Особливу важливість південно-західної межі завжди усвідомлювали галицькі, а в XIII ст. – і галицько-волинські князі. Піклувалися про зміцнення цього кордону, зі свого боку, й малопольські володарі. Польські археологи неодноразово відзначали скупчення укріплених пунктів у районі р. Вислок, що відігравали роль польських порубіжних фортець. Зрозуміло, що подібну функцію мали виконувати й численні руські гради в західній частині Перемишльської землі. Тут само розташовувалися і відомі за різними джерелами значні міста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачів (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древній осередок Перемишльського князівства, який перебував на західній околиці Галицької землі, був основним пунктом оборони цього князівства. Історики здавна відзначали виключно важливе значення Перемишля. Місто-фортеця було об’єктом територіальних претензій як польських князів, так і угорських королів. Порубіжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в обороні спочатку Перемишльського, далі Галицького, і нарешті Галицько-Волинського князівств.
На кордоні з Угорщиною природним рубежем були Карпатські гори. Літописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королівством. Протягом XII ст. угорські феодали колонізували Закарпаття, відтіснивши місцеве населення в гірську місцевість й на незручні для сільського господарства землі. Джерела того часу називають власністю угорського короля головні закарпатські замки. Порубіжна зона на карпатському кордоні становили самі Карпати та прилеглі до них з обох боків землі. Переходити гори можна було лише в кількох місцях, через перевали. З утворенням Галицького князівства, в другій половині XII ст. склалася Попрутська порубіжна смуга, основою якої став верхній Прут, що тече уздовж східних схилів Карпатських гір. Сама порубіжна смуга в цьому районі була доволі широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гір, виходячи на рівнину, стояли порубіжні укріплення Галичини та Угорщини. Північним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не раніше за XII ст., кордон пересунувся до засічної лінії між Мукачевим і Свалявою. Угорська дільниця рубежу Галицького (далі Галицько-Волинського) князівства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбільш вразливою, порівняно з іншими – польською, литовською та ятвязькою. Північно-західний кордон лише приблизно позначається письмовими джерелами починаючи з першої половини XI ст. Одним із найдавніших порубіжних міст Волині було різко висунуте на захід Берестя. Воно здавна посідало ключове стратегічне положення в системі оборони рубежів Волинської землі в цьому регіоні. А в 40-х роках XII ст. найбільш північним оборонним центром стає Дорогичин, розташований на високому правому березі Західного Бугу. На волинсько-польському рубежі було розташоване й місто Сутейськ.
Розвиток і удосконалення оборонної системи Галицько-Волинської Русі сягає початку XIII ст. Порубіжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’єднаного князівства була досить протяжною, пролягала й в лісах, і в горах, і в болотах, і на безводних, мало заселених плоскогір’ях. Тому організувати її ефективний захист на свій трасі кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхідною умовою оборони порубіжжя була наявність значної кількості міст і фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих місцях, які противник ніяк не міг обійти: поблизу річкових переправ, проходів у горах тощо. У багатьох випадках такі укріплені поселення мали лише воєнне значення, господарська діяльність у них мала другорядний характер. Найбільш організованими та стратегічно обґрунтованими були рубежі Волинської землі, що почали зміцнюватися та облаштовуватися ще за часів вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирішальний внесок до оборони цієї території зробив князь Данило. Він не лише звів тут свої кращі, збудовані за останнім словом тодішньої європейської фортифікаційної техніки міста і замки, а й стратегічно об’єднав їх у мало прохідний захисний рубіж. Його дії були підкорені чіткому, розрахованому на десятки років задуму. Передусім основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння із військовими силами Давньопольської держави. Складно сказати, коли було засноване на західному кордоні м. Любачів, що стояло на р. Любачівці, яка впадала до Сяну. Теж поблизу західного кордону Галицької землі розташовувалася фортеця Городок. Далі вороже військо зіштовхувалося з давньоруським «на Щирці» – мабуть, на якійсь порубіжній річці. Ключові позиції на західному рубежі оборонної системи Галицько-Волинського князівства посідав Холм. Його було засновано в другій половині 1236-го – першій половині 1238 р. Створювали Холм, принаймні, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потім велике й досить укріплене місто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другій половині XII ст. західний рубіж Волині пролягав Західним Бугом і його притоками, то вже на початку XIII ст. він впритул присунувся до р. Вепр. Свідчення Галицько-Волинського літопису під 1219 р. точно вказує на цю річку як на русько-польський кордон. Цей факт підтверджується й пізнішими повідомленнями. На північному заході та півночі Волині кордон із Литвою та ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русі. Тут однією з порубіжних річок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав від гирла р. Нур майже саме на південь, через верхів’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододілу Вепра та Лади. Тут був і етнічний рубіж між західними та східними слов’янами, що підтверджується й археологічними матеріалами. Тому русько-польський політичний кордон відзначався стійкістю й не змінювався істотним чином протягом усього давньоруського періоду. Науковці зазначали, що за Вепрем до Вісли лежить велике плоскогір’я, обмежене на півдні верхнім Віслоком. Цей сухий, майже безводний простір у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенців. Він, мабуть, і розмежовував Польщу і Київську Русь. Однак Романовичі не задовольнялися природною захищеністю північно-західного рубежу й послідовно зміцнювали його. Але для останніх часів існування давньоруської держави потребує уточнення й конкретизації карпатський рубіж Галичини з Угорщиною.
Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто та лаконічно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свідчень про зіткнення в горах не існує, хоча перехід через них був складним і не міг залишатися непомітним.
Поза сумнівом, розуміючи ключове значення міст Перемишля і Ярослава, Данило Романович наново збудував їхні укріплення – ймовірно, після утвердження в Галичі 1238 р. Західніше порубіжного раніше м. Сяника було зведено замок Телич на північному схилі Карпат, поблизу верхів’я р. Попрад. Із літописного контексту випливає, що такий центр був розташований на самому угорському кордоні. На шляху із Галича до Угорщини лежав і Синеводськ. Він був розташований у долині, де зливаються рр. Опір і Стрий. На довгастому мису, що височіє над долиною, у давньоруський час стояв монастир. Його невелика територія (всього 0,5 га) була оточена могутніми валами й ровами, а на валах стояли дерев’яні стіни. Сам монастир розташовувався в середині укріпленого мисового городища, а це все зробило Синеводськ справжньою порубіжною фортецею. Так само як і вищезгаданий пункт, була висунута за старий дністровський рубіж і Коломия. Це місто з волостю належало до великокнязівського домену, в якому Романовичі роздавали васалам земельні наділи в умовне володіння («держание») з обов’язковим відбуванням військової служби (Котляр, 2005, с. 169–175, 188–191, 198–208).
Але поступове формування захисних рубежів між східними слов’янами та їхніми західними сусідами розпочалися ще в останній чверті І тис. н. е., про що ми дізнаємося в основному з археологічних даних. У верхньому Подністров’ї городища VІІІ–Х ст. утворюють дві смуги – південну та північну, що були видовжені зі сходу на захід відповідно до геоморфологічних особливостей Карпатського передгір’я. Південна смуга починається зі сходу від Дністра і перетинає в західному напрямку його праві притоки та верхів’я понад Карпатським хребтом до кордону з Польщею. Північна смуга пролягає підвищеннями протилежного вододілу Дністра – між його лівими притоками й басейном Західного Бугу. Ряд починається на сході від гірського пасма Вороняків у верхів’ях Західного Бугу, проходить на межі Гологорів і Західнобузької низовини й далі перетинає Розточчя, охоплюючи з півночі ліві притоки верхнього Дністра. Обидві смуги виходять у Посанні на територію сучасної Польщі. Кілька городищ розташовано зі східного краю на Лівобережжі Дністра. Прикарпатські укріплені пам’ятки, до яких належить не менше як 35 городищ, що походять ще з племінного періоду, охоплюють басейн Верхнього Подністров’я та верхню течію Сану. Вони виникли не одночасно, але в X ст. вже існували.
Більшість із них (75 відсотків) припинили існування наприкінці Х – ХІ ст. Тривало життя до ХІІ–ХІІІ ст. на городищах Городниця на Збручі, Калачарівка, Більче Золоте, Городниця на Дністрі, Крилос, Урич, Олесько, Підгірці, Буськ, Стільське. А на території сучасної Польщі матеріали ХІІ–ХІІІ ст. виявлені ще на трьох городищах у верхів’ях Сану: Пщемисль, Германовіце, Трепча. Понад 2/3 із них великі за площею (2–10 га).
Складно судити, чи входили землі, обмежені цими городищами до однієї територіально-племінної області. Але більш впевнено можна говорити про організацію оборони в західному напрямку у зв’язку з небезпекою з боку Великоморавської держави IX ст., Угорської та Чеської держав X ст. Очевидно, не випадково область прикарпатських городищ має потужний захист із заходу і майже відкрита зі сходу, в межиріччі Збруча – Серету.
У територіальному відношенні городища в межиріччі басейнів Дністра і Західного Бугу разом із селищами, що перебували під їхнім захистом, належать до басейну Верхнього Подністров’я. Ще північніше, в басейні Західного Бугу в смузі шириною близько 50 км (до району м. Сокаль) городища і селища VІІІ–Х ст. на території сучасних України та Польщі невідомі.
Західноволинські городища не можна розглядати ізольовано від сусідніх городищ на території сучасної Польщі. Всі вони розміщуються однаково на одну й ту саму відстань (до 50 км) по обидва боки верхньої течії Західного Бугу – до р. Вепш (притоки Вісли) на заході й до верхів’їв басейну Прип’яті на сході. Тут відоме 21 городище кінця І тис. н. е., що розташовані двома смугами впоперек (із заходу на схід) до течії Західного Бугу. У північній смузі налічується 12 укріплених пунктів, а в південній – 9. Серед городищ переважають округлі, нерідко з кількома кільцевими валами зі суміщеним плануванням. Західнобузькі укріплення поділяються на постійно заселені та на тимчасово використовувані. Розміщення фортець двома смугами зі сходу на захід зумовлено природними чинниками, воно відповідає членуванню ландшафтно-географічних зон, котрі змінюються в меридіональному напрямку.
На короткому відрізку верхів’їв Західного Бугу місцевість різко переходить від лісостепу до зони Полісся, від Подільського плато до Верхньобузької низовини й прип’ятсько-пінських боліт. Західноволинські городища розміщені двома рядами по південному краю поліської зони. Північний ряд попередньої із розглянутих тут, прикарпатської групи, також видовжений із заходу на схід, відповідно, з північною межею лісостепу, що проходить по краю Подільського плато. Немає підстав вважати, що обидві смуги західноволинських укріплень територіально були повністю відокремлені одна від одної. Територіально верхньобузькі городища варто розглядати як єдину область. Землі в середній смузі між городищами не були нічийними, а належали до цієї області.
Коротко розглядаючи проблему охорони західних рубежів давньоруської держави на межі двох тисячоліть, то з археологічного боку варто зазначити, що наприкінці X – на початку XI ст. на всій південній частині її території запустіла майже третина більш ранніх укріплень. Водночас з’явилося майже півтори сотні нових. У першій половині XI ст. ці землі двічі (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського війська, що не могло не позначитися на долі деяких укріплень. Але вирішальний вплив мали внутрішні фактори. У зв’язку з адміністративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племінних територіях волостей і призначенням до них великокнязівських намісників із професійними військовими загонами дружинників, поширенням нового апарату державної влади тощо, колишня племінна військово-адміністративна структура разом із мережею укріплених пунктів втратила своє значення. Повною мірою це стосується й етнічного прикордоння між західними та східними слов’янами. Будівництво нових центрів та опорних пунктів, причому, в місцях, де їх до цього не було, лише часткове використання більш раніших укріплень призвело до того, що більшість останніх втратила власні функції й припинила існування. Біля значної частини укріплень запустіли і поселення, жителі яких переселилися в місця, в яких були сприятливіші умови для задоволення господарських потреб. На території літописних волинян (щоправда, як і древлян) лишилося найбільше всього укріплень попереднього часу. Але на західноволинських землях наприкінці Х – ХІ ст. виникло й найбільше нових укріплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155).
Про північні кордони Волинської землі вже говорилося раніше в цьому розділі. До вже наведеної інформації варто додати лише те, що конкретизація розглянутих північних рубежів на правобережній ділянці «Руської землі» стала можливою внаслідок робіт білоруських науковців, передусім П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апівнічні межі Київської землі можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Дніпровському Правобережжі вони пролягали водорозділом Прип’яті, Березини та Німану. Ці землі, заселені наприкінці І тис. н. е. літописними дреговичами, протягом тривалого періоду давньоруської історії перебували усфері безпосереднього політичного впливу Києва. Головне місто дреговичів Туров, розміщене в південній частині їхньог розселення, досить довго мало важливе місце в історії Київщини й зазвичай віддавалося у володіння старшому, після великого київського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землі дреговичів володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останній, перейшовши на великокнязівський стіл, взагалі не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразові літописні повідомлення про туровських князів і Туровську волость в XII ст. свідчать про міцну залежність цієї землі від Києва. У літописному повідомленні 1142 р. чітко мовиться про неї як про частину Київщини. Туровська територія (Пінськ, Брягин) як частина київської розглядається і в інших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кінця 60-х років XII ст. зв’язки міст басейну Прип’яті з Києвом послаблюються, що було викликано політичним зміцненням Турова. Але варто відзначити, що в питанні виділення Туровщини в самостійне князівство в історичній літературі висловлюються різні думки.