Я написав про Трач чимало, опоетизував його, створив про нього свою леґенду, і моя приятелька Ніна Бічуя, яка зі своєї ласки першою читає кожен мій рукопис і ретельно редагує, давно мріяла побачити це село: уявлялося воно їй надзвичайно красивим у будинках і людях, романтичним, гуцульським, карпатським – й коли ми проминули рядок хат на присілку Зрубі й стали на горбі, з якого виднілися тільки ліси, сади і яруги, я помітив, як на обличчі Ніни малювалося гірке розчарування: села ж то у традиційному вигляді не існувало, ніби й зовсім ніколи його на світі не було, а Трач я видумав для себе самого.
Правда, вдалині виднівся разок хат на Царині; над проваллям у яр, який зветься Мочулою, стояла колишня школа – нинішній медпункт, а в підніжжі горба, що на ньому ми зупинилися, сховався за якоюсь потворною новобудовою, схожою на казарму, критий черепицею чепурний будинок і поряд із ним, немов капличка, – криниця.
І я вигукнув гордо: «Це мій родимий дім!»
На подвір’ї батьківської хати було людно: до мене вийшли мої земляки привітати з хлібом-сіллю. І хоч я добре усвідомлював, що ці та подальші трацькі паради наперед зрежисеровані Ангелою, все ж радісно-терпке розчулення дійняло моє серце.
Та чи вперше? Я за своє творче життя мав аж три зустрічі з трачанами: перший раз у школі багато років тому, другий – на освяченні могили полеглим героям за волю України, а третій – на свій сімдесятирічний ювілей. І кожного разу прошивала мою душу пекуча сльоза – чи то з утіхи за славу, яку так тяжко здобути там, де ти колись корови пас, чей немає у своєму селі пророка; а може, з гордості за чесно виконану працю, та найпевніше через те, що тільки у своєму селі можна надто болісно відчути проминулий час: не впізнаєш людей і усвідомлюєш, що за твоєї відсутності тут перейшли цілі покоління…
Серед людей, які стояли на подвір’ї, я побачив лише трьох знайомих, моїх колишніх однокласників – Ярослава Грицика й Марію Слободян та її чоловіка Михайла. Вони піднесли мені коровай на рушнику, а молодь і діти співали «Многая літа»; потім я говорив щось про корінь і крону, про чисте джерело батьківської криниці й при тому поглядав на Ніну, а вона стояла – відсутня, з опущеними очима, й скрадливий скепсис вирізьблювався на її устах: їй, до шпіку костей натуральній людині, не штимувала ця театральність; потім відбулася зустріч у Трацькій середній школі, що стоїть, пишна, край села, й лунали в ній патетичні промови учителів на мою честь, і я говорив – теж, мабуть, патетично – про мікробатьківщину, про сільський цвинтар, де похований мій батько, довголітній трацький учитель, та заповідав поховати мене поруч із ним; усе це дійство було щире і все ж – на публіку, на телекамеру; я, нагадавши про свій вік, признався, що прийшов попрощатися з селом, та добре бачив, що ніхто не йняв цьому віри, мовляв, то лише поза, він аж ніяк не збирається ще відходити в кращий світ; і коли нарешті закінчилася парадна церемонія й Марія запросила нас на обід, а оператор і там знімав наші чаркування й тости, – тихо сказала до мене Ніна, яка сиділа за столом поруч зі мною:
«Я не зможу нічого написати, бо ж не бачила села, може, його й немає, може, воно – твій міф… І все тут відбувається, як завжди і у всіх…»
Більше вона нічого не сказала, та я знав, що думала приблизно так: я б хотіла побачити те, чого уздріти неможливо – тебе самого, прочанина, блудного сина, який сам, без публіки, блукає селом, лісами й виярами – там, де пастушив, учився курити, ловив руками мересниці в потічку, безсоромно заголював дівчаток, втікав від батькової покари за бешкети на толоці й, ховаючись у гаю, який зеленіє край колишнього батьківського поля, записував свої перші вірші у шкільному зошиті…
Я відчув, що саме так вона думала, і в цій хвилині постановив собі ще раз прийти в Трач – інкоґніто.
Буквально за тиждень раннім ранком погідної неділі я стояв на Солтисовій горі, де відбувався колись кривавий бій упівців з москалями (про це я написав у «Вогненних стовпах») й звідки видно Трач, захований у глибокій западині, названій чомусь Боснею, а Зруб і Царина та ще Сталащукові горби з рядочками чепурних хат стояли, немов на сторожі з усіх боків села, стиснутого, ніби арабська касба, у виярах, що виповзали з пропасної Мочули над низовинні струмки, млаки й калабані, й не мало воно доріг, тільки круті стежечки поміж тинами; хатки поприліплювалися до схилів, деякі осіли, немов утомлені лелеки, на дно яруг і там закрилися садками, а в самому низу над потоком, що обмивав перше карпатське узгір’я – в ньому колись жінки прали білизну й мочили коноплі, а хлопчаки робили греблі й купалися в намулистих водоймищах, – над цим нині зарослим шуваром й навіки пропалим потоком стоїть церковця, заслонена з усіх боків столітніми смереками, й ніхто не міг би сказати, чому та церква так ретельно захована, адже храми стоять повсюдно на горбах і вивершують села; я стояв і думав, від кого колись заховався Трач, а певне, від татар, які від Снятина до Коломиї налітали Покутським шляхом, і хто із тих нападників міг доглянути затлумлене мало що не під землю село, якого не зраджували навіть церковні хрести, не могло воно сховатися тільки від большевії – і горіло, і порожніло; я дивився і жалкував, що не вивів своїх гостей на Солтисову гору, й вони тоді, а найперше Ніна, не верталися б розчаровані на запрутські рівнини, – та ні, подібного села насправді ніде на світі немає, треба тільки вміти його побачити!
Я сходив з гори хребтом, що розділяє Трач і сусідню Гуцулівку – колишній присілок, а тепер самостійне село, бо не було згоди між покутянами й березівськими колоністами; ми їх прозивали гуцулами, забуваючи про те, що для запрутських мешканців гуцулами були й трачани, а для гуцулівських – микитинські, для микитинських – брусторські, для брусторських – красноїльські, і врешті виявлялося, що ніде нема тих гуцулів, бо за Красноїллям простиралися самі лише полонини й заросляки, але й там, коли спитаєш пастухів, де живуть гуцули, то почуєш одну й ту ж відповідь: «А май далі!»
Отож я зійшов гуцулівським хребтом до церковці, від якої аж до підніжжя Солтисової гори поповз цвинтар, у центрі якого височить меморіал полеглим у тутешніх боях партизанам і славному курінному Скубі; довго шукав батькової могили, а коли знайшов, то запримітив, що для мене біля батька місця немає – гроби так тісно тулилися один до одного, як хати на Босні – мало місця для горян і на землі, і під землею; у церкві правилася Служба Божа, священник повернув голову від престолу й, певне, хотів, як і ті жінки, які клячали й молилися, вгадати, що це за чужак увійшов з топірцем до церкви й чому стоячи творить молитву, – хто з них міг знати, що в мене нога хвора і вклякати мені не можна; ніхто мене не впізнав, я за хвилину вийшов з церкви й спустився стежкою у боснійську видолину.
Ось тут, коли на Великдень розходилася молодь з гаївок, я завжди з острахом минав гурт дівчат, серед яких стояла Анничка Грицикова, яку я кохав ще з першого класу, а вона про це й не здогадувалася – належала-бо Василеві Шевцевому й померла на сухоти перед самим шлюбом – найвродливіші трацькі дівчата вивмирали в сорокових, і красуня Наталка Слободян, яку я лише один раз поцілував у тому он вільшанику, – теж зчахла; і чому Господь так запопадливо забирав їх до себе, певне, шкодував їхньої краси, яка мала потім знидіти в колгоспному кріпацтві; я минав зграйку дівчат з опущеною головою, а одного разу – то був будень, який враз засвітився для мене величним святом – у цьому замуленому нині ставку купалася сільська блудниця Олена, вона зовсім не засоромилася, коли я надійшов, – навпаки, повернулася, засліплюючи мене своїм прекрасним тілом і, по коліна стоячи у воді, заманювала грішним кучерявим лоном; я не втікав і не наближався до неї – стояв, зачарований найпотаємнішим видивом, аж поки вона не занурилася по шию у воду й глузливо зареготала; я спинаюся стежкою поміж тинами, а в селі тихо, навіть ніхто з вікон не виглядає; скрадаючись, проходжу чужими садами, допадаючи до рідного й теж чужого тепер дому, перетинаю обійстя діда Федора, найближчого нашого сусіди; Федора давно вже на світі немає й хата його спорожніла – всі повивмирали й ніхто вже її не доглядає, а от вулики з Федорової пасіки ще стоять рядочком – мертві й струхлявілі; врешті виходжу на дорогу, біля якої громіздиться глупа забудова – ніби ангара чи казарма, і хто її й для чого вибудував, а за нею – мій рідний дім і рідна криниця.
Тиждень тому вітали тут мене земляки з хлібом-сіллю, а нині нікого немає – чи то ніхто в моїй хаті не живе, чи, може, господарі до церкви або в гості пішли при неділі; мені так хочеться й перед тим, як зайти до світлиці, притьмом вилізти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвір’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житні снопи, а горіх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мій батько; ось тут осінніми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якої зганяв мене недоносок з доброї сільської родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армії й хотів поласувати своїми вишнями, а вони вже були не мої, бо Йосип відрізав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бігав, ловлячи павутиння бабиного літа й намотував його на патичок, мріючи намотати стільки, щоб з нього міг Василь Марусин зіткати на своєму ткацькому верстаті хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловоді, я знущався над уїдливими ґедзями – нашпилював їх на соломинку й пускав у повітря, й летів той ґедзь, наче відьма на кочерзі, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бігла у шкоду, я розстібав розпірку на штанцях і пісяв – тоді моя Мінка верталася із найсмачнішої шкоди й вилизувала солону траву аж до ґрунту: ті сліди надовго залишалися на землі, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зіпсував вигляд гладко виголеного покосу…
А за садочком – наше поле, що збігає схилом від трьох черешень при гуцулівській дорозі до зарослого грабовим гаєм потоку, – цей шматок землі я обробляв до кожної грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зі мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, і я старався, як міг… Вчився тоді в Коломиї, а влітку працював на полі – любив сільську працю, й сусід Микола Горбатишин не раз говорив батькові: якби Романові не совєтська, а чеська держава, то не треба було б йому шкіл – став би маєтним ґаздою; від роботи ламало в попереку, і я деколи збігав до потічка нібито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь із них і об’їдався чорними гіркими ягодами, від яких крутило в носі, я голосно чихав і цим себе зраджував – батько підводив голову і кликав мене до роботи; те поле і досі сниться мені, а все покрите дунаєм високого жита, і я жну його, як тоді, в’яжу в снопи і складаю в клані; та наставала неділя, й тоді я пропадав у ярузі, зарослій грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свій ставок з мересницями, яких виловлювали в потоці біля церкви, а ще заховали в печері мадярського карабіна, коли вистріляли всі патрони, й селяни думали, що то фронт повертається з гір; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, і ставка давно немає, а грабові прутики стали вузлуватими деревами, я не впізнаю свого гаю, проте знаю, що він мій; на полі нікого немає, бо неділя, але хто його обробляє, я ж робітників не наймав; виходжу з хащів й опиняюся на тому місці, де пролягала межа між нашим і Солтисовим полем; межі немає, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут і далі росте чебрець, я лягаю долілиць і вдихаю його запах, а з далини крізь сад проглядає шальована жовтими дошками моя хата – і все це моє, рідне і власне, я ніколи не змирюся з тим, що в цій хаті живуть чужі люди, які й поле моє обробляють, і я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губів солоні сльози, і так мені стає легко на душі від того, що хоч на мить вдалося мені відібрати загарбаний людьми мій рідний світ, і що не тріскотить у цю хвилину відеокамера чарівної Ангели, і що добра моя приятелька Ніна не бачить мене нині й не напише про мій теперішній стан ніколи й слова, і хвала тобі, Господи, що я ще маю свій куточок на великій землі, якого можу потайки на мить собі забрати – й не збираюся з ним прощатись.
Нізащо й ніколи.
* * *
10 серпня. Нині розпочався новий тур презентацій мого роману «Вогненні стовпи» й триватиме він, як бачу, довго, може, колись захопить і Східну Україну, на що я не перестаю сподіватися й покладаю великі надії на добрий ефект подібних заходів. Моїй книжці читач повірив – і не тільки в Галичині: пів року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вінниці, куди приїжджав на запрошення голови тамтешньої «Просвіти» Леоніда Філонова. На чотирьох зустрічах із студентами, місцевою творчою інтеліґенцією й учителями області я переконався в найголовнішому: зазомбований антиукраїнською пропаґандою читач почав розуміти вагу й велич чину Української Повстанської Армії, і недалекий той час, коли весь український народ – від крайнього сходу, півдня, півночі й до західного порубіжжя – гордитиметься жертовністю лицарів, які віддали своє життя за незалежність України, а лайливе слово «бандерівець» набере врешті позитивного змісту й звучатиме не менш гордо, бо має для цього не менш героїчне історичне підґрунтя, ніж почесне звання «ґарібальдієць».
А вже що казати про Галичину! Я просто никну від визнань та подяк і дякую Богу за те, що допоміг мені звершити найсвятіше в моєму житті діло, бо що може бути вищою для мене нагородою від вдячного слова старих упівців, яких я, правду кажучи, побоювався, коли писав роман.
Який же я був щасливий, коли в Стрию сотенний Сокіл подарував мені свою мазепинку й сказав: «Читаю вашу книжку й так сверблять мене руки: покласти б ще раз хоч двох енкаведистів!» А в Коломиї вісімдесятип’ятирічний курінний Курява (Павло Федюк) вийшов на сцену, обняв мене й назвав своїм сином…
Сьогодні я поїхав на дводенний книжковий фестиваль «Читай, дивись і слухай українське», який організувала «Просвіта» – до Жидачева.
Мій бадьорий настрій затінювався родинним жалем: моєму братові Євгенові сьогодні сповнилось би 76 літ, а вже пів року, як його немає, і не вщухає в моєму серці пекучий біль. Мені тяжко змиритися з тим, що вже ніколи не побачу мого великого друга, незмірно добру людину й непоправного оптиміста, і втішаюся лише тим, що рівно рік тому встиг подарувати Нуськові на його ювілей присвячений йому роман – ще теплий сигнальний примірник. І те осяяне втіхою обличчя мого доброго брата зігріватиме моє серце до кінця життя: радість переможця над, здавалось би, неминучою смертю в концтаборах, гордість звитяжця, який всього себе віддав справі нашої Незалежності.
Свій виступ в Жидачеві я й розпочав з розповіді про Євгена, який ретельно консультував мене під час роботи над романом; а втім, я не забув поганьбити Леоніда Кучму, котрий і донині не дозволяє парламентові визнати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні – який же парадокс: український президент став найзатятішим ворогом української національної ідеї! Та чи мало схожого відбувалося в нашій історії? Іванець Брюховецький, наприклад, називав себе найнижчим підніжком і вірним холопом Москви! А наш Іванець рік у рік обманює народ демагогічною брехнею про європейський вибір, а насправді щодня здає вроздріб Україну Росії, та збирається віддати й гуртом: московський імператор Путін уже явно простягає руку по Україну й нічтоже сумняшеся пропонує запровадити в так званому «Єдиному економічному просторі» російський рубль… Ми ж мовчимо й мовчки чекаємо наступної осені, сподіваючись вибрати національного Президента… А тим часом в Україні править бал намісник Путіна посол Чорномирдін: цей русотяп недозволено втручається в політичне життя нашої держави – чи то закликає на прес-конференціях не вступати до НАТО, чи нашіптує до вуха президентові, що не варто демонструвати в Україні фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» або відкривати у Львівській картинній ґалереї присвячену Іванові Мазепі виставку…