Спершу результати наших пошуків були незбагненні для нас самих, хоча при ретельному аналізі дещо все ж вимальовувалося. Найголовніше – більшість жахливих подій ставалися неподалік від покинутого обійстя або похмурого лісу з разюче рясною рослинністю, що його оточував. Були, щоправда, й винятки, наприклад, згадана мною жаска пригода трапилася на відкритому місці, далеко від маєтку та зловісного будинку.
Щодо природи й зовнішніх ознак зачаєного страху, ми нічого не могли добитися від темних і заляканих жителів гірських хатинок. Вони називали його то змієм, то велетом, то демоном, які прилітають разом із громом, то кажаном, то хижою птахою, то деревом, що крокує. З усього цього ми виснували, що це живий організм, дуже чутливий до електричних розрядів, і хоча в деяких оповідках йому приписували крила, все ж його нелюбов до відкритих просторів свідчила про те, що пересувається створіння по землі. Єдине, що порушувало стрункість нашої теорії, то це здатність істоти переміщатися з величезною швидкістю: тільки так вона могла вчинити всі приписувані їй дії.
Пізнавши скватерів ближче, ми навіть полюбили їх. Це були примітивні створіння, котрі опускалися дедалі нижче еволюційною шкалою через погану спадковість і задушливу ізоляцію від решти людства. Хоча вони й остерігалися нових людей, та незабаром прикипіли до нас і дуже допомогли, коли ми у пошуках зачаєного страху поламали перегородки у старовинному будинку й облазили всі зарості навколо нього. Вони, щоправда, одразу сумнішали, коли ми просили допомогти нам знайти Беннета і Тобі, бо їхній власний досвід засвідчував, що жертви страху зникають назавжди. Ми ж, знаючи, скільки загинуло їхніх нещасних земляків, передчували, що на цьому справа не скінчиться, й чекали подальшого розгортання подій.
Однак до кінця жовтня нічого не сталося, і це дуже нас спантеличило. Стояли тихі спокійні ночі, мабуть, тому дрімала і зла сила. Нічого не знайшовши в будинку та його околицях, ми стали схилятися до думки, що зачаєний страх – нематеріальна субстанція. На жаль, прихід холодів міг зруйнувати всі наші плани: помітили, що взимку демон поводиться сумирніше. У наметі, який ми встановили у покинутому маєтку, що часто відвідував страх, запанувало тривожне очікування.
Це селище з поганою репутацією назви не мало, хоча й існувало здавна, притулок у розщелині між двома височинами – Коун-маунтин і Мейпл-гіл. Воно стояло ближче до Мейпл-гіл, і декотрі місцеві збудували хижі прямо на схилах цього пагорба. За дві милі на північ починалося підніжжя Гори Бур, іще через милю – діброва із занедбаним маєтком, що сховався в ній. Значна частина цієї відстані була відкритою рівниною, досить пласкою, якщо не брати до уваги нечисленні, подібні до зміюк горбочки, порослі травою. Знаючи рельєф місцевості, ми вирішили, що демон мав би з’явитися на тому боці Коун-маунтин, бо її південний схил прилягав до західного схилу Гори Бур. Ми уважно обстежили ґрунтовий зсув на тій ділянці, де росло високе дерево, розщеплене блискавкою в один із візитів демона.
Якнайретельніше обстеживши разів із двадцять злощасне селище, ми з Артуром Манро неабияк розчарувалися, і в наші відчуття закрався якийсь невизначений страх. Він мав якусь моторошну властивість – і справді, хіба не дивно, що після таких жахливих подій не залишилося нічого, що могло б указати на винуватця катастрофи! Ось і зараз ми понуро вешталися під похмурим свинцевим небом, відчуваючи змішане почуття необхідності й водночас безглуздості наших дій. Наш огляд і цього разу був скрупульозним: ми ще раз обійшли кожну хатинку, шукаючи на схилах непоховані тіла, обстежили кожну ямку, кожну нірку – і все надаремно. І знову всюди витав страх, ніби величезний крилатий грифон витріщався на нас із космічних безодень.
Хмари потроху скупчувалися, і ми вже погано розрізняли в сутінках окремі предмети. Удалині чувся гуркіт грому – над Горою Бур збиралася гроза. Нас, ясна річ, охопило хвилювання, хоча до ночі було ще далеко. Сподіваючись, що гроза затягнеться і зла сила якось себе проявить, ми облишили наші пошуки на схилі та попрямували до найближчого заселеного житла в надії умовити скватерів нам допомогти. Наш авторитет змусив кількох парубків подолати переляк, і вони погодилися піти з нами.
Але щойно ми рушили в дорогу, як ринула така злива, що будь-який притулок став більш ніж потрібним. Темрява згустіла настільки, що ми спотикалися на кожному кроці, й тільки окремі спалахи блискавок і наше досконале знання місцевості все ж допомогли нам дістатися до напівзруйнованої хижі. Це була жалюгідна споруда із дощок і колод, двері, що дивом збереглися, і єдине вікно, що виходило на Мейпл- гіл. Зачинивши двері на засувку, ми, навчені нашими помічниками, зачинили також і віконниці, сховавшись таким чином від дощу та різких поривів вітру. Ми понуро сиділи на хитких скринях у суцільній темряві, лише вогники люльок і випадкове світло ліхтарика оживляли гнітючу атмосферу. Час від часу ми бачили крізь щілини в стіні зиґзаґи блискавок – темрява була такою щільною, що їхні стріли вимальовувалися дуже чітко.
Це чатування у грозу раптом нагадало мені ту незабутню ніч на Горі Бур. Я зіщулився від страху й укотре поставив собі запитання, на яке наразі не міг відповісти: чому демон із трьох людей, котрі сиділи в засідці, знищив двох по краях і залишив того, хто був усередині? Чому він так раптово зник після електричного розряду жахливої потужності? Чому порушив послідовність і не забрав мене другим? Що ховалося за цим? Може, він знав, що це я призвідник, і готує для мене страшнішу долю?
Обірвавши свої роздуми, а точніше, додавши до них додаткового драматизму, все небо перетнула величезна блискавка, яку переслідував удар грому, що струсонув землю. Водночас здійнявся могутній вітер, його завивання наростало у зловісному крещендо. Ми були впевнені, що блискавка знову втелющила у самотнє дерево на схилі Мейпл- гіл, Манро схопився і підійшов до крихітного віконця переконатися в цьому. Вітер і дощ увірвалися у відчинені ним віконниці з оглушливим ревінням, і я не зміг розчути слів, які він вимовив. Перевіряючи, наскільки значні руйнування, чоловік висунувся з вікна і завмер, буцімто вдивляючись у щось.
Незабаром вітер ущух і пітьма розсіялася. Буря скінчилася. Мої сподівання на те, що вона триватиме й уночі, не виправдалися, і ніби на підтвердження цього крізь щілини проникнув слабкий сонячний промінчик. Вважаючи, що світло нам не завадить, навіть якщо злива розпочнеться знову, я зняв засувку і відчинив грубо збиті двері. Земля зовні перетворилася на суцільне місиво, а злива приносила зі схилів усе нові й нові потоки бруду. Однак нічого такого, що пояснило б, чому мій приятель так довго не відходив від вікна, я не побачив. Підійшовши ближче, я торкнувся його плеча – той не ворушився. Тоді я жартівливо трясонув його й обернув до себе… й одразу ж відчув, як мене починає душити неусвідомлений жах, що напливав звідкілясь із глибин століть, із бездонних країв ночі, що існувала вічно.
Артур Манро був мертвий. А його голова, точніше її лицьова частина, була бузувірськи виїдена.
III. Що це було за багряне сяйво
У ніч на 8 листопада 1921 року, коли вирувала така жахлива гроза, що здавалося, ніби небо розверзлося, я при тьмяному світлі лампи розкопував, сам не знаючи навіщо, могилу Єна Мартенса. Я взявся за справу по обіді, коли второпав, що збирається буря, і тепер радів несамовитій стихії, що безжально рве і забирає з собою таке рясне у цій місцині листя.
Гадаю, що після подій 5 серпня я дещо схибнувся. Пекельна тінь у будинку, потім страшна нервова напруга упродовж тривалого часу, розчарування і, нарешті, трагедія у хижі тієї жовтневої ночі – погодьтеся, всього цього забагато для однієї людини. Й ось тепер я копав могилу Мартенса, щоб утямити, чому загинув Артур Манро. А всі решта, хто, як і я, не могли цього збагнути, нехай вважають, що він десь мандрує. Ми облазили усе навколо, але так і не знайшли вбивцю. Скватери, вочевидь, щось знали, але я, не бажаючи їх іще більше залякувати, не патякав їм про цю смерть. Сам же я зачерствів. Шок, пережитий мною у маєтку, позначився на моєму розумі, і я думав лише про те, як знайти той зачаєний страх, який виріс у моїй свідомості до фантасмагоричних розмірів. Але тепер, пам’ятаючи про долю Манро, я заприсягнувся діяти самостійно.
Один лише вигляд розкопаної могили вивів би нормальну людину із рівноваги. Похмурі старі дерева неприродних розмірів і форм схилялися наді мною, як склепіння нечестивого храму друїдів. Грім і зловісний шум вітру стихали під ними, майже не пропускаючи струменів дощу. За посіченими блискавками могутніми стовбурами вимальовувався у слабких відблисках світла контур покинутого обійстя, що потопало у мокрому плющі. Трохи віддалік розкинувся голландський садочок, тепер украй запущений, його грядки та клумби вщент заросли блідою смердючою рослинністю, що майже ніколи не бачила денного світла. Поруч розкинулося кладовище, усе в покручених деревах, потворні гілки яких, здавалося, харчувалися отрутою від коренів, що залягли у неосвяченій землі. Під густим брунатним шаром листя, що гнило у темряві цього пралісу, я бачив то тут, то там просто вражаючі обриси низьких надгробків.
Сама історія привела мене до цієї старої могили. Історія – ось що залишилося мені після того, як усе решта потонуло у страшному оскалі сатанізму. Тепер я вважав, що зачаєний страх – не матеріальна субстанція, а примарний перевертень, породжений нічною блискавкою. Виходячи з переказів і документів, які я роздобув разом із Артуром Манро, цією примарою міг бути лише Єн Мартенс, котрий помер 1762 року. Тому я й копався, мабуть, безглуздо в його могилі.
Особняк Мартенсів звів Ґерріт Мартенс, заможний гендляр із Нового Амстердама, котрий не змирився зі змінами, які принесло англійське панування. Він збудував цю величну споруду на горі, у відокремленій частині лісу, що сподобалася йому своєю незайманою первозданністю. Єдиним істотним недоліком тут були часті сильні грози. Коли Мартенс вибирав місце і потім будувався, то вважав, що ці природні явища – особливість пори року, але з часом усвідомив, що помилився. Переконавшись, що грози несприятливо діють на його судини, чоловік вибудував собі ще й підвальне приміщення, куди спускався щоразу із наближенням бурі.
Про нащадків Ґерріта Мартенса відомо іще менше, ніж про нього самого. Вони ненавиділи все англійське і цуралися тих колоністів, котрі прийняли нові порядки. Їхнє життя минало у суворій самоті, й, за чутками, ізоляція кепсько позначалася на їхніх розумових здібностях і мові. В усіх членів родини була спадкова особливість – різнокольорові очі: одне блакитне, а друге каре. Їхні контакти із зовнішнім світом слабшали з кожним роком, вони навіть дружин брали собі із власної челяді. Численні нащадки роду стали явними виродженцями. Одні, спускаючись у долину, змішувалися з метисами і вливалися у те середовище, яке постачало скватерів. Інші, навпаки, не покидали родове гніздо, похмуро плекаючи свою відокремленість від решти світу і дедалі чутливіше реагуючи на грози.
Більше про життя цієї родини стало відомо від молодого Єна Мартенса – його бурхливий темперамент привів юнака до війська колоністів, коли чутки про з’їзд в Олбені досягнули Гори Бур. Він першим із нащадків Ґерріта Мартенса побачив світ і коли за шість років повернувся додому, то став об’єктом ненависті родичів, котрі вважали його чужинцем, хоча у нього, як і у всіх Мартенсів, були різні очі. Та й сам він насилу витримував тепер дивні, сповнені безглуздих забобонів порядки в родині; не викликали у нього колишнього захвату і грози в горах. Усе кидало його в зневіру, і чоловік часто писав до приятеля в Олбені, що має намір покинути рідну домівку.
Навесні 1763-го Джонатан Ґіффорд, товариш Єна Мартенса, котрий жив в Олбені, давно не отримуючи від нього листів, стурбувався, тим більше що знав про складні стосунки і часті чвари у маєтку Мартенсів. Зважившись особисто переконатися, що там усе гаразд, він вирушив верхи в гори. Із щоденника чоловіка випливає, що до Гори Бур він дістався 20 вересня. Прибульця вразила старість будівлі, але ще більше – похмурі різноокі Мартенси з їхніми дикими, звіриними звичками; вони й повідали йому ламаною, сповненою гортанних звуків англійською, що Єн наказав довго жити. За їхніми словами, ще минулої осені його вколошкала блискавка. Поховали його тут же, неподалік від зарослого бур’яном саду; господарі показали гостю й могилу – голий горбочок без будь-якого пам’ятника. Щось у поведінці Мартенсів стривожило Ґіффорда і викликало його підозри. За тиждень він таємно повернувся у ці місця з лопатою та киркою. Розкопав могилу й побачив те, що й сподівався: череп його приятеля був жорстоко розкроєний у кількох місцях. Повернувшись до Олбені, Ґіффорд порушив проти Мартенсів кримінальну справу, звинувачуючи їх у вбивстві родича.
Хоча прямих доказів забракло, чутки про вбивство поширилися округою, і відтоді Мартенсів піддали остракізму. Ніхто не хотів мати з ними справу, а від самого будинку намагалися триматися якнайдалі, вважаючи його проклятим місцем. Мартенсам усе ж вдавалося якось зводити кінці з кінцями за рахунок натурального господарства, і довгий час про їхнє існування свідчили лише вогники, що спалахували вечорами високо в горах. Згодом вони запалювалися дедалі рідше, а з 1810 року й зовсім перестали з’являтися.
Поступово будинок і сама місцина навколо обросли страшними леґендами. Налякані жахливими розповідями, люди обходили його стороною. Так тривало до 1816-го, коли скватери раптом схаменулися, що вогнів на горі не бачили вже давно. До маєтку подалася група добровольців, яка знайшла його порожнім і вже неабияк спорохнявілим.
Відсутність кістяків і нещодавніх поховань наштовхували на думку, що мешканці не вимерли, а переселилися в якесь інше місце. Це сталося, либонь, кілька років тому. Численні прибудови до будинку демонстрували те, що перед своїм відходом родина Мартенсів була досить численною. Судячи з усього, вони зовсім опустилися, про це свідчили й обшарпані меблі, і розкидане столове срібло, яке, схоже, не чистили роками. І хоча ненависні Мартенси й зникли, страх, пов’язаний із їхнім будинком, залишився і навіть зріс, а серед жителів гір поширилися нові моторошні чутки. Будинок же продовжував стояти – занедбаний, жаский притулок мстивого духу Єна Мартенса. Таким він стояв і тієї ночі, коли я розкопував могилу.
Я назвав свої дії безглуздими, і вони справді ні до чого не призвели. Труну Єна Мартенса я знайшов доволі скоро, але в ній не було нічого, окрім жменьки пороху. Однак я, одержимий лютою рішучістю знайти його повсталий дух, продовжував дедалі глибше закопуватися в землю. Бозна- що я сподівався побачити, однак в одному не сумнівався: я розкопую могилу людини, чий дух нишпорить навколо ночами.
Я копав і копав, не уявляючи, якої вже досяг глибини, аж раптом мій рискаль, а за ним і ноги провалилися під землю. Мене скував жах. Існування підземелля підтверджувало мої найбожевільніші гіпотези. При падінні згасла лампа, але за допомогою електричного ліхтарика я таки зумів оглянути вузький підземний прохід, що тягнувся в обидва боки. Чоловік моєї статури міг лізти ним лише навкарачки, і хоча жодна людина, будучи при здоровому глузді, не наважилася б на таке, особливо вночі, я, забувши про небезпеку, не слухаючи арґументів розуму й не звертаючи уваги на бруд, опустився на коліна, охоплений єдиним бажанням: зустрітися нарешті зі страхом, що зачаївся. Вирішивши повзти у напрямку будинку, я відважно протиснувся у вузьку нору і, звиваючись, хутко поповз уперед у цілковитій темряві, лише іноді освітлюючи собі шлях ліхтариком, який тримав перед собою.