного вироку університетської науки, марно звеличує Шопенгауер[22] месмеризм як найзмістовніше, з філософської точки зору, з усіх відкриттів, хоча б навіть воно ставило часом запитань більше, ніж відповідало на них. Але забобонність важче спростувати, ніж будь-які інші судження. Погана слава поширюється без перевірки, і ось один з найбільш сумлінних німецьких дослідників, відважний і самотній мандрівник, який ішов на світло і на блукаючі вогники і вказав дорогу новітній науці, уславився двозначним фантастом, підозрілим мрійником; і ніхто не завдавав собі зайвого клопоту перевірити, скільки істотних, світового значення перспектив виникло з його помилок і давно вже подоланих крайнощів. Трагедія Месмера в тому, що він прийшов занадто рано і занадто пізно. Епоха, коли він виступив, саме тому, що вона так величаво пишалася розумом, повністю позбавлена будь-якої інтуїції: це (знову за Шопенгауером) – надрозумна епоха просвітництва. За темною свідомістю побожного середньовіччя, що жило в неясних сподіваннях, з’явилася поверхова свідомість енциклопедистів[23], цих усезнайок – так точно за змістом слід було б перекласти це слово – грубоматеріалістична диктатура Гольбахів[24], Ламетрі[25], Кондільяків[26], якій всесвіт уявлявся цікавим, але механізмом, який потребує покращення, а людина – всього лише курйозним мислячим автоматом. Повні самовдоволення, бо вони вже не спалювали відьом, визнали добру стару Біблію нехитрою дитячою казкою й вирвали у Господа Бога блискавку за допомогою громовідводу[27] Франкліна, – ці просвітителі (і їх убогі німецькі послідовники) оголосили безглуздими вигадками все, чого не можна схопити пінцетом і вивести із потрійного правила, вимітаючи таким чином разом з марновірством навіть найменше зернятко містики з прозорого, як скло (і, як скло, ламкого), всесвіту свого філософського словника. Те, чого не можна було проаналізувати за допомогою математики, вони у своїй жвавій зарозумілості визнали примарним, а те, чого не можна осягнути органами почуттів, не тільки нікчемним, а й просто неіснуючим.
У таку сміливу, неблагочестиву епоху, яка боготворить лише свій власний, сповнений самовдоволення розум, з’явилася несподівано людина, яка стверджує, що наш всесвіт аж ніяк не пустий, бездушний простір, не байдуже мертве ніщо навколо людини, що він невпинно пронизується невидимими, невловимими і лише внутрішньо відчутними хвилями, таємничими струмами й напругами, які у тривалій передачі зіштовхуються один з одним і один одного оживляють, як одна душа іншу, як ідея – ідею. Невловимий і поки що безіменний, рівнозначний, можливо, тій силі, що випромінюється від зірки до зірки і в місячну ніч піднімає сомнамбул, цей невідомий флюїд, світова матерія, здатна, будучи переданою від людини до людини, створити радикальні зміни в душевних і тілесних хворобах і відновити таким чином ту вищу гармонію, яку ми називаємо здоров’ям. Де джерело цієї початкової сили, яке її справжнє ім’я, її справжня сутність, він, Франц Антон Месмер, не може сказати точно; поки що він за аналогією іменує цю дієву матерію магнетизмом. Але нехай випробують, – просить він академії, наполягає він перед професорами, – яку чудову дію викликає цей спосіб при звичайному погладжуванні кінчиками пальців; нехай без усякої упередженості познайомляться нарешті з усіма цими болючими кризами, загадковими станами, дивовижними одужуваннями, які він чинить при розладі нервів лише шляхом магнетичного впливу (тепер ми говоримо: навіювання). Але академічно-професорська освіченість наполегливо чинить спротив тому, щоб кинути хоча б один неупереджений погляд на всі зазначені Месмером і сотні разів засвідчені явища. Цей флюїд, ця сила симпатичної передачі, сутність якої не піддається чіткому поясненню (уже це одне підозріло), не значиться в компендіумі всіх розгадок філософського словника, a отже, подібних речей не повинно бути. Явища, на які вказує Месмер, не можна пояснити за допомогою здорового глузду. Отже, вони не існують.
Він прийшов на століття раніше, ніж слід було, Франц Антон Месмер, і він запізнився на два-три століття. Рання епоха медицини проявила б співчутливу увагу до його дослідів, бо широка душа середньовіччя здатна була вмістити все незбагненне. Вона ще вміла дивуватися наївно й по-дитячому, вірити власному внутрішньому потрясінню більше, ніж очевидним речам. Будучи легковірною, ця епоха була занадто глибоко пройнята волею до віри і її мислителів: як ревним богословам, так і світським людям не здалося б безглуздим учення Месмера про те, що між макрокосмом і мікрокосмом, між всесвітньою душею й душею індивідуума, між сузір’ям і людиною існує матеріально повністю змінений, трансцендентний зв’язок; і цілком зрозумілим став би його погляд, що одна людина може дивовижним чином впливати на іншу магією своєї волі і вмілим поводженням. Без будь-якої недовіри, з допитливо розкритим серцем глянула б фаустівсько-універсальна світова наука того часу на експерименти Месмера. І натомість, новітня наука теж дивиться на більшість психотехнічних операцій цього першого магнетизера не як на штукарство або диво. Саме тому, що ми день у день, чи не щогодини дізнаємося про нові неймовірні відкриття й чудеса в галузі фізики та біології, ми довго й сумлінно сумніваємося, перш ніж визнати невірним те, що вчора здавалося неймовірним; і дійсно, більшість із месмерівських відкриттів і дослідів легко узгоджуються з нашим сьогоднішнім уявленням про світ. Хто стане заперечувати нині, що наші нерви, наші почуття підлягають таємничим впливам, що ми є «іграшкою будь-якого тиску атмосфери», відчуваючи магнетичний вплив незліченних імпульсів, внутрішніх і зовнішніх? Ми, до кого щойно сказане слово в ту ж мить перелітає через океан, хіба не навчаємося щодня знову й знову тому, що ефір, який нас оточує, має енергію через невловимі коливання і життєві хвилі? Ні, нас аж ніяк не лякає більше думка Месмера, яку колись заперечували, що від нашого індивідуального єства виходить абсолютно своєрідна й конкретна особиста сила, яка, випромінюючись далеко за межі того чи іншого нерва, здатна впливати певним чином на чужу волю й чужу особистість. Але фатальним чином Месмер з’явився занадто рано чи занадто пізно: саме та епоха, в яку він мав нещастя народитися, не володіла органом для неясно-благоговійних сподівань. Жодних камер-обскур у справах психіки: перш за все порядок в незатемнене світло! Й саме там, де починається таємнича гра сутінкового світла під час переходу від свідомого до несвідомого, холодний денний погляд раціоналістичної науки виявляється вкрай сліпим. Через те, що вона не визнає за душею індивідуальної творчої сили, то і її медицина бачить в годинниковому механізмі людини розумної тільки пошкодження органів, хворе тіло, але в жодному разі не потрясіння душевне. Тому не дивно, що під час душевних розладів вона не знає нічого іншого, як тільки премудрість цирюльника: проносне, кровопускання, холодну воду. Схиблених прив’язують до колеса й крутять доти, доки піна не піде у них з рота, або б’ють до нестями. Епілептиків нашпиговують різними ліками, усі нервові стани оголошують просто неіснуючими, бо не вміють їх пояснити. І коли цей відщепенець Месмер вперше починає допомагати людям, лікуючи такі захворювання за допомогою свого магнетичного, здавалося б, магічного впливу, обурений факультет відвертає очі й стверджує, що в наявності лише штукарство й брехня.