Лише на подальших етапах розвитку грецької культури, у Геродота та Фукідіда, а також у Платона, цей термін почне позначати казкове оповідання, де описуються події настільки вражаючого характеру, що виникає проблема їхньої достовірності. Власне, велика частина роздумів у грецькій культурі стосовно цього типу переказів буде зосереджена саме навколо питання щодо достовірності міфів. Буде розроблено стратегії їх тлумачення, котрі – так само, як і у випадку алегорій – тяжитимуть до збереження важливості міфології й через те не сприйматимуть дражливі, інколи скандальні буквальні її значення. У будь-якому разі, говорячи про mýthos класичної Греції, не можна забувати, що подібна форма дискурсу залишається пов’язаною зі специфічною формою поетичної творчості: mýthos створювали або створюють саме поети, й без них вони б не існували.
Стосовно модерної історії цього терміна, то доцільно нагадати, що для позначення стародавніх міфологічних переказів у добу Середньовіччя та Відродження вже не застосовується ні mýthos, ні mýthus: вживається латинський термін fabula (італійський відповідник «favola», французький – fable тощо)[9]. Так, наприклад, робить Джованні Боккаччо, котрий у праці Genealogiae deorum gentilium («Генеалогія язичницьких богів») укладає першу велику енциклопедію античних fabulae. Повернули на світ Божий із забуття цей грецький термін Джамбатіста Віко в Італії та Крістіан Готліб Гейне у Германії, котрі обидва жили у середині XVIII ст. Відтоді навколо mýthus, mýthos, або «міфу», звіть його як завгодно, закручується вихор подій. Відтепер цим словом більше не позначається переказ, хоча б і казкового характеру. Mýthos стає здатним транслювати й більш складні, витончені та захопливі смисли. Міфічний дискурс починає розумітись як вираз дофілософської цивілізації, приречений поступитися у подальшому раціональному мисленню – й звісно ж, тоді вже зовсім інша справа, чи варто цей тріумф розуму над міфом вважати перевагою людства. До того ж це залишається предметом дискусії, яка певною мірою ще триває.
Через таку свою первинну трансформацію «міф» зазнає й другої, що розвиває та завершує попередню. Він остаточно втрачає власну первісну цінність як оповідання, спосіб дискурсу, передусім поетичний, і починає позиціонуватися як справжній «спосіб мислення»: прояв архаїчного розуму, хоча й примітивного, але все одно відмінного від того, що поширений між сучасними людьми, що в захопливо «міфічній» манері висловлюють власні історичні спогади або космологічні та філософські погляди. Міф як описове поняття набуває в такий спосіб статусу трансцендентної реальності, перетворюється на дещо, що існує саме для себе та, крім того, щось таке, про що можна говорити. Навпаки – й це становить третю віху перетворення міфу – він стає чимось, що можна досліджувати: у такий спосіб ми підходимо до міфології як дисципліни, для котрої потрібні спеціальні знання, певна спеціалізація, своя бібліотека. І передусім діяльність незліченних шкіл їх тлумачення.
У процесі розгортання цієї історії формується ще один важливий її наслідок. З огляду на уявну тотожність між античними переказами, з одного боку, та так званими примітивними, з іншого, термін «міф» став застосовуватися також для позначення оповідань, що походять із віддалених культур: від Доколумбової Америки до Африки й Океанії. Інтуїтивна первісна конфігурація специфіки цих оповідань у часі стала розглядатись як така, що легко замінює первісну конфігурацію їхніх особливостей у просторі, й тому екзотичні «примітивні сюжети» з антропології XVIII ст. змогли посісти місце серед античних. У результаті все закінчується тим, що грецьке слово mýthos стало застосовуватися також щодо культур, у котрих немає нічого спільного з грецькою. Відтак, ми маємо сьогодні незліченні книги, представлені як в університетських, так і в домашніх бібліотеках, назви котрих звучать як «Північні міфи», «Міфи майя», «Індійські міфи» й далі, від континенту до континенту.
Подібна множинність цінностей та значень, що вкладаються в категорію «міф» у сучасній культурі, стає очевидною також через численні визначення, які пропонують для неї.
Окрім найпростіших та вже традиційних, таких як «оповідання про богів», «оповідання про походження» або «оповідання, пов’язані з ритуалом», існують також більш нові та складні, котрі стосуються психоаналізу, структурного аналізу або теорії літератури. Стикнувшись із міфом, можна навіть позбутися будь-якої необхідності дати йому визначення, знайшовши порятунок просто в емпатії або в невиразності: міф «відчувається», він є емоціональним досвідом. У 1825 р. засновник так званої наукової міфології Карл Готфрід Мюллер висловив це таким чином: «Однак цілком зрозуміло: проста комбінаторна техніка силогізму, наскільки б ретельно вона не була втілена, може привести майже до мети, але не безпосередньо до самої мети. Останній акт, автентичне та внутрішнє розуміння [міфу] вимагає натхнення, надзвичайного напруження й особливої взаємодії всіх духовних сил, котрі залишають осторонь будь-які розрахунки» (К. О. Mulle, Prolegomeni a una mitologia scientific, 1825, Guida, Napoli 1991, p. 151). Ідеться про відверто романтизований підхід, котрий застосовувався аж до ХХ ст. Достатньо згадати хоча б містичну теорію міфів, і грецьких міфів зокрема, якої дотримувалися такі вчені, як Вальтер Отто. Коли розпочинаєш пошуки значення міфу – коли існує бажання сягнути його «сутності» або «істинності» то насамперед потрібно враховувати залучення інтерпретатора. Адже не можна ігнорувати вагу наявності вільного вибору між словом Beruf, що трактується як «ремесло», та Berufung, що означає «покликання». Загалом міфолог має бути не просто вченим, а й поетом.
Варто також сказати, що зректися міфу важко, якщо не неможливо. Як видається, триває розрив між його запереченням та захопленням ним, байдужістю (якщо не презирством) до нього й любов’ю до оповідань подібного жанру. Можна навіть спробувати сформулювати проблему таким чином. З одного боку, відбувається дискурс, що визначається як «міфічний», котрий часто презентується надто дивним або неправдоподібним чином, щоб його можна було сприйняти таким, яким він є. Наприклад, Беллерофонт осідлав крилатого Пегаса та вбив Химеру з головою лева та хвостом змії, Геракл зустрів змію з багатьма головами, які відростають, якщо їх зрубати. Навіть заснування Рима двома близнюками, що були дітьми Марса, історію про яких вигодувала своїм молоком вовчиця, у свою чергу сходить до історії троянського героя, чиєю матір’ю була Венера. Втім, існують читачі, котрі якимось чином не бажають або не можуть змиритися з ідеєю про те, що міфом є саме це й лише це. Вони є тими «мудрецями», як їх назвав Платон, котрі сьогодні встряли також серед істориків (котрі шукають у міфах сліди історії, яка ніколи не була записана), антропологів (що в міфах шукають культурні підвалини певної спільноти), літературних критиків (які в міфах шукають архетипи та моделі уявного), психоаналітиків (котрі в міфах шукають форми несвідомого), істориків релігії (що в міфах шукають підтвердження ритуалів або вірувань) – не говорячи вже про представників влади всіх часів, які в міфах шукали аргументи для виправдання їхньої влади або підтвердження «істинної» ідентичності груп, належність до котрих вони відчувають. Іншими словами, усі ці читачі або слухачі міфів тяжіють до того, аби відновити специфічну значущість міфічного дискурсу, незалежно навіть від того, яким саме чином – фантастичним, нелогічним або невірогідним – усе це відбувається, або навіть саме з цієї причини. І вчиняючи саме так, ці інтерпретатори парадоксально та, звісно, підсвідомо, звертаються до відновлення того вагомого значення дискурсу/mýthos, яке він мав у грецькій культурі архаїчної доби: mýthos майже античної потужності. Цей авторитетний дискурс напрошується та має здійснитися – втілитися знову, аби дати про себе знати під «оболонкою» античних міфів.
Стверджуючи це, що ми маємо робити з «міфами»? Ми маємо відійти від того невимовного, про яке пишуть Карл Готфрід Мюллер або Вальтер Отто, та спробувати звернутися принаймні до розумного. «Міфи – це традиційні оповідання, якім надається певна особлива «значущість» (Bedeutsamkeit)», – так написав Вальтер Буркерт, великий учений, котрий присвятив усе своє життя міфам та античній релігії (W. Burkert, «Mythos – Begrif, Struktur, Funktion», in F. Graf, ed., Mythos in mythenloser Gesellschaft. Dasparadigma Roms, Teubner Stuttgart un Leipzig 1993, p. 9 та наступні). Це визначення є достатньо простим, аби стати загальним, але також достатньо специфічним, щоб викликати довіру. Крім того, воно має незаперечну цінність для роботи. «Традиційність», з одного боку, та «значущість» – з іншого: ось ті два полюси, між котрими розгортається те поле напруження, яке зветься «міфом». Звісно, елементи, що утворюють підвалини цього визначення, потребують негайного обговорення. Наприклад, чи існує якийсь точний період, по завершенні якого оповідання може цілком законно вважатися «традиційним»? Одне століття, два, три… І, можливо, не варто вважати традиційним навіть той абсолютно новий переказ, котрий, проте, традиційним способом представляє матеріали, що його утворюють, або складений за традиційною формою? Я особисто залюбки підпишуся під такою вірогідністю. Крім того, з чим має співвідноситися «значущість» міфу? В теорії комунікації «значущість» (Bedeutsamkeit) певного явища, яку можна виміряти навіть у плані «доречності» або «важливості», визначає його ефективність та якість у плані передавання інформації.
Отже, міф певним чином визначається як «ефективний» переказ. Гаразд, але для кого? Ефективний для спільноти, для певної її частини, для правителів, для тих, хто просто його слухає або читає…
Звісно, наївним тоді було би вірити, що «традиція» є синонімом стародавності, природності або справжності. Те, що традиції певної спільноти, а разом із ними і її міфи, можуть бути час від часу реконструйовані відповідно до потреб сучасності, є надто відомим фактом, аби на ньому наголошувати. Йдеться про явище, пов’язане зі способом підтримання «колективної пам’яті» певної спільноти загалом. Як учив свого часу Моріс Альбвакс, колективна пам’ять справді становить певну послідовність уточнювальних рамок – соціальних за характером, котрі накладають сильний відбиток на зміст. Якщо зміняться ці соціальні рамки, зміниться також пам’ять, що залишилася про минуле. Соціальна група крок за кроком відтворить своє минуле та власну традицію – пристосовуючи їх до сьогоднішніх соціальних рамок, які змінюються, – так само, як планується її майбутнє. Отже, у визначенні «міфу» категорією «традиція» варто користуватися незалежно від того, чи ця традиція вважається стародавньою або нещодавньою, справжньою або сфабрикованою, оригінальною або реконструйованою. Істотно, що «міфічний» переказ репрезентується та застосовується так, ніби він є традиційним: і передусім, як було сказано, він наділений «значущістю» для спільноти, з якою пов’язаний.
4. Початкове знання: Піфагор та піфагорійці. Марія Мікела Сассі
4.1. Учитель та його спільнота
Піфагор Самоський у віці близько 40 років відбув з острова, де народився й де відбулося його становлення, та бл. 520 р. до н. е. влаштувався на Кротоні. Не можна стверджувати, що перш ніж осісти у Великій Греції, тобто у Південній Італії, він із користю мандрував Єгиптом, Месопотамією та Фінікією, як це переповідають стародавні джерела. Проте не можна й виключити, що під час цих імовірних подорожей він міг контактувати як з релігійними віруваннями, так і з елементами астрономічного й математичного знання, які згодом вплинули на його філософську діяльність. У будь-якому разі найголовніші координати його біографії чітко позначені двома центрами: іонійським світом, у якому вже можна було ознайомитися із досягненнями філософів Мілета в царині наукового знання, та італійським світом, який характеризувався зачатками релігійності, що проявлялися, у тому числі, наприклад, у поширенні орфічних, тобто пов’язаних із міфологічним образом поета Орфея, вірувань.
На Кротоні Піфагор збирає навколо себе спільноту учнів, яка певним чином за характером є прототипом філософської школи, якою стане Академія Платона, спрямована суто на пізнавальну діяльність. Зрештою, сама спільнота за організацією одночасно схожа на школу, яка мала ієрархічну структуру відповідно до різних рівнів доступу до одкровення про знання, які сповіщає вчитель (що зазвичай визначається як «езотеричне»), та на релігійну «секту» з обов’язком зберігати мовчання про найважливіші його складові та регулярні колективні зустрічі, а також дотримуватися встановлених ритуалів.
Піфагорійська спільнота, як, імовірно, й інші подібні об’єднання, що швидко розвиваються в інших центрах Великої Греції (зокрема, у Метапонті й Таренті), починає впливати на політичне життя міста, певно, на користь аристократії, що збігалося із самим характером школи, структурованої ієрархічно відповідно до різних ступенів доступу до одкровення, до знань, що надавав вчитель. Цілком можливо, що Піфагор особисто впливав на перебіг війни проти Сибаріса (що завершилася поразкою та цілковитим руйнуванням суперника близько 510 р. до н. е.): Сибаріс сприймався як місце безбожництва та хтивості.
У цій ситуації піфагорійці, як видається, відстоювали переважно інтереси олігархічного режиму, виступаючи проти демократичного Сибаріса, й заворушення проти них протягом VI та V ст. до н. е. мали б набути характеру народного повстання, приводом для чого було загальне невдоволення поділом території міста-суперника Сибаріса.
Після втечі Піфагора та його смерті в Метапонті близько 450 р. до н. е. нове та ще більш руйнівне повстання спричиняє підпали приміщень піфагорійської спільноти по всій Великій Греції. Діяльність піфагорійців повністю не припиняється, проте багато хто з них втікає до Греції. Так, зокрема, вчинив Філолай з Кротону (він у Тебі стане вчителем Сімії та Кебета, які були співрозмовниками Сократа в діалозі Платона «Федон»). Остаточне їх зникнення можна спостерігати у перших роках наступного століття. Лише математику та музикознавцю Архіту Тарентському, другові Платона, вдалося здійснити ізольований експеримент «піфагорійського» правління, що був проведений належним чином та, цілком імовірно, у «демократичному» сенсі.
4.2. Легендарний мудрець
Навколо Піфагора, який втілював у собі багато рис, характерних і для інших постатей мудреців (sophói), провидців та магів архаїчної доби, доволі швидко складається багата традиція анекдотів, покликаних підкреслити його божественне вознесіння.
Окремі їх фрагменти збереглися в нині втрачених текстах, що Арістотель присвятив піфагореїзму. Ці фрагменти заcвідчують, що вже в IV ст. до н. е. переповідали, що Піфагор, котрого якось вкусила змія, сам її вкусив, убивши цим; що він умів передбачувати майбутнє; був здатним залишатися невидимкою; з’являвся одночасно у двох різних місцях; нарешті, одного дня, підвівшись на ноги в театрі, він продемонстрував присутнім золоте стегно (переконлива ознака божественного походження). У подальшому літературі не залишалося нічого іншого, як продовжувати цю тенденцію, у межах якої розквітли, з-поміж іншого, багато «Життєписів Піфагора» (до нас дійшли такі твори Діогена Лаертського, Порфірія та Ямвліха). Утім, можливо, у грецькій літературі не існує делікатнішої царини. Насправді, стала традиція піфагорійської школи приписувати будь-яке відкриття своєму засновнику великою мірою зумовила стародавні перекази про нього, одночасно роблячи таким чином украй важким та навіть неможливим як відокремлення ядра оригінальних ідей від доробку його послідовників, так і визначення внеску будь-кого з них. Однак окремі важливі відомості можна відтворити за деякими переконливими посиланнями авторів доби досократиків, що диктувалися або полемічними інтересами, або захопленням цим зразковим представником sophía, архаїчного знання.