– Нова прем’єрка витратить ранок на формування свого першого Кабінету Міністрів. Очікується, що лорд Керрінґтон стане міністром закордонних справ, міністром фінансів – Джеффрі Гоу, а міністром внутрішніх справ – Леон Бріттен. Що ж до інших посад, нам доведеться зачекати, щоб дізнатися, кому нададуть перевагу. Не думаю, що нас очікує багато сюрпризів, хоча можете бути певні, що зараз біля своїх телефонів сидять багато заклопотаних політиків, сподіваючись на дзвінок із будинку номер десять, – додав він, коли три автівки в’їхали на Давнінґ-стрит.
Коли прем’єрка вийшла з машини, її вітали гучними вигуками. Вона виступила з короткою промовою, згадавши святого Франциска Асизького, перед тим як переступити поріг своєї нової резиденції.
– Краще поквапитися, – зауважив Гаррі, – а то спізнимося на потяг.
* * *
Пообідній час Емма провела із Саймоном Докінзом, її наступником у Бристольському королівському шпиталі, а о другій повністю звільнила свій кабінет. Вона зайняла заднє сидіння своєї автівки, а також увесь багажник усім особистим скарбом, який назбирала упродовж останнього десятиліття. Коли жінка востаннє повільно покидала межі лікарні, то вже не озиралася. Вона з нетерпінням чекала тихої вечері в Садибі з Гаррі, а згодом – уперше за кілька тижнів – покласти голову на подушку до опівночі, сподіваючись поспати довше чотирьох годин.
* * *
Емма ще була в халаті й насолоджувалася пізнім сніданком, коли пролунав дзвінок.
Гаррі підняв слухавку телефону, що стояв на комоді, і якусь хвилину слухав, перш ніж закрити мікрофон і прошепотіти:
– Це з будинку номер десять.
Емма схопилася й узяла слухавку, сподіваючись почути пані Тетчер на іншому кінці дроту.
– Це з будинку номер десять, – промовив офіційний голос. – Прем’єр-міністерка цікавиться, чи не могли б ви прибути сюди о пів на першу?
– Звісно, зможу, – відповіла Емма, не роздумуючи.
– О котрій? – запитав Гаррі, коли вона поклала слухавку.
– О пів на першу до будинку номер десять.
– Краще йди вдягайся, поки я виведу автівку. Нам доведеться їхати швидше, якщо ти сподіваєшся встигнути вчасно.
Емма побігла нагору й завагалася, не в змозі вирішити, що вдягнути. Простий темно-синій костюм і біла шовкова блузка нарешті виграли конкуренцію.
Гаррі лише встиг сказати: «Чудово виглядаєш», натиснув на акселератор і виїхав із брами, радіючи, що уникнув ранкових корків. Він зупинився біля Темпл-Мідс за кілька хвилин до десятої.
– Зателефонуй мені після зустрічі! – гукнув він від’їжджаючи, хоча не був упевнений, чи почула його дружина.
Коли потяг виїжджав з вокзалу, Емма не могла не думати, що якби Марґарет хотіла просто подякувати їй, то могла б зробити це по телефону. Вона переглянула вранішні газети, рясно всіяні світлинами нової прем’єрки та версіями її призначень на вищі посади. Кабінет Міністрів мав зібратися вперше о десятій годині ранку. Жінка зиркнула на годинник: десята п’ятнадцять.
Емма була серед перших пасажирів, які зійшли з потяга, й побігла до зупинки таксі. Коли черга дійшла до неї, назвала адресу:
– Будинок номер десять на Давнінґ-стрит, і я маю бути там до о пів на першу.
Таксист поглянув на клієнтку так, ніби хотів сказати: «Дури когось іншого».
Коли таксі під’їхало до Вайтхолу й зупинилося внизу Давнінґ-стрит, поліціянт зазирнув у салон, посміхнувся і віддав честь. Таксі повільно під’їхало до вхідних дверей будинку номер десять. Емма дістала гаманець, але водій промовив:
– Не треба, панно. Я голосував за торі, тож це від мене. І, до речі, удачі.
Перш ніж Емма підійшла до дверей будинку номер десять, вони відчинилися. Емма зайшла досередини і виявила молоду жінку, яка чекала на неї:
– Доброго ранку, леді Кліфтон. Мене звуть Елісон, я одна з особистих секретарок прем’єр-міністерки. Знаю, що вона з нетерпінням чекає зустрічі з вами.
Емма мовчки пішла за секретаркою вгору сходами на другий поверх, і вони зупинилися перед дверима. Секретарка постукала, натиснула на клямку й пропустила візитерку. Емма зайшла й побачила пані Тетчер, яка розмовляла по телефону.
– Ми оговоримо це ще раз пізніше, Віллі, тоді я і повідомлю вам своє рішення.
Прем’єрка поклала слухавку.
– Еммо, – сказала вона, підводячись з-за столу. – Дуже добре, що ви приїхали до Лондона за такий короткий час. Я думала, що ви все ще в місті.
– Не проблема, пані прем’єр-міністерко.
– Насамперед прийміть мої вітання з перемогою на п’ятдесяти дев’ятьох округах із шістдесяти можливих. Це тріумф! Хоча, сподіваюся, ваш брат буде дражнити вас за те, що ви не змогли перемогти у Бристольських доках.
– Наступного разу, пані прем’єр-міністерко.
– Але це може статися за п’ять років, а до цього часу нам доведеться зробити ще дуже багато, саме тому я хотіла побачитися з вами. Ви, либонь, знаєте, що я запросила Патріка Дженкіна на посаду міністра охорони здоров’я, і, звісно, йому знадобиться заступник у Палаті лордів, який буде проводити новий законопроєкт про Національну охорону здоров’я через Верхню палату й допоможе його ухвалити. І я не можу придумати когось із кращою кваліфікацією для цієї роботи. Ви ж маєте величезний досвід роботи в Національній службі здоров’я, і ваш досвід праці на посаді голови акціонерного товариства роблять вас ідеальним кандидатом на цю посаду. Тож сподіваюся, що ви визнаєте можливим приєднатися до нашого уряду.
Емма оніміла.
– Одна зі справді чудових речей у вас, Еммо, те, що вам навіть не спадало на гадку, чому я хотіла вас бачити. Половина моїх міністрів вважають, що вони отримали не більше, ніж заслуговували, тоді як друга половина не могла приховати свого розчарування. Підозрюю, що ви єдина, кого це щиро здивувало.
Емма виявила, що ствердно киває.
– Тож дозвольте мені сказати вам, що буде зараз. Коли ви вийдете звідси, на вулиці стоятиме автівка, яка відвезе вас до Будинку Александра Флемінґа, де вас чекає міністр. Він дуже детально розповість вам про ваші обов’язки. Зокрема, захоче поспілкуватися з вами стосовно нового законопроєкту про Національну службу здоров’я, який я хотіла б якнайшвидше провести через обидві палати, бажано упродовж року. Вислухайте Патріка Дженкіна – він проникливий політик і постійний секретар департаменту. Я б порадила вам також звернутися за порадою до брата. Він був не лише здібним міністром, але й як ніхто інший знає, як працює Палата лордів.
– Але ж він – по інший бік барикад.
– Це не так працює у Палаті лордів, як ви швидко дізнаєтесь. Вони набагато цивілізованіші, ніж у нижній палаті, й не зацікавлені у простому нарощуванні політичних дивідендів. І моя остання порада – визначіться, чи вам це подобається.
– Мені лестить, пані прем’єр-міністерко, що ви згадали про мене, і маю визнати, що мене дещо збентежив цей виклик.
– Не варто. Ви були моєю першою кандидатурою для цієї роботи, – відмахнулася пані Тетчер. – Й останнє, Еммо. Ви серед тих кількох друзів, які, як я сподіваюся, все одно називатимуть мене Марґарет, бо ця робота у мене – не назавжди.
– Дякую, пані прем’єр-міністерко.
Емма підвелася й потиснула руку своїй новій керівниці. Вийшовши з кабінету, вона виявила там Елісон, яка стояла в коридорі.
– Вітаю, пані міністерко. Автівка чекає, щоб відвезти вас до вашого робочого місця.
Коли вони сходили вниз, минаючи світлини колишніх прем’єрів, Емма намагалася усвідомити те, що сталося упродовж останніх кількох хвилин. Щойно вона дійшла до коридору, як вхідні двері відчинилися і досередини зайшов молодик, якого повів сходами інший секретар. Їй стало цікаво, яку посаду мають намір запропонувати Норману.
– За мною, будь ласка, – запросила Елісон і відчинила бічні двері, що вели до маленької кімнатки з письмовим столом і телефоном. Емма дивувалася, поки секретарка не зачинила двері й не додала:
– Прем’єр-міністерка подумала, що, можливо, ви хотіли б зателефонувати своєму чоловікові, перш ніж розпочати нову роботу.
8
Увесь ранок Джайлз збирав свої папери, теки й особисті речі й переносив їх з одного кінця коридору в інший. Він покинув просторий, добре обладнаний кабінет, вікна якого виходили на Парламент-сквер, лише за кілька кроків від Палати громад, а також команду підлеглих, чиїм єдиним завданням було задовольняти всі його потреби.
Натомість переїхав у тісне приміщення, де працювала лише одна секретарка, від якої очікували, що виконуватиме ту ж роботу і в опозиції. Падіння було болісним і стрімким. Політик уже не міг розраховувати на державних службовців, котрі могли б його консультувати, впорядковувати щоденний графік і складати промови. Ці слуги тепер служили іншому панові, котрий представляв іншу партію, для того щоб процес державного управління тривав безперешкодно. Ось така демократія.
Коли задзеленчав телефон, Джайлз підняв слухавку – на іншому кінці дроту був лідер опозиції.
– Я збираю засідання тіньового уряду на десяту годину ранку понеділка у своєму новому офісі в Палаті громад, Джайлзе. Сподіваюся, що ви зможете взяти участь у цьому заході.
Не маючи можливості доручити особистій секретарці обдзвонити членів Кабінету Міністрів у будинку номер десять, Джим Келлеґен уперше за останні роки був змушений телефонувати особисто.
* * *
Сказати, що колеги Джайлза виглядали шокованими, коли зайняли свої місця за столом наступного понеділка, було нічого не сказати. Усі вони розглядали ймовірність програти жінці, але ж не так нищівно.
Джим Келлеґен головував на засіданні, поспіхом написавши порядок денний на зворотному боці конверта, який передрукувала секретарка, а тепер роздавали тим колегам, котрі змогли пережити вибори. Єдиною темою, яка займала розуми тих, хто сидів за цим столом, було те, коли Джим піде у відставку з посади лідера Лейбористської партії. Це був перший пункт порядку денного. Після того як вони зміцнять своє становище в опозиції, сказав він своїм колегам, доведеться обрати нового лідера. Упродовж наступних кількох років опозиція чигатиме в коридорах на невдоволених, голосуватиме проти дій уряду, щоб знову і знову зазнавати поразки.
Коли зустріч закінчилася, Джайлз зробив те, чого не робив роками: він покрокував додому пішки – жодної міністерської автівки. Він сумував за Біллом, якому написав кілька рядків, дякуючи за службу, а невдовзі приєднався до Карін за обідом.
– Це було моторошно? – поцікавилася вона, коли чоловік швендяв по кухні.
– Це було як відро холодної води, адже всі ми знаємо, що не зможемо із цим нічого вдіяти щонайменше чотири роки. А до того часу мені виповниться шістдесят три, – нагадав він, – і новий лідер партії, хто б це не був, без сумніву, матиме власного кандидата на моє місце.
– Це якщо ти не організуєш посилену підтримку тому, хто стане наступним лідером, – зауважила Карін. – Бо в цьому випадку все ще зможеш отримати місце під сонцем.
– На мою думку, Денніс Гілі – єдиний реальний кандидат на цю посаду, і я впевнений, що партія вибере його.
– А кому він може протистояти? – запитала Карін, наливаючи чоловікові келих вина.
– Профспілки підтримають Майкла Фута, але більшість членів партії тямлять, що з таким «лівим» минулим партія не матиме великої надії перемогти на наступних загальних виборах.
Джайлз перехилив келих.
– Але нам немає потреби якийсь час турбуватися про такі варіанти, тож краще погомонімо про щось приємніше, приміром, де б ти хотіла провести літню відпустку.
– Існує іще щось, що варто обміркувати, перш ніж вирішувати це, – зронила Карін. – Можливо, електорат не голосував за тебе, але я знаю декого, хто все ще потребує твоєї допомоги.
– Що ти маєш на увазі?
– Вранці телефонувала Емма. Вона сподівається, що ти знайдеш час проконсультувати її щодо нової роботи.
– Її нової роботи?
– Тобі ніхто не сказав? Її призначили заступницею міністра охорони здоров’я, і вона, як і ти, працюватиме у Палаті лордів.
Карін зачекала реакції чоловіка на це повідомлення.
– Як би пишалася наша мати, – були перші слова Джайлза. – Хоч щось хороше принесли ці вибори. Я, звісно, зможу розповісти їй, яких вибоїн уникати, до кого прислухатися, кого ігнорувати та як завоювати довіру лордів. Нелегка робота навіть у найкращі часи, – сказав він, уже приміряючись до нового завдання. – Я зателефоную їй одразу ж по обіді, запропоную їй екскурсію Вестмінстерським палацом, поки ми перебуваємо у відпустці.
– А якщо ми цього року їдемо до Шотландії на свята, – продовжила Карін, – ми могли б запросити Гаррі з Еммою до нас. Це вперше за багато років тобі не будуть постійно перешкоджати державні службовці, котрі застерігатимуть від кризи, або журналісти, котрі запевнятимуть, що їм прикро заважати тобі у відпустці, пане міністр, але…
– Гарна ідея. На той час, коли Емма з’явиться у Палаті лордів у жовтні, її нові колеги вирішать, що вона вже десятиліття там перебуває.
– Є ще одна річ, яку варто обговорити, якщо тепер у тебе є набагато більше вільного часу, – продовжила Карін, ставлячи на стіл тарілку з м’ясивом.
– Маєш цілковиту рацію, кохана, – погодився Джайлз, беручи ніж із виделкою. – Але пропоную не лише розмовляти про це, а й щось робити.
* * *
Лорд Ґудмен підвівся з-за столу, коли до його кабінету увійшла секретарка, супроводжуючи потенційну клієнтку.
– Нарешті маю задоволення познайомитися з вами, пані Ґрант, – заявив відомий адвокат, коли вони тиснули навзаєм руки. – Сідайте, – додав він, підводячи гостю до зручного фотеля.
– Правда, що ви були адвокатом прем’єр-міністра? – поцікавилася Еллі-Мей сідаючи.
– Атож, – підтвердив Ґудмен. – Але зараз працюю на пана Вілсона лише приватно.
– А ви знайшли час прочитати листа та додатки, які я нещодавно вам надіслала? – запитала Еллі-Мей, добре тямлячи, що за бесіду треба платити за тією ж ставкою, що й за юридичну консультацію.
– Кожне слово, – сказав Ґудмен і поплескав рукою теку на столі перед собою. – Я б узявся за цю справу, якби ваш чоловік звернувся до мене у цьому пікантному питанні. Я б порекомендував йому вимагати у цієї жінки доказів.
– Лорде Ґудмен, в адвокатах було б набагато менше потреби, якби всі ми могли передбачати події. Але, попри це, якою є ваша думка, чи існують вагомі докази проти леді Вірджинії?
– Я б сказав, що так, мадам. Тобто якщо пан і пані Мортон погодяться підписати заяву, яка підтверджує, що Фредді Фенвік – їхня дитина і що леді Вірджинія знала про це на момент його народження.
– Просто покладіть перед ними потрібний документ, лорде Ґудмен, і вони його підпишуть. І як тільки вони це зроблять, чи може Сайрус вимагати повернення всієї суми, яку виплатив цій шарлатанці за ці роки?
– Кожен цент плюс відсотки або інші виплати, встановлені судом, разом із моїм гонораром, звісно.
– Тож ваша порада подавати до суду? – нахилилася вперед Еллі-Мей.
– З одним застереженням, – сказав Ґудмен, зводячи брову.
– Адвокати завжди вигадують застереження на той випадок, якщо все ж програють. Що ж, я готова вислухати вас.
– Немає сенсу судитися з леді Вірджинією на таку велику суму, якщо в неї немає активів, що мають реальну вартість. Одна газета, – сказав він, розгортаючи пухку теку, – стверджує, що вона забирає юного Фредді з його початкової школи, оскільки більше не може дозволити собі платити за неї.
– Але їй належить будинок на Онслоу-сквер, я достовірно поінформована про це, і вона має пів дюжини слуг, аби доглядати за ним.
– Належав, – виправив Ґудмен. – Леді Вірджинія продала цей будинок кілька місяців тому і звільнила весь персонал.
Він розгорнув іншу теку й переглянув кілька вирізок із часописів, перш ніж передати матеріали своїй клієнтці.