Листи до Феліції (1914–1917) - Франц Кафка 3 стр.

Так, фройляйн Блох[9] не приїде. Я її дуже люблю.

14 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Я, Ф., безперечно, ще ніколи, роблячи щось, не мав такого впевненого відчуття, що зробив щось добре і вкрай необхідне, як на наших заручинах[10], після них і зараз. Такого впевненого відчуття – точно ні. А Ти? Для Тебе? Для Тебе це теж так? Почни свого наступного листа відповіддю на це запитання.

Не ображайся на мене через мою перевтомлену, розсіяну, метушливу, можливо, і байдужу поведінку впродовж цих двох днів. Це означало ніщо інше, як те, що я зовсім був не в собі, а якось цілком у Тобі, хоч Ти, можливо, цього й не хотіла або лише терпіла, або взагалі лише відчувала.

Я не хочу, між іншим, казати, що це були хороші дні, і що вони могли б бути набагато кращими. Перший вечір між нами минув так, як я це й передбачав, так само зовнішньо, як і внутрішньо в мені. Те, що наступного дня я одразу мав би розмову з Твоїм батьком, я давно знав, і це зовсім не залежало б від нашої розмови напередодні. Це не залежало б навіть від надії колись пізніше, у спокої, ще раз мати змогу розпочати цю розмову. Я маю цілковиту довіру до Тебе, Феліціє, цілковиту довіру, спробуй зрозуміти це, наскільки це можливо. Те, що я запитував і знову ж запитуватиму, йде, радше, від чужої мені логічної потреби, ніж від потреби мого серця. Звичайно, у цій гостроті це неправильно, це так – лише приблизно; за логікою, є ще й інші джерела страждань.

(Що має на увазі фройляйн Блох з приводу цього [під цим], коли в телеграмі, яку я саме зараз отримав, вона пише «Щирі побажання вашій задоволеній Ґрете Блох»?)

Найгіршим і просто-таки нестерпним було те, що ми ніколи або лише на короткі миті лишалися на вулиці наодинці, і що я не міг отримати Твого поцілунку, який би мене заспокоїв. Ти могла б мені дати цю можливість, але не зробила цього, я ж був аж надто розгубленим, щоб добиватися її силою. Усі права, які мені дає факт заручення, для мене огидні й повністю неприйнятні, заручення є зараз нічим іншим, як без шлюбу грати комедію шлюбу на втіху іншим. Цього я не можу, навпаки – я можу страшенно страждати від цього. Іноді мені хотілося дякувати Богові, що ми не живемо в одному місті; але тоді мені знову хочеться дякувати Богові, адже якби ми жили в одному місті, тоді ми б, безперечно, одружилися раніше попри службові ювілеї[11]. Але хай там як, приїжджай зараз, і якнайскорше. Можливо, Твоя мати додасть кілька рядків до листа, який Ти пишеш моїм батькам; її тоді, звичайно, щиро запросять. Чи розказала Ти вже в конторі про свої заручини й чи домовилася з керівництвом про якомога раніший термін звільнення? Чи розірвала договір з лікаркою? Чи завершила роботу над журналом? Якби Ти могла також виконати лише одне з моїх багатьох прохань, тоді нехай воно буде таким: не працюй так багато, виходь на прогулянки та займайся гімнастикою, роби, що хочеш, лише не працюй ще поза конторою. Я візьму Тебе на роботу на час поза конторою й надсилатиму Тобі за це зарплатню, таку високу й так часто, як Ти забажаєш. Це я підтверджую своїм підписом.

[На берегах] Палкі вітання матері й сестрам.

17 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Люба Ф., у мене є лише десять хвилин і навіть не повних. Що мені робити й писати наспіх? Спочатку подякувати за те, що Ти вказуєш серпень як місяць звільнення, він повинен ним і лишитися. Я виглядав «страшенно жалюгідно», безперечно, і почувався так само, такий вигляд я завоював собі за пів року. Догляд за мною не допоміг би, плин часу допоможе й кожен день, на який Ти наближаєш цю мить, допоможе, а також допоможуть усяка довіра й усяке терпіння, які Ти виявляєш до мене, а останнє – найбільше. Ми ж (небезпечно наспіх виказувати такі категоричні зауваження), ми ж абсолютно протилежні люди, тож мусимо мати терпіння одне до одного, мусимо мати погляд, майже богоподібний, даний лише найвищому людському почуттю на необхідність, на правду і, врешті-решт, на невіддільність іншої людини. Я, Ф., маю цей погляд, тому і моя віра в наше майбутнє є міцною. Якщо ж мене колись торкнеться хоч найменший промінь такого Твого погляду, я затремчу від щастя.

Напиши мені одразу, хай це буде хоч кілька слів.

Я не зміг би хоч чим-небудь потішити фройляйн Брюль? Я не можу чути про дівчат, що плачуть.

19 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Що за радість, кохана, хоч колись почути від Тебе докір про листи. Звісно, я мав би вже написати Твоїй матері, а зробив це лише сьогодні. Я мав би надіслати Твоєму батькові книгу одразу у вівторок, а надіслав її лише в п’ятницю. Але, по-перше, я зовсім не пунктуальний у написанні листів (листи до Тебе є не листами, а скигленням і скреготінням зубів), моя рука й так важка, а коли від Тебе не приходить жодної вістки, як це було нещодавно, ця рука стає взагалі паралізованою і не може навіть запакувати книгу для Твого батька.

Чи усвідомлюю я те, що повністю належу Тобі? Я не мусив це усвідомлювати, я знаю це вже півтора року. Заручини нічого не змінили в цьому, бо це усвідомлення неможливо зміцнити сильніше. Навпаки, іноді я думаю, що Ти, Ф., [Тобі] не завжди повною мірою зрозуміло те, наскільки і яким чином я Тобі належу. Але терпіння, усе проясниться, Ф., от-от все проясниться, і ми будемо найближчими людьми. Наймиліша, кохана, Ф., якби ж ми були вже такими! Кілька коротких зустрічей неділями в Берліні, кілька днів у Празі не можуть вирішити всього, навіть якщо в сутності все давно вже вирішено, можливо, від мого першого погляду у Твої очі.

Кожен думав про своє, я думав, що Ти відповіси моїй матері, і забув написати Твоїй матері. Ти пишеш, що Ти змушена запросити себе сама. Як же так? Ти хіба не отримала листа від моєї матері від минулого понеділка, в якому вона запрошувала Тебе і, певно, дуже сердечно?

Друг мого дядька з Мадрида (Альфреда Леві), який працює при посольстві Австрії у Мадриді, був у нас, і я ходив з ним на невеличку прогулянку. Дивно ось що: зараз вже пізно, ми багато гуляли, з нами були також Оттла[12] і кузина, ще зустріли інших знайомих, а зараз, оскільки після цього незвичного для мене заняття я сідаю (в останні роки я, справді, вдень прогулююсь один або з Феліксом, іншим Феліксом), отже, я сідаю, аби написати Тобі, і я помічаю, що зовсім не обдумую листа, а під час усієї прогулянки, у трамваї, у Баумґартені[13], біля ставка, коли слухав музику, їв хліб з маслом (я з’їв навіть одну скибку хліба з маслом після обіду, одне неподобство за іншим), дорогою додому постійно думав лише про Тебе, про Тебе одну. У душі я настільки єдиний з Тобою, що з цим не може зрівнятися жодне благословення рабина.

У газету я подам оголошення[14] лише завтра – на вівторок. Завтра мій начальник повертається з відрядження, і я не хотів би, щоб оголошення з’явилось у газеті раніше, доки я особисто не скажу йому про це. У середу Ти отримаєш газету. Звичайно, про це вже знають майже всі, кого це стосується. Що ж сказали Твої друзі й знайомі, чи багато з них пліткували про це з перукарем? А втім, тепер так буде завершуватися кожен лист – я думаю, що Тобі варто незабаром приїхати. Коли ж, Ф., коли ж?

Напиши мені, будь ласка, одразу про головні болі.

20 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Моя кохана, зараз ввечері я прийшов додому – безглуздо тинявся, на тенісних майданчиках, на вулицях, у конторі (чекав, що там, можливо, буде вістка від Тебе) – і ось знаходжу Твого листа. Я не в змозі щось робити, якщо не маю вістки від Тебе, я був, справді, не в змозі подати невелике оголошення в газету, дарма що це все ж можливо, оскільки я розказав про це начальнику. Але я не зміг, між іншим, цього також не було і в газеті «Berliner Tageblatt».

Я навіть вже не пам’ятаю, чим я останнім часом був так зайнятий, не було нічого дуже важливого. За неважливим минають дні, і сьогодні не виняток. Що за тимчасове життя без Тебе!

Звичайно, я бачуся з Максом, навіть щодня. Тільки ми, якщо придивитися, вже не такі й близькі одне одному, якими були раніше, і то – лише час від часу. (Ніколи ми не були такими близькими одне одному, як у подорожах, почекай, найближчим часом я надішлю Тобі дві літературні дрібнички з наших подорожей, одну стерпну від мене та одну зовсім нестерпну, написану нами обома[15]. Я не обіцяю сім мішків гречаної вовни, як це робиш Ти стосовно листа до моєї матері, про поштово-рекламні марки для начальника, про газету «Berliner Tageblatt» і про розірвання договору з лікаркою для мене. Я теж обіцяю сім мішків гречаної вовни, але моєї вовни зовсім не так багато). Ми (ще раз, задля впевненості: Макс і я) з моєї вини більше не такі близькі, він не відчуває цього у своїй щирості й присвятив мені свій новий роман «Шлях Тихо Браге до Бога»[16], одну зі своїх найособистіших книг, болючу, вистраждану історію.

Але й моя вина не є, власне, виною або є нею лише незначною мірою. Я незрозумілий Максу, і там, де я йому незрозумілий, він помиляється. Останнім часом я попри всю зовнішню балакучість (цю ваду Ти ще не знаєш, і в Тебе самої її немає, і за це я кохаю Тебе теж) стаю все замкнутішим, усе відлюдькуватішим попри внутрішню потребу говорити, і навіть попри бажання спілкування з боку інших; це, власне, не страх перед людьми, а незатишність поблизу них, нездатність налагодити повноцінні безперервні стосунки, я так рідко можу дивитися на інших зі сторони (чи розумієш Ти це?); я наважуся стверджувати, що рідко хто так здатний, як я, мовчки в напівблизькості, не маючи потреби (остання коротка пауза – прийшли два дядьки[17], один з міста Тріш в Моравії, інший – з Праги, дивакуватий, я мушу закінчувати листа і, аби Ти не налякалася через почате речення – непотрібний страх, повір мені, ми ж довіряємо одне одному, хіба ні? – отже, аби Ти не налякалася, я ще завершу речення) розуміти людей так глибоко, що це мене самого лякає. Це я можу, але це вміння, якщо я не пишу, є для мене, справді, майже небезпекою. Тільки не існує для мене жодної небезпеки, оскільки в мене є Ти, і для Тебе, кохана, теж не повинно бути жодної.

Ніяких головних болей, жодних! Відпишися від лікарки! Приїжджай якнайскорше! Збирай речі!

21 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Це безглуздя, це хвороба, Ф., якщо немає від Тебе листа чи хоча б вістки, то я не можу нічого робити, і навіть подати оголошення в газету. Не те щоб я так хвилювався, як раніше, ми пов’язані одне з одним (так голосно каже B. T. [ «Berliner Tageblatt»], а моє серце каже про це тихіше, але певніше), і неважливо, що не приходить вістка, це, мабуть, навіть добре, якщо Ти використовуєш перерви у своїй нескінченній роботі дійсно для відпочинку, а не для написання листів; але, попри це, я все ж подам оголошення лише завтра, отримаєш Ти його в п’ятницю. Але це не означає розлад між нами, Ф., за моїм відчуттям, газети взагалі не мають до нашої справи жодного стосунку. Оголошення в «Berliner Tageblatt» є навіть трохи моторошним, оголошення дня урочистого прийому звучить так, ніби там йдеться про те, що Ф. К. [Франц Кафка] в День Святої Трійці показуватиме смертельний номер у вар’єте. Але наші імена виглядають так тепло й добре разом, це добре й мусить бути так.

Вже пізно, я отримав термінового листа лише зараз о 9-й, у будь-якому разі він прийшов у контору лише по обіді. Найщиріші вітання, дякую за поцілунок, однак не можу відповісти на нього, якщо цілувати на відстані, то падаєш зі своїм поцілунком і добрими намірами в пітьму та безглуздя, замість того, аби торкнутися далеких улюблених уст.

22 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Моя люба Ф., я списав уже весь поштовий папір, лише цей клаптик Твого листа ще лишився. Слухай, я думав, що заручившись з Тобою, зможу забезпечити Тобі більше вільного часу, а, вочевидь, додав Тобі ще більше роботи. Дуже шкода! Від Твого батька я нині отримав дуже люб’язного листа; моя мати чомусь хвилюється через деякі слова від Тебе до мого батька. Що за справи! Приїжджай якнайскорше, одружимося й покінчимо з цим. Гарна квартира, про яку я розповідав, звільниться лише в лютому, і навіть це непевно. Інша гарна, зручно розташована, достатньо дорога квартира зі стількома ж беззаперечними перевагами, як і недоліками, лишається заброньованою до вечора 2-го травня. Це означає, що Ти маєш бути в Празі найпізніше 1-го травня.

Як щодо візиту до фройляйн Ґрете?

24 квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Це третій лист, який я сьогодні починаю. Знову й знову сьогодні в листи до Тебе втручається Твій знайомий з Бреслау[18], ім’я якого навіть не з впертості, але все ж з якоїсь причини не можу запам’ятати; навіть його зовнішність я не можу запам’ятати, попри те, що бачив його достатньо велике зображення, що висіло у Тебе в кімнаті. Однак його самого я не можу забути; це частково Твоя вина, Ти мені розповіла про нього замало зрозумілого й забагато натяками.

Сьогодні я не отримав від Тебе жодного слова, це не найгірше; гірше те, що я вже, мабуть, дев’ять місяців не отримував від Тебе жодної спокійно написаної сторінки.

Я дякую Тобі за листа до батьків, він їм обом дуже сподобався. У листі мені знову впало у вічі те, якою дивною є Твоя мова. Ти легко розкидуєшся такими словами, як «жахливо», «страшенно», «надзвичайно», «приголомшливо», Ти намагаєшся уникати слова «дуже», що справді характеризує, і замінюєш його на слово «досить», що характеризує неточно й стримано.

У неділю, Ф., Ти не отримаєш від мене листа, тому не гнівайся через це, я не люблю писати додому; як чужа для сім’ї людина я б зміг написати; якщо ж з цього кепкували, то це були злі жарти; нині б жартували й могли б жартувати про це лише по-доброму і це, саме це, завдало б мені болю.

Твій лист до моїх батьків розчарував мене передусім через дату Твого візиту. Як? Ти хочеш приїхати аж 5-го? Чому аж 5-го? Але ж Твій начальник вже повернувся. І що мені робити з квартирою, яку я з такими зусиллями забронював до 2-го?

Що за сумні повідомлення я роблю Тобі сьогодні! Дозволь мені принаймні поцілувати Твою руку, аби я міг заховати в ній своє обличчя.

26(?) квітня 1914 року, Прага

До Феліції Бауер

Люба Ф., про дві речі Ти не пишеш, попри те, що знаєш, що обидві через Тебе (мене зараз лиши осторонь!), саме через Тебе дуже мене засмучують. Про одну я досі зовсім не питав, це Твій брат. Якось Ти мені написала, що в Берліні детально розкажеш про нього, але нічого не розказала, я лише прочитав одного листа й зміг зробити з нього висновок, як багато Ти мені в цій справі не казала того, що стосується Тебе, я повторю, лише того, що стосується Тебе. Але зараз Ти й далі мовчиш.

Друга річ – це Твій знайомий з Бреслау. Я не боюся відкрито питати про це, адже якщо це ще вагома примара, він і незвано з’явиться, якщо ж він більше не має впливу, тоді я і не розбуджу його цим питанням. Не обіцяй розповісти про це під час зустрічі, Ти й раніше не могла виконати такі обіцянки. Розкажи про це відверто або скажи прямо, чому Ти не можеш про це говорити. Є стільки всього, чого не можна відверто сказати, у чому не можна довіритися через власну слабкість або слабкість співрозмовника, тим більшою є зобов’язаність висловлюватися відверто там, де можлива відвертість. Зображення може спокійно висіти у Твоїй кімнаті, але й мені б хотілося мати спокій у своїй.

Що ж стосується експресивних слів, Ти мене трохи неправильно зрозуміла. Дивними є не вони самі, дивним є те, що, з одного боку, Ти обираєш ці «гігантські» пусті слова (з ніжних дівочих вуст вони виходять важко й неприродно), з іншого боку, Ти надаєш перевагу і невиразним словам, які мало означають, а, власне, «гігантськими» словами не доносиш думку, а просто оминаєш правильний її виклад.