– І що сталося тоді? – запитав Джайлз.
– Розверзлося пекло. Мої документи вже прийшли. Ґрета втратила роботу, і я не міг знайти роботу для себе. Не допомогло й те, що за кілька тижнів вона й справді завагітніла Карін.
– Я хочу почути про Карін все, але не раніше, ніж замовлю ще.
Джайлз узяв два порожніх кухлі й пішов до шинквасу.
– Повторіть те саме, але цього разу по пінті.
Пенґеллі довго мовчав, перш ніж продовжити свою розповідь.
– Карін зробила всі наші жертви стерпними, навіть підозри та насмішки, які нам обом довелося пережити. Якщо я обожнював Ґрету, то Карін – поклонявся. Десь приблизно через рік мій старий черговий офіцер на складі попросив мене замінити службовця, який опинився на лікарняному, – час чудово зцілює, – і мене запросили стати цивільним офіцером зв’язку між британцями та німецькими робітниками, бо на той час завдяки Ґреті я вже доволі вільно спілкувався німецькою. Британці мають багато чудових чеснот, але вони ледачі, коли справа доходить до вивчення чужих мов, тому я хутко став незамінним. Заробітна плата була не дуже великою, але я витрачав кожне пенні на Карін і кожну вільну хвильку проводив із нею. І, як і всі жінки, вона знала, що я ласий на обійми. Це кліше, але вона змогла обвести мене навколо мізинця.
«Мене також», – подумав Джайлз, зробивши ще один ковток пива.
– На мою радість, – правив далі Пенґеллі, – англійська школа в Берліні дозволила Карін скласти вступний іспит, і кілька тижнів по тому їй запропонували роботу. Усі вважали, що вона англійка. Вона навіть мала мій корнуолльський акцент, як ви могли помітити. Тож відтоді мені вже не доводилося турбуватися про її освіту. Коли вона перейшла до шостого класу, навіть подейкували про її вступ до Оксфорду, але це було ще до того, як звели мур. Коли спорудили це чудовисько, Карін довелося задовольнитися місцем у Східнонімецькій мовній школі, яка, чесно кажучи, є нічим іншим, як центром вербування Штазі. Єдине здивування викликало її бажання вивчати російську як свою першу мову, але на той час її англійська та німецька вже були для неї рідними. Коли ж Карін закінчила навчання, то єдина серйозна пропозиція, яку вона змогла отримати як перекладачка, надійшла від Штазі. Вони добре попрацювали, тож не залишили їй особливого вибору. Щоразу, коли вона писала, то повідомляла, як їй подобається її робота, особливо міжнародні конференції. Це дало їй можливість зустріти багато цікавих людей із усіх чотирьох секторів міста. Їй зробили пропозицію двоє американців та один західний німець, але Карін сказала, що як тільки зустріла вас, то одразу ж закохалася. Її потішило те, що ви враз вхопили її акцент, хоча вона ніколи не бувала за межами Берліна.
Джайлз посміхнувся, згадуючи ту бесіду.
– Незважаючи на мої кілька спроб повернути свою родину, влада Східної Німеччини цього так і не дозволила, хоча нещодавно Ґрета серйозно занедужала. Гадаю, вони не довіряють мені навіть більше, ніж британці.
– Я зроблю все, що зможу, аби допомогти, – пообіцяв Джайлз.
– Карін пише регулярно, але не всі її листи доходять. У тому, що дійшов, вона повідомила, що зустріла когось особливого, але це катастрофа, бо він не тільки одружений, а ще й англієць і пробув у Берліні всього кілька днів. А найгірше те, що вона навіть не була впевнена, чи він відчуває те саме, що й вона.
– Як вона помилялася, – тихо видихнув Джайлз.
– Певна річ, вона не згадала вашого імені чи того, чому ви відвідували російський сектор, бо вона надто добре усвідомлювала, що влада читатиме її листи. Лише коли ви зв’язалися зі мною, я второпав, що це, мабуть, про вас вона писала.
– Але як до цього був причетний Алекс Фішер?
– За кілька днів після того, як ви подали у відставку з посади міністра, він несподівано з’явився у Труро. Коли він вистежив мене, то заявив, що ви публічно зреклися Карін, вважаючи її повією або шпигункою Штазі, і що ви дали зрозуміти головному батогу[15], що ніколи не захочете бачити її знову.
– Але я відчайдушно намагався з нею контактувати, навіть їздив у Берлін, але мене завернули на кордоні.
– Тепер я це знаю, але тоді…
– Авжеж, – зітхнув Джайлз, – Фішер умів бути дуже переконливим.
– Особливо коли він майор, а ти просто капрал із двома личками, – сказав Пенґеллі. – Звісно, я спостерігав за кожним днем судового розгляду пані Кліфтон у газетах і, як і всі решта, прочитав листа, якого Фішер написав перед самогубством. Якби це допомогло, я був би радий сказати будь-кому, що в цьому не було й дрібки правди.
– Добре було б, Джоне, хоча боюся, що для цього вже запізно.
– Але лише вчора я почув по радіо, сер Джайлз, що ви все ще розмірковуєте про участь у довиборах у Бристолі.
– Уже ні. Я відкликав свою кандидатуру. Не можу нічого робити, поки знову не побачу Карін.
– Природно, що як її батько я вважаю, що вона того варта, але це все одно пекельна жертва.
– Ви гірші за мого агента, – Джайлз уперше засміявся.
Він ковтнув іще пива, і чоловіки сиділи якийсь час мовчки, перш ніж Джайлз наважився запитати:
– А Карін справді вагітна?
– Та де там. Це й допомогло мені зрозуміти, що все, сказане Фішером про вас, – купа брехні і його єдиною метою була помста.
– А я хотів би, щоб вона була вагітною, – тихо зронив Джайлз.
– Чому?
– Тому що було б набагато легше вивезти її звідти.
– Останні замовлення, панове.
9
– Яка ця стара гра в політику смішна, – зауважив Джайлз. – Я побував у пустелі, а ви стали міністром закордонних справ Західної Німеччини.
– Але наші позиції можуть змінитися за одну ніч, – відказав Вальтер Шеєль, – і ви це занадто добре знаєте.
– Для мене це була б неабияка зміна, адже я навіть не беру участі у довиборах, і моя партія зараз не при владі.
– А чому ви не кандидат цього разу? – здивувався Вальтер. – Навіть із моїми поверховими знаннями про вашу виборчу систему можна сказати, що лейбористи неодмінно відвоюють своє місце у парламенті.
– Це цілком можливо, але місцевий осередок уже обрав собі молодого кандидата, Роберта Філдінґа, який займе моє місце. Він енергійний і запальний, як нещодавно призначений шкільний староста.
– Так само як і ви колись.
– Я й досі такий, правду кажучи.
– Тоді чому ви самоусунулися?
– Це довга історія, Вальтере. Насправді це причина, через яку я й хотів зустрітися з вами.
– Краще спершу щось замовити, – Вальтер розгорнув меню. – Тоді ви зможете не кваплячись розповісти мені, чому вам знадобилася допомога міністра закордонних справ Західної Німеччини.
Вальтер узявся вивчати меню.
– Страва дня – ростбіф і йоркширський пудинг. Мої улюблені, – прошепотів він. – Але не кажіть нікому ні з ваших співвітчизників, ні з моїх, інакше викриється моя таємниця. А яка ваша таємниця?
І Джайлз усе розповів своєму давньому приятелю про Карін та про те, що його не пустили до Східної Німеччини, поки вони обоє насолоджувались кавою.
– То ви кажете, що це була молода жінка, яка опинилася у вашому готельному номері, коли ми зустрічалися приватно?
– Ви її запам’ятали?
– Ще б пак, – сказав Вальтер. – Вона колись перекладала для мене, але ніколи не дозволяла собі більшого, й це не через відсутність спроб із мого боку. Тож скажіть мені, Джайлзе, чи готові ви битися на дуелі за цю молоду жінку?
– Назвіть свою зброю та свого секунданта.
Вальтер засміявся.
– А якщо серйозно, Джайлзе, чи маєте ви підстави вважати, що вона хоче перебігти?
– Атож, її мати нещодавно померла, а влада Східної Німеччини не дозволить її батькові, англійцю, який проживає в Корнуоллі, приїхати в країну.
Обмірковуючи проблему, Вальтер ковтнув кави.
– Чи змогли б ви полетіти зараз зі мною до Берліна?
– Першим же літаком.
– Нестримний, як ніколи, – видихнув Вальтер, коли офіціант поставив перед ним коньяк.
Він потримав келишок, перш ніж сказати:
– Ви не знаєте, вона розмовляє російською?
– Вільно. Це була її спеціалізація у мовній школі.
– Добре, бо я буду влаштовувати двосторонню торгову зустріч із росіянами наступного місяця, і вони могли б погодитись…
– Чи можу я чимось допомогти?
– Просто забезпечте їй отримання британського паспорта.
* * *
– Мене звуть Роберт Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня.
Молодик намагався тиснути руку жінці, завантаженій торбами для покупок.
– Що ви робите у справі «Конкорда»? – поцікавилася вона.
– Усе, що в моїх силах, щоб літак побудували у Філтоні, а не в Тулузі, – запевнив Філдінґ.
Жінка виглядала задоволеною.
– Тоді я буду голосувати за вас. Але я воліла б проголосувати за нього, – сказала вона, вказуючи на Джайлза.
Коли жінка відходила, Філдінґ виглядав розчарованим.
– Не переживай через неї. Двадцять першого травня ти станеш депутатом, а я – лише історією.
– А «Конкорд»?
– Ти дав єдину правильну відповідь. Французи битимуться пекельно, адже вони мають на літак повне право, тож підозрюю, що роботу розподілять між двома країнами приблизно порівну. Тільки ніколи не слід бути категоричним, – радив Джайлз. – Можна було запитати, чи працює її чоловік у Філтоні, оскільки, підозрюю, саме тому вона й поставила своє запитання.
– От халепа. Я мав би про це подумати. Щось іще?
– Можливо, Боб Філдінґ, а не Роберт. Не треба постійно нагадувати своїм прихильникам, що ти закінчив приватну школу й Оксфорд.
Філдінґ кивнув і звернувся до наступного перехожого:
– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня. Сподіваюся, ви мене підтримаєте.
– Шкода, що це ви висуваєтесь, а не сер Джайлз.
– Приємно чути, сер, але ми обрали чудового кандидата. Сподіваюся, що ви проголосуєте за Боба Філдінґа у четвер, двадцятого травня.
– Якщо ви так кажете, сер Джайлз… – сказав чоловік і поспішив піти.
– Четвер, четвер, четвер. Завжди кажи четвер, – мовив Філдінґ. – Ви казали мені це достатньо часто.
– Не турбуйся про це, – заспокоїв Джайлз. – Це скоро стане звичкою, і, чесно кажучи, ти набагато кращий кандидат, ніж я був на перших виборах.
Молодик уперше посміхнувся.
– Вітаю! Мене звуть Боб Філдінґ, і я кандидат від лейбористів на довиборах від Бристольських доків, які відбудуться двадцятого травня, – промовив він, коли до Джайлза підійшла Емма.
– Ти вже починаєш шкодувати, що не висунув власну кандидатуру? – прошепотіла вона, продовжуючи роздавати листівки. – Адже цілком зрозуміло, що виборці або пробачили, або забули про Берлін.
– Але я не забув, – заперечив Джайлз, тиснучи руку іншому перехожому.
– Вальтер Шеєль не телефонував?
– Ні, але він не зателефонує, поки не матиме чого сказати напевне.
– Будемо сподіватися, що ти маєш рацію, – здалася Емма. – Інакше ти справді пошкодуєш.
– Аякже, але що з цим робитимете ви? – наполягав якийсь виборець.
– Що ж, переводити країну на триденний тиждень не можна, – зазначив Філдінґ. – А пріоритетом Лейбористської партії завжди була проблема безробіття.
– Ніколи не кажи «безробіття», – прошепотів Джайлз. – Працевлаштування. Треба завжди намагатися звучати позитивно.
– Доброго ранку, мене звати Боб…
– Це вона? – запитала Емма, споглядаючи через дорогу.
– Безперечно, – підтвердив Джайлз.
– Познайомиш?
– Ти, мабуть, жартуєш. Ніщо не могло б втішити цю даму більше, ніж світлина на першій шпальті кожної газети завтра вранці, на якій вона тисне руку колишньому депутату.
– Ну, якщо тобі не можна, мені доведеться зробити це самій.
– Ти не можеш…
Але Емма вже перетинала вулицю. Опинившись на іншому боці, вона просто підійшла до державного секретаря з питань освіти та науки й простягнула їй руку.
– Доброго ранку, пані Тетчер. Я сестра сера Джайлза…
– І що іще важливіше, пані Кліфтон, ви перша жінка, яка очолила акціонерну компанію.
Емма посміхнулася.
– Жінки ніколи не мали права голосувати! – лементував чоловік, погрожуючи п’ястуком із автомобіля, що проїжджав повз них.
Пані Тетчер помахала йому рукою і великодушно посміхнулася.
– Не знаю, як ви собі даєте із цим раду, – промовила Емма.
– У моєму випадку я ніколи не хотіла робити щось інше, – сказала Тетчер. – Хоча й визнаю, що диктатура могла б трохи полегшити нам роботу.
Емма засміялася, але пані Тетчер залишилася серйозною.
– До речі, – сказала вона, кидаючи погляд через дорогу, – ваш брат був чудовим депутатом, а також дуже шанованим міністром як удома, так і за кордоном. На жаль, у парламенті його не вистачає, але не кажіть йому, що я так сказала.
– Чому ні? – здивувалася Емма.
– Тому що це не відповідає його уяві про мене, і я не впевнена, що він повірить.
– Я б хотіла йому сказати. Зараз він дещо пригнічений.
– Не хвилюйтеся, він невдовзі повернеться в якусь із палат. Це у нього в крові. А як щодо вас? Ви не думали коли-небудь піти у політику, пані Кліфтон? У вас є всі належні для цього дані.
– Ніколи, ніколи, ніколи, – енергійно захитала головою Емма. – Я не впораюся з таким тиском.
– Ви впоралися з ним доволі добре під час нещодавнього судового розгляду, і підозрюю, що тиск вас не турбує, коли йдеться про протистояння з вашими колегами-директорами.
– Це інший тиск, – заперечила Емма. – І в будь-якому разі…
– Мені шкода, що перебиваю вас, пані державний секретар, – втрутився схвильований помічник, – але, схоже, що кандидата спіткало лихо.
Пані Тетчер звела погляд і побачила, як якась бабега погрожувала пальцем кандидату від торі.
– Це не лихо. А ця пані, мабуть, ще пам’ятає, як цю вулицю бомбили німці. Оце були справжні клопоти. – Вона повернулася до Емми. – Мені доведеться покинути вас, пані Кліфтон, але сподіваюся, що ми ще зустрінемося, можливо, за спокійніших обставин.
– Державний секретар?
– Так-так, уже йду, – відгукнулася пані Тетчер. – Я ж не можу вічно тримати його за руку. Але якщо він не може впоратися з однією старенькою, то як він сподівається протистояти грізній опозиції в Палаті громад? – додала вона, перш ніж відійти.
Емма посміхнулася і перейшла через дорогу, щоб знову приєднатися до брата, який намагався втовкмачити військовому на вигляд джентльмену версію, чому не він балотується на довиборах.
– І що можеш про неї сказати? – запитав Джайлз, коли зумів спекатися настирливого виборця.
– Вона чудова, – відповіла Емма. – Справді чудова.
– Погоджуюся з тобою, – сказав Джайлз. – Але не кажи їй про це.
* * *
Телефон задзеленчав тоді, коли він найменше цього очікував. Джайлз увімкнув світильник біля свого ліжка і виявив, що було лише кілька хвилин після п’ятої, тож здивувався, хто б міг телефонувати йому в такий ранній час.
– Даруйте, що дзвоню вам так рано, Джайлзе, але не можу телефонувати зі свого офісу.
– Розумію, – Джайлз прокинувся остаточно.
– Якби ви змогли бути у Берліні двадцять другого травня, – сказав Вальтер, – я зміг би доправити ваш пакет.
– Це чудова новина.
– Але не без певного ризику, адже для цього знадобиться трохи удачі й особливої сміливості від двох молодих жінок.
Джайлз опустив ноги на підлогу, сів на край ліжка й уважно вислухав усе, що розповів йому міністр закордонних справ Західної Німеччини. Коли Вальтер закінчив, надворі вже розвиднилося.
* * *
Джайлз іще раз набрав номер, сподіваючись, що до телефону підійдуть. Цього разу слухавку взяли одразу.
– Доброго ранку, Джоне.
– Доброго ранку, сер Джайлз, – привітався Пенґеллі, який миттю впізнав голос.
Джайлз замислився, скільки часу мине, перш ніж він перестане називати його «сер».
– Джон, перед тим як контактуватиму з відповідним департаментом Міністерства внутрішніх справ, я маю знати, чи подавала Карін заявку на отримання британського паспорта.
– Подавала. Точніше це я робив від її імені, коли вона все ще думала вступати до Оксфорда, – повідомив Пенґеллі.
– Тільки не кажіть мені, що його зберігають десь у Східному Берліні.
– Ні, я особисто його забрав із Петті Франс[16] і мав намір повернути його, коли поїду до Східної Німеччини, але, звісно, так цього і не зробив. Це було кілька років тому, тож лише небо знає, де він зараз. Та навіть якби паспорт і потрапив до моїх рук, термін його дії, либонь, уже скінчився.