– Операцію «Пустирник» завершено успішно, сер. «Пума-один» повернулася на базу. «Пума-два» – на шляху додому.
* * *
– Спасибі, – подякував сер Алан і поклав слухавку.
Не можна було втрачати жодної хвилини. Його наступний відвідувач міг з’явитися будь-якої хвилини. Ніби наврочив, бо двері відчинилися і його секретарка оголосила:
– Лорд Беррінґтон.
– Джайлзе, – сказав сер Алан, підводячись з-за столу і тиснучи руку своєму гостю. – Чи можу запропонувати вам чаю або кави?
– Ні, дякую, – відмовився Джайлз, його цікавило лише одне: з’ясувати, чому секретар Кабінету Міністрів так терміново хотів його бачити.
– Даруйте, що витягнув вас із зали засідань, – продовжив сер Алан, – але мені необхідно обговорити з вами одну приватну справу, згідно із засадами Таємної ради.
Джайлз не чув цих слів із часу, коли працював у Кабінеті Міністрів, але йому не варто було нагадувати, що все, про що вони із сером Аланом мали намір розмовляти, не можна буде повторити нікому, хіба що іншій особі, котра також входить до Таємної ради.
Джайлз ствердно кивнув, а сер Алан промовив:
– Дозвольте почати з того, що ваша дружина Карін – не донька Пенґеллі.
* * *
Дзенькнула розбита шибка, і за мить усі шестеро вже були всередині. Вони не знали, що саме треба шукати, але коли побачили це, вже не мали сумнівів. Майор, який вів другий загін, котрий називали сміттярами, не мав секундоміра, бо не поспішав. Його людей навчили не квапитися, натомість переконатися, що нічого не пропустили. Адже другого шансу їм не випаде.
На відміну від своїх колег із першого загону, вони були одягнені в спортивні костюми й тримали в руках великі чорні пластикові пакети для сміття. Але був один виняток – Номер Чотири – та він не був постійним членом їхнього підрозділу. Всі фіранки заслонили і, лише тоді увімкнувши світло, почали пошуки. Чоловіки прискіпливо оглядали кожну кімнату, швидко, методично, не залишаючи нічого на волю випадку. За дві години вони наповнили вісім поліетиленових пакетів. Тіло, яке Номер Чотири поклав на килим у вітальні, проігнорували, хоча один із них й обшукав його кишені.
Наприкінці оглянули три валізи, що лишилися стояти біля дверей у коридорі, – справжній скарб. Їх зацікавила лише одна з них, вона містила більше інформації, ніж усі інші заразом: щоденники, імена, номери телефонів, адреси й конфіденційні дані, які Пенґеллі, без сумніву, мав намір відвезти до Москви.
Потім загін витратив іще годину на повторну перевірку, але нічого цікавого не знайшли, це були професіонали, навчені правильно робити все з першого разу. Як тільки командир переконався, що нічого нового вже знайти не зможуть, шестеро чоловіків вибралися через задні двері й розділилися, повернувшись окремими зумовленими маршрутами назад на базу, на місці лишився тільки Номер Чотири. Але він був не сміттярем, а руйнівником.
Коли сержант почув, як зачинилися задні двері, він запалив цигарку й кілька разів затягнувся, перш ніж кинути недопалок на килим поруч із тілом. Потім скропив це місце гасом зі своєї запальнички, й за кілька хвилин спалахнуло синє полум’я, від якого загорівся килим. Він знав, що вогонь швидко пошириться невеликим дерев’яним котеджем, але йому варто було знати напевне, тому він залишався доти, доки не закашлявся від диму, тоді хутко вибрався з кімнати й подався до задніх дверей. Коли вибрався назовні, обернувся, аби переконатися, що вогонь захопив увесь котедж, а тоді побіг назад до бази. Він не став викликати пожежну команду.
Всі дванадцятеро чоловіків повернулися до казарми в різний час і знову стали єдиною командою, коли пізніше того ж вечора зібрались у барі, щоб випити. Полковник приєднався до них.
* * *
Секретар Кабінету Міністрів стояв біля вікна у своєму кабінеті на першому поверсі й чекав, спостерігаючи, як Джайлз Беррінґтон покидає будинок № 10 і цілеспрямовано прямує уздовж Давнінґ-стрит до Вайтхолу. Відтак повернувся за свій стіл, сів і ретельно продумав свій наступний дзвінок, як і те, що доведеться розкрити.
Коли задзеленчав телефон, Гаррі Кліфтон був на кухні. Він підняв слухавку і почув слова:
– Це Давнінґ-стрит, десять, зачекайте, будь ласка, – він припустив, що це прем’єр-міністр телефонує Еммі. Ніяк не міг згадати, вона зараз у лікарні чи проводить зустріч у Беррінґтон-хаусі.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, це Алан Редмейн. Вам зручно розмовляти?
Гаррі мало не засміявся вголос. Боровся зі спокусою сказати: «Ні, сер Алан, незручно: я зараз на кухні, готую собі горнятко чаю і не можу визначитися, покласти одну чи дві грудочки цукру, тож, можливо, ви можете зателефонувати пізніше?» Натомість вимкнув чайник.
– Звісно, сер Алан, чим я можу допомогти?
– Я хотів, щоб ви дізналися першим, що Джон Пенґеллі вже не проблема, і хоча вас тримали у невіданні, маєте знати, що ваші побоювання щодо Карін Брандт були необґрунтованими, хоча й зрозумілими. Пенґеллі не був її батьком, й упродовж останніх п’яти років вона була одним із наших найдовіреніших оперативників. Тепер, коли Пенґеллі не становить проблеми, вона отримає оплачувану відпустку, і ми не плануємо залучати її до роботи в майбутньому.
Гаррі вирішив, що «вже не проблема» означає «Пенґеллі ліквідували», і хоча лишалося іще кілька запитань, які він хотів би поставити секретареві Кабінету Міністрів, однак утримав їх при собі. Він знав, що той, хто зберігає таємниці навіть від прем’єр-міністра, навряд чи на них відповість.
– Дякую, сер Алан. Чи є іще щось, що я маю знати?
– Авжеж, ваш шваґер також щойно дізнався правду про свою дружину, але лорд Беррінґтон не знає, що це ви першим привели нас до Пенґеллі. Чесно кажучи, я волів би, щоб він так і не дізнався про це.
– Але що мені казати, якщо він коли-небудь зачепить цю тему?
– Не варто нічого казати. Зрештою, у нього немає підстав підозрювати, що це ви натрапили на ім’я Пенґеллі, коли були в Москві на книжковій конференції, а я, звісно, йому цього не сказав.
– Дякую, сер Алан. Приємно, що ви повідомили мені про це.
– Дрібниці. І, до речі, пане Кліфтон, вітаю. Ви заслужили.
* * *
Коли Джайлз покинув будівлю № 10, він швидко повернувся до свого будинку на Сміт-сквер. Йому полегшало, що у Маркгема вихідний, тож після того як він відчинив вхідні двері, негайно піднявся нагору до спальні. Увімкнув світильник біля ліжка, засунув фіранки і відкинув верхнє простирадло. Хоча лише минула шоста година, на Сміт-сквер уже палали вуличні ліхтарі.
Він пройшов тільки половину сходів, коли почув дзвінок. Кинувся відчиняти двері й виявив на порозі якогось молодика. За ним чорнів фургон без розпізнавальних знаків, задні дверцята були відчинені. Чоловік простягнув руку:
– Я доктор Віден. Гадаю, ви нас чекаєте?
– Авжеж, – зронив Джайлз, коли двоє чоловіків вистрибнули із задньої частини фургона й обережно витягли ноші.
– Ходіть за мною, – запросив Джайлз і повів прибульців нагору до спальні.
Двійко санітарів підняли непритомну жінку з нош і переклали її на ліжко. Джайлз накинув ковдру на дружину, а відвідувачі вийшли, не промовивши жодного слова.
Лікар перевірив її пульс.
– Я дав їй заспокійливе, тож вона спатиме іще кілька годин. Прокинувшись, цілком може спершу уявити, що все, що сталося, було жаским сном, але, виявивши, що перебуває у знайомому оточенні, хутко очуняє й згадає, що з нею сталося. Вона обов’язково здивується, скільки ви про неї знаєте, тож у вас є ще трохи часу обміркувати, що їй казати.
– Я вже це зробив, – сказав Джайлз, супроводивши доктора Відена вниз і відчинивши вхідні двері.
Чоловіки вдруге потиснули один одному руки, після чого медик не озираючись сів на переднє сидіння чорного фургона. Автомобіль повільно об’їхав Сміт-сквер, потім повернув праворуч і влився в інтенсивний вечірній рух.
Щойно фургон зник із поля зору, Джайлз зачинив двері й побіг назад нагору. Він підтягнув крісло і сів біля поснулої дружини.
* * *
Мабуть, Джайлз задрімав, бо коли розплющив очі, побачив, що Карін сидить у ліжку й дивиться на нього. Він моргнув, посміхнувся й пригорнув дружину.
– Все закінчилося, кохана. Тепер ти в безпеці, – пообі-
цяв він.
– Я думала, якщо ти коли-небудь дізнаєшся, то ніколи мені не пробачиш, – промовила вона, міцно притиснувшись до чоловіка.
– Нема чого пробачати. Треба забути про минуле й зосередитися на майбутньому.
– Але важливо, щоб я все тобі розповіла, – сказала Карін. – Більше жодних таємниць.
– Алан Редмейн уже про все мене поінформував, – заперечив Джайлз, намагаючись заспокоїти дружину.
– Не про все, – сказала Карін, відпускаючи його. – Навіть він знає не все, а я не можу продовжувати брехати.
Джайлз стурбовано поглянув на неї.
– Правда в тому, що я використала тебе, щоб чкурнути з Німеччини. Так, ти мені сподобався, але коли я щасливо опинилася в Англії, то мала намір драпонути як від тебе, так і від Пенґеллі, щоб розпочати нове життя. І я б це зробила, якби не закохалася в тебе.
Джайлз узяв дружину за руку.
– Але щоб утримати тебе, мені довелося зробити все, щоб Пенґеллі і далі вірив, що я працюю на нього. На допомогу мені прийшла Синтія Форбс-Ватсон.
– Я також закохався, – видихнув Джайлз. – Але я закохався в тебе після тієї ночі, яку ми провели разом у Берліні. І не моя провина, що тобі знадобилося трохи більше часу, аби збагнути, як тобі пощастило.
Карін вибухнула сміхом й обійняла чоловіка. Коли вона його відпустила, Джайлз запропонував:
– Піду і наллю тобі горнятко чаю.
«Тільки британці на таке здатні», – подумала Карін.
2
– О котрій годині нас хоче бачити Її величність? – поцікавилася Емма з посмішкою, не бажаючи зізнаватися, наскільки пишається цим запрошенням і з яким нетерпінням чекає цієї події. На відміну від засідання ради директорів, на якому вона головуватиме пізніше цього тижня і яке ніяк не могла викинути зі своїх думок.
– Десь між десятою й одинадцятою, – поінформував Гаррі, перевіряючи своє запрошення.
– Ти не забув забронювати автівку?
– Зробив це вчора пополудні. І підтвердив замовлення сьогодні вранці, – додав він, коли пролунав дзвінок у вхідні двері.
– Це, мабуть, Себ, – припустила Емма й зиркнула на годинник. – Навіть він прийшов вчасно.
– Не думаю, щоб він міг би запізнитися для такої нагоди, – зауважила Карін.
Джайлз підвівся з-за обіднього столу, коли Маркгем відчинив двері й відступив убік, аби дозволити Джессіці, Себу та вагітній Саманті зайти в дім.
– Ви вже снідали? – запитав Джайлз, цілуючи Саманту в щічку.
– Авжеж, дякуємо, – відповів Себастьян, натомість Джессіка вмостилася за столом і змастила шматочок тосту мармулядою.
– Вочевидь, не всі, – посміхнувся онучці Гаррі.
– Скільки часу ще в мене є? – поцікавилася Джессіка з набитим ротом.
– Не більше п’яти хвилин, – твердо промовила Емма. – Не хочу приїхати до палацу пізніше десятої тридцять, юна леді.
Джессіка намастила ще один тост.
– Джайлзе, – сказала Емма, звернувшись до брата, – було дуже мило, що ви влаштували нас на ніч, і мені лишень шкода, що ви не можете приєднатися до нас.
– За правилами, лише найближча сім’я, – пояснив
Джайлз, – і це цілком справедливо, інакше б їм знадобився футбольний стадіон, аби розмістити всіх охочих узяти участь у церемонії.
У вхідні двері тихо постукали.
– Це, либонь, наш водій, – припустила Емма.
Вона ще раз поправила шовкову краватку Гаррі, змахнула сиву волосинку з його костюма, перш ніж сказати:
– Йди за мною.
– Голова правління завжди такою лишається, – прошепотів Джайлз, проводжаючи свого шваґра до вхідних дверей.
Себ із Самантою подалися за ними, Джессіка ішла в кінці процесії, доїдаючи третій тост.
Коли Емма вийшла на Сміт-сквер, водій відчинив задні дверцята чорного лімузина. Вона завела свою зграю в автівку, перш ніж приєднатися до Гаррі та Джессіки на задньому сидінні. Саманта та Себ сіли на відкидних сидіннях навпроти них.
– Нервуєш, дідусю? – запитала Джессіка, коли лімузин рушив і влився в ранковий рух.
– Ні, – заперечив Гаррі. – Якщо ти не плануєш державний переворот.
– Не підкидай їй ідей, – втрутився Себастьян, коли вони проминули Палату громад і виїхали на Парламент-сквер.
Навіть Джессіка замовкла, коли автівка проїхала під Адміралтейською аркою до Букінґемського палацу. Водій їхав повільно по Пел-Мелл, об’їхав статую королеви Вікторії і зупинився біля воріт палацу. Він опустив скло й повідомив молодому гвардійському офіцеру:
– Пан Гаррі Кліфтон із родиною.
Лейтенант посміхнувся й позначив прізвище у своєму планшеті.
– Їдьте під аркою ліворуч, хтось із моїх колег покаже, де зупинитися.
Водій слідував його вказівкам і виїхав на велике подвір’я, де вже стояли ряди машин.
– Будь ласка, припаркуйтеся біля синього «форда» он там, – указав рукою інший офіцер. – А тоді можете йти до палацу.
Коли Гаррі вибрався з автівки, Емма ще раз пильно його
оглянула.
– Знаю, що ти не повіриш, – прошепотіла вона, – але в тебе ширінька не застібнута.
Гаррі страшенно зашарівся, враз застебнув блискавку, і вони пішли до сходів палацу. Двоє лакеїв у лівреях золотаво-червоного кольору королівського дому виструнчилися внизу широких сходів, вкритих червоною килимовою доріжкою. Гаррі з Еммою почали повільно підніматися, намагаючись виглядати врочисто. Коли вони дійшли до вершини, їх зустріли іще двоє джентльменів із королівського дому. Гаррі помітив, що їхній ранґ зростав щоразу, коли їх зупиняли.
– Гаррі Кліфтон, – назвався він іще до того, як його запитали.
– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привітався старший із двох офіцерів. – Будьте ласкаві, ходімо за мною! А мій колега проведе вашу родину до Тронної зали.
– Удачі! – прошепотіла Емма, коли Гаррі ступив крок за офіцером.
Родина піднялася іншими, не такими широкими сходами, які вели у довгу галерею. Емма затамувала подих, коли входила до зали з високим склепінням та споглядала ряди тісно розвішених картин, які вона бачила лише в художніх альбомах. Тож звернулася до Саманти:
– Оскільки нас навряд чи запросять сюди вдруге, гадаю, Джессіка хотіла б дізнатися більше про королівську колекцію.
– Я також, – докинув Себастьян.
– Багато королев і королів Англії, – почала Саманта, – були поціновувачами мистецтва та колекціонерами, тож це лише крихітна добірка з королівської колекції, яка насправді належить не монарху, а нації. Можете помітити, що у центрі картинної галереї – британські художники початку дев’ятнадцятого століття. Чудовий краєвид Венеції Тернера висить навпроти вишуканого зображення Лінкольнського собору пензля його старого суперника, Констебла[3]. Але, як бачите, у галереї домінує величезний портрет Карла II на коні, написаний Ван Дейком, який на той час був придворним художником.
Джессіка була у такому захваті, що майже забула, для чого вони прийшли. Коли ж нарешті гості дісталися до Тронної зали, Емма пошкодувала, що не прибула сюди раніше, оскільки перші десять рядів крісел уже були зайняті. Вона шпарко пройшлася центральним проходом, знайшла місце в кінці першого доступного ряду і чекала, поки до неї приєднається родина. Як тільки всі вони сіли, Джессіка взялася уважно вивчати приміщення.
Трохи більше трьохсот акуратних золотих крісел утворювали шістнадцять рядів, посередині їх розділяв широкий прохід. У передній частині зали одна сходинка, вкрита червоним килимом, вела до великого порожнього трону, який чекав свого законного власника. Нервова балаканина припинилася за шість хвилин до одинадцятої, коли високий елегантний добродій у врочистому одязі зайшов до зали, зупинився біля цієї сходинки й обернувся обличчям до зібрання.