— Не розумію.
— Втечи з клітки, що — життя твоє.
— Якої клітки?
Він зник.
Я побіг, і їх слова задзвеніли довкола мене.
Ближче до кінця залу було дзеркало, схоже на шматок жовтого шовку, натягнутого на раму. З нього мені посміхнувся Чеширський Кіт.
— Карта відкриє недобрий шлях для королів в каре. Хлопчик, з нього тобі не звернути, — сказав він. — Ішов би ти в кабаре. Ми тяпнем пивка, і не здригнеться рука художника з кабаре…
Ні! — Заволав я. — Ні!
А потім залишилася лише посмішка. На цей раз зник і я. Милосердне, чисте забуття і свист вітру, десь там, далеко.
Чи довго я спав — не знаю. Розбудив мене Сухе, що повторював моє ім'я.
— Мерлін, Мерлін, — говорив він, — небо біле.
— І в мене зайнятий день, — додав я. — Знаю. У мене і ніч виявилася зайнятою.
— Значить, воно до тебе добралося.
— Що?
— Невелике заклинання, яке наслав я, щоб відкрити твій розум просвітлінню. Я сподівався підвести тебе до відповіді в ключі твоїх думок, а не навантажувати ношею своїх здогадок і підозр.
— Я був знову в Коридорі Дзеркал.
— Я не знав, яку форму воно прийме.
— Це було насправді?
— Як подібні речі слідують, так тому і бути.
— Ну, спасибі… я так і думав. Пам'ятаю, Грайлл говорив щось про твоє бажання бачити мене раніше, ніж побачить матір.
— Хотів знати, що ти знаєш, перш ніж зустрінешся з нею ніс до носа. Я хотів захистити твою свободу вибору.
— Про що ти говориш?
— Я впевнений, вона хоче бачити тебе на троні.
Я сів і протер очі.
— Вважаю, що це можливо, — сказав я.
— Я не знаю, як далеко вона зайде, щоб домогтися свого. Я хотів дати тобі шанс обдумати власну думку, перш ніж ти розкусиш її плани. Може, чашечку чаю?
— Так, дякую.
Я прийняв кухоль, який він запропонував мені, і підніс до губ.
— Що ти ще можеш додати, крім припущень про її бажаннях? — Запитав я.
Сухе похитав головою.
— Я не знаю, наскільки далека її програма, — сказав він, — якщо ти про це. І пов'язана вона була з заклинаннями, які висіли на тобі, а тепер зникли.
— Твоїх рук справа?
Він кивнув.
Я зробив ще ковток.
— Ніяк не припускав, що так близько підійде черга, — сказав я. — Юрт — четвертий або п'ятий номер на транспортері, чи не так?
Сухе кивнув.
— Відчуваю, що день буде дуже зайнятий, — сказав я.
— Закінчуй з чаєм, — сказав він, — і йди за мною.
Він вийшов через Драконовий гобелен на дальній стіні.
Коли я знову підняв кухоль, яскравий браслет сповз з мого лівого зап'ястя і поплив перед моїм носом, показуючи переплетіння в колі чистого світла. Над паруючим настоєм він затріпотів, немов насолоджуючись коричневим ароматом.
— Привіт, Привид, — сказав я. — Що ти так дивно прилип до руки?
— Щоб виглядати як шматок мотузки, який ти зазвичай носиш, — прийшла відповідь. — Я думав, тобі це сподобається.
— Я маю на увазі, що ти робив там весь цей час?
— Тільки слухав, Батьку. Дивився, чим можу допомогти. Всі ці люди — твої родичі?
— Ті люди, з якими я зустрічався, — так.
— Чи треба повернутися в Амбер і розповісти про їх підступи?
— Ні, вони творять їх і у Дворі, — я ще сьорбнув чаю. — Ти маєш на увазі якусь особливу шкода?
— Не довіряй своїй матері і своєму братові Мандору, навіть якщо вони випадають мені бабкою і дядьком. Я думаю, вони щось для тебе готують.
— Мандор завжди був добрий до мене…
— І твій дядько Сухе… він здається піднесено непохитним, але вельми нагадує мені Дворкіна. Міг би він замутити внутрішні заворушення, але бути готовим зіскочити в будь-який момент?
— Сподіваюся, що ні, — сказав я. — Так він не діяв ніколи.
— Хо-хо, все це — будиночки з піску, а зараз час потрясінь.
— Де ти набрався цієї попсової психології?
— Я вивчав великих психологів Відображення Земля. Що було частиною моєї спроби зрозуміти людську породу. І я усвідомлюю, що в цю епоху я більше всього дізнався про суть ірраціонального.
— Ну, добре, і чим же можуть бути викликані поточні події?
— На проекцію Лабіринту порядком вище я наткнувся в Камені. Там були представлені аспекти, яких я просто не зміг зрозуміти. Це призвело до обмірковування теорії хаосу, потім до Меннінгера і всіх інших в пошуках проявів його — Хаосу — у свідомості.
— І які висновки?
— У результаті я став мудрішим.
— Та ні, я про Лабіринт.
— А, так. Або він володіє елементом раціональності сам по собі, як жива тварюка, або він є розумом такого порядку, що деякі його прояви нижчих істот тільки здаються ірраціональними. Чи ідентичні мої пояснення з практичної точки зору?
— У мене не було випадку застосувати деякі з тих тестів, що я розробив, але чи можеш ти сказати в рамках свого самоусвідомлення: чи не підпадаєш ти сам під категорію ірраціональних систем?
— Я? Ірраціональний? Така точка зору мені в голову не приходила. Я не можу зрозуміти, як таке можливо.
Я закінчив з чаєм і перекинув ноги через край ліжка.
— Погано, — сказав я. — Я думаю, якась міра ірраціональності і є те, що робить нас істинно людьми… Як і розпізнання цього в собі, звичайно.
— Правда?
Я піднявся і заходився вдягатися.
— Так, і контроль ірраціональності може мати відношення до інтелекту, до творчості.
— Я збираюся зайнятися цим впритул.
— Будь ласка, — сказав я, натягуючи чоботи, — і дай мені знати про свої успіхи.
Поки я закінчував одягатися, він запитав:
— Коли небо стане синім, ти будеш снідати зі своїм братом Мандором?
— Так, — сказав я.
— А пізніше у тебе буде ленч з твоєю матір'ю?
— Це вірно.
— А ще пізніше ти будеш дивитися карнавал поховання останнього монарха?
— Приділю увагу.
— Я потрібен тобі для захисту?
— Зі своїми родичами я буду в безпеці, Привид. Навіть якщо ти їм не довіряєш.
— Останнє поховання, якому ти приділив увагу, було відзначене бомбардуванням.
— Це вірно. Але це був Люк, а він зарікся. Зі мною все буде о'кей. Якщо хочеш оглянути визначні пам'ятки, йди вперед.
— Добре, — сказав він. — Піду.
Я піднявся і пройшов через кімнату, щоб встати перед драконом.
— Не міг би ти показати мені шлях до Логруса? — Запитав Привид.
— Ти жартуєш?
— Ні, — оголосив він. — Я бачив Лабіринт, але ніколи не бачив Логрус. Де вони його ховають?
— Мені здавалося, що я трохи краще організував тобі функції пам'яті. Під час останнього зіткнення з цим предметом ти його гарненько обгидив.
— Так вийшло. Ти думаєш, він може мати на мене зуб?
— З місця в кар'єр — так. Після роздумів — тим більше. Тримайся від нього подалі.
— Але ти тільки що радив мені вивчити фактор хаосу, ірраціональності.
— Я не радив вчиняти самогубства. Я вклав у тебе занадто багато праці.
— Я теж ціную себе. І ти знаєш, я володію імперативом самозбереження, таким же, як і у органічних істот.
— Мені цікаві твої думки.
— Ти знаєш купу всього про мої здібності.
— Це вірно, ти чарівний у швидкісному звалюванні з пекла до біса на роги.
— А ти зобов'язаний мені в пристойному навчанні.
— Це мені треба обдумати.
— Досить втрачати час. Вважаю, я і сам можу знайти його.
— Чудово. Вперед.
— Його так важко засікти?
— Ти тільки що відмовився від всезнання, не пам'ятаєш?
— Батьку, по-моєму, мені треба його побачити.
— У мене немає часу проводжати тебе туди.
— Просто покажи шлях. Я дуже хороший в умінні маскуватися.
— Що ж, я тобі підкажу. Відмінно. Сухе — Хранитель Логруса. Логрус розташований в печері… десь. Єдиний шлях, який мені відомий, починається тут.
— Де?
— Тут є щось схоже на дев'ять закручених у спіраль поворотів. Я накладу на тебе видіння, яке поведе тебе.
— Не знаю, чи спрацюють твої заклинання на таких штуках, як я…
Я потягнувся зовні крізь кільце — вибачте, спікарт — склав зв'язки чорних зірочок на карті шляхів, якими Привидові доведеться мандрувати, підвісив її перед ним у просторі логрусового зору і сказав:
— Я змонтував тебе і я змонтував це заклинання.
— Ух ти, — відгукнувся Привид. — Відчуваю так, ніби я раптово опанував базою даних, до якої ніяк не міг отримати доступу.
— Всьому свій час. Сформуй із себе подобу кільця на моєму лівому вказівному пальці. Через якусь мить ми випадемо з кімнати і прослідуємо далі. Коли ми підійдемо до потрібного шляху, я відзначу його покажчиком. Прослідувавши туди, ти пройдеш крізь щось по маршруту, що приведе в інше місце. Там в околицях знайдеш чорну зірку, що відзначає новий напрямок, яким ти маєш піти, — в інше місце і до іншої зірки, і так далі. З часом ввійдеш в печеру, яка суть будинок Логруса. Замаскуйся, як тільки зумієш, і роби свої дослідження. Коли забажаєш піти — зверни процес.
Він стиснувся і підлетів до мого пальця.
— Навісти мене пізніше і дай знати про свої експерименти.
— Я так і планував, — долинув його тоненький голос. — Не хотілося б обтяжувати твою нинішню, вельми ймовірну параною.
— Так тримати, — відповів я.
Я перетнув кімнату і увійшов в гобелен з драконом.
Вийшов я в невеликий зал: одне вікно дивилося на гори, інше — на пустелю. Навколо нікого не було, і я ступив у довгий коридор. Так, саме так, як я і пам'ятав.
Я рухався по ньому, минаючи один за одним кілька залів, поки не підійшов до дверей зліва, які відкрив, щоб виявити колекцію швабр, віників, відер, щіток, купу дрантя і тазик. Так, так, як я і пам'ятав. Я вказав на полицю праворуч.
— Знайди чорну зірку, — сказав я.
— Ти серйозно? — Долинув тоненький голос.
— Піди подивися.
Смужка світла зїхала з мого вказівного пальця, спотворилася, як тільки наблизилася до полиць, витончилась в лінію настільки тонку, що вона тут же випала з реальності.
— Удачі, — шепнув я, а потім повернув геть.
Я закрив двері, турбуючись, чи правильно я вчинив, і, втішаючи себе думкою, що він буде обачним і з часом безсумнівно відшукає Логрус. Що б не сталося на цьому фронті — нехай трапляється. А мені цікаво, про що він зможе довідатися.
Я повернувся і пішов назад по коридору до маленької вітальні. Можливо, це було останньою можливістю побути одному, і я вирішив витягти з цього користь. Я всівся на купу подушок і витягнув Карти. Швидко розклав колоду і витягнув ту, де я квапливо накидав з Корал тим гарячковим днем в Амбері. Я вивчав її риси, поки карта не охолола.
Зображення стало тривимірним, а потім вона вислизнула, а я побачив самого себе, який прогулювався яскравим полуднем по вулицях Амбера, тримаючи її під руку, а навколо кипіли натовпу торговців. Потім ми спускалися по схилу Колвіра, море перед нами було бурхливим, кружляли чайки. Потім знову в кафе, стіл, літаючий на тлі стіни…