Сергій Кондратов
Жінкам на кораблі не місце
Усе передбачало біду. Тринадцяте грудня
Привіт, Л.
Напевно, дивно отак отримати від мене імейл. Розумію, давно ми вже не листуємося. Стосунки вже геть не ті. Та все ж таки колись ти була моїм найліпшим другом. Колись навіть єдиним. І не уявляєш, як мені шкода, що масивний і непохитний міст між нашими життями осипався, залишивши по собі лише заіржавілу основу спільних шкільних спогадів.
Хоча звязок уже не відновити, сподіваюся, цими повідомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем односторонньої відвертості. Тим паче, як не соромно визнати, більше немає нікого, з ким я міг би чи хотів би цим поділитися.
Можливо, скажеш: треба виговоритися до психолога краще сходи і дай спокій людям! І матимеш цілковиту рацію.
Та грошей на це у мене все одно ніколи не було, хіба тобі цього не знати? А якби й були не думаю, що відважився б. Не можу навіть уявити як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, помічена нерозбірливим почерком у старому шкіряному блокноті. Як подумаю, що напроти мого імені психолог повільно викреслює тире, а після нього маленькими нерозбірливими літерами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панічні атаки» чи ще якусь популярну фігню, на яку зараз хворіє кожен четвертий меленіал, тіло одразу ж кидає в холодний піт.
Не прошу багато. Просто розділи зі мною останні чотири місяці. Можеш навіть не відповідати.
Гаразд? Сподіваюся, тобі цікавими будуть підліткові драми. Не впевнений, що правильно класифікую жанрову належність все-таки фізично ми років десять не підлітки. Та й інші персонажі цієї історії давно вже не діти. З приводу віку психологічного сказати важче все-таки набираю текст тремтячими пальцями і сльози потроху заливають екран. Заважає нормально втискувати малозрозумілі емоції у більш зрозумілі слова, поки ховаюсь, сидячи на підлозі робочого коридору, і прислуховуюсь до лисячих кроків нічних працівників. Сподіваюсь, ніхто не відчинить двері.
Але відчувається все саме так: історія незрілих, істеричних, надміру або недостатньо (ніколи скільки треба) впевнених у собі людей, які без коливань віддають поводдя свого життя найбільш базовим бажанням. Самі ж, спокійно вмостившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпів і байдужо спостерігають, куди їх занесе. В принципі, не так вже й погано.
Залишається півгодини, поки супервайзер помітить мою відсутність.
Благослови, Боже, нічну зміну! Навіть не уявляєш, наскільки це небачена щедрість для працівника ресторану. Особливо ресторану на кораблі.
Завдяки роботі вночі маю час написати. І, якщо пощастить, можливо навіть розібратись, чого мене трясе від некотрольованих пристрастей, наче зламаний котел, придбаний за спекулятивною ціною на безкінечних рядах Сьомого Кілометра в особи близькосхідної зовнішності. Тому що, боюсь, якщо не розібратись, потім як не заварюй, як не перекривай вентилі, рано чи пізно рознесе все навкруги разом із щасливою, але не дуже багатою сімʼєю з трьома дітьми, бабусею по материнській лінії, двома котами і одним золотистим ретривером Вибач, знову мене несе не туди.
Коротше, десь прочитав, що аби зрозуміти себе, треба перевернути свій дах і подивитися, чи виллється місткість на папір. Так легше зрозуміти, де саме протікає.
І на даний момент «протікає» моя здатність зосереджуватися: занадто віддаюсь фантазіям, намагаючись втекти від неконтрольованого абсурду, який раз за разом накриває мене з головою. Памʼятаю, як у старших класах хотілось, аби голос за кадром говорив розмірено і метафорично, наче наратор у книгах Муракамі. І нехай форма важливіша за зміст. І нехай зрозуміло, якщо наполовину. Та й те можливо, зрозуміло неправильно. Зате як тепло, як приємно огортають метафори, і підліткова самотність здається усвідомленим вибором, а не нещасливим збігом обставин. Хотілось, аби внутрішній голос хитромудро шепотів голосом Харукі Тадзакі. Зараз хочеться, аби він просто заткнувся. Коли я почав все ненавидіти? Для відповіді на це питання непогано би знайти корінь проблеми, а вони ці корені, якщо вірити інтернету та курсу психології в улюбленій шаразі, лежать у дитинстві. В моєму випадку, в дитинстві та дровах.
Памʼятаю: мені було років пʼять і до першого дня в школі залишається щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капітальний ремонт. Справа відповідальна і до неї треба підходити ґрунтовно, а тому батько розділив його на задачі поменше, обєднаних у короткий період у чотири роки.
Однією з таких задач було розібрати грубку і перенести запаси. На скільки я памʼятаю, то була перша робота в моєму житті. Чому саме я повинен займатися чимось настільки нудним замість того, аби малювати героїв та дивитись «Пригоди Джекі Чана» по «Новому каналу», я не розумів, а от що розумів дуже навіть добре це татову нетерпимість до базових філософських питань «чому?» і «навіщо?». Думаю, нетерпимість ця бере свій початок вже з його дитинства у кращих традиціях радянського виховання та загниваючого соціалізму.
Тому, стараючись не будити у загалом дружелюбного батька дрімаючий привид жорстких звичаїв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликі дрова з літньої кухні до сараю. Коли вже ніхто давати мені причин для такого безглуздого проведення часу не збирався, я починав вигадувати їх сам. І як тільки щось придумував, то тут же безапеляційно брав на віру розказану самому собі історію.
Так і виявилось, що під вечоровим картонно-сірим небом я не просто складав потемнілі від часу дрова в невеличкий сарай позаду болотно-сірої літньої кухні. Ні, я вже споруджував деревʼяне поселення, що формою нагадувало щось середнє між мурашником та радянською багатоповерхівкою для народу ліліпутів. Вони ці ліліпути втратили свої будиночки після вселенського потопу, що пронісся Карпатами влітку дві тисячі шостого року, і добрались аж сюди, на Південь у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих років, розумію, наскільки безглузда ця історія: хто б тікав у пошуках кращого життя на Південь, коли в якихось ста кілометрах майорів польський кордон і світле європейське майбутнє? Але такі вади уяви можна списати на пятирічний вік і переважну більшість виборців «Партії Регіонів» в Одеській області.
Допомогти ліліпутам міг тільки я, адже дорослі, вічно заклопотані власними проблемами, не здатні поглянути вниз і побачити когось маленького і, відповідно, незначного. Так уже чомусь повелося, що в наших краях щоб стати помітним і значущим, треба хоча б бути здатним врізати дорослому по голові. Для ліліпутів це неможливо, а тому доводилося покладатись на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, комфортних розщелинах між рядами рівно розкладених дрів. І чим більше таких рядів тим більше чоловічків поселиться в зроблених мною «квартирках», тим більше їхніх маленьких ліліпульчат ходитиме в маленькі школи, а їхні батьки в маленькі супермаркети, офіси, суди чи відділки поліції. Інших місць я тоді не знав, тому в моєму поселенні проживали тільки продавці, юристи, поліцейські та офісний планктон як не подивись, непогана вимальовувалась соціальна ячейка.
Так я і будував цей маленький рай з перехідним типом економіки для придуманих мною мігрантів, що незаконно обійшли всі пропускні пункти дитячої уяви і поселились у мене в голові.
«Спробуй Сабатіні почитати», на четвертий рік ремонту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрібно сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивільнився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене. Все-таки ще дачу не добудовано. І гараж має такий собі вигляд. Та й про город дбати треба.
Так із завзятістю дитини, що рятується від радощів сільського життя та від вічної підліткової дилеми: «як зійти за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату і соціального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою булінгу. Уявні маленькі друзі в цьому явно не допомагали.
От я і обрав найбезпечніший варіант загубитись у фльорі романтизованого книжкового ескапізму. Подалі від буденних ремонтів, пропахлих вогкою осінньою тривогою городів, болотно-зелених стін улюбленої школи і таких же облич, що по вечорах пʼятниці чи ранках понеділка зі стінами зливаються.
У тих стінах занадто багато пережито історій: романтичних, комедійних чи трагікокомічних а в результаті живу в дешевому, затягнутому, погано прописаному серіалі від Нетфлікс. Де вже двадцять четверта серія, кінець, судячи з усього, ще навіть не на горизонті, а ти давно не бачиш ніякого сенсу продовжувати.
Памятаєш нас у школі? Мене деревяного хлопчика з планом на життя і категоричним поглядом на світ? Що з тією дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз на війні. Російська ракета розірвала їх на тисячі маленьких кривавих шматочків, що розлетілись по далеких кутках рапсового поля, де раніше в далекому дві тисячі шостому тягнулись до неба соняшники.
Ну годі. Не хочу думати про справжні речі. Краще вже продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом просираю хеппі-енд і з того виростає квітка моєї сучасності.
Часом хочеться зупинитись, вилізти з цього емоційного болота, в якому копирсаюсь з радістю пʼятирічного хлопчика, який втік від домашніх обовʼязків. Та піднявши очі, помічаю, що болото це на дні не зрозуміло ким викопаного колодязя. Маленькі чоловічки дивляться на мене зверху і єхидно сміються. «Ну й дурень, кричать вони, і їхні пискляві голоси відлунюються від вузьких стінок, сам кинувся в цю прірву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!».
Саме закінчувався четвертий місяць мого корабельного життя і так я тобі написав. І як у всьому, що мої думки залишали на папері, правди в тому десь на половину.
Глава 1. «Політ під три чорти». Вересень
Вибач, по-хорошому починати треба було б не з моменту, коли прийшло в голову перенести на папір пережите на кораблі, а коли остаточно прийняв рішення сюди повернутись девятнадцятого Вересня дві тисячі двадцять другого року. Не те щоб навіть вирішив, холодна реальність у вигляді сто двадцяти чотирьох доларів, сорока чотирьох центів на рахунку визначала моє майбутнє на наступні півроку.
Залізна спинка стільця в залі очікування Софійського аеропорту приємним холодком віддається в спині, відволікаючи від наростаючих нападів обсесивних думок про з останнього контракту гроші, що магічним чином розтанули за два місяці навколосвітки . Невже я так і буду шість місяців повільно гнити на кораблі, аби два місяці жити як хочу? І це ще поталанило: дехто повільно гниє і без двох місяців свободи на рік.
Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним світлом напис «Sofia-London/LHR BA893» і відчуваю, як тривога холодними пальцями повільно стискає горло.
Чомусь тривога пахне вологим кабінетом математики, який зранку шкільна прибиральниця за свою нещасну мінімалку ретельно натерла таємничою білою сумішшю з несумсним із життям відсотком хлорки. Так ось що це запах хлорки і безнадійно втраченого часу. За стільки років майже й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Памʼятаю, у період безкінечного поглинання книг я десь прочитав (здається, в «Солярисі» Станіслава Лема), що ми насправді не шукаємо нічого нового, а лише тягнемось до відображення того, з чого почали. І не так важливо, подобається це відображення чи ні.
Один із пасажирів підходить до фортепіано в центрі залу очікування і починає перебирати по клавішах. Щось доволі знайоме. Грає він не дуже вміло, згадуючи потрібну ноту за долю секунди до того, як натисне відповідну клавішу. Потрохи обривиста мелодія набирає знайомих обрисів, наче вишкрябана щіточкою археолога з полону піску, глини і мільйонів років істота, що жила, любила і вмирала задовго до створення фортепіано, нот і хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер девять Шопена. За десятки безсонних робочих ночей там, у попередньому житті, я прослухав її незліченну кількість разів.
Ким я намагався стати? Офісним планктоном в інтернет-компанії? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про ті ночі і музику, що мʼяким потоком омиває лобну частину мозку, заглушуючи пластинку однотипних думок. І я відчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хітроу, запамятався лабіринтом невдоволених голосів та збентежених, невідривно занурених у телефони облич подорожуючих. Їхні екрани сяють тисячами мерехтливих вогників різнокольорові краплі віртуальності на палітрі ночі. Згадалися вечори в Доброславі. Знаю, ти його не особливо любиш та й було б за що. Місце настільки незначне, що у трьохстах роках зафіксованого існування я не знайшов навіть однієї скільки-небудь значної події. Якщо не вважати за таку крадіжку Антоново-Кондинською поштою грошей, що одній з найвідоміших балерин того часу, Марії Кузнєцовій, відправив батько-художник.
Почалась революція, дворянську садибу в Степановці розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час був не найкращий, аби бути дворянином в Російській імперії. А молодою і беззахисною дворянкою й поготів. Треба було якомога швидше брати тендітні ніжки на плечі й тікати з Одеси. Так що завдяки добросовісній службі поштарів нашого прекрасного поселеннядовелося балетній зірці Парижа відстригати довгі коси і, видавши себе за хлопця в пошуках підробітку, найнятись матросом на найближчий корабель до Франції. Історія, яку вона, бʼюсь об заклад, переказувала до самої деменції. Я би точно переказував.
Ось таке місце з такими людьми несе для мене майже магічну силу ностальгії. Все-таки в Доброславі набрався здатності бачити цінність у звичайних речах з незвичайною історією. Якщо не для світу, то для самого себе.
Іронічно в дитинстві найбільше хотів звідти вибратися, а ось тепер Памʼятаєш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато більше, ніж коли я туди приїжджаю. І скільки би в університетські роки я не повертався в ті місця, скільки би не переконувався в зворотньому, все ще памятаю, як діти з тієї сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балці, висотою трохи не з Говерлу.
Дівчинка років десяти, з прокуреним голосом тридцятипятирічної, залазить усередину і закриває кришку.
Ви точно триматимете бак? сміючись, питає. Її голос лунає глухо і загадково, наче перекручений сигнал з верхніх шарів ноосфери.
Точно, в один голос відповідаємо ми і запускаємо альфатор з космонавткою всередині у далекий політ. Звичайно, ніхто його не тримає. Альфатор крутить, трясе, один раз навіть перевернуло.
«Ну як завжди ви брешете, уроди!» вилазячи з помятого бака, кричить дівчинка і знову штовхає його на гору. І все починається з початку. А я дивлюсь на це, задихаюсь від сміху і думаю, як ми взагалі доживемо до дорослих років з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарні, особливо коли не можеш до них повернутись.
Отямившись, я подався вперед, протискуючись поміж пасажирів, як ковзаюча по вікну крапля дощу. З кожним кроком усе більше дивуюсь, наскільки звичним для мене стало подібне життя. З кожним кроком, з кожною новою країною, з кожним терміналом і новим штампом у паспорті спогади про дім блякнуть, як сімейні фотографії, зроблені на татовому робочому фотоапараті, обережно розфасовані по радянських альбомах-книжечках, що зберігаються в трюмо над телевізором. Я давно перестав впізнавати хлопця на тих фотографіях, що хворим лазив кучугурами з тобою по ту сторону Доброславської балки.