Одного разу Левко Потапович таки наважився розповісти цю історію вихованцям Мотовилівського дитбудинку. Діти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усіх відношеннях розповідь Марії Явтухівни про дівчинку Дору, вчителеві закортіло поділитися з нею власними спогадами.
Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:
– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.
– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…
Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!
А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.
Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…
Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:
– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.
Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.
– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.
– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.
– Це тато просить, не мама?
– Тато, тато!
– А чого ж так пізно?
– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.
– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.
– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..
На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..
Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:
– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..
– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…
– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…
– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:
– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…
– А я?! А той революційний винахід як же?..
– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.
– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.
– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.
І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.
– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…
Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.
– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.
Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.
– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..
– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.
– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…
Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:
– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…
– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.
Мирослав Сергійович скрушно зітхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули двері кімнати: це Каміла побігла на комунальну кухню.
Район Бабиного Яру, Київ, 23 жовтня 1966 року
Затягнуте суцільними, без жодного просвіту хмарами небо плакало огидно-холодним осіннім дощем. Небесні сльози рясно поливали задвірки Лук’янівського цвинтаря й серед іншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеної до паралелепіпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на ній вибито наступний напис:
ТУТ БУДЕ СПОРУДЖЕНО ПАМ’ЯТНИК РАДЯНСЬКИМ ЛЮДЯМ – ЖЕРТВАМ ЗЛОДІЯНЬ ФАШИЗМУ ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ МІСТА КИЄВА В 1941–1943 РОКАХ
Через те, що дощові потоки рясно зрошували вертикальну гранітну поверхню, канавки вирізаних на ній літер вже давно (очевидно, ще вночі) намокли. Завдяки цьому виникла оптична ілюзія – літери немовби розчинилися і зникли. Тому щоб розібрати напис, потрібно було докласти неабияких зусиль. Звісно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…
Однак ті, хто зібрався біля муру, що огорожував задвірки Лук’янівського цвинтаря, не наважувалися на подібний крок із двох причин. По-перше, паркові доріжки, «пролінієні» залізобетонними квадратними плитами, проходили на певній відстані від гранітної брили. Оскільки земля між парковими доріжками і каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неї, ризикував не тільки безнадійно зіпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певній відстані звідси, біля самого виходу однієї з залізобетонних доріжок на вулицю Мельникова бовваніла фігура міліціонера, закутаного в сірий плащ-намет. Хтозна, куди він дивиться: можливо, на проїжджу частину, якою час від часу повільно проїжджали автівки… але цілком можливо, що сюди, на пам’ятний камінь! Точніше, на людей, які намагатимуться розібрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…
Тому ті, хто завмер біля гранітної брили, читали напис, одночасно тримаючи фігуру в плащ-наметі на межі бокового поля зору. Прекрасно розуміючи, навіщо тут чергує «топтун», люди намагалися вдавати, що зміст написаного їм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешіптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через різкі пориви вогкого холодного вітру, який розкидав на всі боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розібрати вирізьблений на камені напис. Можливо, їхню увагу найбільше притягували дві перехрещені ламані канавки, які нібито перекреслювали написане – чи то природні, чи прорізані навмисно… А можливо…
Втім, усе було можливо!
Одне зрозуміло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тільки в чому він полягає, умисел цей хитромудрий?!
Однак стояти на пронизливому вітрі під огидно-холодним осіннім дощем до нескінченності неможливо. Від потоків небесної води та поривів крижаного вітрі не врятує ні парасолька, ні осіннє пальто, ані плащ. Тому постоявши хто скільки міг, люди прямували до виходу паркової доріжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотілося проходити поруч з постовим міліціонером – бо раптом той подивиться на твоє обличчя і запам’ятає?! А кому воно треба…
Звісно, не можна було виключати, що другий «топтун» засів біля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетіти. А отже, все одно тебе засечуть і запам’ятають, зафіксують, що цієї неділі, 23 жовтня 1966 року ти приходив під мур, яким було обнесено військову ділянку Лук’янівського цвинтаря, аби на власні очі побачити мокре диво – каменюку з багатообіцяючим написом, перекресленим навхрест двома лініями-канавками невідомого походження.
Пішли до виходу на Дорогожицьку і четверо чоловіків, троє з яких мали вже солідний вік, а четвертий був значно молодшим.
– Ну, Аво[31], і що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити від дощу величезною чорною парасолею їх обох.
– Навіщо мене запитувати? Немовби сам не розумієш, до чого воно йде.
– А чого ж не розумію? Все дуже навіть зрозуміло.
– Тоді не мене турбуй своїми запитаннями, а от хоч би учня свого.
– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловіків.
– Вас, Анатолію, звісно ж, що вас, – підтвердив той, кого Йосип Юлійович Каракіс по-простецькому назвав Авою.
– Я все ж таки вірю, що попри прикметні ознаки, що так і кидаються в очі, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…
Вони саме оминули кущі й завертали з паркової доріжки ліворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вітру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, він би загалом впустив її.
– Маєте на увазі те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракіс.
– Саме так, – кивнув Анатолій і звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, інакше б мені мокнути довелося.
– Нема за що, – пробуркотів той не надто люб’язно.
– Пробачте, хіба я вас чимось…
– Нічим ви мене не образили й не зачепили навіть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпіти не можу отаких «пластилінових» людей, здебільшого молодих, як-от ви.
– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилінова» людина?.. – перепитав Каракіс, намагаючись захистити від пронизливого вітру вухо долонею, приставленою до скроні ківшиком.
– Саме так, «пластилінова», – кивнув той. – І прошу мати на увазі, що подібних субчиків я зустрічав не тільки на фронті, але й, на жаль, в мирному житті також. Причому, можете вірити або не вірити, з одним таким «пластиліном» я перетнувся саме на цій марудній справі.
– З Бабиним Яром?..
– Точніше, з Куренівкою, – Харитон Якимович мимоволі стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розібрати. – Все йому, «пластиліну» цьому, бачте і так, і сяк. І проект тієї дамби клятої в цілому подобався, і не без окремих застережень…
– Стривайте, стривайте, – Каракіс мимоволі стишив ходу, тим самим затримавши всю компанію, – здається, я навіть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справді?!
– Ходімо, Йосипе. Навіщо під дощем мокнути? – супутник спробував відволікти Каракіса від роздумів.
– Справді, Аво, ходімо, бо я вас усіх, здається, затримую.
– Нас усіх!..
– Так-так, звісно, що нас. Ходімо.
– Тим паче не вартий той «пластилін», щоб його зараз згадувати, – підхопив вусань. – Це він тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабінеті цього мерзотника Давидова…
– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракіс. – Розумію, розумію. Тепер я розумію ваше до нього ставлення.
– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цієї, отож він і почав. Щоб і вашим і нашим. Абсолютно «пластилінова» позиція, кажу ж вам! Тоді вже я його запитую, хіба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звідки ти, «пластилін» сякий-такий, в нашому Києві взявся?! А він…
– А я тут до чого?
– Що-що?.. – вусань зміряв Анатолія здивованим поглядом.
– Ви сказали, що я такий самий «пластиліновий», як і цей чоловік, ім’я якого ви ніяк пригадати не можете. Чому?
– Бо ти віриш, що і пам’ятник розстріляним тут буде встановлено, і несприятливих прикмет не заперечуєш. Це, знаєш, знов-таки і вашим і нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…
– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолія кажете, – слабко посміхнувся Каракіс, вирішивши, що учень потребує певного захисту. – Просто ви його знаєте недостатньо добре, тоді як я маю задоволення спостерігати за цим молодим чоловіком ще зі студентської лави. Втім, наш Анатолій не такий вже й молодий… І досвіду встиг набратися. Він же тепер цілий головний архітектор в «УкрНДІПмістобудуванні», отакої! Це як в анекдоті про Карла Маркса. Знаєте?.. От Ава точно знає.
– Це про економіста?.. – перепитав той і хихикнув, не втримавшись.
– Так-так, той самий. Хлопчик запитує маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Він, синку, був економістом», – «Ага-а-а, зрозумів! Це як наш дядя Ізя!» – «Ні-ні, синку, наш дядя Ізя – він старший економіст, тоді як Карл Маркс – він просто економіст».
Усі довго сміялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуації Каракіс наважився в його присутності розповісти політичний анекдот, свідчило про довірчість їхніх стосунків. Хоча познайомилися вони очно менше місяця тому.
Очно – бо колись давно нині покійний голова Київського міськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будівельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашої ініціативної групи товаришів, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собі архітектор Каракіс?! Але тоді вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прізвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.
І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, біля узголів’я засипаного (нарешті все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зібралися на стихійний мітинг найсміливіші кияни… коли перед цим стихійним зібранням виступили як Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка:
Над Бабьим Яром памятников нет.Крутой обрыв, как грубое надгробье.Мне страшно.Мне сегодня столько лет,как самому еврейскому народу.Мне кажется, сейчас –я иудей.Вот я бреду по древнему Египту.А вот я, на кресте распятый, гибну,и до сих пор на мне – следы гвоздей.Мне кажется, что Дрейфус –это я.Мещанство –мой доносчик и судья.Я за решеткой.Я попал в кольцо.