Бабуся померла, коли я вже вчилася в університеті і жила своїм життям. Вона хворіла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникає пам’ять, не вдається впізнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина віддаляється, не розуміючи, що відбувається. Спочатку її покинула довгострокова пам’ять, а згодом і дідусь зник, потім поступово і ми стали тими незнайомими людьми, які до неї приходили. Їй, напевно, було складно…
Ми не розуміли, що бабуся не виходить в місто не тому, що не хоче, а тому, що боїться. Боїться своєї розгубленості, того, що вже не завжди розуміє, куди йти, і все більше віддаляється від звичайного і звичного життя. Навіть на сьогоднішній день не існує ліків, які б вилікували цю хворобу, є тільки ті, що сповільнюють відхід. Я й досі докоряю собі, що ми не зрозуміли цього раніше. Хоча що могла помітити двадцятирічна дівчинка, яка живе в іншому місті, якщо навіть моя мама не помічала…
Я досі уві сні бачу бабусю. Вона нічого не говорить, але вона завжди в кімнаті мого дитинства, де багато світла, і я розумію, що вона хоче сказати: «Відпусти, не край серце». І в її словах так само багато світла, як було в моєму дитинстві – і я прокидаюся в сльозах.
Розділ 3
Дев’яності. Молодий стартапер і найприбутковіший бізнес
Напевно, вперше моя підприємницька жилка проявилася приблизно через рік після розлучення батьків – у будь-якому разі, так мені пригадується. Значить, мені було, плюс-мінус, дванадцять років. Якось вийшло, що мій тато зайнявся приватним бізнесом, що тільки-но почав відроджуватися в молодій Естонії, яка тільки-но відновила свою незалежність. Точніше, на бізнес, думаю, його наштовхнула моя суперактивна мама, якій і тоді ніхто не міг сказати: «Ні».
Вона перекладала в Тартуському театрі «Ванемуйне» роботу іноземних хореографів і якось налагодила дружбу з продавцями програм і квитків. Ви ж пам’ятаєте, що в ті роки вони разом із гардеробниками були головними. І саме вони пустили маму до театру продавати наліпки. Гномики, Снігуроньки, Червоні капелюшки, усе, як годиться. Точніше, мама сама не продавала, а приносила татові наліпки, які він малював і друкував у підвальній майстерні. Разом із програмами у дівчат років 70 можна було купити і прекрасних гномиків або Снігуроньку. Я й досі пам’ятаю запах цих наклейок. Йшли перші роки незалежності з валютними магазинами, жуйками «Турбо» і наклейками з гномами.
Звучить, можливо, і не переконливо, але ці гномики дозволили мені купити цілі полиці нових книг, і батьки, напевно, теж щось придбали. Але якось поступово період гномиків пройшов і настав період «Шансу» – настільної гри, яку тато намалював, друкував у Пітері і продавав у Росії та Естонії. Настала епоха молодої республіки з безготівковими коштами й першими Nintendo. Пам’ятаю, як в ЦУМі за продані татові ігри давали талони, на суму яких я могла вибрати чимало усілякого дивного товару.
І саме гра Nintendo, куплена за «Шанси», зіграла важливу роль у моєму найприбутковішому бізнесі. Коли тато черговий раз поїхав до Пітера, він залишив у коридорі ключі від підвалу, що виявилося фатальною помилкою. Юна завзята душа потрапила до підвалу і виявила сотні ігор у великих стосиках. І народилася чудова ідея монетизації.
Товар є – потрібен канал збуту. Школа. Добре, якщо є канал збуту, потрібен маркетинг. Шкільне радіо. Хто має доступ до шкільного радіо? Правильно – керівник бібліотеки. І як його мотивувати? Взяти в долю. Ще потрібна логістика. Завдяки Nintendo це теж можна вирішити.
Ось так і вийшло, що у свої дванадцять я створила перший і досі найприбутковіший стартап. Домовилася з хлопчиками, що вони будуть носити ігри до школи, а за послугу доставки зможуть пограти на моєму Nintendo. Керівник бібліотеки буде оголошувати на шкільному радіо, що в бібліотеці продаються ігри, і за це отримуватиме половину прибутку. Бізнес ішов прекрасно, і хлопчикам набридло стільки грати в Nintendo. Розуміння важливості маркетингу і вміння ділитися прибутком в дванадцять років мене досі дивує. Зрозуміло, що весь оборот був прибутком, адже прямих витрат не було. Скільки я встигла заробити – не знаю, але батьки говорили, що я ще рік не просила у них кишенькових грошей. Неправильне фінансове рішення, погоджуюся. Частину заробленого я точно витратила на книги, на що зазвичай і витрачала всі кишенькові гроші.
Як я на таке наважилася? Ігор у тата було безліч, на грі було і моє ім’я, і він завжди дозволяв брати, скільки захочу.
Тато дізнався двадцять років потому – я випадково проговорилася. Він довго і гордо сміявся, а потім запитав, чи я торгувала в університетах. Ні, це була вже не я – у мене і так попит перевищував пропозицію.
Розділ 4
Дівчина в IT, порушення «харчових ланцюжків» і перша робота
Не пам’ятаю, коли або чому я стала цікавитися комп’ютерами, але пам’ятаю, що мама для своєї дисертації купила комп’ютер вже в 90-му році. Мені було років десять, і ми з мамою користувалися ним за графіком. Іноді вона і вночі вставала, щоб продовжити свій час. До речі, це була єдина річ, яку мама забрала з собою під час розлучення.
Комп’ютери тоді були, скоріше, рідкістю, інтернет ще не був доступний звичайним користувачам. Ішов перший рік дев’яностих. Насправді це був настільки безінтернетний час, що сучасним дітям, напевно, він здався б епохою, яка настала одразу після того, як вимерли динозаври, і безпосередньо перед середньовіччям, коли телевізор дивилися ще при свічках. Чесно кажучи, я пам’ятаю і дискети, і тетріс, DOS і потім dial-up. Синій екран та ігри, де видно пікселі. Напевно, це вже мало хто пам’ятає.
Термінали з інтернетом були доступні тільки в комп’ютерному класі фізфаку, а сам клас чомусь був доступним для всіх. Це стало моїм улюбленим місцем, сюди можна було прийти після школи і залишатися до закриття. Звідти всі мої друзі й соратники. Клуби я не любила, ніколи туди не ходила, навіть вино навчилася пити запізно, у свої двадцять, не кажучи вже про інше. До речі, інше, міцніше, так і не навчилася пити, не люблю. Відмінницею я точно не була, але зрештою на випускній грамоті було більше п’ятірок, ніж четвірок. Чи має це зараз значення? Навряд чи. Мені вже тоді було складно вчити предмети, які я не розуміла, навіщо треба вчити. Любила історію й літературу, хоча шкільна програма того часу робила все, щоб убити любов до книг.
Хто у свої шкільні роки хоче читати або зрозуміє «Іліаду» або «Одіссею», або навіть «Старий і море» Хемінгуея? Зараз я, до речі, Хемінгуея дуже люблю. Майже все, крім «Старого і моря». І моя любов не пройшла, тому що багато читаючи, я розуміла – є ще стільки реально цікавого. Хоча іншим у шкільний час здавалося, що простіше здатися… Єдине, що я пам’ятаю зі шкільної літератури, – це монолог Гамлета англійською. Повністю. Така у нас була сувора вчителька англійської літератури. А оскільки школа була спеціалізованою, з поглибленим вивченням мов, то деякі предмети також викладали англійською.
У наш час постійно обговорюється вплив батьків на вибір професії, але у мене точно в генофонді не було запрограмовано, що я стану IT-шницею. За часів мого далекого дитинства про професію «айтішник» навіть не чули, от і не було її в жодному генофонді. Так, звичайно, були інженери й адміністратори систем, але не було в нинішньому розумінні програміста в той далекий 1979 рік, коли я народилася. А мама забрала комп’ютер із собою під час розлучення, швидше, для зручності, ніж із глибокої любові до інженерії.
Мій батько – художник, він точно не заперечував. У той час для нього комп’ютер був зайвою річчю на столі, яка забирала місце у фарб й ескізів. Коли через 20 років він купив ноутбук і став користуватися електронною поштою, а ще через п’ять років після винаходу WhatsApp і месенджерів став користуватися й ними, я відчула, що тепер офіційно настав справжній прорив технологій. Я тата дуже люблю, але це правда.
Із впливом вітчима складніше визначитися. Він закінчив факультет астрофізики, але з початку вільного ринку працював в одній із найбільших IT-компаній Естонії, яка займалася збиранням комп’ютерів під своїм брендом, Astrodata. Софт не писали, тільки комплектація комп’ютерів. Вітчим часто мене брав із собою на виїзні заходи компанії, і це були вихідні з реально крутими людьми. Саме людьми, не просто фахівцями.
Мій перший підробіток влітку був саме в його компанії – тоді я у свої сімнадцять років приїхала в Таллінн підтримати хвору маму вітчима. Хтось зі співробітників Astrodata теж захворів, я його тимчасово заміняла й зуміла переконати керівника, що створювати домашні інтернет-сторінки для компаній – це майбутнє. Зараз це, напевно, звучить смішно, але насправді в 1996 році мало в кого були взагалі домашні сторінки, і я намагалася переконувати великі туристичні компанії й роздрібних постачальників, що «за цим справді майбутнє».
«Навіщо? Адже в нас «Жовті сторінки» в товстих довідниках. Ось ми в томі 3 на 655 сторінці», – було типовою відповіддю. Крутий маркетинг.
До цього часу, звичайно, у мене вже була своя домашня сторінка, я вміла їх створювати, і швидко зрозуміла, що переконувати купити інновації нудніше, ніж самій писати код і створювати таку сторінку. Врешті-решт, декілька років я пропрацювала в Olivetti програмістом інтернет-банків, що було реально круто – бо це означало поїздки до Італії, у маленьке містечко Івреа, у містечко співробітників Olivetti, де було так нудно, що раз на рік там змінювали напрямок руху, щоб хоч якось оживити містечко хоча б на кілька днів. Але для мене ці робочі поїздки, коли для нас світ тільки відкривався, були просто чудовими.
Тож, коли зараз запитують: «Як ти потрапила в IT?», я не знаю, що відповідати. Просто так усе склалося. Хоча, коли писала книгу, я у мами навіть запитала, чи пам’ятає вона ці переломні моменти.
«Це у будь-якому випадку сталося б, незалежно від окремих факторів», – просто відповіла вона.
Спасибі, що в моїх батьків не було свого бачення мого майбутнього, не було й амбіцій, ким я обов’язково повинна стати. Ні балериною, хоча з раннього дитинства я довго займалася художньою гімнастикою й балетом, ні філологом, як мама. У них навіть якось на думку не спадало, що треба визначати мій вибір або долю.
Розділ 5
Про Бога, ВНЗ і найдорожчий бренд у світі
Я вважаю, що освіта у сфері сучасних IT й інновацій в Україні, дійсно, на сумному рівні. Так, з вищою математикою, звичайно, все відмінно, але ступінь інноваційності та відповідності сучасним очікуванням ринку, а також впровадження нових технологій – не дуже. Я навіть не порівнюю зі Штатами, де круті інновації часто з’являються в результаті співпраці приватного сектора, держави й університетів.
«Нам би з десяток комп’ютерів у комп’ютерний клас», – відповів проректор одного з крутих вишів, коли я запитувала його про те, як можу підтримати розвиток у сфері інновацій.
Це не смішно, а сумно. «Ні, не потрібне новітнє середовище розвитку й тестування кіберспеців», – відповів інший проректор, коли я запропонувала навчання на кіберполігоні.
«А що як студенти зрозуміють, що вони круті, і підуть?»
«У такому випадку краще взагалі не розвивати знання і вміння, щоб вони не пішли?» – не зовсім розуміла я.
«Ну якось так. Вони або зрозуміють, що круті, і поїдуть за кордон, або – що вони реально слабкі. Але ми ж цього теж не хочемо показувати».
І це не жарт, а реальність.
Приблизно на такому рівні була й освіта у сфері програмування в Естонії за часів моєї молодості, і майже все перехідне покоління росло самоучками. Приватний сектор був далеко попереду, і не хотілося витрачати ані хвилини на академічні знання, всі розвивалися разом й окремо через реальну роботу. Такий був час – час особливо яскравих контрастів старої програми вишів і нових можливостей у роботі й «реальному житті», як нам здавалося. Уже потім, коли Талліннський Технічний університет став співпрацювати з приватними компаніями щодо створення програми навчання, і банки разом зі Skype створили Естонський IT-коледж, ситуація почала змінюватися.
З 16–17 років я постійно крутилася в айтішній тусовці: разом ходили з наметами на літні фестивалі, разом грали в сквош, разом збиралися вечорами в комп’ютерних класах, щоб сидіти в чатах біля темних екранів і грати в MUD (Multi-User Dungeon) а пізніше – у першу версію Halo, чорні термінали і Сommand Line.
Так вийшло, що я вирішила вчитися не IT, а чогось зовсім іншого – теології. На класичній навчальній програмі теології в Тартуському університеті я досліджувала історію релігії й релігій світу, вивчаючи напам’ять Біблію й занурюючись в іврит.
Можливо, це була генетична підсвідомість по лінії дідуся Аркадія або просто звідкись взявся інтерес, але я вирішила, що тільки зараз, після закінчення школи, є час вчитися того, що реально цікавить. Потім у житті доведеться вчитися того, що знадобиться, але не факт, що це буде цікавим. Не так багато хороших кар’єр побудовано на вищій освіті священника, але коли ще в житті буде можливість вчитися того, що цікаво?
Саме священниками були всі мої прадіди, починаючи з Варлаама Хутинського, що жив у XII столітті й був канонізований двісті років потому. Як дивно бачити свого далекого предка на іконах, знаючи, що рід триває, не перериваючись, і я народилася з прізвищем мого прадіда, зображеного на іконі. Якось дивно, але круто…
Я ніколи не хотіла стати священником, але мене цікавить і завжди цікавила психологія мас й архітектура церков. Як за допомогою релігії впливають на свідомість мас? Психологія управління масами, комунікація та відмінний маркетинг. GR-менеджмент (Government Relations) з самого початку не дуже вийшов, якщо можна трохи пожартувати. Однак потім ще й як налагодився!
Свою дипломну роботу я збиралася написати про «ринкову вартість бренду Ісуса», але очікувано, що до цього не дійшла, тому що через роботу в IT остаточно переїхала в Таллінн.
І я справді вважаю, що Біблію створювали круті маркетологи й копірайтери, якщо використовувати сучасну термінологію. До речі, без іронії і з глибокою повагою. Ну як можна було б краще сказати, ніж «на початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»? Я до релігійності ставлюся зі щирою повагою, як до потреби або бажання вірити у щось. І нерідко теж ходжу до церкви поставити свічку. Просто. Мені подобалося б, якби було щось більше за життя і якесь умовне плече, на яке можна покласти голову. Навіть Ейнштейн, крутий прагматик, вірив в умовного бога, бажаючи, щоб хтось в так само умовному харчовому ланцюжку був вищим за нього. І щоб не просто розібрати все на біти, байти й молекули. Нехай щось залишиться. І щоб любов була не просто хімічною реакцією, а чимось набагато більшим.
Так і вийшло, що спочатку я вчилася зовсім не за профілем і тільки потім опанувала підприємництво та менеджмент, і врешті-решт закінчила у Великій Британії магістерську програму сталого менеджменту. Але це точно буде не все.
Розділ 6
IT-boom, Nokia, гвинтокрили і Pet Shop Boys
Через кілька років під час роботи в Olivetti я познайомилася з прекрасним фінським IT-шником Cамі, з яким ми згодом подружилися. І зрештою вирішили створити спільну IT-компанію для аутсорсингу.
Естонія в кінці 1990-х і на початку 2000-х була ще в стадії низьких зарплат. У цих умовах цілком логічно було продавати наші послуги Фінляндії. Зараз вже Естонія не така дешева, і через високі податки на зарплату (50 % +) IT-шники на руки отримують не набагато більше ніж в Україні, при цьому ціни на життя в Естонії вищі. Як жартував один український IT-шник, який переїхав до Естонії: «Це раніше я був багатий підприємець, тепер я простий IT-шник». Хоча, звичайно, за якістю життя, послуг і правосуддя Естонія вже – справжня Європа. Зараз IT-шники і в Естонії, і в Україні далеко не найбідніші, це точно.