— Не можу наказати серцю своєму, мамо. Не можу…
Замовкала мати. Зітхала, задумувалась тяжко.
Так минали тягучі дні страшної зими.
Того ранку, як завжди, Марія обмила солдата, перев’язала рани. Вогким рушником витерла щоки, високе чоло. Гребінцем причесала русяве волосся, в якому вже сріблилася сивина, кучеряву бороду.
В сінешні двері хтось гучно загримав. Мати, котра поралася біля печі, кинула рогача в куток, метнулася до доньки. Сухеньке обличчя її було налякане.
— Скоріше закривай його!
Марія тремтячими руками насунула дошки над схованкою пораненого, похапцем накинула перину на ліжко. Вийшла в світлицю, стала перед дзеркалом. Зробила вигляд, що причепурюється. А серце калатало, як молот, передчуваючи лихо.
Мати, дрібно хрестячись, попрямувала в сіни. Відчинила. Почувся різкий голос, до хати ввалився захмелілий поліцай. Недбало поставив у куток гвинтівку, почав оббивати сніг. Забурчав невдоволено:
— Чого замикаєтесь? Боїтеся? Замки не втримають! — і розреготався, — хрипко, гидко, нахабно.
Марія мовчала, напружено чекала. Чого завітав небажаний гість?
— Ну, збирайся, дівко!
Поліцай, не скидаючи кожуха, розвалився на ослоні.
— Куди? — злякано стрепенулася мати.
— В Німеччину, — смакує поліцай, вдоволено блимаючи п’яними очицями. — Триста душ з нашого села.
Мати сплеснула долонями.
— Побійся бога, Сидоре! Куди їй їхати?
— Мамо! — різко озвалася Марія, нахмурившись.
Мати замовкла, заплакала.
Поліцай набундючився, прибрав гордовитого вигляду.
— По-перше, я вам не Сидір, а Сидір Панасович. А по-друге, вона в списках. Тим більше, що була піонервожатою, училася в інституті. Готувалася вчити совєцьких байстрюків.
— Отямся, Сидоре! — докірливо кинула мати, — Що ти мелеш? Які байстрюки? А ти ж де вчився? У якій школі?
— Ну-ну! — прикрикнув поліцай, — Потихше! Не той час… — Він встав, ступив крок до Марії. — Гм… Взагалі, можна було б і не поїхати… якщо маєш розум… Я все-таки помічник коменданта, не хто-небудь.
Простягнув руку, торкнувся дівочих грудей. Дихнув сивушним перегаром, облизнувся. Марія, пересмикнувшись від огиди, відштовхнула його руку. Поліцай поточився, відступив до дверей. Посварився пальцем.
— Норовиста! Ну, та нічого. Подумай ще трошечки. Одну ніч.
Розчахнулися двері. Гнівно засвистіла завірюха, ніби вдаряла по струнах обуреного серця Марії. Уже з сіней почувся п’яний голос:
— Не захочеш годувати німецьких блошиць, приходь мити підлогу в комендатурі. Ха-ха-ха!..
…Блимає каганець. Вікна завішені. Тиша.
Між розсунутими дошками блідо-зеленкувате обличчя солдата. Горе й радість Марійчині, мука й надія, любов і сум.
Дівчина, мов тінь, схиляється над ним. Важка дума в серці. Ніжність загорається в чорних очах. Я не покину тебе, невідомий друже. Не залишу. Я мушу бути тут, з тобою. Я виведу тебе з тяжкого полону смерті. Вір мені.
Воскове обличчя бійця непорушне.
А за стінами хати, над світом, над серцем — завірюха, зима.
СЛИЗЬКА СТЕЖКА
Ранком угомонилася заметіль. Сніг улігся пухнастою пеленою на полях, нагорнувся кучугурами на сільських вулицях. Яскраве сонце вийшло в чисте небо, засміялися земля, дерева, ніби й нема війни, нещасть. Як і колись, як у чудові довоєнні дні.
Марія вийшла на ґанок, вдихнула колюче повітря. Оглянула виднокрай. Радість нечутно проникла в серце. Хай люди думають, що хочуть, хай дивляться, як хто знає, а вона бачить те, що має бути попереду.
Дівчина вхопила відра, коромисло. Пішла до криниці. Голубі тіні на снігу ткали спокій. Дим стовпом вився в небо. Марія жваво почепила відро, почала опускати журавля в криницю.
Ззаду почувся скрип снігу. Знайомий вкрадливий голос?
— Сьогодні одправка, дівонько. Збирайся…
Марія проковтнула жорсткий клубок у горлі, повернулася до поліцая. Силувано усміхнулася, не дивлячись в очі, проказала:
— Хіба тут для мене уже й місця не знайдеться?
Рот у поліцая роз’їхався аж до вух, вузькі очі жадібно заблищали:
— Так ти передумала?
— Атож. Працюватиму в комендатурі.
— Марійко, Марусенько!.. — Сидір простягнув до неї руку, приступив ближче.
— Відступи, — оглянулась Марія, опустивши вії. — Який швидкий!
Підняла відра на коромислі, понесла, похитуючи стегнами. Поліцай дивився вслід, блудливо посміхався.
— Сучка, — сплюнула за тином сусідка. — Залицяється. А ще вчилася в інституті.
Марія чула те. Кров’ю обкипало серце. Але мовчала. Вона все стерпить, усе переживе. Чуєш, мій мовчазний друже? Я все перенесу ради тебе.
Миє дівчина підлогу в комендатурі. Над нею, оскалюючись у дикому іржанні, нависають пики поліцаїв.
— Знацця, і студенти вміють сміття прибирати?
— Вилизуй, дівонько, вилизуй! По-интилігентному!
— От і пригодилися совєцькі інститути! Ха-ха-ха!
— Ги-ги-ги! Шуруй, давай! Непогано виходить! Швидесенько навчилася!
Ганебні тварюки! Де ви зростали, як могли стати такими на нашій землі? З якого кореня, з якого гадючого зав’язу вийшов ваш плід? Чом не вихлюпнула вас мати на кропиву, на блекоту, на чортополох?
Вогонь обурення палить Марію, але вона терпить, навіть посміхається, жартує:
— Не святі горшки ліплять!
— Атож! Звикнеш! — регочуть поліцаї.
Сидір зустрів Марію в коридорі комендатури, притиснув до стіни, засопів.
— Ти не ображайся на них, Марусенько. Свинота!
— А ти не такий? — одрізала Марія. Одвернулася. Не хотіла дивитися в маслянисті очі, на самовдоволену пику.
— Ні, ні, — бурмотів Сидір, — Я не такий. Ти тримайся мене, зі мною не пропадеш. Час такни, знаєш. Я честь честю, за жінку візьму тебе.
— Не поспішай, подивимось, — опустивши голову, відповіла Марія.
Сидір сяяв, моргав рудими бровами.
— Добре, добре! Я зачекаю!
Тільки дома дала дівчина волю почуттям, заридала на грудях у матері. Мати втішала, витирала сльози, пестила доньці голову сухими долонями. Мовчала, зітхала, не казала й слова. Що можна було сказати, чим втішити?
Марія схилилася над непорушним бійцем, з надією вдивляючись у худе обличчя, прошепотіла:
— Тільки заради тебе, мій друже. Тільки заради тебе…
НЕМИНУЧІСТЬ
Збігла зима, як і не було. Почало капати з стріх.
Полем ходили ворони, видовбуючи їжу з-під талого снігу. Потекли струмки. З громом почав ламати кригу Дніпро.
Везли до району хлопців і дівчат. Садили в обплутані колючим дротом вагони, відправляли в рабство.
Ридали матері. Ховали ненависні погляди під бровами батьки. Тікали в ліси молоді хлопці. Інколи вибухали по селах постріли. Стихійна ненависть до ворогів проривалася у відчайдушних діях. Загоралися комендатури, з’являлися написи на стінах і парканах: «Смерть німецьким окупантам!»
У райцентрах, по селах на площах зарясніли шибениці. Вітер розгойдував трупи повішених. Та вже не можна було втримати силу помсти, гніву, як не можна стримати весну, снагу дерев, буяння цвіту, плин дніпровський.
Розпукувались бруньки на деревах. Запахла хвоя в лісах. Покотилися радісні чутки в народі. Донеслися здалеку, зі сходу, відгуки кривавих напружених боїв.
Одного вечора заворушився поранений солдат. Підвівся з постелі.
Ластівкою кинулася до нього Марія, скрикнула радісно. За вікном сяяв примарний місяць. Очі бійця в тому промінні здавалися бездонними, прекрасними. Дівчина завмерла, затамувала подих. Ждала.
Він поглянув на вікно, на неї. Прошелестіло тихе запитання:
— Де я?
— У друзів, — видихнула Марія.
— У друзів, — повторив солдат. — У братів… У майбутньому світі?
Марія не зрозуміла. Похитала головою.
— Це село Рудки. На Лівобережжі.
— Рудки? А-а, знаю…
Його свідомість ще борсалася в тенетах слабості та марень, насилу входила у світ реальності. Він заплющив очі. Пригадував: Рудки, південніше Сміянів, над старовинним дніпровським річищем. Колись він з дідом Василем плавав тут. Гарні протоки, багато риби. Як він сюди потрапив? Коли?
Зненацька прорвало загату пам’яті. Мозок пронизало вогняним шворнем. Бій… Розстріл… Рятунок… Довга, моторошна втеча в нічних сутінках… Дивне видіння… Що це було? Сон? Марення? Чи якийсь прорив часу на грані смерті? Як йому було гарно там, у новому, грядущому світі. А тепер — повернення. Знову біль і небезпека. Любов і мука. Хто вона, ця гарна дівчина? Звідки вона?
— Як вас звати?
— Марія.
— А я Микола. Як я потрапив до вас?
— Осінньої ночі. Ви приповзли до нашого гайку. Без тями.
— Тепер згадую. Страшна ніч була. Скільки ж днів я у вас?
— Днів? — Брови Марії печально здригнулись. — Не днів, друже, місяців. Уже весна.
— Весна! — вражено прошепотів Микола. Знесилено заплющив очі. Його тонка, висхла рука лягла на руку Марії, вдячно стисла її. Марія замовкла, причаїлася. Хай продовжиться мить. Хай вічно так солодко щемить серце. Вона досягла свого, вирвала його з пазурів байдужої смерті.
І полетіли тривожні дні, короткі ночі.
Микола ходив по хаті. Тренував ноги, руки. Говорив мало. Більше мовчав. Згадував. Інколи скулювався в куточку, заплющував очі, шепотів щось, легко помахуючи рукою. Марія завмирала, стурбовано поглядала на нього. Не дай боже, в нього щось порушено? Адже куля ковзнула по скроні. Може, з-за того він майже нічого й не говорить про себе?
Тривожилася мати. Завішувала вікна. Ходила вечорами довкола хати. Шепотіла доньці:
— Боюся я чогось, віщує серце щось недобре. Помітять — заберуть і тебе, і його.
І лихо прийшло.
Вже перед цим Сидір кілька разів приставав до Марії, — люто виказував їй:
— Тягнеш? Обманюєш? Вигадуєш час? Усе гадаєш, що обкрутиш мене? Не на такого напала… Сьогодні ж переходиш до мене! Ясно?
— Зажди! — викручувалась Марія, холонучи від жаху. — Ще день-два!..
Минуло два дні. Марія терзалася невимовною мукою, не знала, що робить, що сказати Миколі.
Пізнього вечора Микола лежав у напівдрімоті. Марія, й мати спали на печі.
В сінях загриміло. Серце дівчини впало. Вона відчувала: прийшло невблаганне, неминуче. Відчинила сіни. Побачила вайлувату постать, почула хрипке п’яне сопіння. Відступила через поріг, метнулася до столу.
Сидір вступив до світлиці, гримнув:
— Чому темно? Хіба так… ик!.. гостя зустрічають?
Марія слабіючими руками чиркала сірниками біля столу, намагаючись засвітити каганець. Сидір підступив до неї, дмухнув.
— А втім… потемки краще буде… При місяці… Ги-ги… Солодше.
— Що ти хочеш? — скрикнула Марія. — Не смій торкатися мене!
— Е ні, голубонько! — захрипів поліцай. — Номер не пройде. Ти у мене не викрутишся! Сама сказала — два дні. Я чесно ждав. А тепер — дзуськи!
Він стиснув жилавою рукою її перса. Вона закричала, вдарила його по щоці. Сидір гидко вилаявся, рвонув дівчину до себе, підім’яв. Розпанахав сорочку, повалив на ослін. Дихав смородом, сопів страшно, гидко.
Марія застогнала, зіщулилася, вдарила його ногами в живіт. Він охнув, повалився на долівку. І ще з більшою люттю накинувся на свою жертву.