Саме в цей момент до мітингувальників почали наближатися міліціонери, які до того тупцювали неподалік. Промовець, який читав вірш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомоніли інші:
– Не заважайте!..
– Дайте нам відзначити роковини!..
– Сьогодні ж кругла дата – двадцять п’ять років!..
– Чверть сторіччя від початку розстрілів!..
– Та майте ж ви совість!..
– Ви радянські люди чи ні?..
– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..
Але міліціонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловічок у діловому костюмі, худий, блідий і довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:
– Спокійно, товариші, спокійно! Я представляю міськвиконком і маю заявити наступне… Заявити цілком офіційно, так би мовити. Йдучи назустріч побажанням трудящих… а ви у нас і є трудящі – отже, йдучи назустріч вашим побажанням… Вашим, товариші, побажанням!..
– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.
– Я кажу, що йдучи назустріч вашим, товариші, побажанням, був проведений конкурс архітектурних проектів на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувірів. І от, товариші, я маю офіційно оголосити, що на цьому конкурсі переміг проект двох шановних архітекторів – товаришів Каракіса Йосипа Юлійовича та Мілецького Авраама Мойсейовича. Привітаємо ж їх нашими бурхливими оплесками!
Після чого худий, блідий, довготелесий чоловічок представив мітингувальникам обох авторів переможного проекту. Ясна річ, на цьому стихійний мітинг і завершився. А по його закінченні до архітекторів Каракіса й Мілецького підійшов схвильований вусань, відрекомендувався:
– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будівельної галузі.
Після чого розповів, як свого часу створена під його орудою ініціативна група товаришів «знизу» намагалася протидіяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х років брав участь у добудові Будинку Червоної Армії і Флоту[32]. Але ж керував цим будівництвом не хто інший, як Йосип Юлійович Каракіс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомі не один десяток років… Природно, старий архітектор і старий будівельник розпрощалися найкращими друзями.
А далі, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зі швидкістю кур’єрського потяга Києвом розлетілася чутка про якусь дивну гранітну брилу, нібито встановлену поруч із муром Лук’янівського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлійович, як автори переможного, офіційно визнаного й узаконеного владою проекту поїхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумілим передчуттям, Каракіс прихопив із собою колишнього свого учня Анатолія.
Але кого ж вони зустріли тут, біля рясно вимоченої дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не міг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицької вулиці, всі четверо гадали, чи справді здійсниться багаторічна мрія багатьох киян – чи це чергова відмовка, обіцянка-цяцянка влади з метою заспокоїти громадськість?..
– А знаєте, Йосипе Юлійовичу, я більше не працюю в «УкрНДІПмістобудуванні», – мовив раптом Анатолій.
– Перепрошую?..
– Кажу, що я більше не головний архітектор «УкрНДІПмістобудування». Віднедавна я став експертом художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. Звісно, це не має аж настільки великого значення…
– О-о-о, навпаки має! – негайно ж заперечив Каракіс. – Адже я тільки-но хотів поцікавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмістобудуванні» хоч би якихось відомостей про можливість перенесення Лук’янівського цвинтаря.
– Тобто?..
Тепер від несподіванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолій же хоч і був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому їхні парасолі зіштовхнулися, хлюпнувши навсібіч струменями холодної дощової води.
– Бачте, яке діло… – почав пояснювати Каракіс. – Мої знайомі з «УкрНДІпроектстальконструкції» по секрету повідомили, що у нас в Києві збираються споруджувати за їхнім проектом нову телевежу[33]. І наскільки я знаю, споруджуватимуть її саме на тому місці, де тепер лежить цей камінь. Ава про це знає, я йому розповів трохи раніше. А тепер і вам кажу.
– Так-так, – кивнув на підтвердження Мілецький.
– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузі, тому розуміюся на певних речах. І можу з усією певністю стверджувати, що на тому місці, звідки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настільки мізерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хіба що частину Новоокружної треба перекрити, лише тоді…
– Ні-ні, Харитоне Якимовичу, ніхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове місце або Лук’янівський цвинтар цілком, або його частину.
– Найімовірніше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мілецький. – Подейкують, там є специфічні поховання, зроблені в давнину під час епідемій. Якщо розкрити ті могили… Невідомо, чим це скінчиться.
– Все так, Аво, все так. Але якщо навіть переноситимуть частину могил… наприклад, військовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потім ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вірите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятиліття – це точно. А за цей час все може змінитися.
– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.
– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.
– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.
– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.
– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.
– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..
Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:
– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?
– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.
– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.
– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся Каракіс. – Недарма ж я прихопив вас сьогодні з собою.
– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на міністерського експерта з явною недовірою й додав: – Він же «пластилін» справжній, такі не здатні відстоювати своє.
– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Він все ж таки мій учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаєте.
– Йосипе Юлійовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолій. – Ви вже якось передрікали мені, що я долучуся до робіт на Хрещатику, і що з того? А нічого. Отож облиште.
– Одне іншому не завадить. Як я сказав – так і станеться. От згадаєте мої слова через пару десятків років. Ви, Анатолію, ще будуватимете і на Хрещатику, і тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.
І Каракіс посміхнувся знов. Посміхнувся абсолютно щиро.
1967. Останній з УПА
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, середина квітня 1967 року
– А котра вже година?..
Озирнувшись назад, Гатя подивилась на ходики і миттєво підхопившись з-за столу, стурбовано мовила:
– Ой, мені ж додому треба! Бо там же ж мої без мене…
– Хто такі «твої»? – щоб не вронити голову на стіл, Давлетов мусив підперти її переплетеними пальцями рук. – Чоловіки твої, чи що?
– Ну так, мої чоловіки. Всі троє: Андрійко, наш Спартак і тато Сьома.
– Пхе!.. Чого ж хвилюватися?! Вони ж у тебе дорослі, самі впораються…
– А Спартак?! Йому ж іще чотири роки, – резонно заперечила Гатя.
Едуард Рустамович хотів щось заперечити у відповідь, проте Тося поквапилася перехопити ініціативу:
– Іди, Агато, йди собі додому, а з Едуардом Рустамовичем я ще посиджу. Ми з ним удвох посидимо.
– Але ж на столі ондо ще скільки не доїдено! – обурився відставник. – Баличок… червона рибка… Ех-х-х, та ще за Сталіна такого добра було у продмагах – хоч греблю гати!..
– Було. Ось тільки не у всіх грошей на цю красу вистачало, – зітхнула Гатя. Однак не звернувши на її зауваження найменшої уваги, Едуард Рустамович потягнувся до напівпорожньої пляшки, уважно зазирнув всередину крізь горлечко й додав: – І не випите все також… Ну дівча-а-ата, це ж негарно як!.. Це ж поминки за моєю мамою… за мамою Міленою!.. Всі сусіди порозбігалися, а ми ще не допили й не доїли – і куди ж це годиться?!
– Едуарде Рустамовичу, та у мене ж тато Сьома не просто так, а після трьох інфарктів! А зараз погода яка мінлива, раптом йому зле стане?..
– А-а-а, Самсон Данилович!.. – відставник розплився в хитрій посмішці. – А як там його Белла поживає? Здорова чи теж того?..
Гатя виструнчилася й закусила губу, оскільки дуже болісно сприймала все, що стосувалося батькової коханки. Зокрема, вона й досі не могла пробачити ні татові, ані собі самій, що через їхні сварки на цю тему тепер весь їхній дім у курсі амурних справ її батька.
Однак побачивши настільки болісну реакцію подруги, Тося ледь помітно махнула їй рукою (мовляв, забирайся, доки є шанс) і звернулася до колишнього сусіда:
– Едуарде Рустамовичу, дайте Гаті можливість нарешті доглянути батька. А поки я не забула, у мене тут є тост.
– Тост?.. Справді?..
Відставник вичікувально дивився на Тосю й навіть не відреагував на грюкання вхідних дверей.
– Справді, маю прекрасний тост: ми як слід пом’янули вашу маму, давайте ж тепер вип’ємо і за ваше, і за моє здоров’я! Бо я ж медицина все ж таки, я ж це здоров’я забезпечую…
– То-о-осю, яка ж ти розу-у-умниця!
Едуард Рустамович спробував плеснути в долоні, однак негайно клюнув носом, стрепенувся й мовив:
– А пам’ятаєш, як ми зустрілися, коли мене з Куби притаранили непритомного? Я ж тоді стільки всього проспав, Тосько, стільки всього!..
– Авжеж пам’ятаю, – підтвердила вона.
– Однак вижив. Не помер, а вижив!.. Не те що мама Мілена!..
Він знов клюнув носом і забурмотів:
– Спочатку тато Рустам, а тепер і мама Мілена… А я то в Китаї, то на Кубі… Добре, що хоч тепер у відставці. Але ж тепер вже й батьків нема – спочатку тата Рустама не стало, а тепер і мами Мілени…
– Ми ще не випили за здоров’я всіх, – нагадала Тося, проте відставник раптом заперечив:
– Ні, Тосько, знаєш… Випити ми встигнемо, а давай-но вірші краще почитаємо, ти як вважаєш?
І негайно ж продекламував[34]:
А весной, весной… Да где там,Лучше скажем наперед:Если горько гибнуть летом,Если осенью – не мед,Если в зиму дрожь берет,То весной, друзья, от этойПодлой штуки – душу рвёт.І додав з неприхованим сумом:
– Зараз квітень, так… Навесні пішла з життя мама Мілена, навесні. А це така підла штука, що направду аж душу розриває! Шматує душу, так…
Костопіль, серпень 1967 року
Бокал-Бобокал був улюбленим об’єктом різноманітних витівок місцевої шпани, причому витівки ці іноді бували доволі-таки жорстокими. Наприклад, у теплу пору року безхатько міг залюбки обходитися без черевиків і ходив босоніж – тому коли напивався до стану непритомності й засинав десь на узбіччі вулиці в лопухах, шибеники розважалися тим, що влаштовували «ровера»[35]: акуратно встромивши сплячому поміж пальців ніг сірники, запалювали сірчані голівки й відбігали на безпечну відстань. Коли сірники догоряли і полум’я обпікало тіло, п’яничка прокидався з жахливими зойками, при цьому відчайдушно молотячи ногами повітря. А місцеві шибеники, стоячи на безпечній відстані, голосно реготали і дражнилися:
– Бокал-Бобокал свій ровер провтикав, Бокал-Бобокал свій ровер провтикав!.. Котися ковбаскою Малою Спаською!.. П’янь-рвань, беззубий зек, цур тобі пек!..
Втім, для безхатька подібні витівки шпани час від часу оберталися доволі кепськими наслідками. Наприклад, у розпал одного спекотного літа він заснув не в заростях лопухів, а на доволі-таки нічогенькому острівці засохлої трави. Отож коли внаслідок «ровера» недогорілі до кінця сірники порозліталися на всі боки, трава вмить зайнялася. Бокал-Бобокал не одразу второпав небезпеку свого становища і встиг серйозно попекти руки та обличчя, а також підсмолити дику бороду, якою його зморшкувате обличчя заросло мало не до очей.
Іншим разом, вже в розпал зими, він заснув на березі Замчиська[36] – то хулігани обережно відтягнули його на річковий лід і, сонного, вкинули дупою в ополонку. Тоді через переохолодження п’яничка серйозно застудив нирки і кілька місяців мочився кров’ю. До речі, бешкетники це знали, отож навмисно вишукували криваві відмітини на засніжених задвірках, а знайшовши – гукали до товаришів:
– А ходи-но поглянь, як Бокал кров’ю насцяв! Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!.. Бокал сцить кров’ю до нас із любов’ю!..
Владька Нідзелінський бешкетував таким чином разом з усіма… але рівно до того разу, коли вертаючись додому пізнім серпневим вечором, провалився у відкритий каналізаційний люк, який випадково забули помітити попереджувальною позначкою. З каналізації його витягнув не хто інший, як безхатько Бокал-Бобокал, який сидів неподалік і насолоджувався одеколоном «Шипр», ковтаючи його манюсінькими (щоб розтягнути задоволення) порціями просто з горлечка флакона.
Відтоді хлопець не тільки припинив брати участь у знущаннях над п’яничкою, але й почав захищати його від витівок. Наслідки не забарилися: почалися сварки з товаришами.
– Ти що?! Цей же Бокал-Бобокал – він же справжній доходяга! Подохне, то ніхто й не згадає добрим словом, – обурювалися бешкетники.
– Та хоч би я згадаю, бо він мене з люку витягнув, коли я туди провалився, – цілком резонно заперечував Владька.
– То що, ти такий самий, як і п’яничка цей, га?! Мабуть, від тебе тхнуло не гірше, коли безхатько тебе з каналізації витягнув…
– Та пішли ви всі в сраку!..
– Сам пішов туди й не повертайся!..
Насамкінець розсварилися всерйоз і надовго. І, як виявилося згодом, п’яничка Бокал-Бобокал це помітив! Хоча очікувати подібної прозорливості від нього було не варто. І тим не менш, якось неквапом вертаючись зі школи, Владька почув позаду невиразне белькотання:
– Ти як думаєш… з чого се я… п-п-п’ю?.. Га-а-а?..
Озирнувшись, побачив безхатька, який стояв, ледь помітно похитуючись від вітру, що дув йому в обличчя. Справді, якби вітер віяв у протилежному напрямі, хлопець давно б уже унюхав п’яничку, від якого завжди смерділо неймовірною сумішшю запахів немитого тіла, сечі та «Шипру» одночасно. Але тепер доведеться відповідати, бо хоча Бокал-Бобокал і належить до покидьків, проте все ж таки старший за віком.
– Звідки мені знати, чого ти п’єш?.. – Владька несподівано замислився й додав за кілька секунд: – Себто ви…
– Бо життя у мене таке! Життя, так… Воно, хлопче… знаєш…
– Не знаю і знати не хочу, – похмуро пробурмотів хлопець. Однак зупинити безхатька це вже не змогло, і протягом наступних хвилин двадцяти Владька був змушений вислуховувати історію про все, що сталося колись в Рівному. Про те, як Нестор Бобокал героїчно боровся зі світовим злом, уособленим біснуватим німецьким фюрером і його скаженими солдатами. І як тим часом паскудний тиловий пацюк з погонами майора на плечах підробив на героїчного вояка похоронку, завдяки чому захапав і житлоплощу фронтовика, і його дружину. А також про вибір між сучарою-майором і героєм-фронтовиком, який насамкінець зробила дружина. Не забув розповісти також про намагання добитися правди спочатку в міліції, потім в облуправлінні держбезпеки – що, власне, і скінчилося висилкою героя-фронтовика до Костополя.