— Моє око, — продовжувала вона, ніби не чуючи. — Світ — це сили, які рояться в Оці Закону. Це холодний… такий холодний!.. І недобрий світ. Допоможи мені!
— Я знайду спосіб, — сказав я.
— Моє око… — Тягнула вона.
Я заквапився далі.
З прямокутного дзеркала в дерев'яній рамі з різьбленим феніксом в основі мене вітав Люк.
— Ей, приятель. — Він був розтріпаним. — Мені хочеться отримати назад татів меч. Ти ж не будеш знову перечити мені, ні?
— Боюся, що ні, — пробурмотів я.
— Шкода, що настільки недовго я тримав в руках твій подарунок. Подумай про це, добре? У мене таке відчуття, що він може виявитися дуже до речі.
— Зроблю, — сказав я.
— Врешті-решт, в якійсь мірі ти відповідаєш за те, що відбулося, — продовжував він.
— Правильно, — погодився я…
— І мені безумовно хочеться меч назад.
— Ага, — сказав я, відступаючи.
З обрамленого темно-бордовим еліпса праворуч від мене вийшло злісне хихикання. Обернувшись, я побачив обличчя Віктора Мелмана, чаклуна з Відображення Земля, з яким я зіштовхнувся, коли неприємності мої тільки починалися.
— Син погибелі! — Прошипів він. — А славно бачити тебе одиноко блукаючим в переддень пекла. Нехай кров моя кипить на твоїх долонях.
— Твоя кров — на твоїх долонях, — сказав я. — А тебе я вважаю самогубцем.
— Ні, не так! — Він відсахнувся. — Ти підло вбив мене.
— Кінчай вішати локшину, — відповів я. — Я, може, і накоїв купу всього, але твоя смерть не з цієї купи.
Я пішов було геть, але його рука виступало з дзеркала і вчепилася мені в плече.
— Вбивця! — Заволав він.
Я змахнув його долоню.
— Гул-ляй, голубе, — сказав я і пішов далі.
Потім з широкого, оправленого в зелене дзеркало з зеленою вуаллю на склі мене привітав Рендом, хитаючи головою.
— Мерлін! Мерлін! Що ти все-таки затiваєш? — Запитав він. — Якись час я вважав, що ми з тобою в одному човні.
— Ну, — озвався я, розглядаючи його помаранчеву футболку і «Левіс», — Все вірно, сер. Просто у мене не було часу в дечому розібратися.
— Це дещо включає безпеку королівства… І у тебе не було на це часу?
— Ну, припускаю, що там приплутано дещо від закону.
— Якщо він пов'язаний з нашою безпекою, закон творю один я.
— Так, сер. Усвідомлюю що…
— Нам необхідно поговорити, Мерлін. Чи правильно, що ти сам якимось чином пов'язаний з усіма недавніми подіями?
— Припускаю, що вірно і це…
— Ніщо не має значення. Королівство важливіше. Нам треба поговорити.
— Так, сер. Поговоримо, як тільки…
— «Як тільки», до дідька! Зараз же! Припини розбазарювати час на дурості і тягни свою дупу сюди! Нам треба поговорити!
— Все зроблю, як тільки…
— Не годуй мене «як тільки»! Якщо ти приховуєш важливу інформацію, це межує зі зрадою! Мені необхідно побачити тебе зараз! Додому!
— Іду, — сказав я і заквапився геть, приєднуючи його голос до триваючого хору інших, які повторювали свої вимоги, благання, звинувачення.
З наступного дзеркала — круглого, з синьою плетеною рамою — на мене глянула Джулія.
— А ось і ти, — сказала вона майже тужливо. — Знаєш, я любила тебе.
— І я тебе любив, — визнав я. — Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти це. Але думаю, що справа вже провалена.
— Ти любив мене недостатньо, — сказала вона. — Недостатньо, щоб довіритися мені. Ось і втратив мою довіру.
Я озирнувся.
— Вибач, — сказав я.
— Недостатньо добре, — відреагувала вона. — І ось ми стали ворогами.
— Необов'язково розглядати це так.
— Занадто пізно, — сказала вона. — Надто пізно.
— Вибач, — повторив я і заквапився далі.
Так я підійшов до Ясри в червоній ромбовидної рамі. Її рука з яскраво фарбованими нігтями витягнулася вперед і почала пестити мені щоку.
— Кудись прямуєш, милий хлопчику? — Запитала вона.
— Сподіваюся, що так, — сказав я.
Вона пішла посміхнулася і стиснула губи.
— Я вирішила, що ти погано впливаєш на мого сина, — сказала вона. — Він позбувся якогось внутрішнього стрижня, коли подружився з тобою.
— Ну вже вибач, — сказав я…
— І це може зробити його непридатним для влади.
— Непридатним або небажаним? — Запитав я.
— Як би там не було, винен будеш ти.
— Ясра, він вже великий хлопчик. Він сам приймає рішення.
— Боюся, що ти навчив його приймати неправильні.
— Він сам по собі, леді. Не звинувачуй мене, якщо він робить те, що тобі не до вподоби.
— А якщо Кашер зітруть в порошок лише тому, що ти зробив його м'якше?
— Візьму самовідвід, — сказав я, роблячи крок.
Добре, що я рухався, бо її рука вилетіла вперед, пробороздила нігтями по моєму обличчю, але все ж толком не дотягнулась. Поки я йшов, вона жбурляла мені вслід лайливі слова. На щастя, вони потонули в усіх інших криках.
— Мерлін?
Знову повернувшись вправо, я побачив обличчя Найди всередині срібного дзеркала, його поверхня і вита рама були єдиним цілим.
— Найда! Який зуб на мене припасла ти?
— Ніякого, — відповіла леді ті'га. — Я просто переживаю і потребую поради.
— Ти мене не ненавидиш? Це новина!
— Ненавидіти тебе? Не дурій. Я ніколи б не змогла.
— Але мені здається, що в цій галереї на мене розгнівані все.
— Це лише сон, Мерлін. Ти реальний, я реальна, а про решту — не знаю.
— Прости. Моя мати наклала на тебе закляття, щоб ти оберігала мене… всі ці роки. Зараз ти дійсно вільна від нього? Якщо ні, напевно, я зможу…
— Я вільна.
— Пробач, що в тебе було стільки неприємностей з цими умовами… не знаючи, я це чи Люк, ти була зобов'язана захищатися. Хто ж знав, що в Берклі по сусідству виявляться відразу два жителя Амбера?
— Я не шкодую.
— Що ти маєш на увазі?
— Я прийшла за порадою. Я хочу знати, як знайти Люка.
— Ну як же, в Кашері. Там він якраз і був коронований. Навіщо він потрібен тобі?
— Не здогадуєшся?
— Ні.
— Я закохана в нього. І завжди була. Раз тепер я вільна від уз і володію власним тілом, то хочу, щоб він знав, що я — Гейл… І знав, що я відчувала в ті часи. Спасибі, Мерлін. Прощай.
— Стривай!
— Так?
— Я так і не віддячив тобі за захист… навіть якщо для тебе це було лише примусом, і навіть якщо це було зайвим клопотом для мене. Спасибі, і удачі тобі.
Вона посміхнулася і зникла. Я простягнув руку і торкнувся дзеркала.
— Удачі, — подумав я і почув таку ж відповідь.
Дивно. Це був сон. І все ж — я не міг прокинутися, і він відчувався реальністю. Я…
— Ти, зрозуміло, вчасно повернувся до Двору для завершення своїх задумів… — Це з дзеркала в трьох кроках попереду — вузького і чорного по краях.
Я підійшов до нього. На мене люто дивився мій брат — Юрт.
— Чого хочеш ти? — Запитав я.
Його обличчя було злою пародією на моє власне.
— Я хочу, щоб тебе ніколи не було, — сказав він. — Програй. Мені хотілося б побачити твою смерть.
— Який твій третій вибір? — Запитав я.
— Гадаю, покласти тебе в особисте пекло.
— Чому?
— Ти стоїш між мною і тим, чого я хочу.
— Я був би радий відійти в сторону. Скажи — як.
— Немає шляху, щоб ти зміг або захотів. Сам.
— Ти так ненавидиш мене?
— Так.
— Я думав, що купання в Фонтані спалило твої емоції.
— Курс лікування не завершився, і емоції лише посилилися.
— І немає способу все забути і почати заново, стати друзями?
— Ніколи.
— Я так не думаю.
— Вона завжди більше дбала про тебе, ніж про мене, і тепер ти маєш намір заволодіти троном.
— Не сміши. Я його не хочу.
— Твої бажання тут ні при чому.
— Я не буду володіти ним.
— Ні — будеш, якщо я тебе не вб'ю.
— Не дурій. Він того не вартий.
— Скоро настане день, якого ти чекаєш найменше, ти обернешся і побачиш мене. Але буде пізно.
Дзеркало залило чорним.
— Юрт!
Нічого. Необхідність миритися з ним у сні дратувала так само, як і наяву.
Я повернув голову в бік дзеркала, яке було оправлене в полум'я, в декількох кроках попереду і ліворуч від мене, звідкись знаючи, що воно — наступне за курсом. Я рушив до нього.
Вона посміхалася.
— Отже, ти володієш ним, — сказала вона.
— Тітонько, що відбувається?
— Якийсь конфлікт, про який в основному згадують як про «такий, що непіддається врегулюванню», — відгукнулася Фіона.
— Це не та відповідь, яка мені потрібна.
— Занадто багатьох уже підняли на ноги, щоб дати тобі кращу.
— І частина цього — ти?
— Дуже невелика. Не та, яка змогла б дати тобі що-небудь корисне.
— Що мені робити?
— Вивчи свої можливості і вибери кращу.
— Кращу для кого? Кращу для чого?
— Сказати можеш тільки ти сам.
— Ну, натякнути-то можна?
— Ти міг пройти Лабіринт Корвіна в той день, коли я привела тебе до нього?
— Так.
— Так я і думала. Цей лабіринт був написаний за незвичайних обставин. Його не можна скопіювати. Лабіринт Оберона ніколи б не допустив його створення, не будь пошкоджений сам і дуже слабкий для того, щоб запобігти існуванню конкурента.
— Ну, і?
— Наш Лабіринт хоче поглинути його, об'єднатися. Якщо це вийде, то буде настільки ж згубно, як якщо б Лабіринт Амбера був знищений під час війни. Рівновагу з Хаосом буде безповоротно порушено.
— А Хаос недостатньо сильний, щоб запобігти цьому? Я думав, що вони могутні в рівній мірі.
— Так і було, поки ти не виправив Зламаний Лабіринт, і Лабіринт Амбера отримав можливість поглинути його. Це подесятерило його силу, і придушило Хаос. І тепер він здатний дістатися до Лабіринту твого батька, подолавши опір Логруса.
— Я не розумію, що робити.
— І я не розумію. Але вимагаю, щоб ти зробив те, що я сказала. Коли прийде час, ти повинен прийняти рішення. Я не знаю, яке, але воно буде дуже важливим.
— Вона права, — пролунав голос у мене за спиною.
Обернувшись, я побачив батька в сяючій чорній рамі, не її верхньому краї була укріплена срібна троянда.
— Корвін! — Почув я голос Фіони. — Де ти?
— У місці, де немає світла, — сказав він.
— Батьку, я думав, що ти десь в Амбері разом з Дейдрою, — сказав я.
— Духи грають в духів, — відповів він. — У мене не так багато часу, бо сила кінчається. Я можу тільки сказати: не вір ні Лабіринту, ні Логрусу, нікому з цих поганців, поки питання не владнається.
Він став бліднути.
— Як допомогти тобі? — Запитав я.
Два слова «… у Дворі» долинули до мене раніше, ніж він зник.
Я знову повернувся.
— Фі, що він мав на увазі? — Запитав я її.
Вона хмурилася.
— Таке враження, що відповідь зарита десь у Дворі, — повільно відгукнулася вона.
— Де? Де мені слід попорпатися?
Вона похитала головою і почала відвертатися:
— Хто знає краще?
Потім зникла і вона.
Голоси звали мене ззаду, спереду. Схлипи і сміх, моє ім'я. Я заквапився вперед.
— Що б не сталося, сказав Білл Рот, — якщо тобі потрібно хороший законник, я візьмуся за справу… навіть в Хаосі.
А потім був Дворкін, підморгнувши мені з крихітного дзеркала з перекрученою рамою.
— Турбуватися немає про що, — зауважив він, — але якісь невагомості в'ються навколо тебе.
— Що мені робити? — Закричав я.
— Ти повинен стати чимось більшим, ніж сам.