Ти запитуєш про мої плани, я точно не знаю, що саме Ти маєш на увазі, але я думаю, що зараз можу Тобі про них розказати відверто. Коли я повернувся з Риви, з різних причин мав рішучий намір звільнитися. Вже рік, і навіть довше, я усвідомлював, що моя посада мала б лише тоді сенс, хоч якийсь сенс для мене, якби я одружився з Тобою (нікого іншого, відтоді як я Тебе знаю, я для себе не розглядаю й не розглядатиму). Тоді моя посада отримала б сенс, стала б майже привабливою. (Схожому я повчав д-ра Вайса[3], і він зараз наполягає, як Ти чула в кав’ярні, саме на цьому). Якщо я з Тобою не одружуся, тоді моя служба, як легко вона б мені, звичайно, не давалася (не беручи до уваги окремі періоди), буде огидною, адже я заробляю більше, ніж мені потрібно, а це безглуздо. Ще дещо додам сюди, про що я б все ж краще не говорив. Але все це я сказав своїй матері уперше, коли повернувся з Берліна. Вона зрозуміла все це доволі добре, але попросила мене спочатку дозволити їй написати Тобі, можливо, вона зрозуміла це добре лише тому, що не повірила в те, що я сказав їй про Тебе, і покладала великі надії на свій лист до Тебе.
Ну що ж, Феліціє? У мене таке відчуття, ніби стою на пероні Ангальтського вокзалу, і – о диво! – Ти прийшла, я бачу Твоє обличчя і повинен назавжди попрощатися з Тобою. – У понеділок я очікую ще один терміновий лист як диво; навіть не знаю, на що я очікую. Від вівторка я більше нічого не очікуватиму.
Франц25 березня 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Люба Ф., у Твоєму останньому листі (як довго ж я сидів спокійно й хотів, щоб Ти була поряд) трапляється вираз, який мені доволі зрозумілий з усіх сторін; такого давно не було. У ньому йдеться про побоювання, які Ти маєш стосовно проживання зі мною. Ти не віриш або Ти, мабуть, лише сумніваєшся чи, може, Ти лише хочеш почути мою думку про те, що я буду Тобі опорою, яка Тобі обов’язково потрібна. Відразу я не можу нічого відповісти на це. Можливо, я зараз надто втомлений (мені довелося чекати на Твою телеграму до 5-ої години вечора. Чому? А на Твого листа я мусив чекати навіть двадцять чотири години всупереч Твоїй обіцянці. Чому?) і попри втому дуже радий Твоєму листу.
Зараз пізній вечір. Сьогодні я не зможу більше написати, навіть найважливіше. Точну відповідь щодо мене, люба Ф., яку Ти хочеш, я не можу Тобі дати; її я можу Тобі щонайбільше дати, коли в Тірґартені підбігаю позаду до Тебе, а Ти завжди готова піти геть, а я готовий упасти навколішки; лише в цьому приниженні, глибше якого не зазнає жодний собака, я можу це. Зараз я в змозі лише сказати, коли Ти мені ставиш запитання: я кохаю Тебе, Ф., з усіх своїх сил, у цьому Ти можеш мені цілковито вірити. Але, зрештою, Ф., я не зовсім знаю себе. Зі мною постійно трапляються несподіванки й розчарування. Я маю на увазі, що ці несподіванки й розчарування існуватимуть лише для мене, я докладатиму усіх зусиль, аби не допустити до Тебе нічого, окрім хороших, найкращих несподіванок своєї натури, за це я ручаюся, але ручатися не можу за те, що це мені завжди вдаватиметься. Та і як міг би я за це ручатися, зважаючи на плутанину в моїх листах, які Ти отримувала від мене впродовж тривалого часу? Ми мало були разом, це правда, але навіть якби ми багато часу були разом, я б просив Тебе (однак це нереально) судити про мене за листами, а не за безпосереднім спілкуванням. Можливості, які криються в листах, криються також і у мені, як хороші, так і погані; безпосереднє спілкування дає загальне уявлення, а що стосується мене – то не в найкращому світлі. Те, що я Тебе цим, принаймні цим, не хочу спокушати, Ти, певна річ, визнаєш, згадавши про деякі мої листи.
Зрештою, я думаю, що ця незавершеність, ця, може, щаслива, може, нещаслива рухливість моєї істоти для щастя нашого спільного майбутнього зовсім не має бути вирішальною, Ти маєш зовсім не піддаватися її впливу, Ти самостійна, Ф., Ти, напевно, або, радше, безперечно, бажаєш стати несамостійною, але це бажання – не надовго. Ти б цього не змогла.
Щодо Твого останнього питання, чи можу я приймати Тебе так, наче нічого не сталося, я можу лише сказати, що це для мене неможливо. Однак, можливо, я зможу, щобільше, я вважаю це необхідним, приймати Тебе з усім, що було, і тримати до божевілля.
[Додано]
Саме на це Ти маєш зважати, Ф., я у зовсім іншому становищі, ніж Ти. Ти могла б, мала б продовжувати чи в будь-якому разі продовжувала б, якби ми розійшлися чи, може, я можу зараз сказати «якщо ми розійдемося», своє теперішнє життя. Я не зміг би цього зі своїм способом життя, я, безсумнівно, у мертвій точці. Те, що я через Тебе визнав це, я не зможу ніколи забути. Такі безсумнівні знаки необхідності прийняття рішення я у своєму житті ще не отримував. Я маю вирвати себе зі свого теперішнього життя, одружившись з Тобою чи звільнившись і поїхавши геть. Якби я не отримав Твоєї телеграми в понеділок, то надіслав би у вівторок або, у крайньому разі, у середу вже написаного листа, який мені, як я сподіваюся, забезпечив би скромну посаду, невелику фінансову опору в Берліні; зрештою, я б спробував, без особливого честолюбства щодо цього, зачепитися десь в рядовій журналістиці. Мені б це вдалося, безсумнівно. Чи вдалося б мені забути Тебе й втрачену можливість (вона була б, судячи з усього, втрачена щонайменше на роки) одружитися з Тобою – у це я не вірю.
Я маю закінчувати, інакше лист не піде, а я не можу змушувати Тебе чекати на листи, адже завжди уявляю собі, що сиджу за Твоїм столом і чекаю (що, однак, є неправильним). Але ще відповім на Твого останнього листа. Лише напиши мені, будь ласка, одразу, хай це будуть кілька рядків. Не змушуй мене чекати! Зрозумій, Ф., якщо Ти хочеш вийти за мене заміж, не відтягуй, не допускай, щоб у час прибуття пошти й ще довго після цього серце Твого майбутнього чоловіка судомно стискалося.
Ти кажеш, що я маю приїхати до Берліна, але ж Ти розумієш, що ми, перш ніж я зустрінуся з Твоїми батьками, маємо поговорити. Це ж вкрай необхідно. Чи було б це справді неможливо цієї неділі в Дрездені? Твої аргументи проти – правильні; але й мої за – теж. Ти ж і сама раніше мені неодноразово, і навіть нещодавно в Берліні, пропонувала зустрітися в Дрездені. Тоді Ти, певно, бачила можливість влаштувати нашу зустріч. Спробуй це, Ф., і в будь-якому разі напиши мені якнайскорше.
ФранцУ понеділок я отримав листівку «Доброго дня тобі бажає Муцці Браун[4]». Це не зовсім відповідало дійсності, адже Твоя телеграма прибула лише ввечері.
3 квітня 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Ти не розумієш мою телеграму, Ф.? Я припускаю, що вона була неправильно надрукована; вона мала звучати так: «На останній лист я не зміг відповісти. Мав собі сказати, що Ти не маєш інших почуттів, лише хочеш мене принизити. Що ж ще міг означати останній лист, що ж ще означали безпричинні перерви між Твоїми листами?»
(Твою вчорашню телеграму я отримав, попри те, що вона, здається, була відправлена в обід, а отже – запізно. О 8-й годині вечора я ще був вдома, телеграма ще не прибула. Тоді я пішов з дому й повернувся лише о пів на 1-шу, тоді й знайшов телеграму).
Отже, Ти не розумієш телеграму? Згадай, Ф., про нашу останню зустріч, мабуть, глибшого приниження людина не може пізнати від іншої, як я тоді від Тебе, глибшого приниження, справді, не можна й спровокувати, ніж я тоді спровокував. Приниження полягало навіть не у Твоїй відмові; це було Твоїм беззаперечним правом. Приниження полягало в тому, що Ти мені взагалі не відповідала, а коли й відповідала – то зовсім невизначено, виказувала мені затаєну ненависть і відразу, які були такими жахливо переконливими, що зачепили в мені навіть спогади про наші добрі часи, і я згадував дещо, що легко можна було б розтлумачити в сенсі Твого теперішнього ставлення до мене. Ти говорила мало, але багато що з цього зачепило мене словом, інтонацією. Ти говорила про можливість (можливість!) Твого кохання до когось, про кого Ти не хотіла говорити; про те, що Ти б нічого не могла робити наполовину, і невихід за мене заміж (я заперечував, що це також щось половинне, адже ж Ти стверджувала, що я Тобі не абсолютно чужий) це більш ніж половина; що Ти не змогла б терпіти мою своєрідність; щоб я, заради Бога, припинив постійно просити про неможливе; що, може, зовсім припинити за моїм бажанням листування, але що Ти б погодилася його продовжити (при цьому я знав точно так само, як і Ти, що Ти б мені не відповіла, як це й сталося) – і таких речей було багато. Якщо я щось з цього забув, то можу зробити висновок з моїх відповідей. Однак ці відповіді також показують, на яку ницість я здатний. Я зрадив самого себе, я запитував, чи Тобі заважає те, що я вегетаріанець, чи Ти не змогла б вийти за мене заміж не кохаючи, врешті-решт, я не соромився навіть згадати про фабрику[5].
Не було б причин повторювати це, особливо тому, що Ти тоді перебувала в надзвичайно складному становищі, про яке Ти мені, однак, не довірилася. Але Ти кажеш, що не розумієш телеграму. – Мій перший лист (після Берліна) спростував більшість того, що я до того говорив, наскільки взагалі можливо й дозволено спростовувати власні слова. Однак мої приниження не припинялися; у Тірґартені Ти мовчала, так само Ти мовчиш зараз у листах, Ти навіть не одразу відповіла моїй матері. Але цьому було пояснення, Ти пережила так багато страждань. Але згодом, коли найгірше було позаду, незважаючи й на це Ти мовчала тижнями, лишила без відповіді п’ять листів. Хіба це не була зневага? Ти не пояснила й словом це мовчання, хоча й знала, як я від цього страждав. Чи ж це не було ще гірше, ніж в Тірґартені? Якось Ти написала: «Якщо Тобі вистачає мого кохання, то й добре». Такого Ти не казала мені навіть у Тірґартені. Якось Ти написала: «Те, що я казала в Берліні, було правдою, власне, правдою, навіть якщо це було не все». Але ось це «все» я ніколи не дізнаюся.
Не було б причин згадувати й про це, адже тоді прийшов лист, передостанній, який, здавалося, все згладжував. Тепер, здавалося, все добре, тепер, здавалося, остаточно настав початок кращих часів. Щасливий, я відписав, попросив терміново, мабуть, як ніколи, не змушувати мене чекати відповіді; написав, як я з болем у серці переживаю безрезультатні години прибуття пошти; просив на наступний день, якби не вийшло інакше, лише про кілька рядків – а прочекав чотири дні. І що далі? Тоді прийшов Твій останній лист, написані кілька рядків у ресторані після їди, без пояснення відсутності відповіді; подорож до Дрездена (знову ж таки без пояснення Твоєї минулої готовності до такої подорожі) просто відхилена, нашіптування Твоєї сестри, Ти хотіла б висловитися стисліше (ще стисліше! ще стисліше!). На цьому все. Чи ж міг я думати про відповідь або взагалі про щось інше, якщо Ти для мене виділила впродовж чотирьох днів лише мить після їди, жодним словом не відповіла на мої листи й втиснула всю цю справу в решту свого життя як щось огидне й несуттєве? Чи не ожило знову все те, що відбувалося з першого кроку в Тірґартені? Чи я міг на це відповісти? Чи розумієш Ти зараз, що не міг?
Якщо Ти, Ф., після цього пояснення, яке має бути поясненням не лише про мене, але й про Тебе, думаєш, що я повинен приїхати, я, звичайно, одразу приїду. Я б приїхав завтра, у суботу, о пів на 11-ту вечора, і повернувся б о пів на 5-ту вечора неділі, оскільки в понеділок, як завжди, мене чекає важка й огидна робота. Якщо Ти хочеш, щоб я приїхав, і бажаєш зустріти мене на вокзалі (я б тільки провів Тебе додому, Ти б могла вже о пів на 12-ту бути вдома), тоді негайно надішли мені телеграму, аби я отримав її до полудня, і я одразу побіжу на вокзал.
Франц7 квітня(?) 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Чесно кажучи, Ф.: у вчорашньому марному й схвильованому очікуванні на Твій лист (вкотре я чекав марно, Ф.?) я був рішучий не відкривати лист, якщо він прийде сьогодні. Лист міг би прийти ще в неділю, відповідь на мій останній лист була мені, звичайно, потрібна терміново, тож я прочекав також і усю неділю. Крім того, було малоймовірно, що лист прийде сьогодні. Чому саме сьогодні? Цей лист, який я отримав сьогодні, який я лише кілька секунд тримав невідкритим у сумці і який мене (я цього не розумію, зі змісту цього також не можна зрозуміти) все ж робить щасливим – цей лист, наскільки це залежало від Тебе, міг би не прийти ні завтра, ні післязавтра, ні взагалі. Сам по собі він не терміновий.
Моя телеграма, Ф., не була злою, можливо, що лише на папері так здавалося. Дивно ось що: мій останній лист здавався мені злим, цього Ти не відчула, тож, можливо, він таким і не був і лише здавався мені таким. У телеграмі я лише сказав, що в мене не було можливості відповісти, проте в листі я назвав причину, в загальному я усвідомив купу всього абсолютно незрозумілого, що досі є між нами. Його, справді, багато, але, можливо, Ти могла б сказати мені кілька слів – і не було б більше такої кількості незрозумілого і, може, взагалі його б не було.
Не обманюй себе, Ф., не обманюй! Роль, яку відіграє Твоя сім’я у Твоєму останньому листі, вказує на певного роду самообман. Не обманюй себе! Тобі, Ф., не слід було б говорити про те, що Ти хотіла чи не хотіла мого приниження, Ти мала б лише пояснити все, що я виклав в останньому листі; решта стала б сама собою зрозумілою. Але цю просту річ Ти не робиш (відтягування пояснення аж до розмови при зустрічі нічим не допоможе, Ти добре знаєш, що поруч з Тобою я задоволений усім і ніяк інакше), отже, ймовірно, Ти цього не можеш. Але тоді Ти мусиш довірити пояснення мені. Якби ж Ти все-таки хотіла принизити мене, це було б не найгірше. Я припустив це лише тому (але серйозно, справді, серйозно), що це був для мене ще й не найгірший випадок. Що ж тоді лишається, якщо це припущення хибне, якщо Ти не хотіла мене принизити – про це я краще промовчу.
Отже, я приїду на Великдень, але не в суботу в обід, а в неділю ввечері, якщо я не помиляюся, о 6:51. Мені було б, звичайно, найприємніше, якби Ти в будь-якому разі прийшла мене зустріти. Але тепер, як я вчора дізнався, цілком можливо, що зі мною приїдуть також Макс і його дружина і, ймовірно, що Отто Пік[6] теж (усі в літературних справах), мабуть, Тобі було б неприємно зустрітися з ними всіма на вокзалі. Тоді ми мали б зустрітися (якнайскоріше, тож, можливо, о пів на 8-му, я зупинюся знову в [готелі] «Askanischer Hof»[7]) на місці, визначеному Тобою.
Ти бажаєш отримувати листа щодня, Ф.? Власне, Ти б і не мусила це казати – Ти б і так його отримувала. Але як співвідноситься Твоє прохання з маренням, яке я останнім часом часто бачу в напівсні: Ти кладеш мої листи, непрочитані, а, отже, і без відповіді, один на одного або один за одним викидаєш їх. Навіть у моєму напівсні Тобі не слід так робити.
Франц9 квітня 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Краще все ж стає, Ф., сьогодні я прочекав на Твою відповідь лише чотири години, проте все ще чотири години. Це цілком природно, що кожен шукає свою вигоду; я в листах хочу мати відповідь, Ти хочеш давати відповідь лише усно, адже тоді усно Ти не мусиш давати її. Але чи Ти добре обдумала, чи дійсно це для Тебе вигода? Те, що Ти повинна сказати мені, Ти також повинна сказати й собі; те, що Ти не кажеш мені, цього Ти не кажеш – принаймні на це сподіваюся – й собі. А цього ж Тобі не слід робити, заради нас обох не слід Тобі цього робити.
Не кажи, що я поводжуся з Тобою надто суворо; те, що в мені здатне до кохання, це служить лише Тобі; але зрозумій, більш ніж півтора року ми ходимо по колу, хоча вже після першого місяця, здавалося, йшли пліч-о-пліч. І зараз, після такого довгого часу, такого довгого ходіння, ми все ще так далеко одне від одного. Твоїм, Ф., обов’язком є, наскільки це для Тебе можливо, розібратися в собі. Нам же не можна знищити одне одного, коли ми врешті-решт зійдемося; було б шкода нас обох.
Я кажу зараз інакше, ніж в Тірґартені. Я визнаю, лише Твоя прихильність дає мені можливість поміркувати про нас, але також і неминуча необхідність зробити це. Я не мушу зізнаватися в цьому, це достатньо зрозуміло: коли Ти віддаляєшся від мене, я втрачаю будь-яку здатність розмірковувати; зрештою, в той час, як Ти віддаляєшся від мене, у цьому немає ніякої небезпеки.
Ти маєш рацію, я не знаю, чому б Тобі мало бути неприємно зустрітися з Максом[8] і його дружиною. Я помічаю зараз, що припустив це лише тому, що мені це було б неприємно. Між іншим, ця небезпека відпадає; я також помилявся, лише Макс повинен був приїхати, а зараз і Макс не приїде, як він мені сьогодні сказав. Отже, лишається лише Пік. Краще Тобі прийти о пів на 8-му до [готелю] «Askanischer Hof», але вчасно, прошу Тебе.