Церква виступає миротворцем у межах усієї країни під час територіального конфлікту між Рюриком, його зятем Романом та Всеволодом Велике Гніздо в 1195 р. Річ була в тому, що тесть передав своєму новому близькому родичу ряд міст, на які заявив свої права могутній поволзький правитель. Пікантність ситуації полягала й у тому, що договір між тестем і зятем був оформлений цілуванням хреста першим із них. А тому Рюрик вирішив «проконсольтуватися» у митрополита, який його заспокоїв: «…княже мы есмы приставлены в Рускои землъ от кровопролитыа. ажь ся прольяти крови крестияньскои в Рускои земле, ажь еси даль волость моложьшемоу в облазнъ пред старшимъ. и крестъ еси к немоу целовалъ. а нынъ азъ снимаю с теме крстное цълование. и взимаю на ся».
Після цього тесть спробував пояснити Романові ситуацію, що всі князі визнали Всеволода за старшого у «Володимеръ племени», а тому з його точкою зору треба рахуватися. Та це призвело лише до конфлікту між родичами, що, своєю чергою, вилилося у звернення ошуканого зятя до Ольговичів та конкретно до Ярослава Всеволодовича, який тоді сидів у Чернігові, із пропозицією зайняти Київ. Рюрик, дізнавшись про це, звернувся до призвідника конфлікту за підтримкою: «…а ты брате в Володимери племени старъи еси нась. а доумаи гадати, о Роускои земли и о своей чести и о нашей».
Під тим само 1195 р. Іпатіївський літопис повідомляє про два природні негаразди – нове нашестя сарани на Русь та пророцтво священників, що після землетрусу (який тоді відбувся) трапиться «мятежь многь в Роускои землъ». Діло за цим не забарилося. Уже наступного 1196 р. Рюрік довідався, що Всеволод затіяв нову міжкнязівську комбінацію, а тому нагадує йому: «Кто мнъ ворогь. то и тобъ ворогь и в Роускои землъ части просилъ еси оу мене, язъ же тобъ есмь даль волость лъпшую. не от обилыа но стоима оу братьи своея и оу зятя своего». Після чого відібрав у поволзького правителя міста в Руській землі та роздав їх своїм родичам.
Ще одна трагічна подія, що мала розголос у всій країні, трапилася 1203 р. і була зафіксована в Лаврентіївському та Радзивіллівському літописах: «Взять бьїс Кыевъ. Рюрикомь и Олговичи. и всею Половецкою землею, и створися зло в Русстъи земли, яко же зла не было, от крщеныя над Кыєвомъ». Тоді були розграбовані й спалені не лише окремі райони (Гора, Поділ), але і Софійський собор, Десятинна церква, багато монастирів. Але після цього, як повідомляє під тим же роком Радзивиллівський літопис, Всеволод «…не помяну зла Рюрикови, что есть сотворило у Русте земли, но дай ему опят(ь) Киевъ». Аналогічна акція була організована ще в 1169 р. Андрієм Боголюбським. Як повідомляв тоді Іпатіївський літопис: «и грабиша за Два дни весь градъ. Подолье и Гору, и манастыри. и Софью и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же…и взяша имїнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами и колоколы изнесоша всъ». У тогочасному грабунку і розоренні теж передусім брали участь південноруські князі (загалом їх було дванадцять і йшли вони на Київ із 7 кінців Русі, а це була боротьба за владу, за старійшинство в династії Рюриковичів). Вірогідно, новий нищівний розгром «матері міст руських» був вигідний самому Всеволоду, тож він так поблажливо і поставився до Рюрика.
У Радзивіллівському літописі під 1205 р. повідомляється про вдалий похід князів на половців, що дало привід для радощів «всъм хр(и)стьяном Рускои земли». Вище ми вже приводили повідомлення в якому згадувалося про першість Новгородської волості перед Київською. Так-от, під 1206 р. Лаврентіївський літопис вдруге говорить про це. Той же Всеволод Велике Гніздо, посилаючи свого сина Костянтина на князювання до Новгорода, повчає його: «на тобе Бъ положили переже старъишиньство во всей братьи твоей, а Новъгородъ Великыи старъишиньство имать княженью. во всей Руськои земли, по имени твоем тако и хвала твоя, не токмо Бъ положили на тебъ старъишиньство и братьи твоей но въ всей Рускои земли». Не важко не побачити аналогію в концептуальному протистоянні Півночі і Півдня східнослов’янського світу в датованій тут ідеї початку XIII ст. Можливо, саме тоді вона і з’явилася, а автором її міг бути якраз Всеволод Велике Гніздо.
Подальші історичні події, зокрема, викладені в Галицько-Волинському літописі, що увійшов складовою до Іпатіївського літопису, і мають певні хронологічні невідповідності. Адже ця частина Іпатіївського літопису розпочинається не із 1201 р., а з середини 1205 р. – з початку княжіння галицького правителя Романа, який був «державцем» всієї Руської землі (Літопис руський, 1989, с. 368). По смерті його іменують як «приснопамятнаго самодержица всея Роуси», а його кончина спровокувала «великоу мятежю восставшю. в землъ Роускои».
Одним із небагатьох випадків, коли новгородці висловлюються в контексті єдності всієї Русі, стали події 1214 р., під час яких із цього північного міста до Києва вирушив Мстислав, але у Смоленську трапився конфлікт, під час якого було вбито місцевого жителя. На віче новгородський посадник Твердислав виголосив промову, у якій, зокрема, виголосив: «яко, братие, страдали дъди наши и отчи Русьскую землю, тако, братье и мы поидимъ по своемь князи».
Майже єдиний конкретний приклад використання назви «Руська земля» в його широкому значенні бачимо в продовженні Суздальського літопису за Академічним списком (Тихомиров, 1979, с. 24; Котляр, 1976, с. 105). Мовиться про Липицьку битву 1216 р. між володимиро-суздальськими військами з одного боку, та новгородськими й смоленськими з іншого. Тоді один із суздальських бояр звернувся до своїх князів зі словами: «не было того ни при прадъдъх. ни при дъдъх. ни при отцъ вашемъ, оже бы кто вшелъ ратью в силную землю в Суздальскую, оже вышелъ цълъ. хотя бы и вся Русская земля, и Галичьская. и Киевьская. и Смоленьская. и Черниговьская. и Новгородская, и Рязаньская». Але не все в прочитанні цього повідомлення до кінця є доведеним: Наведена цитата про Руську землю написана укладачем зводу XV ст., який мав своє уявлення про давню Руську землю. Вона не може бути використана для характеристики того, що розуміли під Руською землею сучасники Липицької битви (Кучкин, 1995, с. 79). Тож на її основі не слід робити глобальні висновки. Можливо, також, що це була просто пізня вставка в більш ранній текст, коли уявлення про Русь суттєво змінилися.
Потрясіння для всієї Русі викликав розгром русько-половецьких військ монголо-татарами на р. Калка в 1223 р., про що сповістили всі розглянуті літописи. Зокрема в Лаврентіївському літописі повідодомляється: «быс плачь и туга в Руси, и по всей земли, слышавшимъ сию бъду… Се же слышавъ Василко. приключыпеся в Руси…взратися от Чернигова…и вниде в свои Ростовъ». Ідеться про контингент із Поволжя на чолі з князем Васильком, який так і не дійшов до дніпровського регіону на час виступу коаліції руських князів проти нового грізного ворога та подальшого їх нищівного розгрому.
Відреагували літописи й на глобальну катастрофу, пов’язану з нашестям на Русь орд хана Батия в 40-х роках XIII ст. Як приклад можна навести повідомлення Новгородського першого літопису: «Да кто, братье и отци и дъти, видъвши божие попущение се на всей Рускои земли, гръх же ради наших попусти богъ поганыя на ны».
Загалом, підбиваючи підсумки розгляду питання про Руську землю як державну територію, можна відзначити таке. Назва «Русь» в широкому значенні здебільшого використовувалася для характеристики визначних подій за участю тих князів, хто міг утримувати землі під своїм безпосереднім контролем (передусім – в часи ранньофеодальної монархії); для інформування про церковні справи; про природні негаразди; про протистояння з кочівниками причорноморських степів, коли ці акції мали об’єднавчі дії. Цікаво, що печеніги й половці (як і сарана) в літописних повідомленнях є аналогічною за своїм значенням загрозою лише для південноруських земель, хоча в самих текстах йдеться про них як про загальноруське лихо. В інших випадках різноманітні події та явища сприймаються більш локально й належать лише до південноруського регіону.
Література
Котляр М. Ф. 1976. З історії Київської Русі. «Руська земля» в літописах ХІ–ХІІІ ст. Український історичний журнал, 1976, 11. С. 96–107.
Кучкин В. А. 1995. «Русская земля» по летописным данным первой трети XIII в. Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1992–1993 годы. Москва. С. 74–100.
Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Київ.
Насонов А. Н. 1951. Русская земля и образование территории древнерусского государства. Москва.
Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІ–ХШ вв. Москва.
Тихомиров М. Н. 1979. Происхождение названий «Русь» и «Русская земля».
Тихомиров М. Н. Русское летописание. Москва.
Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.
Кордони
Олександр Моця, Олена Черненко
Для розв’язання територіальної проблеми Русі існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується майже щороку).
Розгляд меж Русі як історично-географічної території варто розпочати зі встановлення її південних рубежів, оскільки Володимир Святославович, посадивши своїх синів у різних опорних пунктах Київської держави, зазначав: «сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».
Найпівденнішою оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої й розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х – ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Відповідно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно з висловом автора «Слова о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми».
Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Ю. Моргунов, який і виклав їхні результати в численних публікаціях (Моргунов, 1996; 2003). Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цієї частини розділу.
У Посульському мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше як 60 археологічних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана річка доволі часто зустрічається на сторінках літописних джерел як стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було сконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідник виділив три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географічних умов.
Рівнинна північна ланка, що охоплювала верхів’я Сули, а також її праві притоки рр. Терн і Ромен, була перехрестям суходільних та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідністю контактів Засейменської лісової зони з Посульським лісостепом. У широтному напрямку між залісеними верхів’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре відомий шлях із північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. У «Слові о полку Ігоревім» ця дорога має назву «Полю ворота». Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто поділу течії річки на два відгалуження, що впадають у різні басейни) з’єднували Сулу із системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен належали до східних меж чернігівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до Вирської волості, що оточувала вузький степовий перехід «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця XI ст. призвело до зіткнення інтересів володарів сусідніх князівств, а тому всередині наступного XII ст. вона відійшла до Чернігівщини.
Середньосульська ланка оборонної лінії на півночі обмежувалася літописним містом Ромен, на півдні впиралася в заболочену течію р. Оржиця (літописна Сожиця), а на заході доходила до середньої течії р. Удай. У XII ст. ця прикордонна ділянка мала назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмірами район був звичайною волостю (мабуть, він формувався із мілкіших складових). Давньоруське Посулля – найбільш залісена й прорізана ярами та болотами місцевість у цій оборонній лінії. І навіть значна кількість літописних пунктів дає змогу вбачати в ній найбільш захищений та прилаштований для життя відрізок кордону. З-поміж найбільших поселень цього району можна назвати літописні міста Ромен, Синець, Лубен, Пирятин і Прилук.
Нижньосульська ланка розташована між місцем впадіння р. Оржиця та течією Дніпра. На цьому відносно невеликому відрізку правого берега Сули була створена максимальна щільність забудови кордону фортечними спорудами: окрім фортеці-гавані м. Воїнь, тут розміщувалися добре відомі з літописів Римов, Горошин, Желні, а також ціла низка безіменних фортець. На цій ділянці від твердих бродів через широку заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалісена рівнина, а в давнину проходили найбільш жваві й ранні кочівницькі шляхи на Русь.
Три вузлові складові посульської лінії через різні природничо-географічні, історичні та оборонно-тактичні умови, розвивалися в різні історичні відрізки часу з неоднаковою інтенсивністю, та іноді й в неоднаковому напрямку (Рис. 1).
Писемні джерела на пряму пов’язують створення зовнішніх оборонних ліній з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цієї лінії пов’язують із діяльністю Володимира Святославича, починаючи зі згаданого в літописах під 988 р. будівництва градів. Програмою великого князя київського планувалося на Дніпровському Лівобережжі перенести лінію південно-східних укріплень від р. Трубіж на 120 км у бік степової зони – адже згадана річка проходила всього у двох днях руху від столиці.
У світлі таких задумів, у районі устя Сули було зведено фортецю-гавань Воїнь, гарнізон котрої контролював найдавніший суходільний шлях кочівників на Київ. Саме там могли знаходити захист екіпажі торговельних суден, що рухалися по Дніпру. Воїнь – єдине укріплене поселення в цьому районі, що з’явилося на межі Х – ХІ ст. Але окрім нього тут почали зводитися Змійові вали (таку народну назву мали оборонні споруди у вигляді довгих деревинно-земляних конструкцій – валів), а життя закипіло ще й на великих відкритих поселеннях. Останні розміщувалися напроти стабільних бродів через Сулу та в місцях вигідних підходів від річки на високі правобережні кручі.
Рис. 1. Оборонні вузли посульської лінії: А – літописні міста; Б – городища; В – давні ліси; Г – слабозаселені території; Д – слабозаболочені ділянки пойми; Е – кордони князівств; Ж – межі волостей й оборонних вузлів (за Ю. Ю. Моргуновим)
Вірогідно, аналогічні селища розташовувалися на всьому шляху від Воїня до Переяславля. Розміщення великих відкритих поселень на висотах відкривало можливість попередження раптових набігів й відбивання самих масових із них, незначних за кількістю нападників. Взаєморозміщення і топографічна близькість більшості поселень допускали реальну можливість наведення між ними вогняно-димової сигналізації. Тактично вигідність їхнього місця розташування відбивалася й у тому, що значно пізніше, на подальшому етапі формування оборонної системи, на цих же місцях стали зводити фортеці, котрі вже мали довготривалі фортифікаційні споруди.
Монолітний масив великих за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу Х – ХІ ст., є визначальним у розумінні характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужів кращих» із північніших районів Східної Європи стала єдиним виходом для освоєння державної території та контролю основної степової дороги на Київ у цей час. Різноплемінні гарнізони великих відкритих поселень, що були сформовані державою, періодично поповнювалися новими контингентами й проіснували протягом всього XI ст. Але в цей перший період (980–1008 рр.) оборонного будівництва на Сулі ця лінія відігравала ще другорядну роль.