Ця історія вже не про нього такі як він ніколи і не потрапляють до подібних історій.
Чи ти знала, що за сім-десять років люди повністю змінюють набір клітин у своєму тілі? Виходить, ми зараз зовсім інші люди? І окрім залишків памяті на вицвілому фотопапері та набору нулів і одиниць на телефоні нас вже нічого не обєднує з тими дітьми? Тільки уривки зими, балка, що розділяє наші будинки, та колюче, майже їдке зимне повітря в подиху. Ти покликала мене і не прийшла. Зникла, без пояснень і вибачень. Я так ніколи і не спитав, чому. Не знаю, через гордість чи через страх почути відповідь. Але в той вечір я вперше пообіцяв собі: будь що покинути Україну. Це і є справжнім початком історії.
Вибачте, сер, по-кіношному британським акцентом звертається до мене дівчинка в темно-синьому костюмі, що сидить на ній так, наче вона щойно матеріалізувалась на білий світ прямо в холі цього аеропорту. Вам потрібно пройти до тієї черги. Чек-ін на рейс до Нью-Йорка вже закрито.
На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному обличчі, на якому не уявити дитячу безпосередність, підліткову грубість чи студентську зрілість майже повноцінного члена суспільства ні, таке обличчя не могло б належати нікому іншому, окрім ідеального робота-працівника. І зараз воно зображає найбільш штучну посмішку, що тільки доводилося бачити аеропорту Хітроу за всі десятиліття свого існування. Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоїти кожен поважаючий себе працівник сфери обслуговування.
Я натягнуто усміхнувся у відповідь і оглянувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та безкінечною чергою в обидва кінці. Під світлом ламп проступала втома людей. Зморшки на їхніх обличчях говорили про особисті світи, в яких нервують, страждають, бісяться та не підозрюють про існування один одного, поки життя знову не зіштовхне лобами з безкомпромісною впорядкованістю аеропортного мікрокосму. Зі світом, де кожна деталь має своє місце і функцію, але інструкцію, на жаль, ніхто не прикладає, тому доводиться просуватись напролом.
Зараз, у цьому незнайомому місці, з дівчинкою у темно-синьому костюмі, відчуваю себе дещо загубленим. Знаєш, у цьому є своя особлива привабливість.
Переживши незліченну кількість відмінених рейсів у Европі, втративши масу грошей через хитрющих таксистів Стамбула, втікаючи від пограбування на пост-апокаліптичних вуличках Каїра та губившись у гарячих африканських сутінках під градом арабських проклять охоронців Хургадійського аеропорту, починаєш ловити певну насолоду, серфуючи на хвилях нервової розгубленості та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаєшся. Все буде так, як і треба. Головне не сильно чіплятись за речі і якомога сильніше чіплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобі менше барахла. І менше шансів бути утягнутим униз.
Але в мене немає візи для перебування в країні! відповів перше, що прийшло в голову.
Вам до іншої черги, сер, як папуга повторює ідеальна працівниця, і посмішка на смаглявому обличчі стає на декілька міліметрів розтягнутішою. Інше, але з тим самим виразом, обличчя у віконці паспортного контролю тими самими фразами завіряє, що все буде гаразд: багаж і квиток на наступний рейс я отримаю вранці, і сонце буде світити яскравіше, і теплі промені розсіють наростаюче бажання скоротити населення Хітроу вдвічі. Останню частину цей працівник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його очах і максимально приглушено-спокійних інтонаціях.
Отож у моєму паспорті зявився штамп на перебування в Британії. Непогано. Виявляється, і пропущені літаки можуть приносити можливості.
Якась дівчина з тієї ж черги очікування спитала, чи є мені де переночувати. Трохи навіть зніяковів. Давно такого не було.
Так, так, дякую, авіакомпанія мене забезпечила готелем, пролепетав я, і вона розчинилася в морі незнайомців.
Ніч я провів, гуляючи по центру Лондона, ловлячи на камеру кожен куток, кожну вуличку і кожну будівлю, що й до мене вже сотні разів завантажувалось на всі можливі сервіси. Фото Біг Бену, моє обличчя на фоні Біг Бену і фото мене в повний зріст. Фото Лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фоні, фото в повний зріст. Фото Букінгемського палацу, фото фізіономії на фоні палацу, фото в повний зріст Одні й ті ж поступальні рухи без будь-яких емоцій. Наче займатись сексом лише для того, аби пізніше похвастатись, що цим займався.
Не життя, а демонстрація, де переживання та відчуття боязливо задкують перед необхідністю хоч якогось підтвердження свого існування. Дивіться, я дійсно тут був! Дивіться, наскільки класно я живу! Наскільки краще за вас. Поки ця вистава не заходить занадто далеко і ось ти вже змушений відігравати свою партію навіть тоді, коли нікому до тебе діла немає. Відчувала подібне?
У Лондоні це почуття стало моїм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону змусило відірвати голову від подушки, на яку я цю голову поклав щойно, адже ось тут, можливо, я вперше і востаннє, а Лондон сам фотографії для мого Інстаграму не зробить. А як інакше довести кожному зацікавленому, що я там був і що моє життя цікавіше за його.
Ви вже в аеропорту? більше стверджував, ніж запитував малознайомий голос з італійським акцентом.
Що?
У вас літак на восьму тридцять, ви вже реєстрацію пройшли?
Я намагаюсь зосередити затуманений залишками чотирьохгодинного сну погляд на екрані, вже передбачаючи, що побачу. Сьома пятдесят ранку. І я в повному
в готелі. Мені навіть квитки не надіслали.
Нескінченно довгі секунди і тягуча темна мовчанка витікає з динаміка мого телефону. Навіть мурашки, що струнким маршем пройшлися по моєму хребту, вже повмирали від психологічної перенапруги.
Очевидно, мені ще тільки доведеться насолодитися видами Лондона, видавши натягнутий смішок, хоч якось заповнюю тишу.
Збирайтесь і якомога швидше до аеропорту. Я надішлю новий квиток.
Лондонський автобус прорізає квартали однакових у своїй педантичній упорядкованості вуличок, коли мене наздогнав е-мейл. Благослови, Господи, безоплатний роумінг. «Твій квиток. Лондон/Хітроу Нью-Йорк/JFK. 09:50». Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мій автобус прямує не до того терміналу. Доводиться виходити біля чергового «Hilton» і шукати таксі.
Термінал. Біжу по білому мармуровому покриттю, що віддзеркалює проміння ранкового сонця. Річки людей уже звично течуть навколо, їх тиснява і шум створюють своєрідну симфонію. Вдихаю запах кави та парфумерії, що змішується з ароматом чорного лаку на полірованих поверхнях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку по гринвічському меридіану, коли чергове приємне обличчя з найфальшивішою посмішкою у світі й найстереотипнішим британським акцентом познущається наді мною своїм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» і відправило мене знову у Лондон на одному Богу відомий термін.
Хоча щодо Бога я не можу бути впевнений. Не думаю, що він має якесь відношення до британських авіаліній або круїзних кампаній. Враховуючи власний досвід, я більше схильний вірити, що підпорядковуються вони зовсім іншому хлопцю.
Так чи інакше, вже другий день стовбичу в Лондоні і не те щоб мені є на що скаржитися, все-таки далеко не найгірше місце, аби провести декілька зайвих днів. Проте сьогодні корабель відпливає від Нью-Йорка і якщо на нього не потраплю, то що робити далі не маю ні найменшої здогадки. Благо, заворушились щупальця гігантського адміністративного монстра під назвою CREW TRAVEL DEPARTMENT. У кращих традиціях лавкрафтівських жахів мені доводиться лише спостерігати наслідки його існування: десятки повідомлень, незнайомих імен та складних граматичних конструкцій, які, в підсумку, сухою офіціозною англійською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я підкорююсь і чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити
У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже важко віриться, шо ці емейли і телефонні розмови я справді веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним інтелектом, на розробку якого кампанія кинула черговим індусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на дешевій робочій силі.
Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на підвищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелегала в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються ґратчасті двері тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштовна їжа тричі на день. Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не пробʼється.
Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.
Ні-і-і нічого платити не потрібно.
Я видихнув.
Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декількагодинним інтервалом. Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені сумішшю цікавості і втоми, шукають мою суть на сторінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.
Будь ласка, за мною, каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту. За білими як і стіна дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих деревяних стільців, які наче мігрують разом зі мною прямо з класу російської мови. Клас я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли ти цього не просиш і до освітньої функції в твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не відʼємне. Хоча щось я таки дізнався: кількість прочитаних книг не обовʼязково зробить тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.
Але світлі деревʼяні стільці, столи та інше начиння мені все ж таки подобалось, цього не відняти. Все ж краще масивних зелених виродків, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Леніна» і, можливо, будуть мучитись вивчаючи російсько-українську війну.
Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу американської мрії. Оглянувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінка, що тихо плакала, та два чоловіки. Кожен з них зайняв своє місце в кутках кімнати.
Людина по той бік скляного кордону поманила мене рукою.
Ваша ціль прибуття?
Робота на кораблі, сер, відповів я, на круїзному лайнері.
Почекайте, клацання кнопок механічного телефону відбивалася від скляної перепони з подвійною силою. Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: Good afternoon. yes, its me yes hmm. І поклав трубку. Ви можете йти.
Я забрав документи, подякував і оглянувся на сидячих в кімнаті людей. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.
Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених Штатів.
Шкода тільки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спілкуючись з аеропортовими працівниками, які жили у своєму власному світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких перельотів. Краще вже сидіти не місці і не висовуватись, аби тільки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.
На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, недоречно радісним та надміру любʼязним тоном повідомляє голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорта Кеннеді і зі всіх сил намагаюсь не познайомити співрозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства словʼянських мов, перекладеними англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому безкінечному натовпі подорожуючих. Вам доведеться замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят. Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає через півтори години.
Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.
Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.
Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.
Маленьке жовте таксі підїхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:
Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?
Теоретично чи практично? питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.
За гроші, нервую я. Так що?
Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.
Куди так поспішаєш, аміго?
За годину потрібно бути на круїзному лайнері.
Де саме?
Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкірився.
Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка це буде коштувати не мало.
Скільки?
Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.
Приблизно скільки?
Доларів сто пятдесят.
Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник. 58 хвилин до запланованого відплиття. Все передбачало біду.
Поїхали, відповів я і скочив на переднє сидіння.
Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт міста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці пожежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв руку, аби відчути теплоту пару, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального фільму жахів.
Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.
Рушаєш у подорож? через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці Нью-Йорка. За вікном показались скляні висотки, які всі бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були. Я дістав телефон і почав знімати.
На роботу. Працюю на лайнері.