Володимир Святославич був змушений терміново розпочати оборонне будівництво, закріплюючи південний кордон на Правобережжі Славутича по р. Стугна. Створена система захисту з фортець і довгих дерев’яно-земляних споруд – Змійових валів по лівих і правих притоках Дніпра дало змогу успішно відбивати ворожі напади. Населення Середнього Подніпров’я невпинно зростало, а Києву були створені умови для швидкого економічного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенігів почалося освоєння Поросся давньоруською державою, а по Росі було споруджено оборонну лінію. Пізніше вона вдосконалювалася (як і Посульська), і Поросся перетворилося у визначну волость Київської землі.
Літописні повідомлення свідчать, що цей район давньоруських земель був підпорядкований загальнодержавним інтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема Іпатіївський літопис під 1031 р. повідомляє, що він разом із братом Мстиславом, повернувшись з походу на ляхів (тобто поляків) «многы Ляхы приведоста. и разделиста я. и посади Ярославъ своя по Рси.» А наступного 1032 р. «Ярославь поча ставити городы. по Рсі.» Три літописні укріплені пункти ідентифікуються із сучасними містами: Юр’єв – Біла Церква (1072 р.), Корсунь – нині Корсунь-Шевченківський (1169 р.), Богуслав (1195 р.), а відомості про місцезнаходження інших (Чюрнаєв, Товарий) не збереглися, а тому локалізувати їх можливо лише гіпотетично. Окрім того, в Пороссі містився центр Чорних клобуків (про нього йтиметься трохи далі), літописне місто Торчеськ (1193 р.).
Загалом в нижній і середній течії лівобережжя Росі, від канівського Подніпров’я до сучасної Білої Церкви, виявлено, крім двох ліній Змійових валів, 22 городища зі знахідками давньоруського часу. Всі вони складаються з однієї укріпленої частини. Поблизу валів розташовувалися відкриті селища.
Адміністративним, політичним і культурним центром Поросся в XI ст. був літописний Юр’єв. Відомо, що тут містився центр єпископії. Місто було й географічно центром Поросся, якщо враховувати, що від нього оборонна лінія в XI ст. продовжувалася на захід ще на 80 км. Замикаючи 90-кілометрову лінію укріплених пунктів східного Поросся, він розташовувався на стику із західним Пороссям. Оборонна лінія західніше Юр’єва пролягала вододілами притоків Росі та складалася зі Змійових валів, де майже не було укріплених населених пунктів.
Виникнення м. Юр’єва в історичній літературі однозначно пов’язується з літописним повідомленням 1032 р. про початок будівництва Ярославом Мудрим фортець по Росі. Можна вважати, що водночас було створено більшість укріплених пунктів у цій зоні. Оборонна лінія по Росі до XI ст. закінчувалася на сході літописним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому місці оборонну лінію перенесено на Росаву, яка тече із заходу на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня.
Лінія по нижній і середній течії Росі, яка під час боротьби проти печенігів визначила південну межу давньоруської держави на правобережжі Середнього Подніпров’я, залишалася порубіжною лінією і в період боротьби Русі з половцями. Із розселенням в Пороссі торків, поряд зі старими укріпленими пунктами, які функціонувати й надалі, наприкінці ХІ–ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. Ці пункти разом із фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубіж, який відігравав роль другого ешелону в Пороській оборонній лінії (Рис. 3).
Адміністративно-політичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на місці якого зберігся культурний шар і залишки поруйнованих валів біля сучасного с. Шарки. За літописними повідомленнями тут містилася і князівська резиденція київських зверхників.
Нові укріплені пункти виникли зі збільшенням населення, переважно завдяки осіданню кочівників. Останні перебували у щільних контактах із місцевими жителями та запозичали у них чимало предметів побутового призначення. Степові половці вороже ставилися до торків та інших угруповань, які перекривали їм шляхи вторгнення на Київщину. Половецька загроза змусила київських князів вжити додаткових оборонних заходів. Широка дворядна оборонна лінія з укріплень-городищ була доповнена посередині невеликим Змійовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал є найпізнішим серед аналогічних конструкцій. Як встановлено дослідженнями, західніше Рокитного цим валом перерізаний більш ранній Білоцерківський вал. Розкопки на давньоруському селищі біля Миколаївського городища дали змогу з’ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рів розрізав цей шар. Мабуть, він був збудований не раніше за першу третину XII ст.
Складна система захисту південного рубежу давньоруської держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будівництво укріплень вимагало значних матеріальних та людських ресурсів і супроводжувалося поповненням населення із різних місць (Кучера, Іванченко, 1987).
Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи формування оборонної лінії на Дніпровському Лівобережжі – справу і методи реалізації Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллі основною групою переселенців були «кращі мужі» з північних регіонів Східної Європи та їхнє оточення з тих самих районів східнослов’янської ойкумени, то у Пороссі склад населення був більш строкатий. Вище вже згадувалося про розселення «ляхів» на Росі. При цьому цікаво відзначити, що руси поселилися на безпечнішому від кочівників лівому березі річки, виставивши своїх полонених як перший заслон на правому березі. На цьому «не-руському» боці було розташоване поселення та курганний могильник поблизу Білої Церкви, археологічні матеріали з якого вказують на проживання тут вихідців із південного сходу Східної Європи. Появу їх у цьому місці можна зіставляти з інформацією Никонівського літопису під 1029 р. про похід Ярослава і Мстислава на землі передкавказького регіону і полонення ясів. Мстиславу Володимиричу місця їхнього розселення (як і сусідніх народів) були добре відомі – адже він свого часу правив у Тмутаракані, а в 1022 р. у протистоянні з касогами навіть зарізав на очах війська, у двобої, їхнього князя Редедю. Мабуть, так, як це трапилося через кілька років із ляхами, полон було розділено. Групу добре підготовлених у військовому відношенні переселенців Ярослав Мудрий, який уже усвідомив стратегічне значення перенесення державного кордону зі Стугни на Рось, посадив у районі сучасного с. Яблунівка. Цей прикордонний військовий табір проіснував аж до загибелі Київської Русі. Улітку воїни-васали пороських та київських князів контролювали певну територію, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко від домівки насипали меморативні споруди – кромлехи, а більшість вмерлих ховали під насипом на рівні денної поверхні. Багатьом із них у могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мірою зменшувалася (вежі супротивника відкочовувалися в бік Чорного та Азовського морів), військові патрулі перебували у своїх домівках на поселенні. Про різке збільшення його жителів якраз цієї пори року свідчать кургани з південно-західною (тобто зимовою) орієнтацією померлих, відсоток яких є значним. Разом з нащадками «кавказців» можливо мешкали й вихідці зі слов’янського середовища, про що свідчать аналогії з давньоруськими поселеннями та могильниками щодо матеріальної культури та деталях поховальної обрядовості. На початку XIII ст., після навали орд Батия на Русь, життя тут на довгий час припиняється (Моця, Покас, 1998).
Рис. 3. Розташування оборонних споруд в нижній і середній течії Росі.
І – городища; ІІ – Змійовий вал; ІІІ – Приблизний напрямок Змійового валу в місцях, де він зберігся (за Л. І. Іванченко та М. П. Кучерою)
Але найбільшим іноетнічним контингентом у Пороссі були тюркомовні кочівники, які через певний час після розселення тут створили союз Чорних клобуків. Цей процес створення угрупування васалів давньоруських зверхників тривав близько півстоліття і розпочався ще наприкінці XI ст. До нього, окрім торків, входили ще й печеніги, берендеї, ковуї, турпеї, каєпичі. Перші три із них мали провідні позиції т формували загони легкоозброєної кінноти для протистояння Русі половцям. Давньоруські князі, звичайно, розселяли лояльних кочівників у прикордонній зоні, на землях, що майже пустували. Досить широка смуга таких земель перебувала в межиріччі Стугни та Росі на правому березі Дніпра. Давньоруські князі, плануючи створення кочівницького заслону від половців, іноді навіть силоміць змушували печенігів, торків та інших степняків поселятися біля своїх кордонів. Мабуть, кочівникам непросто було переходити до напівосідлості, котра була єдиним варіантом проживання на відносно незначних за розмірами прикордонних ділянках. У новому союзі Чорних Клобуків велика феодальна сім’я стала основою суспільною ланкою, що замінила собою рід та племінну приналежність. Саме через це настільки активно почали стиратися й зливатися у XII ст. етнографічні особливості, що прослідковується за археологічними матеріалами.
Маса печенігів проживала у верхів’ях Росави та на її лівому березі. Поховань торків там було не багато. Ймовірно, їхні сліди шукати навколо літописного Торчеська. Там само біля кочівницької столиці, проживали й берендеї. Окрім того, і торки, і вже згадані берендеї селилися на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів’ях самої Росі. Таким чином, якщо відповідно до археологічних даних варто відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів’ями, що розміщувалися на захід та південний схід від них. Імовірно, що кочівницькі народи, котрі входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить неабияке поширення могильників, що з’являються, зазвичай, поблизу стаціонарних поселень або ж біля постійних зимовщ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку XII ст. у берендеїв та торків, котрі поселилися в околицях м. Заруба на Дніпрі. У другій половині XII ст. літописець відзначав уже, що в берендеїв і торків були «міста». Щоправда, залишалися у них і вежі. «Городками» користувалися Чорні Клобуки як сховищами. Але було й справжнє місто – Торчеськ, у якому сидів давньоруський намісник – звичайно син великого князя київського (Рис. 4).
Київський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобуків, які були зобов’язаними військовою службою (зазвичай воювали на його боці). Війни київський князь вів із нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Київ і на «великий стіл». Лише зрідка Чорні Клобуки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи що в тій орді перебувають їхні «свати». Але відомо, що і в русичів було чимало сватів та «уїв» (дядьків по матері) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були ці родичі, вони не воювали.
Тож у другій половині XII ст. київський князь розпоряджався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готовим до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому в ті роки чорноклобуцький «уділ» отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників удільних князів Поросся не призначали. Однак значні аристократи-землевласники у них були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися «ліпші» або ж «добрі» мужі – так називали в літописах представників чорноклобуцької аристократії. Мабуть, це були голови великих феодальних сімей – беки, баї. Деякі з таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Турпеї та інші). Саме з ними й домовлялися князі про спільні походи, осади тощо. До того ж це була найбільш «тяжка» – тяжкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так, 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише «ліпші» мужі чорноклобуцькі, очевидно, чудово екіпірована частина війська, з обладунком й повним набором наступальної зброї. Лише доволі забезпечені кочівники могли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та шкіряний панцир кочівники звичайно виготовляли самі. Під час читання Іпатіївського літопису впадає в око доволі цікавий факт: під час походів руських військ до половецького степу жодного разу як допоміжні сили не брали участь печеніги. Зазвичай, згадуються або Чорні Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеї (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названі торки (1095, 1173 рр.) і один – каєпичі (1160 р.). С. О. Плетньова вважає цілком вірогідним те, що під загальним найменуванням криються і печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обставина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у Пороссі двох половецьких могильників у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорні Клобуки, при небажанні брати участь у набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могильниках типу зеленківських. В обох некрополях у згаданому сучасному селі в більшості захоронень кісток коня не виявлено. Це свідчить саме про поховання тут жінок. Могил із кістками коня мало, й у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм: головою на захід. Говорячи про слов’ян у цій «номадській» зоні Поросся, варто зазначити, що давньоруські кургани містилися в безпосередній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних могильниках. Тобто «поршани», як називає їх літописець, перебували з кочівниками в найщільніших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28).
Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологічними даними та літописними повідомленнями): а – давньоруські міста; б – вежі кочівників; в – землі печенігів за археологічними даними; г – ліс; д – походи половців (за С. О. Плетньовою)
Західні кордони Галицької та Волинської земель, а потім і об’єднаного князівства, водночас були кордонами всієї східнослов’янської держави зі сусідніми країнами та народами. Багаторічне вивчення пам’яток матеріальної культури в цьому регіоні Русі, у поєднанні з даними письмових джерел, дають змогу конкретніше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття і Волині… 1976, с. 132–177; Кучінко, 1993, с. 105–113; Моця 1996).
Розташування Галицької землі довгою та порівняно вузькою смугою вздовж Дністра і північних схилів Карпат робило її рубежі надто протяжними зі стратегічного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Західну й Північно-Західну Волинь. Для Галицько-Волинської Русі основними зовнішніми противниками із заходу були Угорське королівство й польські князівства Краківське та Мазовецьке, а дещо пізніше – Литва і ятвяги.
У вразливому становищі здавна перебувала південно-східна область Галицької землі – «Горная страна Перемышльская», як називає її галицький літописець, що була рівною мірою у небезпеці з боку як Малопольщі (зі столицею у Кракові), так і Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався відсутністю природних географічних меж – на ньому не існувало ні гір, ні річок. Тому саме цей кордон був зовсім не лінією, а широкою смугою. На цьому напрямку цілеспрямована стратегічна діяльність спочатку київських великих князів, а потім і місцевих зверхників, щодо зміцнення рубежів була особливо енергійною та чітко простежується в письмових джерелах. Про складність проведення розмежувальної лінії між Малопольщею і Галицьким князівством можуть свідчити такі факти. До Перемишльської землі та Галичини входила область верхньої та середньої течії р. Сяну й значна частина Польщі. До того ж періодами польські князі на кілька років чи місяців приєднували до Малопольщі землі аж до верхів’їв Дністра.