– Якщо ви його знайдете, Джоне, цілком можливо, що зможете побачитися зі своєю донькою набагато швидше, ніж очікували.
* * *
Хоча Ґріфф Гаскінс і запросив Джайлза взяти участь у підрахунку результатів у міській раді, останній не зміг скористатися запрошенням. Потоптавши вулиці з кандидатом у депутати упродовж останніх чотирьох тижнів, відвідавши незліченні публічні мітинги і навіть роздаючи листівки, що нагадували про голосування, у маєтку Вудбін, у четвер двадцятого травня, коли годинник вдарив десяту, Джайлз потиснув руку Бобу Філдінґу, побажав йому успіхів і поїхав до Беррінґтон-холу.
Прибувши додому, налив собі велику склянку віскі й полежав у гарячій ванні. Він заснув уже за лічені хвилини після того, як упав у ліжко. Прокинувся одразу після шостої, це був найдовший його сон за цей місяць. Чоловік підвівся, пішов до лазнички і вмився холодною водою. Потім одягнув халат, капці й спустився униз.
Чорний лабрадор бігав вітальнею, махаючи хвостом, припускаючи, що, мабуть, настав час його ранкової прогулянки. Яка ж іще причина могла бути у господаря для того, щоб встати так рано?
– Сидіти! – звелів Джайлз, і Старий Джек сів біля нього, ляскаючи об килим хвостом.
Джайлз увімкнув радіо і знову розмістився у зручному фотелі, щоб послухати ранкові новини. Прем’єр перебував у Парижі, де проводив перемовини з президентом Франції щодо можливого вступу Великої Британії до ЄЕС. Раніше Джайлз був би першим, хто визнав історичне значення такої зустрічі, але не сьогодні. Усе, що він хотів знати, – це результат довиборів у Бристольських доках.
– Пан Гіт обідав із президентом Помпіду в Єлисейському палаці вчора ввечері, і хоча жодне офіційне комюніке не оприлюднили, очевидно, що зараз генерал де Ґолль вже не є тією політичною силою, з якою варто рахуватися, тому заявку Об’єднаного Королівства нарешті сприймають серйозно.
– Продовжуйте, – сказав Джайлз, і диктор наче почув його, облишив Теда Гіта і повернувся до Англії.
– Ще одна невдача для торі, – заявив він, – які програли довибори у Бристольських доках учора ввечері Лейбористській партії. Це місце звільнилося після смерті майора Алекса Фішера, депутата від Консервативної партії, який наклав на себе руки. А тепер приєднуємося до нашого кореспондента із Вест Кантрі у Бристолі, щоб почути останні новини.
– Цього ранку Боба Філдінґа, кандидата від лейбористів, оголосили переможцем на довиборах тут, у Бристольських доках, із перевагою у три тисячі сто двадцять сім голосів, що становить одинадцять відсотків відставання консерваторів від лейбористів.
Джайлз аж підскочив, а собака перестав махати хвостом.
– Хоча явка на виборах і була низькою, це була рішуча перемога пана Філдінґа, який у віці тридцяти двох років стане одним із наймолодших членів Палати громад. Ось що він заявив після оголошення результату: «Насамперед я хотів би подякувати керівнику виборчої комісії та його співробітникам за зразкову організацію роботи…»
Телефон на столі задзеленчав. Джайлз вилаявся, вимкнув радіо й узяв слухавку, припускаючи, що це, мабуть, Ґріфф Гаскінс, який, як він знав, іще не лягав.
– Доброго ранку, Джайлзе, це Вальтер Шеєль…
10
У ніч перед тим, як він мав летіти до Берліна, Джайлз ніяк не міг заснути. Він встав задовго до того, як зійшло сонце, не заморочувався на сніданок і замовив таксі від свого будинку на Сміт-сквер до Хітроу за кілька годин до вильоту. Вранішні літаки чи не єдині гарантовано злітали вчасно. Політик прихопив примірник «Ґардіан» у залі для пасажирів першого класу, але навіть не перегорнув першої шпальти, випив філіжанку чорної кави, знову і знову обмірковуючи план Вальтера. У ньому був один значний недолік, який він назвав необхідним ризиком.
Джайлз одним із перших опинився на борту і, незважаючи на те, що літак вилетів вчасно, не переставав зиркати на годинник упродовж усього рейсу. Літак приземлився у Берліні о дев’ятій сорок п’ять ранку, і позаяк у Джайлза не було багажу, він уже за двадцять хвилин сидів у таксі.
– Пункт пропуску «Чарлі», – звелів він водієві, який кинув на нього косий погляд, перш ніж влитися у вранішній рух в напрямку міста.
Незабаром після того як вони минули наполовину зруйновані Бранденбурзькі ворота, Джайлз помітив білий автобус «мерседес», за яким Вальтер наказав йому пильнувати. Позаяк він не хотів стати його першим пасажиром, то попросив таксиста зупинитися за кілька сотень ярдів від переходу. Джайлз заплатив за проїзд і почав розгулювати так, ніби був туристом, хоча там не було нічого, на що варто звернути увагу, окрім стіни, вкритої графіті. До автобуса пасажир наблизився, лише коли побачив, як купка людей заходить у салон.
Джайлз приєднався до гурту іноземних гостей і журналістів, котрі з’їхалися з усієї Європи і були запрошені на урочистий обід, щоб почути промову Еріха Хонекера, нового генерального секретаря Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Джайлз усе гадав, чи не завадять йому ще раз перетнути кордон, не залишивши іншого вибору, окрім як повернутися наступним же рейсом назад до Хітроу. Але Вальтер його запевнив, що позаяк він представляє Лейбористську партію Великої Британії як колишній державний секретар із закордонних справ, його з радістю приймуть. Східнонімецький режим, пояснив Вальтер, не зміг розпочати жодного значущого діалогу з теперішнім консервативним урядом і відчайдушно намагається досягти домовленостей із лейбористами, тим більше що здавалося цілком ймовірним їхнє швидке повернення до влади. Коли черга нарешті дійшла до Джайлза, він передав свій паспорт службовцю, який кинув на нього побіжний погляд і вказав на автобус. Першу заваду було подолано.
Пересуваючись проходом, Джайлз помітив молоду жінку, яка сиділа самотньо позаду, видивляючись у вікно. Йому не довелося перевіряти номер її місця.
– Вітаю! – мовив він до неї.
Вона підвела очі й посміхнулася. Чоловік не знав імені цієї жінки, і, можливо, було б краще, щоб і не знав. Знав лише те, що вона вільно розмовляла англійською, за фахом – перекладачка, приблизно одного віку з Карін, і була одягнена у вбрання, як у неї. Але було одне, чого Вальтер не повідомив. Чому вона була готова піти на такий ризик?
Джайлз озирнувся на своїх колег-делегатів. Він не впізнав жодного з них і був радий, коли побачив, що ніхто не виявив до нього ані найменшого інтересу. Чоловік скористався побаченням наосліп, засунув руку до внутрішньої кишені й дістав звідти паспорт Карін. Бракувало однієї речі, яка залишалася в його гаманці до зворотного шляху. Джайлз нахилився вперед, затуляючи собою молоду жінку, коли та нагнулася і вийняла з торбинки крихітну квадратну фотографію та тюбик клею. Вона завершила процес за кілька хвилин. Було зрозуміло, що вона практикувала цю вправу вже не раз.
Поклавши паспорт до несесера, Джайлз уважніше поглянув на жінку, яка сиділа поруч. Він одразу ж второпав, чому Вальтер обрав саме її. Вона була приблизно такого ж віку та комплекції, як і Карін, можливо, на кілька років старша і на кілька кілограмів важча, але приблизно однакового з нею зросту, з такими ж темними очима та рудим волоссям, яке вона уклала в зачіску в стилі Карін. Очевидно, що на волю випадку залишили якнайменше.
Джайлз знову глянув на годинник. Уже був майже час їхати. Водій порахував пасажирів. Бракувало ще двох.
– Даю їм ще п’ять хвилин, – повідомив він, коли Джайлз визирнув у вікно і побачив дві постаті, що бігли до автобуса.
Він упізнав одного з них – колишнього італійського міністра, хоча й не міг згадати його імені. Але тепер було багато колишніх італійських міністрів.
– Mi dispiace[17], – вибачився чоловік, заходячи у салон.
Після того як двійко спізнілих нарешті сіли, двері зачинилися з тихим шипінням, і автобус пішохідним темпом рушив до прикордонного переходу.
Водій зупинився перед червоно-білою смугою перешкод. Двері автобуса відчинилися, й всередину увійшли два представники американської військової поліції. Вони ретельно перевірили кожен паспорт, переконавшись, що всі візи в порядку. Щойно виконали своє завдання, як один із них побажав: «Хорошого дня», та інтонація свідчила, що він не це має на увазі.
Водій автобуса так і не перемкнув першої передачі, просунувшись іще на триста ярдів до східнонімецького кордону, де знову зупинився. Цього разу в салон зайшли троє офіцерів у пляшково-зеленій формі, шкіряних чоботях до колін і кашкетах. Жоден із них не посміхнувся.
Вони довше перевіряли кожен паспорт, аби переконатися, що кожна віза має правильно вказані дати та печатки, перш ніж один із них ставив галочку проти імені у своєму планшеті й переходив до наступного пасажира. Джайлз не виявив жодних емоцій, коли один із офіцерів попросив його показати паспорт і візу. Він уважно перевірив документ, а потім поставив галочку навпроти імені Беррінґтон. Значно довше він розглядав паспорт Карін, а потім поставив їй кілька запитань. Оскільки Джайлз не міг зрозуміти жодного слова, які промовляв охоронець, тож він неабияк занепокоївся, доки не поставили галочку і навпроти імені Карін Пенґеллі. Джайлз мовчав увесь час, поки всі троє офіцерів вийшли з автобуса, дверцята зачинилися, і автобус перетнув широку жовту смугу, яка вказувала на те, що вони перетинають кордон.
– Вас вітає Східний Берлін! – оголосив водій, явно не підозрюючи іронії у власних словах.
Джайлз підвів погляд на високі цегляні вежі, заселені озброєною охороною, що споглядали на грубий бетонний мур, увінчаний колючим дротом. Йому було шкода його ув’язнених громадян.
– Про що він вас питав? – поцікавився Джайлз.
– Хотів знати, де саме я живу в Англії.
– Що ви йому сказали?
– У Парсонс-Ґрін.
– Чому саме Парсонс-Ґрін?
– Бо я там жила, коли вивчала англійську мову в Лондонському університеті. Він, мабуть, подумав, що я ваша коханка, бо ім’я вашої дружини все ще вказане у вашому паспорті. На щастя, бути чиєюсь коханкою не є злочином у Східній Німеччині. Поки що.
– Хто б повіз свою коханку до Східного Берліна?
– Тільки той, хто намагається її витягнути.
Джайлз завагався, перш ніж поставити наступне запитання.
– Ми обговоримо подробиці того, що робитимемо далі, коли дійдемо до готелю?
– У цьому не буде потреби, – відповіла жінка. – Я зустрічалася з Карін кілька днів тому, коли міністр проводив двосторонні перемовини зі своїм колегою, тому все, що вам варто зробити, це залишатися на своєму місці під час обіду й переконатися, що всі певні, що ви насолоджуєтесь їжею, і не забувайте аплодувати виступу генерального секретаря. Решту залиште нам.
– Але… – почав було Джайлз.
– Ніяких але, – твердо промовила жінка. – Краще, щоб ви нічого про мене не знали.
Джайлз хотів би запитати у неї, що іще вона знає про Карін, але вирішив, що це, мабуть, verboten[18]. Хоча йому все ще було цікаво, чому…
– Не можу навіть сказати, наскільки вдячний вам за те, що ви робите, – прошепотів Джайлз, – і для мене, і для Карін.
– Я роблю це ні задля когось із вас, – запевнила вона. – А роблю це задля свого батька, якого замордували, коли він намагався перелізти через цю стіну, лише через три дні після її спорудження.
– Мені дуже шкода, – знітився Джайлз. – Сподіватимемося, що вона колись впаде, – додав він, озираючись на сіре бетонне чудовисько, – і справедливість переможе.
– Не за мого життя, – зауважила жінка безтурботним голосом, коли автобус рухався до центру міста.
Врешті-решт вони зупинилися біля готелю «Адлон», але минув ще якийсь час, перш ніж їм дозволили вийти з автобуса. Коли двері нарешті відчинилися, пасажирів вивели із салону високі поліцейські в одностроях, котрі тримали ельзасців, що гарчали, на коротких повідках. Делегати були оточені кордоном, доки не дійшли великою, як стодола, залою до їдальні, де їх нарешті відпустили. Усе заради ідеї східних німців, аби гості почувалися як удома.
Джайлз перевірив розклад, вивішений на дошці з одного боку подвійних дверей. Серу Джайлзу Беррінґтону та його перекладачці відвели столик номер сорок три у глибині приміщення, де вони не привертатимуть уваги, як пояснив Вальтер. Британець та його супутниця знайшли свої місця й сіли за столик. Джайлз спершу делікатно, а потім і наполегливо намагався з’ясувати її ім’я та чим вона займається, але натрапив на іншу бетонну стіну. Було зрозуміло, що її особа має залишатися в таємниці, тому довелося вдовольнитися теревенями про Лондон і театр, на що вона із задоволенням відгукнулася, поки кілька людей навколо них не підвелися і не зааплодували – дехто навіть гучніше за інших.
Джайлз стоячи спостерігав, як мініатюрна постать товариша Хонекера увійшла до кімнати в оточенні дюжини охоронців, котрі височіли над ним, тож він лише зрідка виринав з-за них. Джайлз долучився до оплесків, оскільки не хотів привертати до себе увагу. Генеральний секретар підійшов до столу на узвишші і коли піднявся на кілька сходинок, Джайлз побачив, що Вальтер аплодує йому майже так само захоплено, як і він сам.
Міністр закордонних справ Західної Німеччини сидів лише за два крісла від генерального секретаря, але Джайлзу було нескладно втямити, що чоловік між ними мав бути російським колегою Вальтера, бо той аплодував запекліше, ніж будь-хто інший за цим столом.
Коли всі в кімнаті нарешті сіли, Джайлз уперше побачив Карін. Вона сиділа за двома міністрами закордонних справ. Йому одразу пригадалося, чому він так захопився нею. Під час обіду він не міг перестати кидати погляди у її бік, але вона жодного разу не глянула на нього.
Обід із трьох страв тягнувся водночас нескінченно та був геть неїстівним: зупа з кропиви, варена яловичина та квашена капуста і, нарешті, шматок твердого пляцка, вкритого заварним кремом, котрий будь-який поважаючий себе школяр залишив би неторканим. Його супутниця взялася ставити йому запитання, явно намагаючись відволікти від постійного зиркання на Карін. Вона запитала, які мюзикли зараз модні у Лондоні. Джайлз не знав. Чи бачив він «О! Калькутта!»?[19] Ні, не бачив. Які зараз виставки у галереї Тейт? Уявлення не мав. Вона навіть поцікавилася, чи не зустрічав він принца Чарльза.
– Так, одного разу, але лише на коротку мить.
– Хто та щаслива дівчина, яка вийде за нього заміж?
– Не знаю, але це буде хтось, кого схвалить королева.
Вони продовжували спілкуватися, але вона жодного разу не згадала про Карін і не запитала, як вони познайомилися.
Нарешті офіціанти почали збирати тарілки із залишками їжі. Мер Східного Берліна, котрий головував на зборах, повільно підвівся зі свого місця і кілька разів постукав по мікрофону. Він не озивався, поки не запанувала цілковита тиша. Відтак оголосив трьома мовами десятихвилинну перерву до того, як до них звернеться генеральний секретар Соціалістичної єдиної партії Німеччини.
– Удачі! – прошепотіла жінка і відійшла раніше, ніж він устиг їй подякувати.
Чоловік спостерігав, як вона зникала серед натовпу, не знаючи, що буде тепер. Йому довелося стиснути бильця крісла, щоб угамувати тремтіння.
Десять хвилин здалися вічністю. А потім він помітив, як вона йде між столиками до нього. На ній був такий самий темний костюм, що і на його колишній супутниці, червоний шарф і чорні мешти на підборах, але на цьому вся подібність завершувалася. Карін сіла біля нього, але нічого не сказала. Драгомани не базікають, як сказала вона йому колись.