Я розгорнув його, прочитав вицвілі дитячі каракулі: «Рханда, що сталося? Я чекав, а ти не прийшла». Нижче набагато більш витонченим почерком було написано: «Я не можу більше приходити, тому що мій народ вважає тебе демоном або вампіром. Мені шкода, бо ти найкращий з демонів або вампірів, яких я знала». Ніколи не думав про таку можливість. Дивовижно, як можна все неправильно зрозуміти.
Я продовжував сидіти, спогади розросталися. Тут я вчив Рханду грі в танцюючі кістки. Я клацнув пальцями, і наша стара зачарована купа кісток, розкладених поперек дороги видала звук листя, яке сколихнули. Моє юнацьке заклинання все ще було тут; кістки покотилися вперед, склалися в пару маріонеток і почали короткий незграбний танець. Вони крутилися один біля одного, ледь утримуючи форму, частина потріскалась, волочачи за собою павутину; вільні ж — резерв — почали підстрибувати навколо них. Коли вони стикалися, лунало ледве чутне поклацування. Я запустив їх швидше.
Дверний отвір перетнула тінь, і я почув хмикання.
— Будь я проклятий! Ти явно мрієш про олов'яний дах. Ось як проводять час в Хаосі.
— Люк! — Здивувався я, коли він ступив усередину; маріонетки обсипалися в маленькі сірі купи кісточок, як тільки моя увага покинула їх. — Що ти тут робиш?
— Можна сказати, продаю цвинтарні жеребки, — заявив він. — Цікавишся?
Він був у червоній сорочці і плямистих «хакі», заправлених у коричневі замшеві черевики. На плечах висів рудо-коричневий плащ. Люк посміхався.
— Чому ти кинув правління?
Його посмішка зникла, щоб на мить змінитися подивом і майже миттєво повернутися.
— О, я вiдчув, що мені потрібна перерва. А з тобою-то що? Скоро похорон, чи не так?
Я кивнув.
— Пізніше, — сказав я. — Я теж влаштував перерву. Але все-таки, як ти сюди потрапив?
— Слідом за власним носом, — сказав він. — Хочеться крапельку славних інтелігентних бесід.
— Будь серйозніше. Ніхто не знав, що я пішов сюди. Я сам не знав цього до останньої хвилини. Я…
Я понишпорив у кишені.
— Ти не запланував для мене ще щось типу тих блакитних каменів, ні?
— Ні, нічого такого, — відгукнувся Люк. — І, здається, у мене для тебе є щось подібне до послання.
Я піднявся на ноги, наблизився і вивчив його обличчя.
— З тобою все о'кей, Люк?
— Звичайно. Повний порядок, як завжди.
— Знайти сюди шлях у такій близькості від Дворів — нехилий трюк… Особливо якщо ніколи не бував тут раніше. Як тобі це вдалося?
— Ну, ми з Дворами потоптали чимало шляхів, старий. Можна сказати, вони у мене в… крові.
Він відступив від дверей, і я ступив назовні. Майже автоматично ми стали прогулюватися.
— Не розумію, про що ти, — сказав я йому.
— Ну, мій тато провів тут якийсь час, ще тоді, в дні його нескінченних інтриг, — сказав Люк. — Тут вони зустрілися з моєю матусею.
— Я не знав цього.
— Не було питання. Ми ніколи не говорили про сім'ї, не пам'ятаєш?
— Ага, — сказав я, — і ніхто, кого я запитував, здавалося, не знав, звідки прийшла Ясра. Таки Двори… Вона забрела далеко від дому.
— Насправді її завербували в найближчому з Відображень, — пояснив він, — схожому на це.
— Завербували?
— Так, вона кілька років прислуговувала… по-моєму, вона була з біса молоденька, коли стартувала… в Шляхах Ловців-на-Живця.
— Ловців? Це мамин Дім!
— Вірно. Вона була компаньйонкою леді Дари. Це там вона вивчила Мистецтва.
— Ясра стажувалася в чаклунстві у моєї матері? І там у Домі Ловців зустріла Бранда? Значить у Ловців якийсь зв'язок з брандовською інтригою, Чорною Дорогою, війною…
— І леді Дарою, що вийшла пополювати на твого батька? Вважаю, що так.
— Тому вона і хотіла пройти ініціацію Лабіринтом заодно, як і Логрусом?
— Можливо, — сказав Люк. — Мене там не було.
Ми рушили по гравійній доріжці, звернули біля великого темного куща, перетнули ліс з каменю і пройшли по мосту, перекинутому через повільний чорний потік, який відбивав найвищі гілки і небо в монохромному варіанті. Кілька листів шаруділи в заблукалому вітерці.
— Що ж ти не говорив цього раніше? — Запитав я.
— Я хотів, але це ніколи не здавалося терміновим, — сказав він, — у той час, як купа інших речей — здавалася.
— Вірно, — сказав я. — Кожного разу, коли перетиналися наші шляхи, слід було стримати темп. Але зараз… Ти кажеш, що це терміново, що мені слід знати щось?
— О, не зовсім.
Люк зупинився. Витягнув руку і вперся в могильний камінь. Долоня стиснулася, побілівши на кісточках. Камінь під пальцями кришився в пудру, падає на землю, мов сніг.
— Не зовсім, — повторив він. — Це — моя ідея, і я хочу, щоб ти знав. Може, вона принесе тобі трохи користі, може — ні. Інформація завжди така. Ніколи не знаєш.
З тріском і скреготом верхівка могильного каменю прийшла в рух. Люк навряд чи це помітив, і рука його продовжувала стискатися. Від більшого шматка, за який він тримався, відкололися більш дрібні.
— Так ти пройшов такий шлях, щоб сказати мені це?
— Ні, — відповів він, як тільки ми повернулись і пішли назад тим же шляхом, яким прийшли. — Мене послали сказати тобі дещо ще, і дуже важко стриматися. Але я припустив, що якщо не сказати про це спочатку, він не дозволить мені піти, буде підгодовувати, поки я тупцюю навкруги послання.
Пролунав гучний тріск, і камінь, який він тримав у руці, перетворився на гравій, що впав, щоб змішатися з тим, що лежав на доріжці.
— Дозволь мені поглянути на твою руку.
Він обтрусив її і простягнув мені. Крихітний вогник заблимав біля основи вказівного пальця. Пробіг по великому пальцю і зник.
Я пришвидшив крок, а Люк наздогнав мене.
— Люк, ти знаєш, хто ти такий?
— Здається, щось у мені, знає, хлопець, але я сам — ні. Я просто відчуваю… я неправильний. Ймовірно, мені краще сказати тобі те, що я зобов'язаний передати і треба б поквапитися перед відбуттям.
— Ні. Тримайся, — сказав я, поспішаючи.
Щось темне пройшло над нашими головами, але занадто швидко, щоб я визначив його форму крізь гілки дерев. Ми боролися з поривами вітру.
— Ти знаєш, що відбувається, Мерль? — Запитав він.
— Думаю, так, — сказав я, — і я хочу, щоб ти зробив те, що я скажу, неважливо, наскільки зловісним це може здатися. О'кей?
— Залізно. Якщо я не можу довіряти Повелителеві Хаосу, то кому ж мені тоді довіряти, а?
Ми проскочили повз знайомий темний кущ. Мій мавзолей був прямо перед нами.
— Знаєш, є щось, про що я повинен сказати тобі прямо зараз, — сказав він.
— Припни. Будь ласка.
— Але це важливо.
Я побіг попереду нього. Він теж побіг, щоб не відстати.
— Це про твоє перебування тут, у Дворі, зараз.
Я витягнув руки, щоб загальмувати, коли врізався в стіну кам'яної будівлі. Прошмигнув у дверний прохід. Три великих кроки, і я опускаюся на коліна в кутку; вхопивши стару чашу, використовую поли плаща, щоб обтерти її.
— Мерль, якого біса, що ти робиш? — Запитав Люк, влітаючи слідом.
— Одну хвилину, зараз побачиш, — повідомив я йому, витягаючи кинджал.
Поставивши чашу на камені, де я недавно сидів, я заніс руку над нею і скористався кинджалом, щоб розрізати собі зап'ястя.
Замість крові з рани вирвалося полум'я.
— Ні! Прокляття! — Крикнув я.
І, потягнувшись до спікарта, зловив відповідну лінію і знайшов потік охолоджуючого заклинання, яке і наклав на рану. Миттєво язики полум'я померли, а з мене потекла кров. Але падаючи в чашу, вона диміла. Вилаявшись, я витягнув ще й заклинання контролю рідини.
— Ух ти, це занадто зловісно, Мерль. Готовий поручитися, — зауважив Люк.
Я відклав кинджал і скористався правою рукою, щоб здавити ліву над раною. Кров потекла швидше. Спікарт пульсував. Я глянув на Люка. На його обличчі був вираз хворобливої напруги. Я почав стискати-розтискати кулак. Чаша наповнилась більше, ніж наполовину.
— Ти казав, що довіряєш мені, — оголосив я.
— Боюся, що так, — відповів він.
Три чверті…
— Тобі доведеться випити це, Люк, — сказав я. — Я наполягаю.
— Я підозрював, що справа дійде до чогось такого, — сказав він, — але це не звучить погано. Я відчуваю, що допомога мені потрібна просто зараз.
Люк простягнув руку, взяв чашу і підніс її до губ. Я притиснув до рани долоню. У стіни зовні билися вітри.
— Коли допєш, постав чашу назад, — сказав я. — Тобі знадобиться ще.
Я чув звук його ковтків.
— Покраще, ніж пійло Джеймсона, — сказав він потім. — Не знаю вже чому.
Він поставив чашу на камінь.
— Хоча трохи солонувата, — додав він.
Я відняв долоню від розрізу, знову потримав зап'ястя над чашею, працюючи кулаком, як помпою.
— Ей, хлопець. Ти втрачаєш купу крові. Я вже відчуваю себе о'кей. Було легке запаморочення, і — все. Мені більше не треба.
— Ні, треба, — сказав я. — Повір мені. Одного разу я віддав крові куди більше, а на наступний день побіг на стрілку. Все о'кей.
Вітер піднявся до урагану, стогнучи за стіною.
— Як щодо розповісти що відбувається? — Запитав він.
— Люк, ти — привид Лабіринту, — повідомив я.
— І що це означає?
— Лабіринт може робити дублікат будь-кого, хто коли-небудь проходив його. У тебе всі ознаки. Я їх знаю.
— Ей, я себе відчуваю реальним. Тим більше, що я не орав Лабіринт в Амбері. Я його зробив в Тир-на-Нготі.
— Прочевидно, він контролює і ті два відбитки, раз вже вони — його справжні копії. Ти пам'ятаєш свою коронацію в Кашері?
— Коронацію? До Диявола, ні! Ти хочеш сказати, що я сиджу на троні?
— Угу. Рінальдо Перший.
— Чорт забирай! Клянуся, мамуля щаслива.
— Я вважаю.
— Якось ніяково бути у двох примірниках. Ти, здається, знайомий з таким феноменом. Як Лабіринт управляється з цим?
— Ви, хлопці, не можете «пробути довго». Як я розумію, чим ближче ти до Лабіринту, тим ти — сильніше. І можливо, захист тебе на такій відстані буде коштувати багатьох відер соку. Ось, випий ще.
— Так, звичайно.
Люк висмоктав половину вмісту і простягнув чашу назад.
— Так що там з дорогоцінними рідинами тіла? — Запитав він.
— Кров Амбера, мабуть, надає підтримуючу дію на примар Лабіринту.
— Ти маєш на увазі, що я в якомусь сенсі вампір?
— Вважаю — так, тебе можна розглядати і так, в певному сенсі.
— Не сказав би, що мені це подобається… І з такою вузькою спеціалізацією.
— Але, ймовірно, є деякі перешкоди. І все у свій час. Давай стабілізуємося, перш ніж почнемо шукати прийнятну точку зору.
— Добре. У тебе є захоплені слухачі. Діватися мені нікуди.
Зовні пролунав гуркіт — немов прокотився камінь, — супроводжуваний слабким клацаючим звуком.
Люк повернув голову.
— Не думаю, що це був вітер, — заявив він.
— Зроби останній ковток, — сказав я, відсуваючись від чаші і намацуючи носовичок. — Він повинен підтримати тебе.
Він перекинув чашу залпом, поки я перев'язував собі зап'ястя. Люк зав'язав кінці за мене.
— Давай-но валити звідси, — сказав я. — У мене погані передчуття.
— А по мені — так порядок, — відгукнувся він, як раз в той момент, коли в дверному отворі з'явилася фігура.