Цього новітнього, з дозволу сказати, напряму не вдалось, на щастя, започаткувати розумному Рябчукові, хоч як він цього бажав, – зробили це за нього інші автори, які назвали себе постмодерністами, не відаючи гаразд, що таке сам модернізм – та фундаментальна основа нового художнього світобачення.
Та потішмо себе тим, що це новітнє словоблуддя не має жодних перспектив, – тож пошукаймо таки справжнього мистецтва серед брудного й штукарського літературного хламу. А воно є – лежить на поверхні: невтримно твориться на наших очах потужний потік справжньої штуки – не справдилося лжепророцтво Рябчука!
Не маючи змоги ні вміння всеосяжно осмислити найновіші цікаві літературні віяння, хочу поміркувати лише над одним мистецьким явищем, яке зовсім недавно зринуло з-під пера вельми талановитого, з драматичною долею автора, нечуваного досі знавця мови, майстра стереобачення світу, творця українського потоку свідомості – Євгена Пашковського.
Євгенові начебто нема чого скаржитися, його творчість (п’ять романів-есе) відзначена Національною премією ім. Т. Шевченка, письменника знають і шанують, але ніхто із критиків та літературознавців не зумів ще збагнути, пояснити таємницю його письма, хоча, здавалося б, зробити це зовсім просто: автор романів «Безодня» і «Щоденний жезл», збагнувши секрети світового модернізму, зумів пересадити його на традиційний український ґрунт.
Та злива добірної живої мови, в якій і чистота, і оптимізм, і український біль; те вміння бачити в одному фокусі довколишній світ, немов у краплі роси, коли, нахилившись над нею впритул, осягаєш зором небо і землю, рух всесвіту й політ метелика, – це ж дар Божий! І ти, до втоми читаючи безконечний плин романної мови, в якій переливаються одна за одною начебто не зв’язані між собою події, проте чіпляється думка за думкою в один ланцюг, – і ти ловиш його цілість, і жодна ланка не випадає із сприйняття романного дійства, й не розсипається вервиця на окремі пацьорки. Так сприймається світ з вікна потяга: картини змінюють одна одну, пробігають перед очима, зникають, однак залишаються в пам’яті, і тобі вдається за одну мить пізнати тисячі життєвих митей як цілість, – аж тут зупиняється поїзд, і ти полегшено зітхаєш, перевантажений враженнями, та водночас і шкодуєш, що те мерехтливе видиво перестало існувати в живих зображеннях.
Я щойно закінчив читати «Щоденний жезл» Є. Пашковського і вже достеменно знаю: народилася в нас нова, світового ранґу література – і хто ж то нарешті отримає так довго очікувану Нобелівську премію в Україні – автор цього роману чи нова зірка, що раптом з’явилася на українському небосхилі, можливо, вона й учениця Євгена: молода студентка з Івано-Франківська Таня Малярчук, яка теж приголомшила мене своєю новаторською повістю «Троянда Адольфо»? А може, хтось інший, ми ще не знаємо, та доконче він буде із школи Пашковського, який засвітив новизну.
Є, є, шановний Миколо, в Україні література, не треба каркати!
* * *
14 березня 2001 року раптово помер один із найвідоміших українських письменників Роман Федорів. Разом із ним назавжди відійшла літературна епоха «валенродизму», як я її називаю: ніхто вже після Федоріва не йтиме більше на компроміси з владою всупереч своїм ідейним переконанням – з метою зайняти керівне становище у ворожому таборі й у такий спосіб приносити більшу чи меншу користь своїй нації.
Р. Федоріву вдалося чимало зробити доброго на полі нашої культури: він був спритним редактором журналу «Жовтень» («Дзвін») – часопис мав серед читачів надзвичайну популярність, незважаючи на просовєтський камуфляж, а у своєму видавництві «Червона калина» Федорів повернув нашому народові десятки творів заборонених і забутих українських письменників…
Та чи варто було йому засмічувати лжепатріотичним пафосом свої романи й повісті? Якщо нинішні літературні митники будуть надто прискіпливі, то пропустять вони через кордон між невольною і вольною епохами не так багато творів Р. Федоріва, проте напевно будуть серед них «Жбан вина» і «Єрусалим на горах».
Подібне трапиться не тільки з творчим багажем Федоріва: по той бік перевалу свідками панування отруйного для літератури режиму залишаться компромісні писання І. Вільде, Д. Павличка, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, В. Ґжицького, та й мою трилогію «Край битого шляху», надщерблену півправдою, не пропустять митники в новий час.
Не судіть нас надто суворо, дорогі нащадки: такого жаху, крізь який пройшли ми, вам ніколи не доведеться зазнати.
Тож хотів би я сказати про Р. Федоріва щось високе, адже є що. Проте, як це завжди водиться, добрі, а теж і лихі вчинки людини лежать на поверхні і їх легко уздріти. Та є ще таємниці, і про одну з них, федорівську, я розповім: був Роман характерником і ворожбитом й відчув він, та ще й встиг про це написати – холодне наближення своєї смерті.
Таке передбачення можна пояснити хіба що містикою, та оскільки ця категорія ірреальна й поясненню не піддається, то мені залишається тільки повірити в можливість порозуміння людини з потойбіччям.
Я був шокований, прочитавши у «Дзвоні» останню повість Р. Федоріва, опубліковану буквально в день його смерті, – «Кларнет із лісу на піщаних горбах». Йдеться в ній про те, що автор почув із потойбіччя голоси заклятих душ італійських вояків, розстріляних німецькими нацистами обіч Глинянського тракту у Львові: душі просили прийти до них і допомогти їм повернутися із чужаниці в рідний край. І автор відповів – буквально так написано в повісті: «Якщо ви вже порушили тайну тамтого світу й зуміли сконтактуватися зі мною, то я готовий вам служити», – і зрозумів він ще й те, що після цієї згоди станеться неминуче: для того, щоб допомогти неприкаянним душам, треба відійти зі світу цього…
Досі я знав тільки один літературний твір, у якому автор зумів описати момент своєї смерті – повість Осипа Турянського «Поза межами болю». Та ось я читаю твір Р. Федоріва й не можу позбутися моторошного відчуття дотику до трансцендентності: та сміливість письменника заглянути в потойбіччя неймовірна, повість вражає читача реальністю фатального переступу – такого зухвальства міг допуститися тільки характерник.
А втім, Р. Федорів усе своє творче життя перебував однією ногою в реальному, надто практичному світі, а другою – в ірреальному. У житті він створив для себе матеріальний достаток, а в творчості вибудовував неземний світ духовного ідеалізму, втікаючи від прокаженої дійсності. Бо чи є десь зафіксовані в історії опришківства ті неймовірні перипетії, які відбувалися з героями «Жбану вина»? І даремно критики намагалися прилучити цей твір до історичного жанру, не вміючи догледіти зовсім іншого пласту – становлення національного духа в найвитворніших вимірах авторської фантазії. А чи могла існувати в реальному житті легкокрила дівчина Гейка – вимріяна чиста душа самого автора? А те моторошне відтворення світу рахманів, які втратили родову пам’ять, – чи то не модель найстрашнішої системи, яка на очах письменника заливала світ сірою повінню непам’ятства, й автор, йдучи на компроміс з нею, всіма силами намагався вирватися – хоча б у потойбіччя?
У цих своїх скупих роздумах хочу заакцентувати читацьку увагу на секретах федорівської особистості, в якій дивовижно поєднувалася приземлена практичність із високим злетом духу, уяви, фантазії, з його мольфарським даром заглядати в найпотаємніші глибини людських душ та в незвідані таємниці Космосу.
Й хотілось би вже нині знати – та це відкриється аж при майбутній моїй зустрічі з Романом, – чи вдалося йому вивести з піщаних горбів за Глинянським трактом стражденні душі італійських жовнірів і чи допоможе він допасти до вічного супокою душам українських мучеників – із Соловок, Колими, Сандармоху, Дам’янового лазу, Биківні – і несть їм числа, тим нашим піщаним могилам.
* * *
3 серпня. Я поїхав із групою львівських учених у Підлисся – на щорічне сходження на Білу гору до Маркіянового хреста.
Майже чверть століття не бував тут, а чому – не можу сам собі пояснити, адже колись, заквартирувавши з ласки директора картинної ґалереї Бориса Возницького в королівській кімнаті Олеського замку і працюючи над своєю львівською трилогією («Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» і «Вода з каменю») цілих сім років, я часто вибирався в похід, пішо стартуючи з Олеська. Минав Ожидів, доходив до Підлисся, там хвильку відпочивав біля криниці між двома дубами на подвір’ї плебанії Маркіянового діда Романа Авдиковського, а далі спинався на Підлисецьку гору до піднебесного хреста, якого 1911 року народ на плечах виніс на честь століття і вічної слави Шашкевича, і йшов безкінечним Вороняцьким хребтом, минаючи Гавареччину, що сховалася в гірських проваллях, аж до Підгорецького замку й Пліснеського городища й до вечора допадав до Олеська – і все це за один день, і де бралися сила, охота й той порив не дуже вже молодого письменника, який, пройнятий марнославними амбіціями, взявся завойовувати словом світ!
Гай-гай… Чогось таки досяг, а скільки нездобутого пропало за обрієм моїх бажань, та назавжди у пам’яті залишилась ця неповторна, як і молодість, дорога через ліси, переліски й байраки, те романтичне піднесення, ті неповторні миті, коли рукою досягав неба і брав у розтулені долоні м’ячик сонця, а слухом ловив і вловити не вмів потаємні згуки, що долинали з гаварецьких пропастей – певне, то перекликалися гончарі біля гарячих, мов саме пекло, печей, а може, пастухи виганяли на вечірній випас коней – і щоразу, коли закінчувався день, я бачив мого дикого коня, який галопував на схід – крізь дні і ночі, і віки – білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця…
Я нині знову тут – на вершині Білої гори. Священники відправляють Службу Божу в наметовій каплиці біля Маркіянового хреста, а колись лиса гора вже поросла молодим сосновим бором; я виходжу на край обриву і вдивляюся в неосяжну просторінь: внизу, немов коралові рифи на дні прозорого моря, припали до землі села Підлисся й Княже, вивершені срібними банями церков, а на світі тихо й світло, як це буває тільки в неділю: долинами по травах і хлібах сотаються тіні хмар, течуть, немов темні води, які щойно видобулися із землі, до глибоких байраків і ринуть нечутними водоспадами у вияри, а піднебесна гора, яку так любив Маркіян, височить над безмежжям нашої землі, й видно з неї всю Україну аж до Чернечої гори за Каневом.
І я знову дивуюся, як таким широким простором і мільйонами людей на ньому протягом століть могли володіти чужинці і що сталось би з нами, якби не виросли ці дві духовні вершини на нашій землі?
…Двадцять років тому я віддав читачам роман про Маркіяна Шашкевича «Вода з каменю»; книжка мала добрий розголос – за неї (і за роман «Четвертий вимір») мене було нагороджено Державною премією ім. Т. Шевченка, і я не збирався повертатися до цієї теми, хоч знав, що вона не вичерпана. Обірвався роман на півслові проповіддю Маркіяна, яку він виголосив по-українськи в Успенському соборі 1884 року, – не закінчився ще хресний хід великого Будителя, і не розгорнув я життєписів Івана Вагилевича, Якова Головацького, Миколи Устияновича – соратників Шашкевича, не дослідив усього періоду галицького відродження, який проліг між двома польськими повстаннями 1830 і 1863 років, в котрих брали участь і українці, й завершився він появою в літературі буковинського солов’я Юрія Федьковича. А проміж цими датами пломенів 1848 рік, коли відбулося політичне становлення нашої нації – під синьо-жовтими прапорами на Соборі руських учених у Львові…
Не сягнули до цих подій мої руки, аж поки не сталася незначна притичина – інколи дрібна деталь стає поштовхом до поважної праці.
У червні 1999 року я поїхав на Шашкевичівські святкування в Новосілки, де спочатку був захоронений Маркіян, і на панахиді мене вразили сердечні й розпачливі співи трьох старих дяків над першою могилою Шашкевича. Було щось драматичне, а то й трагічне в риданнях «вічної пам’яті» – чи то над коротким життям поета, чи то від жалю, що цілих п’ятдесят літ його ім’я непрощенно замовчувалось, або ж – про це дяки не могли знати – звучала в тих піснеспівах туга за втратою національного провідника, без якого «Руська Трійця» безнадійно розбрелася.
Тож затужив і я разом з дяками й незабаром той жаль перелив у другу частину роману, яку назвав «Саксаул у пісках» – про дерево, що смокче воду з піщаної пустелі, і став для мене цією міцною деревиною Іван Вагилевич, який серед ворожого польського оточення не сплюгавив Маркіянових ідей, як це вчинив Яків Головацький, спокусившись на царські милостині й нагороди.
Дилогію «Сполохи над пустирем» видало торік тернопільське видавництво «Підручники й посібники» – і ось нині, думаючи про цей твір і осмислюючи його, я згадав про свої невдачі в кіно.
Роман «Мальви» збирався екранізувати Олег Бійма, а «Манускрипт з вулиці Руської» – Іван Гаврилюк, та в одного не вистачило грошей, а в другого – путері, і я думаю, що то й до добра, бо хто б робив ще й третій фільм, а я мрію про кінострічку суто львівську, насичену історією й духом мого неповторного міста.
Отже, сценарій для такого фільму готовий – моя дилогія «Сполохи над пустирем». І нічого додавати не треба, нічого не варто й домислювати – Львів середини XIX століття виписаний у дилогії зі скрупульозною докладністю у всіх суспільних площинах: плеяда будителів українського народу, львівська ірридента в образах ґеніального авантюриста Михайла Сухоровського, польського поета-революціонера Северина Гощинського, коваля Йосипа з Круп’ярської й душителя повстань директора львівської поліції Захера-Мазоха, й нарешті – львівське дно в особах вуличного музиканта Яся Сакрамента, візника похоронних караванів пана Курковського й прекрасної Ганнусі з Погулянки – уособлення краси і горя Львова…
Вірю, що до когось із кіномитців – хай уже після мене – таки долунить моє волання: Львів заслуговує на серію історичних фільмів, а матеріалу сумлінніше зібраного, ніж у моїй дилогії, ніхто ніколи не знайде…
Нині ж я сиджу над обривом на Білій горі, й перед моїми очима зримо пробігають кадри з минулого і нинішнього життя Львова.
І мого – теж.
* * *
Львівська телестудія в особі молодої журналістки Ангели Лавринович на початку травня цього року зініціювала творчу виправу в моє рідне село Трач, щоб до мого 75-річчя, що нагряне 2004 року, підготувати про мене телефільм.
Мені склали компанію поважні особи, що зробило мені честь: крім Ангели й оператора подалися в доволі далеку дорогу директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький зі своєю дружиною, проректором Львівського національного університету імені Івана Франка Марією Зубрицькою, голова Львівського товариства «Просвіта» Ярослав Пітко та письменниця Ніна Бічуя, яка погодилася написати для «Літературної України» репортаж.
Стояла літня спека, ми в мікроавтобусі спливали потом, і перша прохолода повіяла на нас, коли ми переїхали Прут і звернули з коломийського тракту на урочище Волове, звідки дорога пішла стрімко вгору, й ми виїхали на зовсім інакшу, ніж пологе Запруття, площину, що височіла над рівнинами залісненим плато, й опинилися в селі, з якого розпочинався Косівський район, а тим самим Карпати – в моєму рідному Трачі.
Я й досі дитинно люблю це село, хоч покинув його більше пів століття тому й нині майже нікого з мешканців Трача не впізнаю, – дороге воно мені і здається найкращим на світі. Та що й казати, адже тут, а не в Коломиї і не у Львові, закопана моя пуповина.