Я прикрив карту долонею. Вона спала і бачила сни. Піке — коли входиш в чиїсь сни. Піке ще крутіше — виявити там себе — якщо, звичайно, дотик мого розуму не підштовхнув неусвідомлене… Одна з маленьких загадок життя. Немає потреби будити бідну леді, щоб просто запитати її, як вона себе почуває. Я подумав, що зможу викликати Люка і запитати, як поживає Корал. Я почав шукати його карту, потім загальмував. Він, мабуть, здорово зайнятий: все-таки перший день на роботі на посаді монарха. Тим більше, я вже знав, що Корал відпочиває. Я тріпав-мусолити карту Люка, поки врешті-решт не відіпхнув її в сторону і не виявив під нею іншу.
Сіре, чорне і срібне… Його обличчя було більш старою, більш суворою версією мого. Корвін, мій батько, дивився на мене. Скільки разів я безрезультатно пітнів над цією картою, намагаючись дотягтися до нього, поки мозок не скручувався в ниючі вузли. Багато родичів говорили, що значить це лише одне з двох — або він помер, або блокує контакт. А потім на мене накотило обнадійливе відчуття. Я пригадав його розповідь про ті часи, коли вони намагалися дістати Бранда через Козир і як спочатку у них не виходило через віддаленість Відображення, де був ув'язнений Бранд. Потім я згадав батьківські спроби дістатися до Двору, і там трудність полягала в величезній відстані. Припустимо, що він не помер і не блокує мене, а просто, що він знаходився дуже далеко від тих місць, де я робив свої спроби?
Але тоді хто ж прийшов мені на допомогу у Відображенні тієї ночі, перенісши мене в дивний світ між віддзеркаленнями і химерними пригодами, що трапилися зі мною там? І хоча я був не зовсім упевнений у природі його появи в Коридорі Дзеркал, але пізніше я натикався на знаки присутності батька в самому Амберському Замку. Якщо він побував у кожному з цих місць, то навряд чи він міг бути настільки далеко. А це значить, що він просто блокує мене, і ще одна спроба дістатися до нього швидше за все виявиться настільки ж безплідною. А що, якщо були інші пояснення для всіх подій і…
Карта начебто почала холонути під моїм дотиком. Було це грою уяви або сила мого погляду все таки почала активувати її? Я подумки рушив уперед, фокусуючись. Здається, карта стала ще холодніше, коли я це зробив.
— Батьку? — Сказав я. — Корвін?
Ще холодніше, і поколювання в кінчиках пальців, що торкаються карти. Здається, початок Козирного контакту. Чи, можливо, що він був набагато ближче до Двору, ніж до Амбера, і тепер більш доступний…
— Корвін, — повторив я. — Це я, Мерлін. Привіт.
Його зображення ворухнулося, здається, ожило. А потім карта стала абсолютно чорною.
Але вона залишалася холодною, і виникло відчуття типу мовчазного варіанту контакту, схожого з довгою паузою під час розмови по телефону.
— Батьку? Ти там?
Темрява карти віднайшла глибину. І далеко всередині неї, здається, щось ворухнулося.
— Мерлін? — Слово було невиразним, але був впевнений, що це його голос виголосив моє ім'я. — Мерлін?
Рух в глибині був реальним. Щось рвалося до мене.
Воно рвонуло з карти мені прямо в обличчя, з биттям чорних крил, каркаючи, ворон чи ворона, чорне-пречорне.
— Заборонено! — Каркнув птах. — Заборонено! Йди! Забирайся!
Він бив крилами біля моєї голови, поки карти сипалися з рук.
— Геть! — Пронизливо кричав він, — кружляючи по кімнаті. — Заборонене місце!
Птах вилетів в двері, а я кинувся слідом. Але він зник, в одну мить загубившись з виду.
— Птах! — Кричав я. — Вернися!
Але не було ні відгуку, ні шереху від биття крил. Я заглянув у інші кімнати, але в жодній з них не було й сліду чорнокрилої тварюки.
— Птах?..
— Мерлін! В чому справа? — Донеслося зверху.
Я глянув угору, щоб побачити Сухе, що спускався по кришталевих сходах в тремтячій вуалі світла — за його спиною густішало небо, повне зірок.
— Просто шукаю птаха, — відгукнувся я.
— О-о, — оповіді він, спустившись до майданчика і ступаючи крізь вуаль, яка відразу дематеріалізувався, прихопивши з собою і сходи. — Сподіваюся, особливу птицю?
— Велику і чорну, — сказав я. — І, начебто, розмовляючу.
Сухе похитав головою.
— Я можу послати за такою, — сказав він.
— Це був особливий птах, — сказав я.
— Шкода, що ти упустив його.
Ми увійшли в коридор, і я, повернувши ліворуч, попрямував назад в вітальню.
— Козирі розкидані, — зауважив дядько.
— Одним я намагався скористатися, а він почорнів, з нього вилетів цей птах, кричачи: «Заборонено!» Ось я їх і впустив.
— Звучить так, ніби твій респондент — злий жартівник, джокер, — сказав він, — або заклятий.
Ми опустилися на коліна, і він допоміг мені зібрати Козирі.
— Останнє здається більш ймовірним, — сказав я. — Це була батьківська карта. Я багато разів пробував запеленгувати його, і на цей раз я був ближче, ніж будь-коли. Я справді чув його голос в пітьмі, перш ніж втрутився птах, і зв'язок перервався.
— Звучить так, ніби він ув'язнений в місце без світла, яке, напевно, охороняється магією.
— Звичайно! — Сказав я, підбиваючи колоду і ховаючи її.
Не можна потривожити тканину Відображень в точці абсолютної темряви. Темрява настільки ж ефективна, як і сліпота, коли когось нашої крові треба позбавити можливості втечі. Що ж, це додає елемент раціональності до мого недавнього досліду. Хтось, хто бажає, щоб Корвін вийшов з ладу, був би змушений утримувати його в дуже темному місці.
— Ти коли-небудь зустрічав мого батька? — Запитав я.
— Ні, — відгукнувся Сухе. — Наскільки я пам'ятаю, він під кінець війни ненадовго відвідував Двори. Але я ніколи не мав задоволення.
— Ти чув що-небудь про його тутешні справи?
— Тільки те, що він разом з Рендомом та іншими жителями Амбера був присутній на зустрічі з Саваллом і його радниками — зустрічі, яка передувала мирному договору. Після чого, як я розумію, він пішов своїми шляхами, і я навіть не чув, куди вони могли його завести.
— У Амбері я чув не більше, — сказав я. — Цікаво… Він убив придворного… Лорда Бореля… незадовго до фінальної битви. Є який-небудь шанс, що родичі Бореля могли шукати його?
Дядько двічі клацнув іклами, потім надув губи.
— Дім Пташенят Дракона… — Замислився він. — По-моєму, ні. Твоя бабуся була з роду Пташенят…
— Знаю, — сказав я. — Але я практично не мав з ними справи. Деяка розбіжність у поглядах з Ловцями…
— Шляхи Пташенят Дракона досить войовничі, — продовжував Сухе. — Слава битви. Бойова честь, ну, розумієш. У час миру можу уявити лише їх невдоволення військовими справами.
Пригадавши розповідь батька, я сказав:
— Навіть якщо вони вважають вбивство не те щоб чесним?
— Не знаю, — сказав він на це. — Важко оцінювати думки з особливих питань.
— Хто зараз глава Дому Пташенят Дракона?
— Герцогиня Мелісса Мінобу.
— Герцог, її чоловік — Ларсус… Що сталося з ним?
— Він помер в битві біля Лабіринту. Я вважаю, принц Джуліан з Амбера вбив його.
— І Борель — їхній син?
— Так.
— О-хо-хо. Відразу двоє. Я не розумію.
— У Бореля два брати, зведений брат і зведена сестра, безліч дядьків, тіток, кузенів. Так, це великий Дім. І жінки Пташенят Дракона так само нестримні, як і чоловіки.
— О, так. Є навіть пісні, такі як «Ніколи-Ні-За-Що Незаміжня Драконяча Дівиця». Є якийсь спосіб з'ясувати, чи не було у Корвіна якихось справ з Пташенятами Дракона, поки він бував тут?
— Можна було б трохи розпитати, хоча це буде довго. Спогади в'януть, слід холоне. Не так все просто.
Він похитав головою.
— Скільки залишилося до синього неба? — Запитав я його.
— Досить мало, — сказав він.
— Тоді я краще піду в Шляхи Мандора. Я обіцяв братові поснідати з ним.
— Побачимося з тобою пізніше, — сказав він. — На похоронах… якщо не раніше.
— Так, — сказав я. — Здогадуюся, що мені краще помитися і змінити одяг.
Через перехід я попрямував до себе в кімнату, де викликав ванну з водою, мило, зубну щітку, бритву; а також сірі штани, чорні чоботи і пояс, пурпурні рукавички і сорочку, плащ кольору деревного вугілля, свіжий клинок і піхви. Коли я привів себе в презентабельний вигляд, то зробив подорож через лісову галявину до приймальні. Звідти пройшов в наскрізний перехід. Через чверть милі гірської стежки, обірвалась на краю прірви, я викликав райдужний місток і протопав по ньому. Потім я попрямував прямо в Шляхи Мандора, поблукав по синьому пляжу під подвійним сонцем ярдів, напевно, сто. Повернув праворуч, пройшовши крізь тріумфальну арку з каменю, поспішно минув булькаючої лавове поле, і — далі крізь чорну обсидіанову стіну, яка привела мене в приємну печеру, ще кілька кроків уздовж Обода, і — приймальний спокій його Шляхів.
Стіна зліва від мене було зроблена з повільного полум'я; та, що була праворуч — шлях, з якого немає повернення, трохи світла, що проливалося на перекопане морське дно, де пересувалися і їли один одного яскраві тварюки. Мандор сидів у людській подобі перед книжковою шафою, одягнений в чорно-біле, ноги впиралися в чорну отоманку, в руках — копія «Хвали» Роберта Хасса, яку я йому дав.
Він посміхнувся, підняв погляд.
— «Гончі смерті налякали мене», — сказав він. — Хороші вірші, ось що. Як ти в цьому циклі?
— Нарешті відпочив, — сказав я. — А ти?
Він поклав книгу на невеликий столик без ніжок, що плавав поблизу, і встав. Той факт, що він — абсолютно очевидно — читав її до мого приходу, жодним чином не применшував компліменту. Мандор був таким завжди.
— Цілком добре, дякую, — відгукнувся він. — Ходімо, дозволь мені нагодувати тебе.
Він взяв мене за руку і підвів до стіни вогню. Вона впала, як тільки ми підійшли ближче, і наші кроки потонули в смузі миттєвої тьми, за якою майже відразу послідувала вузенька стежина: сонячне світло просочувався крізь гілки над головою, вигнуті аркою; по сторонах цвіли фіалки. Стежка привела нас до викладеного плиткою патіо; зелено-білий газебо — на його далекому краю. Ми піднялися сходами всередину до добре сервірованого столу: холодні глеки з соком і кошики теплих булочок під рукою. Він зробив жест, і я сів. З його наступним жестом біля мене виник графин з кавою.
— Бачу, ти пригадав моє ранкове порушення етикету, — сказав я, — подароване мені Відображенням Земля. Спасибі.
Він злегка посміхнувся, киваючи і сідаючи навпроти мене. Пташиний спів, який я не зміг ідентифікувати, звучав з дерев. Лагідний вітерець шарудів листям.
— Чим ти маєш намір зайнятися в ці дні? — Запитав я його, наливаючи каву в чашку і розламуючи булочку.
— В основному, дивитися на сцену, — відгукнувся він.
— Політичну сцену?
— Як зазвичай. Хоча недавній досвід в Амбері схилив мене до того, щоб розглядати її як частину куди більшої картини.
Я кивнув.
— І твої розслідування з Фіоною?
— І вони теж, — відповів він. — Вони відбулися в дуже незвичайні часи.
— Я помітив.
— І схоже, що конфлікт Лабіринт-Логрус проявився в мирських подіях настільки ж явно, як і в масштабі космосу.