Хворобливе бухкання стихло, залишилося лише неземне ревіння та шипіння вод, що спадали у розщелину. Грозові хмари потіснила пара, що виходила із надр і щільною завісою огортала принишклу Землю. Її дихання обпікало мені обличчя та руки. Я зі страху озирнувся на своїх супутників, але вони зникли. Потім усе несподівано урвалося, і я не пригадаю нічого аж до тієї миті, коли очуняв, одужуючи на лікарняному ліжку. І тільки хмари пари, що вирвалися з пащі Плутона, приховували поверхню від погляду; вся твердиня сіпнулася у раптовій агонії божевільного гуркоту. Приголомшливий грім, розгул вогню та диму трясонули тремтливий ефір і далеко відкинули у холодну порожнечу нічне світило.
А коли дим розсіявся, я знову поглянув на Землю, але на тлі холодних глузливих зірок розрізнив лише помираюче Сонце та бліді лики скорботних планет, які оплакували свою сестру.
Страх, що зачаївся
I. Тінь на грубці
У ніч, коли я прямував до покинутого особняка на Горі Бур, аби збагнути, то що ж таке той зачаєний страх, в небі біснувався гуркіт грози. Я був не сам: пристрасть до всього надприродного та жахливого тоді ще не супроводжувала жагу того необачного ризику, яка згодом перетворила моє життя на нескінченний ланцюг небезпечних вчинків як у літературі, так і в житті. Зі мною були двійко відданих мужніх товаришів, котрих я закли5кав, коли настав відповідний час. Ці люди й раніше супроводжували мене у моїх небезпечних експедиціях – саме у таких супутниках я й мав потребу.
Ми покинули селище, дотримуючись найсуворішої конспірації, щоб не привертати увагу журналістів: ті так і кружляли навколо в надії щось винюхати після жаских подій минулого місяця, які назвали повзучою смертю. Згодом я шкодував, що уникав репортерів, бо їхня присутність могла б стати у нагоді. Якби вони взяли участь у нашому поході, мені не довелося б так довго самому зберігати ту жахливу таємницю зі страху, що мене визнають шаленцем або я збожеволію насправді. Тепер, нарешті дозволивши собі виговоритися, щоб не стати закінченим маніяком, маю жаль, що не зробив цього раніше. Адже лише я знаю, що таїть у собі ця безлюдна таємнича гора.
Проїхавши автомобілем кілька миль горбистою, порослою незайманим лісом місцевістю, ми опинилися біля підніжжя гори. У темряві ночі це місце виглядало іще зловіснішим, ніж удень, при звичному збіговиську зівак. Ми насилу стримувалися, щоб не ввімкнути фари, світло яких могло б привернути небажану увагу. Чимось незвичайним віяло від цього нічного краєвиду, і мені здається, що я мав би відчути якусь приховану небезпеку, навіть нічого не знаючи про ту жахливу подію, що трапилася тут. Жодної живої душі не було навколо, адже тварини, як ніхто, відчувають близькість смерті. Старі, понівечені блискавками дерева здавалися неприродно великими та покрученими, решта ж рослинності була напрочуд розкішною та щедрою. Дивні довгасті горбки та пагорби, що підіймалися над землею, подекуди глибоко скопаною, а де-не-де зарослою бур’яном, нагадували своїми обрисами гігантських змій і людські черепи.
Страх оселився на Горі Бур понад сто років тому. Про це я дізнався з газетної статті про страшну подію, яка вперше привернула увагу до невеликого селища у тій частині Катскілських гір[3], яку данці цивілізували лише трохи, ніби несамохіть, і пішли, залишивши після себе кілька нині вже зруйнованих часом будинків і розкиданих тут і там на схилах жалюгідних халуп скватерів[4]. Так звані нормальні люди сюди майже не навідувалися, пізніше, правда, у ці місця почали вчащати патрулі державної поліції, втім, не можна сказати, що занадто часто. Про страх, що зачаївся, місцеві жителі чули мало не з пелюшок. Навіть вибираючись за межі рідної місцини, ці напівкровки постійно торочать про нього своєю кострубатою говіркою, коли намагаються виміняти саморобні кошики на предмети першої необхідності, адже вони не вміють ані полювати дичину, ані вирощувати пшеницю, ані робити хоча б щось путнє.
Зачаєний страх улаштувався, за чутками, у відокремленому й покинутому маєтку Мартенсів, що стояв на вершині високого пологого пагорба, який мав здатність притягувати до себе грози й тому отримав назву Гори Бур. Уже понад сто років про цю стародавню кам’яницю, що розмістилася посеред невеликого гайочка, поширювали страшні чутки. Розповідали жахливі історії про мовчазну повзучу смерть, яка замешкала тут і вибирається на світ божий щоліта, і про якогось демона, що викрадає у темряві самотніх подорожніх. Іноді він забирав їх із собою, а іноді тут же безжально загризав на смерть. Стишивши голос, скватери розповідали й про криваві сліди, що вели до відокремленого особняка. Дехто вважав, що саме грім викликає зачаєний страх з його притулку, інші стверджували, що грім – це його голос.
Сторонні люди не вірили цим суперечливим вигадкам, та й опис самого демона, хоч і був вражаючим, також викликав сумніви. І все ж ніхто з фермерів і жителів найближчих селищ не сумнівався, що в маєтку Мартенсів оселилася нечиста сила. Вони наполегливо стояли на своєму, хоча жоден зі сміливців, котрі спробували самостійно перевірити їхні розповіді, сповнені жахливих подробиць, не знайшов в обійсті нічого підозрілого. Старі баби розповідали захопливі історії про примару самого Мартенса; згадували при цьому і його родину з їхньою спадкової рисою – різнобарвними очима, і злочинні вчинки цілого роду, які скінчилися нечуваним через оману вбивством і накликали на нього прокляття.
Особисто мене привабило сюди несподіване й жахливе підтвердження однієї з найнеймовірніших місцевих леґенд. Однієї літньої ночі після проливної грози всю околицю розбудив один фермер, котрий у паніці примчав до села. Незабаром уже всі волали та стогнали, анітрохи не сумніваючись, що на них суне біда. Ніхто ще не бачив на власні очі, але із зойків, що долинали з найближчого селища, усі второпали, що повзуча смерть з’явилася знову.
Уранці селяни разом із поліціянтами та скватерами, котрі аж тремтіли від переляку, пішли до лихого місця. За селом і справді пройшлася смерть. Після нищівного удару блискавки земля осіла, зруйнувавши кілька найстаріших будівель, проте така велика кількість людських жертв затьмарила всю матеріальну руйнацію. Із сімдесяти п’ятьох людей живим не залишився ніхто. Розкидана земля перемішалася з кров’ю та частинами людських тіл, на яких чітко виднілися сліди зубів і пазурів демона. Але дивна обставина: від місця цього страшного бойовиська не провадили жодні сліди. Поліція дійшла висновку, що тут побував якийсь жахливий звір. Тепер уже ніхто не намагався вважати цей загадковий злочин злодійським убивством, звичним у таких примітивних спільнотах. Ця версія, щоправда, виникла знову, коли з’ясувалося, що серед мертвих відсутні останки двадцяти п’ятьох осіб, але тоді виникало запитання, як ці двадцять п’ятеро зуміли винищити вдвічі більшу за себе кількість людей? Зрештою, вирішили, що тієї літньої ночі кара Божа зійшла з неба, залишивши після себе мертве село, засіяне жахливо спотвореними, на клапті роздертими та понівеченими трупами.
До смерті залякані люди негайно пов’язали те, що сталося, з підозрілим маєтком Мартенсів, хоча до нього й було понад три милі. Правоохоронці поставилися до цієї версії скептично, але все ж заради формальності обстежили особняк, нічого там не знайшли та втратили до нього будь-який інтерес. Селяни ж, навпаки, проявили вражаючу педантичність: перевернули всю оселю догори дриґом, вирубали кущі, а також обстежили усі найближчі ставки та потічки, обнишпорили навколишній ліс. Але все надаремно – повзуча смерть не залишила після себе жодних слідів.
А вже наступного дня газетярі пронюхали про цю вражаючу подію і буквально заполонили Гору Бур. Вони описали те, що трапилося, у всіх подробицях, не забувши повідомити і про страшні леґенди, які їм розбовкали літні селяни. Захоплюючись проявами надприродного, я уважно стежив за розвитком подій і за тиждень, 5 серпня 1921 року, відчувши, що атмосфера згущується, прибув до Леффертс-Корнерса, найближчого до Гори Бур і району пошуків селища, й зупинився у готелі, в якому аж роїлося від репортерів. За три тижні майже всі журналісти роз’їхалися, і я зі своїми друзями міг розпочати своє небезпечне розслідування, спираючись як на розповіді очевидців, так і на свої власні попередні висновки.
Й ось літньої ночі під гамір віддаленого гуркоту грому, залишивши автомобіль біля підніжжя, ми взялися дертися на Гору Бур. Нарешті наші ліхтарики вирвали з темряви примарні сірі мури, що сховалися серед могутніх дубів. У розмитому мерехтінні світла, лише інколи розсуваючи чорноту ночі, величезний квадратний будинок вселяв жах іще більший, ніж удень. І все ж моя рішучість переконатися у слушності моїх гіпотез не похитнулася. Я був упевнений, що саме грім викликає демона смерті з його таємного притулку, і хотів знати, з’являється він у плоті чи у вигляді схожого на плазму згустку зла.
Заздалегідь вивчивши старе обійстя, я вигадав план дій. Місцем для спостереження обрав покій Єна Мартенса, про вбивство якого стільки згадували місцеві перекази, інтуїтивно відчуваючи, що житло цієї давньої жертви найбільше пасує до моєї мети. У цій кімнаті площею близько двадцяти квадратних метрів зберігся різний мотлох, що колись був меблями. Кімната розташовувалася на другому поверсі південної частини будинку, велике вікно виходило на схід, а менше – на південь. На обох не було віконниць, не кажучи вже про шибки. Навпроти великого вікна стояла величезна голландська грубка, кахлі якої живописно відтворювали леґенду про блудного сина, а навпроти маленького стояло просторе, вбудоване в нішу ложе.
Грім, який раніше заглушало листя дерев, тут гуркотів щосили, і я приступив до подальших, спланованих раніше дій. Насамперед прикріпив до карниза великого вікна три принесені із собою мотузяні драбини, спершу переконавшись, що вони сягають землі. Потім ми втрьох притягли із сусідньої кімнати масивне ліжко і приставили його упритул до вікна. Накидавши хвої, ми влаштувалися на ньому зі зброєю. Двоє дрімали, один чатував. Звідки б не з’явився демон, відступ нам був забезпечений. Якщо він з’явиться ізсередини обійстя, ми скористаємося мотузяними драбинами, якщо іззовні – відступатимемо коридорами. Виходячи з уже відомого нам, вирішили, що навіть у найгіршому випадку демон довго не переслідуватиме нас.
Я не спав із опівночі до першої години, але потім, незважаючи на зловісну атмосферу будинку, вибите вікно та грозу, що наближалася, відчув непереборну сонливість. Я лежав посередині, Джордж Беннет – біля вікна, а Вільям – ближче до грубки. Беннет спав, схоже, не зумівши впоратись із тією протиприродною сонливістю, яку відчував і я. Чергував Тобі, хоча і він також куняв. Цікаво, що увесь цей час я в напівдрімоті все ж не зводив очей із грубки.
Наростаючий гуркіт грому, мабуть, вплинув на мій сон, бо навіть за той короткий відтинок часу, що я дрімав, мене долали апокаліптичні картини. Мене розбудив сильний стусан у груди – той, хто спав біля вікна, мимоволі штурхнув мене. Іще не зовсім прокинувшись і не зорієнтувавшись, спить Тобі чи ні, я відчув щось недобре. Ніколи раніше мені не доводилося так чітко відчувати майже фізичну близькість зла. Усе ж я забувся знову, але з безодні снів мене видер цього разу несамовитий, сповнений відчаю лемент, із яким не могло зрівнятися ніщо, що я чув упродовж життя.
Здавалося, що цей зойк вирвав усі потаємні страхи і біль людської душі, яка опинилася біля самої брами небуття. Я прокинувся у болісному страху, що накочував хвилями, з відчуттям, що мені зазирає в обличчя найкривавіше безумство зі знущальним оскалом сатанізму. Було темно, але порожнє праворуч від мене місце засвідчило, що Тобі зник. Важка рука сусіди ліворуч усе ще лежала на моїх грудях.
Пролунав оглушливий удар грому, що струсонув усю гору, вогняна блискавка проникла у найпотаємніші куточки розвалених гробівців і розколола надвоє найстаріше серед скособочених велетенських дерев. У зловісному відблиску жахливого спалаху приятель, який лежав поруч, різко схопився. Його тінь упала на грубку, на яку я витріщався. Господи, що я побачив!.. Те, що я залишився живий і неушкоджений, – незбагненне диво. Тінь належала не Джорджу Беннету або якійсь іншій людині, а мерзенному чудовиську, що постало із самих глибин пекла, безіменному, безформному й огидному створінню, яке неможливо собі уявити чи описати. За мить я вже зостався у приміщенні сам-один, тремтів від переляку і бурмотів казна-що. Джордж Беннет і Вільям Тобі кудись зникли, не залишивши після себе навіть слідів боротьби. Більше про них ніхто не чув.
II. Прогулянка в грозу
Після жахливих подій у загубленому серед лісу загадковому маєтку я тривалий час лежав зовсім хворий у номері готелю, не покидаючи Леффертс-Корнерс. Не пригадаю, як тієї злощасної ночі доплентав до автомобіля, як запустив двигун, як дістався непоміченим до селища. У пам’яті лишилися тільки лячні обриси величезних дерев, пекельний гуркіт грому та зловісні тіні на могилах навколо цього моторошного місця.
Сіпаючись від спогадів про огидну тінь, я втямив, що зазирнув у найглибшу, незбагненну безодню – ту, про існування якої ми можемо лише здогадуватися з незрозумілих знаків, що доходять до нас із потаємних надр буття. Наше обмежене сприйняття не дозволяє нам, на щастя, вдивлятися у цей світ пильніше. Мені важко збагнути, чию тінь я бачив на грубці. Хтось лежав між мною і вікном, але щойно я намагаюся второпати, хто це був, мене охоплює жах. Краще б воно загарчало. Або загавкало. Або зареготало. Це хоча б трохи зняло той безмежний жах, але воно мовчало. А ця важка рука – чи нога? – на моїх грудях… Вона була живою… чи колись живою… Єн Мартенс, у кімнаті якого ми розмістилися, лежить на цвинтарі неподалік від будинку… Треба знайти Беннета і Тобі, якщо вони ще живі… Чому він забрав їх, а не мене? І чому мене опанувала тоді така сонливість, а сни були наповнені жахіттями?..
Незабаром мені закортіло поділитися з кимось пережитим, щоб не з’їхати з глузду. На той час я вже вирішив, що неодмінно продовжу пошуки страху, що зачаївся, піддаючись небезпечній омані, що невизначеність завжди гірша за найстрашніші знання. Тепер варто було обміркувати, кому можна розповісти про свої пригоди і яким чином вистежити те, що викрало двох людей і відкидало таку моторошну тінь.
Моїми найближчими знайомими у Леффертс-Корнерсі залишалися приязні журналісти, дехто з них іще жив у готелі, полюючи за відгомонами нещодавньої трагедії. Вирішивши знайти з-поміж них когось, вартого довіри, я мізкував, кому віддати перевагу, й нарешті зупинився на Артурі Манро, смаглявому худорлявому молодику, якому було років тридцять п’ять і чия освіченість, зацікавлення, розум і темперамент свідчили про відсутність відсталості й упередженості.
Й ось одного дня на початку вересня Артур Манро вислухав мою сповідь. Із самого початку було видно, що ця історія заінтригувала і навіть захопила його, а після завершення розповіді він проаналізував те, що сталося, продемонструвавши гострий розум і здоровий глузд. Більше того, його порада не поспішати і ретельно вивчити всі історичні та географічні свідчення, пов’язані з маєтком Мартенсів, була напрочуд корисною. За його ініціативи ми нишпорили всією околицею у пошуках інформації про таємничу родину Мартенсів і знайшли чолов’ягу, котрий мав деякі вельми красномовні документи. Ми багато спілкувалися з тими гірськими жителями, котрі не втекли від усіх цих лих у спокійніші місця, а також методично й скрупульозно обстежували ділянки, про які особливо часто згадувалося в леґендах скватерів.