Другий період (1009–1077 рр.) передусім пов’язують з активністю ще одного кочівницького об’єднання – торків, що не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відміну від їхніх попередників печенігів). Та вже 1055 р. біля кордонів Київської Русі з’являються половці, які «знайомилися» з новими сусідами більш як 30 років. Упродовж всієї першої фази другого із виділених періодів у 30-ті роки XI ст. була збудована фортеця Желні; реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню.
Це була епоха, коли до південних районів Русі половці відтісняли кочів’я торків і потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, які дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж таки, враховуючи значну тяглість цього періоду порівняно з фактично виконаним обсягом оборонних робіт та доволі рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла південним кордонам. Літописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – відповідало й рівню активності прямих оборонних заходів протягом цієї фази.
Дещо іншою стала ситуація у Посуллі на наступній фазі цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горошин і Римов. Усі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення уточнює час їхнє зведення: традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.
Зі зведенням цих опорних пунктів у степових пониззях Сули, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, майже не освоєним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра. А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібненість Русі зупинила можливість масового переселення «кращих мужів» на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов’янами.
Найкращим місцем розселення кочівників тоді була широка степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства з новим кордоном. Цією акцією закривалася широка лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв’язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.
Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до Воїня та Желні, що існували й раніше, нижньосульська оборонна ділянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався з літописних градів та безіменних фортець із незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів у степу була вимежована чимала територія, що простягалася майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.
А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.
Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство та з визріванням половецької загрози процеси «одержавлення» Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників усе ж таки певною мірою активізувала створення нового рубежу, прискорила освоєння старих сіверянських територій та поклала початок створенню торчеського напівкочового поясу.
До першої фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, що можливо пов’язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.
Привертає до себе увагу той факт, що оборонні заходи тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь.
Перші оборонні споруди з’являються в цей час і у верхів’ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найдавніших поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між верхів’ями приток Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або «Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала східним кордоном чернігівського Задесення, на цій фазі були збудовані Красн і Глібль, що разом із Біловежею оконтурювали південно-східні території чернігівських земель. Загалом цей час проходить найбільш стійке оформлення міжкнязівських кордонів. А в цілому за 17–18 років на Сулі та її притоках було зведено 10 фортифікаційних споруд.
1110 р. став останнім у ряді активних дій степняків. За археологічними матеріалами, на межі ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. У цей час нижньосульська ділянка була «відпрацьована» у кінцевому варіанті. До цього ж періоду належить і подальше покращення оборони на Середній Сулі.
На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволі міцного оборонного рубежу: укріплювалися найбільш проблемні ділянки, з’явилися й комунікаційні лінії, котрі зв’язували кордон із внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 років цього періоду по всій Сулі та її притоках було зведено 22 оборонні споруди. У літературі успіхи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов’язують з іменем Володимира Мономаха.
Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111–1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час було створено 21 укріплених комплексів. До середини XII ст. формування середньосульської ланки було майже завершено. Східний «замок» вирського степового коридору у цей період розвивався і надалі, але повільними темпами.
Для середини XII ст. типовою є й поява сільських сховищ, невідомих у більш ранні часи, що відповідає міжусобним феодальним війнам цього періоду. Тоді ж починають формуватися «гнізда» укріплених поселень. Але, мабуть, найсвоєріднішим явищем цього часу являється поява в першій половині XII ст. торчеських укріплень сховищ та цілих ареалів розміщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.
Ще на межі ХІ–ХІІ ст. на нижньоруській частині, поблизу літописного м. Ромен, виникло укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від традиційної давньоруської фортифікації. А для першої половини XII ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення – Бербениці та В. Лазірки. Вірогідно, в цих місцях й містився один з ареалів розселення торків.
Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будівництвом на верхньосульській ділянці – в районі східного «замка» вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. Тож Посульський кордон став одним із найнадійніших рубежів давньоруських земель (Рис. 2).
Своєрідним продовженням посульської лінії стала оборонна система Курського Посем’я – укріплення від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Мономаха в Переяславлі курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру князівства, або через довірених посадників. Наявні археологічні матеріали (хоч і в недостатній кількості) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лінія створювалася із кількох укріпрайонів, які формувалися навколо літописних міст. Кожен із них являв собою компактне скупчення з 6–10 невідомих із літописів укріплень (Енуков, 2003).
Рис. 2. Давньоруські пам’ятки поріччя Сули: А – літописні міста; Б – городища; В – курганні могильники; Г – ґрунтові могильники; Д – скарби; Е – Змійові вали (за Ю. Ю. Моргуновим):
1-Миколаївка (літописний Зартий), 2-Кубраково, 3-Бабаково, 4-Боярське, 5-Городище (літописний В’яхань), 6-Засулля (літописний Попаш), 7-Кросна, 8- Шевченкове (літописний Глебль), 9-В. Самбор, 10-Гайворон, 11-Красний Колядин (літописний Красн), 12-Грицівка, 13-Липове-1, 14-Липове-2, 15- Ведмежжя, 16-Ромни (літописний Ромен), 17-Глинськ-1, 18-Глинськ-2 (літописний Глинськ), 19-Свиридівка, 20-Борбениці, 21-Безсали, 22-Лохвиця-1 (літописна Лохвиця), 23-Лохвиця-2 (Високі Лазірки), 24-Гаївщина, 25-Сенча-І (літописний Синець), 2б-Сенча-2 (Микільська Гірка), 27-Сенча-З (Самсонієв Острів), 28-Снітин-І, 29-Снітин-2 (літописний Кснятин), 30-Прилуки (літописний Прилук), 31-Переволочна (літописна Переволока), 32-Срібне (літописний Серебряний), 33-Варва (літописний Варин), 34-Линовиця, 35- Березова Рубка, 36-Пирятин (літописний Пирятин), 37-Гребінка, 38-Повстин (літописний Полкостень), 39-Городище, 40-Чорнухи, 41-Хітці, 42-Клепачі, 43-Лубни (літописний Лубен?), 44-Мацківці (літописний Сніпород), 45-Олександрівка, 46-Луком є (літописний Лукомль), 47-Великоселицька, 48- Тарасівка (літописний Горошин), 49-Чутовка, 50-Велика Бурімка-1, 51-Велика Бурімка-2, 52-Велика Бурімка-3 (літописний Римов), 53-Лящівка, 54-Кліищнці, 55-Жовнино-1, 56-Жовнино-2 (літописне Желні), 57-Жовнино-3, 58-Воїнська Гребля (літописний Воїнь), 59-Вереміївка, 60-Змійові вали
У науковців склалося певне уявлення про унікальність стрункості київсько-пороської й переяславо-посульської оборонних систем, що разюче відрізнялися від інших рубежів Русі яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функціонування фортечних споруд, зведених на високих берегах річок. Виявилося внаслідок проведених робіт, що до таких прикладів можливо відносити й курсько-сеймську ділянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цієї стійкої завершеності в обрисах таких рубежів криється у ранньому формуванні таких прикордонних ділянок: вони створювалися в епоху найпотужнішої влади великих князів, коли держава могла приділяти складанню кордонів як загальноруську увагу, так і сприяти перерозподіленню місцевого додаткового продукту із цією ж метою. Своєю чергою, з послабленням центральної влади, нові прикордонні рубежі стали набувати менш системного характеру.
Безперечний зв’язок сеймсько-курської оборонної лінії із завданням захисту відомого «степового коридору», що в XII ст. став традиційною дорогою кочівників на Русь. У цих місцях праві береги Сейму і Псла були покриті густими лісами, а їхнє межиріччя було найбільш вигідним суходільним шляхом, поздовж якого були відсутні болота й переправи, котрі заважали руху верхового війська. Це була й найоптимальніша торговельна караванна дорога на Київ. Більшість укріплень курської оборонної лінії розміщувалися на північному боці цієї відомої степової дороги, але ланцюг городищ простежується і на її південному боці, по правобережжю Псла. Ця територія могла мати статус однієї з курських волостей. Особливе місце в цьому регіоні мала Вирська волость. Східніше Виру (на це вказує існування ланцюжка оборонних укріплень правого берега Псла) була «запольська» волость.
Певна адміністративна неповнота окремих територіальних складових, виражена у відсутності літописних міст, може пояснюватися як слабкою заселеністю віддалених від метрополії земель, так і відносно пізнім формуванням прикордонної територіальної структури, що ще не до кінця склалася під контролем князівської влади. Можливо, на деяке запізнення впливала й майже напіввікова боротьба Переяслава та Чернігова за ці землі: за 100 років, що минули після смерті Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернігівському князівству близько 40, а Переяславському – близько 60 років.
У середині – другій половині XII ст., коли освоєння та заселення територіального ядра Переяславської землі та її посульського кордону вже було закінчено, в князівської адміністрації, мабуть, з’явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час, за археологічними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ і літописне м. Лтава. По Пслу укріплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися і поза ареалом давньої лісової рослинності, але варто відзначити, що розміщення самого південного укріплення – Нових Санжар – не виходило за південну межу лісостепової зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв’зку з досить небезпечною близькістю до кочівницьких територій поорельських половців.
Прослідкована вище планомірність територіальних розширень державної території, разом із картографуванням городищ-форпостів і виявленням самого процесу «окняжіння» земель, дають змогу в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам’яток, що перебувають на відстані 10–20 км, лише в одному місці має досить великий розрив – між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяжний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується з принципами прикордонної демаркації: це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волостями та землями.
По течії Псла найкомпактнішим чернігово-сіверським володінням були «запольські землі». Межі територій, що не ввійшли до них у більш південно-східному регіоні, мають значно менше укріплених поселень.
У басейні Сіверського Дінця відомі літописне місто Донець, укріплення Хорошево й Гайдари; на р. Корені – Крапивне; на Верхньому Осколі – Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель. За своїми фізико-географічними характеристиками ця площа є гострим лісостеповим виступом, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти «донецького виступу» відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від онавколошніх рівнинних степів. У противагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників (Бородин, Моргунов, 2003).
Роботи з дослідження південноруського прикордоння в різні роки проводилися і на Правобережжі Дніпра (Довженок, Лінка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лінію. Варто зазначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігравало досить вагому стратегічну роль. Ця область займала прикордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні з найголовніших економічних і політичних центрів Київської Русі, та постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. Наприкінці X ст. під тиском печенігів на значній частині Правобережної Київщини місцеве населення залишає свої оселі.